Врегулювання питань авторського права у новій частині четвертій Цивільного кодексу Російської Федерації: системний регрес, але помірний сутнісний прогрес

6 грудня 2006 р. Президент Російської Федерації В. Путін підписав частину четверту Цивільного кодексу Російської Федерації (ЦК РФ), яка у межах лише одного розділу (розділ VII) є єдиним документом, що регулює всю галузь інтелектуальної власності (промислову власність і авторське право). Де-факто цей документ є особливим кодексом інтелектуальної власності у тому вигляді, в якому він відомий, наприклад, у Франції. Згідно зі ст. 1 відповідного Закону, нова частина четверта ЦК РФ набула чинності з 1 січня 2008 р.

Того ж дня, згідно зі ст. 2 Закону, майже всі особливі закони, що існували раніше, такі як Закон про патенти, Закон про торгову марку, Закон про захист комп’ютерних програм і баз даних — усі від 23 вересня 1992 р., а також, зокрема, Закон про авторські та суміжні права від 9 липня 1993 р.втратили чинність.

Розробка нової частини четвертої ЦК РФ була нелегкою роботою. Кодифікація інтелектуальної власності чи, швидше, її інкорпорація у ЦК уже планувалася набагато раніше, коли у постсоціалістичній Росії розпочалася підготовка нового Цивільного кодексу; його частина перша, яка містить Загальну частину цивільного права (зокрема щодо осіб та об’єктів, правочинів, представництва та обмежень), права власності та Загальну частину зобов’язального права, набула чинності вже 1 січня 1995 р. Частина друга ЦК РФ8, яка набула чинності 1 березня 1996 р., стосується окремих видів зобов’язань, наприклад при купівлі-продажу.

За початковим задумом, частина друга також мала регулювати інтелектуальну власність та інші питання (право наслідування, міжнародне приватне право або конфлікти у праві), але остаточно була прийнята разом з Особливою частиною Закону про зобов’язання. Водночас було очевидним, що потрібно подолати чимало перешкод не тільки доктринального, а й практичного характеру, оскільки і в Росії, і за її межами10 було висловлено багато критичних зауважень проти самої ідеї кодифікації прав інтелектуальної власності. Результатом цього протистояння стало те, що навіть частина третя ЦК, яка набула чинності 1 березня 2002 р., досі містить спадкове та міжнародне приватне право і не змогла інтегрувати розділ про інтелектуальну власність, як планувалося спочатку. Тільки після довгих років запеклих дебатів прибічники цього інтегрування врешті домоглися свого.

Історія права стала однією з причин того, чому критична позиція, яка підтримувала регулювання питань інтелектуальної власності в окремих і спеціальних законах і надалі (з певними основними положеннями у ЦК або ж і без них), не отримала переваги. Оскільки Росія та Радянський Союз як її попередник мають довгу традицію регулювання питань інтелектуальної власності та, зокрема, авторського права у межах Цивільногокодексу, з боку цивілістів була досить помітна схильність продовжувати таку традицію, тим більше що певна кількість держав колишнього Радянського Союзу — членів СНД (Співдружності незалежних держав) уже інкорпорувала інтелектуальну власність у нові цивільні кодекси, що переважно базується на розділі V Модельного Цивільного кодексу, рекомендованого організацією СНД.

Нова частина четверта ЦК РФ (розділ VII, статті 1225-1551 ЦК) стосується, як уже зазначалося, лише інтелектуальної власності. Вона складається з дев’яти глав, а саме глави 69 (загальні положення), глави 70 (авторське право), глави 71 (права, суміжні з авторськими), глави 72 (патентне право), глави 73 (право на селекційне досягнення), глави 74 (право на топології інтегральних мікросхем), глави 75 (право на секрет виробництва (ноу-хау)), глави 76 (права на засоби індивідуалізації юридичних осіб, товарів, робіт, послуг та підприємств), глави 77 (право використання результатів інтелектуальної діяльності у складі єдиної технології).

У цій статті я маю намір говорити лише про місце та системний порядок, у якому регулювання авторського права знаходиться у межах загального регулювання, а також про деякі важливі ознаки його змісту. На жаль, як буде показано далі, на відміну від попередніх положень Закону про авторські та суміжні права від 1993 р. (востаннє зміненого 20 липня 2004 р.), ця кодифікована версія російського авторського права є досить неузгодженою та регресивною у системному плані, навіть якщо і здається покращеною у декількох аспектах з точки зору матеріального права.

Tertium comparationis: п’ять стовпів сучасного континентально-європейського авторського права

При аналізі авторського права будь-якої країни світу слід знати, в якому аспекті це робити. Вважаю, що в аспекті захисту людей творчих професій (авторів і виконавців) сучасне законодавство щодо авторського права в континентальній Європі, наприклад в Австрії, Франції, Німеччині, Іспанії, скандинавських і багатьох центрально- і східноєвропейських (колишніх соціалістичних) країнах незалежно від того, чи воно спирається на гармонізаційні директиви ЄС чи ні, має провідну роль і у багатьох сферах є піонером щодо авторського права у міжнародній площині. Це справді так, насамперед із системної точки зору — щодо внутрішньої структури та узгодженості законодавства про авторське право в аспекті законодавчої техніки, але зокрема щодо змісту відповідних законів, які захищають відповідні права.

Більшість сучасних законів про авторське право структурно подібні один до одного у тому, що містять щонайменше п’ять підсистем або «стовпів» авторського права (в ідеалі, як у Бельгії або в Іспанії, Чехії або в Угорщині, регулюється одним всебічним законодавчим актом18. Відповідно до цього п’ять стовпів можна описати так: матеріальне авторське (авторські права) право, суміжні права, авторське право, право, яке регулює діяльність організацій щодо збору авторських відрахувань, а також застосування авторського права.

З огляду на той факт, що матеріальне авторське право стосується об’єктів (робіт, що захищаються), а автори при цьому розглядаються насамперед як первісні власники авторського права, зміст, тривалість та обмеження захисту дають змогу дійти висновку, що така підсистема авторського права є найбільш традиційною та найстарішою частиною відповідного законодавства, відомою нам із самого свого початку — XVIII та XIX століть. Але незважаючи на необхідність більш повного захисту в «суміжних» галузях (зокрема стосовно виконавців), він став можливим лише завдяки адекватному розвитку і збільшенню кількості положень договірного права та норм, що регулюють діяльність організацій щодо збору авторських відрахувань і лише після цього можна було врешті-решт створити більш збалансовану систему, яка захищає авторів і виконавців. Звичайно, ретельно розроблений розділ щодо застосування цих прав — в основному в ньому простежується вплив Угоди TRIPS — є такожхарактерним для сучасного законодавства з цього питання.

Отже, як на цьому фоні виглядає регулювання авторського права в новій частині четвертій ЦК РФ? Надалі ми хочемо викласти короткі відповіді на це запитання, спершу щодо законодавчої техніки і структури цього регулювання, а потім щодо змісту норм в аспекті різноманітних сфер або «стовпів».

Системні недоліки нової кодифікації авторського права в Росії

Для того щоб насправді зрозуміти, куди слід помістити нову кодифікацію авторського права в Росії у контексті системи, законодавчої техніки і внутрішньої структури цього регулювання, потрібно згадати, що попередній закон — Закон про авторські та суміжні права від 1993 р. (з доповненнями) — структурно відповідав «континентальному типу» сучасного законодавства з авторського права21 зі згаданими вище п’ятьма стовпами; це так, навіть якщо деякі з цих п’яти стовпів, зокрема законодавство про авторські договори й організації щодо збору авторськихвідрахувань, у той час було досить малорозвинене.

Ця досить комплексна картина законодавства щодо авторських прав в одному законодавчому акті нині майже невідворотно змінилася через її кодифікацію у ЦК РФ. Така зміна сталася не через сам факт кодифікації, як можемо бачити на прикладі Франції — але навіть у межах комплексного кодексу з питань інтелектуальної власності регулювання авторських прав не повинно обов’язково втрачати внутрішню узгодженість та єдність. Справжня причина практичної відсутності узгодженості та прозорості у регулюванні авторських прав у межах нової частини четвертої ЦК РФ полягає у прагненні його авторів — цивілістів, однак не спеціалістів у галузі інтелектуальної власності24 — винайти щонайбільше загальних норм для інтелектуальної власності загалом (включно з усіма варіантами промислової власності) та скласти їх разом — так би мовити, «перед дужками», для чого призначені стати «загальні положення» (глава 69 розділу VII).

Наприклад, на додаток до деяких концептуальних роз’яснень стосовно об’єктів регулювання (статті 1225, 1226), глава 69 має справу, серед інших питань, з принципом поділу на інтелектуальні права та право власності на річ (ст. 1227); «принцип творця» (автора як того, хто продукує творчий результат), а також «моральні права» цього автора, їхню невідчужуваність і необмежений строк дії (ст. 1228); значення та зміст «ексклюзивних прав», відносини між їхніми співвласниками, а також застосування «трьохетапної перевірки» у випадку правових обмежень ексклюзивних прав (ст. 1229); загальний принцип, а не його деталі (регулюються пізніше), що права на інтелектуальну власність обмежені в часі (з деякими законодавчими винятками) (ст. 1230); офіційну — обов’язкову чи факультативну25 — реєстрацію творчих результатів у державних установах (ст. 1232); правочини (передачу або ліцензування прав на інтелектуальну власність), їхню правову форму, різноманітний зміст та умови (включно з нормами надання винагороди повноважному власнику), а також виконання відповідних контрактів та їхні типи (статті 1233-1238).

Слід наголосити, що ці та інші положення глави 69 сформульовані загальним та «абстрактним» чином, щоб стосуватися не лише питань авторського права, а й інших питань інтелектуальної власності; внаслідок цього, наприклад, поняття «автор» також стосується «автора» винаходу. Оскільки іноді такі загальні положення не є достатньо точними для всіх ситуацій, наприклад у випадку тривалості та обмежень прав на інтелектуальну власність, а також правочинів у цьому полі, положення доповнюються особливими нормами, які знаходяться в наступних главах закону і стосуються різноманітних видів прав на інтелектуальну власність. Така система викладу матеріалу часто призводить до надлишковості та повторень.

Наведу кілька прикладів. З одного боку, згідно з першим абзацом п. 1 ст. 1228(глава 69) громадянин, творча робота якого принесла відповідний результат, вважається автором цього результату інтелектуальної діяльності; з другого боку, згідно з першим реченням ст. 1247 (глава 70 про права авторів) громадянин, який здійснив відповідну творчу роботу, вважається автором наукової роботи, літературного чи мистецького твору. З одного боку, згідно з першим реченням першого абзацу п. 1 ст. 1229 (глава 69) громадянин або юридична особа, власник ексклюзивного права на результат інтелектуальної діяльності, має право використовувати цей результат. відповідно до власного бажання будь-яким чином, що не суперечить закону; з другого боку, згідно з першим реченням першого абзацу п. 1 ст. 1270 (глава 70) автору роботи або іншому власнику авторського права належить ексклюзивне право використовувати цю роботу відповідно до ст. 1229 Кодексу у будь-якій формі та будь-яким чином, що не суперечить закону... З одного боку, згідно з п. 2 ст. 1228 (глава 69) автору надається певна кількість моральних прав (право авторства, право бути названим та інші немайнові права з необмеженим строком дії); з другого боку, згідно зі ст. 1275 і далі (глава 70) ці положення частково повторюються, а частково доповнюються у більш деталізованому вигляді. Крім того, згадані вище положення щодо право- чинів у главі 69 частково повторюються, а частково доповнюються відповідними положеннями про передачу та ліцензування прав; так само відбувається з роботами, захищеними авторським правом, у главі 70 (ст. 1285 і далі) і з суміжними правами у главі 71 (статті 1307, 1308).

Незважаючи на це, деякі «загальні положення» у частині четвертій Кодексу також містять певну кількість положень або наборів положень, які стосуються тільки або майже тільки авторського права. Наприклад, ст. 1240 містить положення про використання «результатів інтелектуальної діяльності у формі комплексного об’єкта», до якого включено декілька результатів інтелектуальної діяльності, що захищаються авторським правом — такі як кінематографічні фільми, аудіовізуальні роботи, театральні постановки, мультимедійні продукти та «єдині технології». Хоча останній термін знаходиться поза полем авторського права, немає сумнівів, що в основному це положення щодо комплексних об’єктів стосується законодавства з питань авторського права, зокрема норм щодо колективних робіт.

Крім того, в авторському праві обов’язково міститься цілий набір положень, який стосується організацій щодо збору авторських відрахувань, під назвою «організації, які займаються колективним управлінням авторських і суміжних прав» (статті 1242-1244 у главі 69), а також положення ст. 1245, які стосуються винагороди за приватне копіювання фонограм та аудіовізуальних робіт. Ми ще повернемося до цих двох важливих питань авторського права, в які, до речі, нове законодавство привнесло важливі покращання порівняно з попереднім законом.

Наразі маємо лише запитати себе, чому такі явно незагальні положення (з перспективи всіх інших прав на інтелектуальну власність) не було інтегровано у главу з питань авторського права нової частини четвертої ЦК РФ27. Відповідь на це запитання — такої глави щодо авторського права, на відміну від попереднього закону, просто немає. Авторські та суміжні права розглядаються у двох окремих главах — 70 і 71 відповідно, які більшою чи меншою мірою не пов’язані одне з одним. Отже, не було можливості скласти їх разом в узгодженому«розділі про авторське право» з положеннями, які стосуються обох категорій прав, наприклад положеннями про організації щодо збору авторських відрахувань та про приватне копіювання.

У сфері захисту прав — це п’ятий і найважливіший стовп сучасного авторського права — також неоднозначна ситуація. З одного боку, цілий набір положень (статті 1250-1254) у главі 69 регулює різноманітні аспекти захисту прав на інтелектуальну власність, які частково стосуються всіх їхніх видів — наприклад, ст. 1251 про захист моральних прав (особистих не- майнових прав) — і майже цілком належать до авторського права. З другого боку, положення щодо заходів технічного захисту, запропоновані Законом від 20 липня 2004 р. про зміни до попереднього Закону про авторські та суміжні права, які спочатку комплексно розглядали ці права, наразі не стали частиною «загальних положень», як це могло очікуватися (паралельно зі згаданими положеннями щодо захисту прав або положеннями про організації щодо збору авторських відрахувань та про відшкодування за приватне копіювання), а натомість опинилися у главі про авторські права (статті 1299, 1300) та окремо у главі про суміжні права (глава 71 статті 1309, 1310); в останньому випадку положення посилаються на положення, передбачені у главі про авторські права.

Підсумовуючи, зі структурної точки зору шкода, що нове регулювання авторського права в частині четвертій ЦК РФ втратило всебічність і прозорість, що існували у межах Закону про авторське право від 1993 р. (зі змінами та доповненнями). У теперішньому вигляді його розподілено на декілька часткових наборів норм, які часто слід читати всі разом, оскільки ніколи не можна бути певним, чи загальні положення, які стосуються всіх прав на інтелектуальну власність, не доповнюються чи навіть змінюються нормами, що містяться в інших главах.

Нові елементиу змісті авторського права

а) Матеріальне авторське право

Багато положень про авторські (та суміжні) права, які нині містяться у главах 69, 70 і 71 частини четвертої Цивільного кодексу, були взяті з попереднього закону, але майже ніколи telles quelles, тому лише ретельне дослідження та детальне порівняння може продемонструвати ступінь подібності або відмінності між двома законодавчими ситуаціями30. Звичайно, таке систематичне порівняння в цій статті неможливе з причин об’ємності та неактуальності для контексту цієї статті.

Однак давайте хоча б коротко подивимося на найважливіші нові елементи порівняно з попереднім законом. Перш за все примітно, що розлогий каталог понять у галузі авторського права, який містився у ст. 4 попереднього закону, більше не з’являється у новій частині четвертій Кодексу. При цьому випадкові визначення окремих термінів, що більшою чи меншою мірою відповідають наданим у колишньому списку, можна знайти по всьому Кодексу.

Крім цього, щодо першого «стовпа» авторського права, а саме матеріального авторського права, відзначимо відчутне покращання у більш систематичному та розширеному регулюванні моральних прав автора, зокрема що стосується права на недоторканність твору, права на оприлюднення твору та права на відклик33; як уже було згадано, частина нових положень про моральні права, зокрема ті, що стосуються невідчужуваності та захисту без часових обмежень, уже містяться в розділі з «загальними положеннями» частини четвертої Кодексу, що означає, що ці права застосовуються як до авторів, так і до виконавців.

У сфері непрямої винагороди за дозволене приватне копіювання нове законодавство також намагається покращити ситуацію, що характеризується систематичним незастосуваннямположень, передбачених ст. 26 попереднього закону35. Очевидно, таке незастосування пояснюється тим, що надто багато важливих деталей, таких як закріплення суми винагороди, яка вирішується переговорами між боржниками (виробники та імпортери обладнання та засобів для приватного копіювання), з одного боку, та організаціями щодо збору авторських відрахувань — з другого, причому у випадку неуспішних переговорів рішення приймає «спеціальний уповноважений орган Російської Федерації». Крім того, для вирішення способу стягнення коштів та їхнього розподілу між зацікавленими організаціями щодо збору авторських відрахувань та відрахувань з суміжних прав потрібно було укладати угоду.

Як уже згадувалося, нове регулювання щодо приватного копіювання у ст. 1245 міститься в розділі «Загальні положення», а не в контексті регулювання обмежень авторських та суміжних прав, як могло б очікуватися. Що ж до змісту, нове положення не дуже відрізняється від старого. Новими є роз’яснення, що винагорода має компенсаційний характер; що крім авторів право на неї мають виконавці та виробники фонограм, а також виробники аудіовізуальних робіт; що збір коштів повинна організовувати «акредитована» організація щодо збору авторських відрахувань, яка, як пояснюється нижче, є привілейованим, але наглядовим особливим органом серед цих організацій із легальним монопольним статусом; і що, врешті-решт, розподіл грошей повинен ґрунтуватися на принципі пропорційності згідно з наявним використанням відповідних робіт, фонограм та відеограм — положення, яке з огляду на приватність використання зазначених продуктів не видається надто реалістичним.

Однак що є насправді важливим у реформованому регулюванні винагороди за приватне копіювання — це положення щодо більш конкретного втручання уряду; у тексті викладено, що уряд має бути поінформований щодо обладнання та медіа, які становлять базу для винагороди, суми та процедури стягнення коштів, а також процесу розподілу та оплати. Перевіркою того, чи ця схема приватного копіювання не залишиться, як у минулому, лише на папері, стане те, наскільки швидко й предметно російський уряд почне користуватися цими повноваженнями.

Ще одне досить важливе покращання — це роз’яснення та консолідація у сфері захисту авторським правом комп’ютерних програм і баз даних. Попередній закон характеризувався тим, що крім діючих положень про комп’ютерні програми і бази даних у самому Законі про авторське право від 1993 р. потрібно було також звертатися до Закону про правовий захист комп’ютерних програм і баз даних від 23 вересня 1992 р.37, більш детальні правила з якого не завжди відповідали правилам із Закону про авторське право; однак при цьому правова доктрина не могла прояснити, який lex posterior or lex specialis повинен застосовуватися у випадку конфлікту між положеннями цих законів. Тепер така проблема зникла, оскільки згідно зі ст. 2, № 35 Закону цей спеціальний Закон втратив чинність так само, як і Закон про авторське право, і його не було замінено спеціальним розділом у частині четвертій Кодексу — як, наприклад, у більшості інших випадків щодо інтелектуальної власності, зокрема у галузі захисту топографії, де попередній спеціальний Закон втратив чинність, але був замінений главою 74 Кодексу.

На відміну від цього, захист авторським правом комп’ютерних програм і баз даних зараз цілком інтегрований у саме законодавство щодо авторських прав; крім того, зміст баз даних захищається новим суміжним правом на користь автора бази даних. Це відповідає принципу sui generis, викладеному в Директиві ЄС про бази даних (Директива 96/9/ЄС, ст. 7 і далі), і демонструє, що російське законодавство щодо авторського право зазнало у цьому безпосереднього впливу — і, крім того, у декількох інших випадках — законодавства авторського права ЄС.

б) Суміжні права

У статті 35 і далі попередній Закон РФ про авторське право вже надавав захист трьом традиційним суміжним правам, так званим римським правам(права виконавців, виробників фонограм, а також радіо і кабельнимтрансляційним організаціям). Крім цього, новий Кодекс у главі 71 про суміжні права додав ще одну нову категорію суміжного права, що у міжнародному досвіді відома як право sui generis автора бази даних.

Врешті-решт, знову ж таки під впливом права ЄС, нові положення (статті 1303, 1304, а також статті 1337-1344) передбачають ще одне суміжне право (включно з моральними та майновими правами) на користь публікатора посмертної, тобто не опублікованої й більше не захищеної (або взагалі не захищеної) авторським правом наукової роботи або літературного чи мистецького твору (за винятком робіт, що знаходяться в державних та муніципальних архівах). Термін захисту становить 25 років. Таким чином, концепцію суміжних прав було збільшено новим регулюванням удвічі — в обох випадках відповідно до моделей, які містяться у гармонізованому авторському праві ЄС.

в) Авторське договірне право Постсоціалістичний закон про авторське право РФ характеризується досить слабким регулюванням договорів у цій сфері; згідно з попереднім Законом про авторські та суміжні права від 1993 р. (статті 30-34) майже не було правил щодо конкретних договорів у сфері авторського права, наприклад договору на публікацію; закон регулював лише базові та загальні елементи права авторських договорів (передача та ліцензування ексклюзивних або неексклюзивних прав). Примітно, що згідно з пунктами 1, 3 ст. 31 попередній Закон хоча б передбачав, що будь-який «авторський договір» повинен містити положення щодо оплати, а російський уряд міг закріпити мінімальні ставки авторської винагороди постановою.

Порівняно з ситуацією, що склалась навколо попереднього закону, нове регулювання в частині четвертій Цивільного кодексу, з одного боку, є набагато зрозумілішим у правовому (цивільному) аспекті, але, з другого боку — більш «ліберальним», що шкодить творчим особистостям. Як уже було згадано, важливі елементи законодавства договірного права (право- чини у формі передачі та ліцензування прав на інтелектуальну власність) уже регулюються в розділі з «загальними положеннями» (ст. 1233 і далі), а питання виплати власнику права на інтелектуальну власність розглядається у дуже загальному ключі; таким чином, актуальні положення не можуть мати конкретних захисних функцій для автора, як ми можемо сьогодні очікувати від сучасного авторського права. Для обох випадків — передачі прав та ліцензування — недостатні положення щодо винагороди (п. 3 ст. 1234, п. 5 ст. 1235) не є обов’язковими, оскільки вони застосовуються лише в тому випадку, якщо у договорі не зазначено інше. Отже, регулювання закінчується саме там, де починаються справжні проблеми.

Однак ці загальні положення доповнені деякими спеціальними (ст. 1286 і далі) у розділі Кодексу про авторські права, де додаються деякі правила для контракту на публікацію та договору авторського замовлення. Але що ж до питання винагороди, законодавче регулювання його знову замовчує; єдине актуальне положення (п. 4 ст. 1286, перший абзац) стверджує, що у випадку відплатного ліцензійного договору потрібно вказати суму винагороди за використання роботи та спосіб її розрахунку. Хто визначає, що ліцензійний договір повинен бути відплатним? Як щодо договорів про передачу прав? На щастя, було збережено хоча б одну захисну функцію по відношенню до автора — російський уряд і досі уповноважений встановлювати мінімальні ставки для різних видів використання робіт.

Відповідні положення щодо передачі та ліцензування суміжних прав у розділі Кодексу про суміжні права (статті 1307, 1308) застосовуються до всіх суміжних прав і не призначені конкретно для виконавців; вони також набагато коротші й жодним словом не видають відомостей про суму винагороди. Загалом не можна стверджувати, що цей важливий третій «стовп» авторського права, а саме законодавство про договірне право, визначає належну частку прибутку для людей творчих професій у результаті економічного використання їхніх робіт та виконання і гарантує її отримання; ця частина досі мало розвинена в російському законодавстві щодо авторського права, а зараз, на шкоду людям творчих професій (авторам і виконавцям), вона ще «ліберальніша», ніж раніше. Про певний прогрес можна говорити лише з точки зору інтегрування щодо договірного права інтелектуальної власності в традиційні концепції цивільного права.

г) Законодавство щодо організацій зі збору авторських відрахувань

Як уже згадувалося, справжнім — і абсолютно необхідним — покращанням до російського авторського права стало законодавство щодо організацій зі збору авторських відрахувань. До цього згідно зі ст. 44 і далі попереднього Закону для таких організацій не передбачалося конкретних дозволів, системи реєстрації чи якогось постійного нагляду, причому ці положення є притаманними для сучасного законодавства в галузі авторського права континентально-європейського типу. Така відсутність відповідних положень дивувала ще й тому, що ці організації згідно з другим абзацом п. 1 ст. 45 expressis verbis були звільнені від дії антимонопольного закону.

З другого боку, незважаючи на той факт, що вони не мали монополії навіть в окремих сферах використання, згідно з другим абзацом п. 3 ст. 45 попереднього Закону організації зі збору авторських відрахувань були уповноважені законом надавати ліцензії у відповідній сфері використання — у тому числі і для тих, хто не був їхнім учасником. Це призвело до великої кількості зловживань, зокрема коли такі організації засновувалися лише з цією метою, а користувачам доводилося стикатися з вимогами про оплату від організацій-конкурентів, кожного разу за весь репертуар, який не був представлений.

З цієї точки зору реформоване регулювання про організації зі збору авторських відрахувань, викладене у статтях 1242-1244 (у межах глави 69 щодо загальних положень), міститьважливе виправлення, незважаючи на те, що це регулювання у цілому продовжує замовчувати багато аспектів. На противагу пропозиціям від російських професійних кіл, не було введено узагальненої системи дозволу і нагляду за організаціями зі збору авторських відрахувань.

Однак нове регулювання розрізняє дві категорії організацій зі збору авторських відрахувань — звичайні та привілейовані, останні називаються «акредитовані організації». На факультативній основі статус «акредитованої організації» можна отримати у сферах використання робіт, виконання або фонограм, наведених у новому законі (п. 1 ст. 1244) — це, наприклад, виконання та трансляція музичних творів, право перепродажу, винагорода за приватне копіювання та інші. На кожну сферу використання акредитацію може отримати лише одна організація.

Крім цього, зараз від застосування антитрестівського закону звільнені лише акредитовані організації (п. 2 ст. 1244, третій абзац). Водночас лише такі організації уповноважені висувати вимоги на основі відповідних прав тих, хто не є їхніми учасниками; інші конкурентні, але не акредитовані організації expressis verbis, не уповноважені на це (п. 2 ст. 1244, перший абзац спільно з п. 5 ст. 1242, другий абзац). До речі, власники прав, які не є членами організацій, можуть у будь-який час повідомити акредитовану організацію, що не бажають, щоб вона управляла їх правами, і така акредитована організація повинна у цьому випадку вилучити ці права зі списку управління.

Таким чином, можна очікувати, що спільно з принципом відносної правової монополії акредитованих організацій, це важливе обмеження попереджуватиме зловживання у майбутньому — тим більше оскільки такі організації згідно з п. 6 ст. 1244 нині перебувають під постійним контролем компетентного органу влади, швидше за все Роспатенту.

ґ) Захист прав

Через нестачу місця в цій статті ми не робитимемо детального аналізу положень щодо захисту прав (цивільні та кримінальні санкції за порушення авторських прав, а також положення щодо захисту технічних заходів). Достатньо стверджувати, що зміни до Закону РФ про авторські та суміжні права від 20 липня 2004 р. уже були важливим кроком уперед. Незважаючи на це, на відміну від попередніх положень, санкції за порушення ексклюзивних матеріальних, а також моральних прав тепер регулюються більш точно. Наприклад, згідно зі ст. 1251 передбачається не тільки право на компенсацію моральної шкоди за порушення моральних прав (як це було раніше), а повний набір санкцій (включно з судовими заборонами у випадку наявного або неминучого порушення). Нове регулювання (ст. 1250, статті 1252-1254) є більш точним і щодо порушення ексклюзивних прав.

Однак, як уже було згадано, новизна полягає в тому, що більшість положень щодо цивільних санкцій більше не поміщені в контексті відповідних прав, а регулюються «поза дужками» у розділі «Загальні положення» нової частини четвертої Цивільного кодексу. Дещо непослідовно положення про захист технічних заходів, на відміну від «синтетичного» характеру попередніх положень (ст. 481 і 482 Закону 1993 р. зі змінами та доповненнями), зараз окремо регулюються для авторських (статті 1299, 1300) та суміжних прав (статті 1309, 1310).

Оскільки нове регулювання авторських і суміжних прав є частиною Цивільного кодексу, логічно, що кримінальні санкції за порушення авторських прав досі, як і раніше, регулюються поза межами цивільного права і зокрема авторського права, а саме у Кримінальному кодексі. Однак п. 1 ст. 48 попереднього Закону хоча б містив загальне посилання на кримінальні санкції, у той час як новий Закон їх не має; при цьому у п. 7 ст. 1252 надається посилання на можливі додаткові санкції згідно із законодавством про нечесну конкуренцію чи антитрестовим законодавством.

Кримінальні санкції у випадку порушення авторського права і досі регулюються у ст. 146 під назвою «Порушення авторських і суміжних прав» Кримінального кодексу РФ від 6 червня 1996 р. (зі змінами та доповненнями). Останні зміни та доповнення були підписані Президентом В. Путіним 9 квітня 2007 р.; вони вводили в дію ще суворіші покарання за порушення авторських прав, збільшуючи максимальне покарання до 6 років ув’язнення.

Загалом формується враження, що положення про авторське право в новій частині четвертій ЦК Російської Федерації належним чином містить усі п’ять «стовпів» або підсистем сучасного континентально-європейського законодавства авторського права — однак з різним ступенем модернізації. Якщо положення про матеріальне авторське право, суміжні права і санкції за порушення авторських прав (включно з захистом технічних заходів) видаються більш-менш актуальними, два особливо важливі «стовпи» для захисту авторів сучасного авторського права, які мають назву авторське договірне право та право організації зі збору авторських відрахувань, хоча й були трохи покращені завдяки реформі авторського права, однак досі вимагають подальшого опрацювання.

Врешті-решт, із системної точки зору перехід зі спеціального закону до регулювання в межах Цивільного кодексу не є переконливим — як, сподіваюся, було доведено у цій статті.

загрузка...
Top