Вплив норм канонічного права православної церкви на формування та розвиток українського сімейного права (історико-правовий аспект)

До джерел українського сімейного права належать норми канонічного (церковного) права, насамперед візантійського, яке здійснило великий вплив на його становлення і розвиток. Із прийняттям християнства наприкінці X ст. правове життя Київської Русі зазнало докорінних змін. Введення православної релігії на Русі привнесло нові норми і стандарти життя. Розпочався процес активного впровадження нової християнської моралі. Християнство стало своєрідним мірилом соціальної поведінки, визначало нову систему поглядів, ідей. І все це у першу чергу торкнулося сімейних відносин. Вплив християнської релігії на становлення і розвиток національного сімейного права поступово посилювався, що відзначилося на формуванні нових норм звичаєвого права, а також простежується й у законодавчих актах.

Для того щоб простежити міру впливу церковних канонів на еволюцію основних інститутів українського сімейного права впродовж багатьох  століть у доновітній період, необхідно дослідити норми права, що діяли на кожному етапі української історії. Крім того, слід звернути увагу на приписи збірників канонічного права. Сучасна література з історії права не приділяє значної уваги цьому питанню, але необхідно відзначити такі наукові дослідження: Т. Федоренко «Вплив християнства на формування правової системи Київської Русі з кінця X по 40-ві роки XIII століття» (2001); Р. Достдар «Рецепція принципів візантійської Еклоги сучасним сімейним та спадковим законодавством України» (2005), де автор приділяє увагу також й історико-правовому аспекту цього питання. Велике значення для дослідження поставленого питання мають праці з церковного права таких авторів: І. Бреднікова, С. Булгакова, М. Горчакова, В. Ципіна.

Вплив православної релігії на розвиток українського сімейного права досить чітко простежується з часів Київської Русі, коли були прийняті перші законодавчі акти, що були направлені на укорінення християнської моралі (наприклад, Статути про церковні суди), і найяскравіше проявляється під час дослідження норм шлюбно-сімейного права, які містяться у Зводі законів Російської імперії, що діяли на території України у XIX - початку XX ст. Вони у своїй більшості складаються із приписів норм візантійського канонічного права. Лише за доби Середньовіччя помітним стає також вплив римського права. Він посилився з часу входу українських земель до Литовсько-Руської держави та за часів Польської експансії з появою уніатської церкви та поширенням католицтва в Україні.

Хрещення Русі, здійснене князем Володимиром Великим, — це поворотний момент української історії. Але сама християнізація відбулася не відразу. Впровадження нової релігії затягнулося на десятиліття. До цього часу в усіх сферах життя керувалися виключно звичаями. Але після прийняття християнства в галузі сімейних правовідносин поступово почали затверджуватися норми візантійського церковного права, адаптовані до місцевих умов. Церковне право у давньоруський період стає найважливішим і найавторитетнішим компонентом правової системи. Такий всеохоплюючий переворот міг би призвести до повної заміни місцевого права чужим, але завдяки стійкості давньоруського звичаєвого права він призвів лише до необхідного засвоєння церковного права і до часткової та свободної рецепції деяких кодексів візантійського світського права [1, 114]. Правовими джерелами християнської церкви на українських землях були Номоканони, Еклога, Прохірон. Номоканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило) з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію і набули поширення у київській державі протягом XIII ст. у перекладі на старослов´янську під назвою «Кормча книга», яка складалася з Еклоги та Прохірона [2, 59-60]. Крім того, вони були рецепійовані княжим законодавством. Вплив цих пам´яток канонічного права на давньоруське простежується у церковних статутах князів Володимира Великого й Ярослава Мудрого, а також у текстах Руської Правди. Норми церковних статутів були спрямовані на боротьбу з язичницькими звичаями та порушенням християнської моралі. У них містилися заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Стосовно безпосереднього впливу впровадження нової релігії на сімейне життя, слід зазначити, що із прийняттям християнства родина, так би мовити, організовувалася церквою заново. Давньоруське звичаєве право, яким керувалися до цього часу у сфері сімейних правовідносин, багато в чому суперечило вченню християнської моралі та канонічного права: по-перше, воно дозволяло багатоженство та наложництво; по-друге, способи та умови укладення шлюбу, що існували на той час на Русі (умикання, викрадення тощо), вважалися неприпустимими за християнськими канонами; по-третє, також не відповідали нормам християнської моралі звичаї відпущення дружини та спалення її після смерті чоловіка. Але з хрещенням Русі всі сімейні відносини були підкорені відомству церкви. Моногамія була визнана як єдина припустима форма шлюбу. Канонічне право встановило рівність перед законом чоловіка і дружини щодо перелюбства. Християнська церква, розглядаючи шлюб як таїнство, визнавала законними лише ті шлюби, які були освячені обрядами заручин і вінчання. Бо шлюб із релігійної точки зору — це єдність душ, довічний духовний союз.

Але у давньоруські часи впровадження вінчання як єдиного способу укладення шлюбу зустріло опір у вигляді звичаєвих народних уявлень про шлюб. Так, показовим з цієї точки зору є свідчення митрополита Київського Іоанна II (1080-1089 рр.) про те, що народ, вважаючи вінчання належністю шлюбів князів і бояр, продовжував дотримуватися при вступі у шлюб язичницьких звичаїв умикання і купівлі наречених [3,-341]. Тому церква не лише допускала, а й освячувала всі народні обряди, які за своїм змістом могли бути узгоджені з християнським релігійним світоглядом [4, 270]. І ще довгий час після цього, до кінця XVII ст., розповсюдженими були громадянські невінчані шлюби. У ці часи священство навіть було зобов´язане у тих місцевостях, де ще зустрічалися нецерковні шлюби, вінчати подружжя, навіть якщо у них вже були діти [3, 341]. Так на українській території поступово розповсюджувався церковний шлюб.

Візантійське канонічне право крім суто церковних норм щодо регулювання шлюбу містило також і цивільні норми стосовно майнових відносин подружжя. Тому, на думку протоієрея М. Горчакова, «внаслідок впровадження візантійських поглядів на життя, шлюб у XV—XVII століттях перетво-рився в юридичний інститут, який у кожному конкретному випадку влаштовувався батьками для своїх дітей і освячувався церквою, для заснування сім´ї та господарства під майже виключною владою голови сім´ї» [4, 246]. Церковні канони містять чітке визначення того, що чоловік є головою сім´ї: «...дружині голова — чоловік...» (1 Кор. 11:3). І такий припис завжди знаходив свою підтримку як у нормах звичаєвого права, так і в законодавстві. Але внаслідок такого однобічного погляду на шлюб почало втрачатися його істинне духовне значення. І в кінці XVII ст. до Кормчої Книги була додана спеціальна стаття стосовно таїнства шлюбу, де було здійснено визначення шлюбу відповідно до первісного його розуміння у християнстві: «Супружества или законного брака тайна отъ Христа Бога установлена есть во умно-женіе рода человеческого и въ воспитание чадъ къ славе Божіей, въ неразрешимый союз любви и дружества, и взаимную помощь и во еже огребатися отъ греха любодеянія», а пізніше православною церквою було прийняте більш досконале визначення шлюбу, яке увійшло до катехізису, за яким шлюб визначався як «установленное отъ Бога таїнство, въ котором мужчина и женщина, по взаимному согласно, выраженному перед церковью, вступають въ нерасторжимый союз любви и дружбы для рожденія и воспитанія детей въ страхе Божіемь» [4, 246].

Таке визначення шлюбу, яке з неве-ликими змінами існує й у сучасній редакції православного катехізису, поступово почало породжувати зміни у поглядах народу на сутність шлюбу. І хоча, згідно з канонічним правом, батьківське благословення є обов´язковим для вступу у шлюб, що міцно увійшло в українську звичаєво-правову шлюбну традицію, нарівні з цим вільна згода наречених стала однією з основних умов його дійсності. Так, вже Петро І велів питати під час вінчання згоди наречених. Крім того, під час його правління, як зазначає М. Горчаков, «заручини були відділені від церковного вінчання і набули переважно цивільного характеру, але церкві належало неподільне право встановлення шлюбу та... умов, що перешкоджають укладенню шлюбу... й умов розлучення» [4, 252].

На Русі, так само як і у Візантії, укладення церковного шлюбу починалося зі звернення наречених до архієрея з проханням благословити їх на шлюб. Єпископ видавав указ на ім´я приходського священика з пропозицією здійснити обшук, тобто виявити, чи немає перешкод для цього шлюбу. За видачу такого указу існував податок, розмір якого збільшувався, якщо особи брали другий або третій шлюб. Такий порядок існував до 1765 р., коли був скасований Катериною II. Здійснювати обряд вінчання міг виключно приходський священик нареченого або нареченої. Така вимога була закріплена «Кормчою книгою», а також указом Святішого Синоду 1775 р., за яким особа, яка бажає укласти шлюб, повинна сповістити про це приходського священика (письмово або усно), вказавши своє ім´я і прізвище, стан, чин, а також ім´я та прізвище нареченої. Схожі вимоги були закріплені й законодавством Російської імперії (ст. 22, кн. 1, том X Зводу законів) [5,307]. У свою чергу священик повинен сповістити про це у храмі з метою здійснення «обшуку», щоб впевнитися, що немає ніяких перешкод для укладення цього шлюбу, бо, як зазначає С. Булгаков, «для законності й дійсності шлюбу, окрім законної форми, вимагається ще, щоб він відповідав різним умовам, що випливають з відносин природних, співжиття та релігійних» [6, 987].

До таких умов належать: 1) відсутність дійсного шлюбу; 2) священний сан; 3) чернецтво; 4) заборона укладення четвертого шлюбу; 5) перешкодою до укладення шлюбу є наявність вини (перелюбу) особи у розірванні попереднього шлюбу; 6) фізична або духовна нездатність до шлюбу (душевна хвороба, ідіотизм); 7) вікові межі вступу у шлюб; 8) батьківське благословення; 9) вільна згода на шлюб з боку наречених; 10) відсутність кровної спорідненості наречених, відносин свояцтва, духовного споріднення; 11) відсутність споріднення, що виникає внаслідок усиновлення; 12) єдність віросповідання наречених. Більшість цих умов увійшли до Зводу законів Російської імперії.

Люди, які що-небудь знали про перелічені вище перешкоди для укладення шлюбу, повинні були сказати про це священику. Якщо перешкоди не були виявлені, священик здійснював відповідний запис про «обшук» у спеціальній книзі. Такий запис засвідчувався підписами наречених, двох свідків та священика. Наречені також повинні були надати ряд документів: метричні свідоцтва, паспорти, послужний список, свідоцтво духовного отця про те, що вони були на сповіді та причасті, а також, якщо це був другий або третій шлюб, — консисторський указ про розірвання попереднього і дозвіл на вступ у новий шлюб [3,341-342].

Стосовно розлучення, то воно завжди засуджувалося не тільки церквою, але і громадськістю. Із прийняттям християнства встановлювалося, що шлюб укладається на все життя, і єдиною виправданою підставою його припинення є смерть одного з подружжя. Таке відношення до непорушності шлюбу своїм витоком має Святе Писання. Так, у Новому Заповіті сказано: «Покине тому чоловік батька і матір і пристане до дружини своєї, і будуть двоє однією плоттю, так що немає вже двох, але одна плоть. Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучає» (Євангеліє від Матвія 19:5,6). Перелюбство визнавалося у християнстві спочатку єдиною підставою для розлучення. Так, за Святим Євангелієм: «...хто розлучається з дружиною своєю не за перелюбство і одружується з іншою, той перелюбствує; і такий, що оженився на розлученій, перелюбствує» (Євангеліє від Матвія 19:9). Але розлучення все ж існувало. Візантійське церковне право містило вичерпний перелік випадків, коли можна було домагатися розлучення. До таких обставин належали: порушення подружніх обов´язків; нездатність чоловіка до інтимних стосунків після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумали позбавити одне одного життя; при захворюванні заразною хворобою. Пізніше до цих основних причин були додані інші: коли невідомо, де перебуває чоловік протягом п´яти років; коли чоловік або жінка йшли у монастир; коли жінка задумує забрати майно чоловіка і йому про це не каже; коли вона без дозволу чоловіка зустрічається з іншими чоловіками або миється з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка не ночує вдома, а у своїх родичів; коли без дозволу чоловіка відвідує кінські ристалища і театри [7, 219]. Із прийняттям християнства на Русі діяли ці норми, але з деякими відмінностями. Наприклад, участь дружини у веселощах, ігрищах, миття у лазні з чоловіками не дорівнювалося до перелюбства і не вважалося підставою для розлучення. На практиці дуже частими підставами розірвання шлюбу на

Русі, хоча це і було заборонено княжими уставами, виступали безпліддя дружини або її тяжка хвороба, але формальною причиною розлучення у таких випадках дуже часто був вступ дружини у монастир [3, 366].

Питання розлучення завжди відносилися до відомства церкви. Але з часом підстави до розлучення дещо змінилися. Так, С. Булгаков виокремлює такі, що діяли у XIX — на початку XX ст.: перелюб, нездатність до подружнього співжиття, зникнення безвісти одного з подружжя, засудження з позбавленням усіх прав стану, вступ обох з подружжя у монастир [6, 1259-1263].

Отже, можна дійти висновку, що із прийняттям християнства як державної релігії, державна влада і духовенство намагалися підпорядкувати всі сфери шлюбно-сімейних правовідносин виключно канонічним нормам. Слід зазначити, що вплив християнства на суспільні відносини здійснювався різними шляхами — насамперед впливом нової релігії на існуючі традиції і звичаї, а також шляхом впровадження окремих християнських принципів через їх законодавче закріплення. Церковні правила почали з´являтися вже у перших законодавчих збірниках давньоруської держави. І загальновизнаним є той факт, що саме християнська мораль здійснила значний вплив на формування українського світогляду у сфері шлюбно-сімейних правовідносин.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Владимирский — Буданов М. Обзор истории русского права. — Ростов н/Д, 1995.
  2. Іванов В. М. Історія держави і права України : навч. посіб. — К., 2007.
  3. Цыпин В. А. Церковное право : учеб. пособие. — 2-е изд. — М., 1996.
  4. Горчаков М. И. (протоиерей) Церковное право. Краткий курс лекций. — СПб., 1909.
  5. Іванов В. М. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. — К., 2006.
  6. Булгаков С. В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. Репринтное воспроизве-дение издания 1913 г. — М., 1993.
  7. Щапов Я. Брак в Древней Руси. — М., 1986.
загрузка...
Top