Визнання і виконання міжнародних арбітражних рішень в Україні: питання теорії та практики

За загальним правилом арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесене, підлягає добровільному виконанню сторонами цього рішення. Добровільність виконання арбітражного рішення цілком відповідає правовій природі міжнародного комерційного арбітражу, оскільки сторони, що добровільно обрали арбітраж як спосіб врегулювання спору, передбачають ще на стадії укладання арбітражної угоди добровільність виконання прийнятого арбітражного рішення. Проте на практиці дуже часто виникає ситуація, коли сторона, проти якої винесено рішення, ухиляється від його добровільного виконання.

Однією з переваг міжнародного комерційного арбітражу, що сприяє розвитку та популяризації цього альтернативного способу вирішення зовнішньоекономічних спорів, є міжнародно- правове забезпечення примусового виконання арбітражних рішень, основу якого становить Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (далі — Нью-Йоркська конвенція), прийнята 9 липня 1958 р.

На сьогодні учасниками Нью-Йоркської конвенції є 145 держав світу, у тому числі й Україна, для якої Конвенція набула чинності з 8 січня 1961 р.

Особливістю Нью-Йоркської конвенції є те, що вона не встановлює однакового для всіх країн порядку визнання і виконання арбітражних рішень, не визначає орган «компетентної влади», який розглядає клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення. Натомість вона дає можливість кожній державі-учасниці встановлювати власні правила в рамках закріплених у статтях III-V і ст. VII Конвенції головних принципів, що спрямовані на забезпечення однакового порядку визнання та виконання арбітражного рішення незалежно від того, в якій країні воно було винесено та в якій повинно виконуватися.

Ці принципи є такими:

  1. Нью-Йоркська конвенція зобов’язує державу, що її підписала, визнавати іноземні арбітражні рішення обов’язковими та виконувати їх.
  2. Визначення органу, до компетенції якого належить розгляд клопотань про визнання та виконання арбітражного рішення, а також процедура розгляду таких клопотань здійснюється відповідно до національних норм тієї території, де запитується визнання і виконання цього рішення.
  3. До визнання та виконання іноземних арбітражних рішень не повинні застосовуватись істотно більш обтяжливі умови або більш високі податки чи збори, ніж ті, які існують для визнання та виконання «внутрішніх» рішень.
  4. У Конвенції встановлені однакові для всіх держав-учасниць вичерпні, такі, що не підлягають розширеному тлумаченню, переліки:
  • документів, які сторона має надати органу «компетентної влади» у разі звернення з клопотанням про визнання та примусове виконання арбітражного рішення;
  • підстав, з яких компетентний суд може відмовити у визнанні та виконанні арбітражного рішення.
  1. Конвенція не зачіпає дійсності інших багатосторонніх чи двосторонніх угод щодо визнання та виконання арбітражних рішень, що укладені державами — учасницями Нью- Йоркської конвенції, і у зв’язку з цим надає стороні, яка клопочеться про визнання та виконання арбітражного рішення, право обрати «більш вигідну норму».

Таким чином, Конвенція дає можливість кожній державі-учасниці у рамках зазначених принципів самостійно визначити орган «компетентної влади», який розглядає клопотання про визнання і виконання арбітражного рішення, та встановити власний процесуальний порядок визнання та виконання арбітражних рішень. При цьому, за загальним правилом, у разі невідповідності положень національного законодавства Нью-Йоркській конвенції застосовуються положення останньої. В Україні це правило ґрунтується на ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», відповідно до яких чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України й у випадку, якщо міжнародним договором за участю України передбачені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Як правило, норми, що стосуються національного порядку визнання та виконання арбітражних рішень, містяться в національних законах про арбітраж та/або в цивільних процесуальних кодексах.

В Україні загальні положення про визнання та виконання арбітражних рішень містяться у статтях 35, 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», які повністю відповідають Нью-Йоркській конвенції.

Зокрема, ч. 1 ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» на національному рівні закріплює основний принцип Нью-Йоркської конвенції, згідно з яким арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесене, визнається обов’язковим і при подачі до компетентного суду письмового клопотання підлягає виконанню. Таким чином, порядок визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень незалежно від того, в якій країні воно було винесене, тобто як «іноземних», так і «внутрішніх» арбітражних рішень, повинен регулюватися однаковими нормами, для них має бути встановлений однаковий, максимально спрощений і сприятливий режим, спрямований на забезпечення виконуваності арбітражного рішення.

Також ст. 35 зазначеного Закону встановлює перелік документів, аналогічний переліку документів, передбаченому Нью-Йоркською конвенцією, які повинна подати компетентному суду сторона, що клопоче про визнання та виконання арбітражного рішення. У статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачені підстави для відмови у визнанні або виконанні арбітражного рішення, які також збігаються з відповідними положеннями Нью-Йоркської конвенції.

На жаль, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не дає відповіді на питання, який судовий орган компетентний розглядати клопотання про визнання та виконання арбітражних рішень в Україні. Водночас таку норму було б доцільно передбачити у ст. 6 «Органи для виконання певних функцій сприяння та контролю щодо арбітражу» зазначеного Закону, оскільки в цій статті визначений судовий орган, який здійснює розгляд клопотань про скасування, як винятковий засіб оспорювання арбітражного рішення. Визнання та виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, яке здійснюється судовими органами, також є однією з форм судового контролю за цими рішеннями. Тому доповнення ст. 6 Закону України «Про міжнародний ко- мерційний арбітраж» відповідними положеннями було б цілком органічним та корисним.

Протягом останніх майже 20 років законодавство України у питанні визнання та виконання арбітражних рішень зазнало значних змін, які насамперед стосувалися порядку виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі — МКАС) та Морської арбітражної комісії (далі — МАК) при Торгово-промисловій палаті України (далі — ТПП України). Водночас порядок визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів, незважаючи на зміну законодавчих актів, у яких ці положення містилися, кардинально не змінювався. Ці рішення визнавалися та виконувалися на підставі виконавчих листів, що видавалися загальними судами, якщо рішення іноземних судів та арбітражів були визнані та допущені до виконання на території України відповідно до норм міжнародних договорів та законодавства України.

У період з 1995 р. до прийняття у 1999 р. Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до статей 348, 349 ЦПК України рішення МКАС та МАК при ТПП України були виконавчими документами. У зв’язку з цим сторона, на користь якої було винесено арбітражне рішення, безпосередньо зверталась до виконавчої служби за виконанням цього рішення.

Протягом 1999-2004 рр. Закон України «Про виконавче провадження» також містив положення, згідно з якими рішення третейських судів, зокрема МКАС та МАК при ТПП України, були виконавчими документами. Водночас такий порядок виконання рішень МКАС та МАК при ТПП України, незважаючи на свою, на перший погляд, простоту, не завжди був ефективним та досконалим. Це, зокрема, стосувалося випадків, коли необхідно було відстрочити або розстрочити виконання, або встановити чи змінити спосіб і порядок виконання рішення, наприклад у випадку відсутності у боржника грошових коштів звернути стягнення на його майно. Однак державний виконавець не міг самостійно змінювати порядок та спосіб виконання рішення, визначений у виконавчому документі. Таке право належить лише органу, що видав виконавчий документ. Водночас таке право відсутнє також і у складу арбітражного суду, що розглянув справу, оскільки арбітражний розгляд припиняється остаточним арбітражним рішенням і склад арбітражного суду з моменту підписання цього рішення втрачає свої повноваження і може лише виправити або роз’яснити рішення у випадках, передбачених Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», зокрема коли в арбітражному рішенні допущені помилки в підрахунках, описки, друкарські помилки або інші помилки аналогічного характеру, або винести додаткове рішення стосовно вимог, які були заявлені під час арбітражного розгляду, але не були відображені в рішенні.

Крім того, у період, коли рішення МКАС та МАК при ТПП України мали безпосередньо виконавчу силу, а іноземні арбітражні рішення виконувалися на підставі виконавчих документів, що видавались компетентними судами, була відсутня однаковість правового регулювання, спрямована на забезпечення виконуваності арбітражного рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесене, що не відповідало Нью-Йоркській конвенції. У зв’язку з цим у цей період поступово почалась формуватися альтернативна судова практика, згідно з якою рішення МКАС та МАК при

ТПП України почали виконуватися на підставі виконавчих листів, що видавалися загальними судами на підставі клопотань стягувачів.

У зв’язку з прийняттям у травні 2004 р. Закону України «Про третейські суди» у Закон України «Про виконавче провадження» були внесені зміни, відповідно до яких як рішення іноземних судів та арбітражів, так і рішення третейських судів, що прийняті в Україні, виконуються на підставі виконавчих документів, які видаються судовими органами. У пункті 1 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», що діє сьогодні в редакції Закону України від 5 березня 2009 р. № 1076-VI, і пункті 1 ч. 2 ст. 17 у редакції Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI, який набуває чинності з 8 березня 2011 р., зазначено, що виконавчими документами, зокрема, є «виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України». Недосконалість цієї норми полягає в тому, що на підставі її положень у деяких випадках у судовій практиці виникала проблема, яка полягала у тому, що як стягувачам, так і судам було незрозуміло, який суд, загальний чи господарський, повинен розглядати клопотання про визнання та виконання рішень МКАС та МАК при ТПП України. Головним чином зазначені положення пристосовані до Закону України «Про третейські суди», відповідно до якого судами, які компетентні видавати виконавчі документи за рішеннями третейських судів, є загальні або господарські суди першої інстанції за місцем розгляду справ третейським судом. Водночас необхідно враховувати, що згідно зі статтями 1, 6 Закону України «Про третейські суди» цей Закон не застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, тому його положення не можна застосовувати до рішень МКАС та МАК при ТПП України, що підтверджено і судовою практикою.

Зокрема, ухвалою Луцького міськ- районного суду від 7 березня 2008 р. (справа № 22п-358/08) задоволено клопотання іноземної компанії про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС при ТПП України від 31 жовтня 2007 р., яким зобов’язано українське товариство з обмеженою відповідальністю сплатити заявнику 218 136,87 доларів США. Боржник не погодився із зазначеною ухвалою та звернувся до Апеляційного суду Волинської області зі скаргою, в якій просив скасувати ухвалу та закрити провадження, оскільки розгляд таких клопотань відповідно до Закону України «Про третейські суди» віднесений до компетенції господарських судів. Розглянувши зазначену апеляційну скаргу, Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 17 квітня 2008 р. відхилив її та залишив без змін ухвалу Луцького міськрайонного суду від 7 березня 2008 р., мотивуючи це тим, що відповідно до ч. 4 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж»; суд першої інстанції при розгляді клопотання правильно застосував положення розділу VIII «Про визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні» ЦПК України.

Також були випадки, коли загальні суди помилково відмовляли заявникам у прийнятті клопотань про приведення до виконання рішення МКАС при ТПП України на тій підставі, що це рішення підлягає виконанню відповідно до наказу господарського суду.

Наприклад, ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 січня 2010 р. (справа № 22ц-3043) було залишено без розгляду та повернено клопотання польської компанії про визнання та виконання рішення МКАС при ТПП України від 9 червня 2008 р. на тій підставі, що це клопотання підлягає виконанню відповідно до наказу господарського суду. Стягувач не погодився з зазначеною ухвалою та звернувся до Апеляційного суду Дніпропетровської області з апеляційною скаргою. За результатами розгляду апеляційної скарги Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 23 червня 2010 р. скасував ухвалу суду першої інстанції та направив справу до того ж суду для вирішення питання про прийняття клопотання, при цьому Апеляційний суд керувався тим, що відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» МКАС при ТПП України є арбітражною установою, рішення якої виконуються відповідно до закону та міжнародних договорів у порядку, передбаченому для виконання рішення іноземних судів. Крім того, відповідно до статей 390, 392 Цивільного процесуального кодексу України розгляд клопотаня про визнання і виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів проводиться відповідно до Цивільного процесуального кодексу України, а саме розділу VIII.

Крім того, стягувачі інколи помилково зверталися з клопотанням про приведення до примусового виконання рішення МКАС при ТПП України не у загальний суд, а у господарський суд за місцем знаходження боржника, посилаючись на те, що це рішення підлягає виконанню на підставі наказу господарського суду.

Наприклад, компанія з Німеччини 21 вересня 2009 р. звернулась до господарського суду Київської області з клопотанням про приведення до примусового виконання рішення МКАС при ТПП України, відповідно до якого з українського акціонерного товариства належало до стягнення 79 191,25 євро. Ухвалою господарського суду Київської області від 28 жовтня 2009 р. (справа № ТЗ/285-09) відмовлено у задоволенні клопотання стягувача та припинено провадження у справі у зв’язку з її непідвідомчістю господарським судам. Стягувач не погодився з зазначеною ухвалою та звернувся 28 жовтня 2009 р. з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України. Розглянувши зазначену касаційну скаргу, Вищий господарський суд України постановою від 15 березня 2010 р. відмовив у її задоволенні на тій підставі, що Господарським процесуальним кодексом України не встановлений порядок розгляду господарськими судами питання про надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражного суду. При цьому розділом VIII ЦПК України визначено, що питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду належить до компетенції місцевих судів загальної юрисдикції за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника чи його майна. Враховуючи, що чинним законодавством чітко не визначена юрисдикція компетентних судів, що мають розглядати клопотання про приведення до примусового виконання рішення МКАС при ТПП України, тому, керуючись положеннями Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.) і ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», слід застосовувати аналогію права та положення ЦПК України. За такої ситуації господарський суд Київської області дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні клопотання про приведення до примусового виконання рішення МКАС при ТПП України у зв’язку з непідвідомчістю справи господарським судам.

Таким чином, на сьогодні розгляд клопотань про приведення до виконання рішень МКАС та МАК при ТПП України віднесений до компетенції загальних судів, до розгляду цих клопотань застосовується порядок, встановлений розділом VІІІ ЦПК України. Зазначене підтверджене і судовою практикою, у тому числі рішеннями Верховного Суду України.

Що стосується рішень іноземних арбітражних судів, то вони визнавалися та виконувалися в Україні у порядку, встановленому для рішень іноземних (державних) судів. Правове регулювання цього порядку здійснювалося спочатку на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів» від 21 червня 1988 р., який застосовувався на території України згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р. та нормами ЦПК України 1963 р. Починаючи з 2001 р. і до 2005 р. в Україні діяв Закон «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. Цей Закон містив багато позитивних положень, зокрема положення про те, що судами, до компетенції яких був віднесений розгляд клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень, були Апеляційний суд АР Крим, апеляційні обласні, Київський та Севастопольський міські суди за місцем постійного або тимчасового проживання або місцем перебування боржника. Із застосування цього Закону склалася досить вдала судова практика.

У зв’язку з прийняттям у 2004 р. і введенням у дію з 2005 р. нового Цивільного процесуального кодексу України зазначений Закон втратив чинність. Його замінили положення розділу VIII «Про визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні» ЦПК України. На відміну від Закону України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів», в якому під терміном «рішення іноземного суду» розумілися не лише рішення судів іноземних держав, а й рішення іноземних арбітражів, у ЦПК України, по-перше, було взагалі відсутнє посилання на те, що розуміється під терміном «іноземне судове рішення», у зв’язку з чим зазначений термін було важко тлумачити широко та відносити до нього також і рішення іноземного арбітражу, по-друге, розгляд справ про визнання та виконання рішення іноземного суду був віднесений до компетенції загального суду за місцем проживання чи за місцем перебування боржника (суду першої інстанції). У зв’язку з невизначеністю терміна «іноземне судове рішення» в ЦПК України деякі суди першої інстанції в окремих випадках відмовляли у прийнятті до свого провадження клопотань про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, посилаючись при цьому на те, що відповідно до розділу VIII ЦПК України розгляду підлягають лише клопотання про визнання та виконання рішень судів іноземних держав, а не іноземних арбітражних рішень.

Законом України від 21 січня 2010 р. № 1837-VI розділ VIII «Про визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні» ЦПК України був викладений у новій редакції, в якій були усунуті прогалини, що існували в попередній редакції зазначеного розділу. Зокрема, відповідно до ст. 390 ЦПК України у новій редакції визначено, що під терміном «рішення іноземного суду» розуміються не лише рішення суду іноземної держави та інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, а також і рішення іноземних чи міжнародних арбітражів. У зв’язку з цим відповідно до положень розділу VIII ЦПК України у чинній редакції підлягають розгляду клопотання про визнання та виконання як іноземних арбітражних рішень, так і рішення міжнародних арбітражів, у тому числі й тих, що діють в Україні, а саме — рішень МКАС та МАК при ТПП України. Таким чином, з моменту набрання чинності новою редакцією розділу VIII ЦПК України порядок визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень як іноземних, так і тих, що прийняті на території України, регулюється однаковими нормами, що повністю відповідає ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та Нью-Йоркській конвенції.

Відповідно до положень ЦПК України в Україні визнаються та виконуються іноземні рішення, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Як зазначалось вище, міжнародно- правовою основою визнання та виконання арбітражних рішень у багатьох країнах світу, у тому числі й в Україні, є Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень.

Другою міжнародною угодою після Нью-Йоркської конвенції за поширеністю застосування при виконанні арбітражних рішень у країнах СНД є Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності (далі — Київська угода), підписана у м. Києві 20 березня 1992 р. державами — учасницями СНД (учасницями Угоди є: Росія, Білорусь, Україна, Узбекистан, Киргизстан, Казахстан, Вірменія, Таджикистан, Туркменистан).

Також Україна є учасницею низки двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних справах, в яких передбачений порядок виконання іноземних судових рішень. Разом із тим лише кілька двосторонніх договорів безпосередньо стосуються питань виконання іноземних арбітражних рішень. Це, зокрема, Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах, укладений 31 жовтня 1992 р. (набрав чинності 19 січня 1994 р.), Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах, укладений 6 квітня 2000 р. (набрав чинності 18 серпня 2002 р.), Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах, укладений 28 травня 2001 р. (набрав чинності 18 листопада 2002 р.), та Угода між Україною і Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах, укладена 2 липня 2002 р. (набула чинності 27 січня 2007 р.). Особливістю наведених договорів є те, що клопотання про дозвіл примусового виконання арбітражних рішень може бути подане заявником як безпосередньо до компетентного суду, так і через центральні органи юстиції (Міністерство юстиції), на які покладені функції із надання правової допомоги. В усьому іншому щодо визнання та виконання арбітражних рішень зазначені двосторонні договори відсилають до Нью- Йоркської конвенції.

Відповідно до положень розділу VIII ЦПК України питання про надання дозволу про визнання та примусове виконання арбітражного рішення розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника, а якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника (ст. 392 ЦПК України).

Арбітражне рішення може бути пред’явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років із дня набрання рішенням законної сили, за винятком рішень про стягнення періодичних платежів, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Згідно зі ст. 394 ЦПК України клопотання про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення подається в письмовій формі і має містити:

1) ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

2) ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;

3) мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до Нью-Йоркської конвенції та ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до клопотання додається:

  • оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчена копія такого;
  • оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчена копія такої;
  • якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона має подати належним чином засвідчений переклад цих документів українською або російською мовами.

При визначенні того, в який спосіб мають бути засвідчені іноземні арбітражні рішення, необхідно враховувати, що іноземні документи повинні бути або легалізованими, або апостильованими відповідно до Гаазької конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, учасниками якої нині є близько 80 держав (для України ця Гаазька конвенція набрала чинності з 22 грудня 2003 р.), або відповідати вимогам інших багатосторонніх чи двосторонніх договорів (за участю України такі положення містяться у двосторонніх договорах про правову допомогу).

Будь-які додаткові вимоги до документів, передбачених Нью-Йоркською конвенцією, або витребування додаткових документів є прямим порушенням Конвенції.

Київська угода передбачає інший перелік документів, який має подати сторона, що клопочеться про виконання рішення, ніж той, що встановлений у Нью-Йоркській конвенції. Зокрема, до письмового клопотання про виконання рішення мають додаватися такі документи:

  • належним чином засвідчена копія рішення, про примусове виконання якого клопочеться сторона;
  • офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили, коли це не вбачається з тексту самого рішення;
  • докази повідомлення іншої сторони про процес;
  • виконавчий документ.

Як вбачається з переліку документів, що додаються до клопотання згідно з Київською угодою, ця Конвенція більше пристосована до виконання рішень державних судів. Тому суди, що розглядають клопотання про визнання та примусове виконання арбітражних рішень, в яких сторони посилаються на Київську угоду як на підставу для виконання арбітражного рішення, інколи додатково звертаються до положень Нью-Йоркської конвенції, вимагаючи надання додаткових документів, що, по суті, суперечить п. 1 ст. VII Нью-Йоркської конвенції.

Відповідно до Київської угоди клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення і додані до нього документи викладаються мовою держави, в якій проситься виконання, або російською мовою.

Якщо клопотання і документи, що до нього додаються, належним чином не оформлені або до клопотання не додані всі необхідні документи, суд залишає клопотання без розгляду і повертає його разом із документами стягувачеві або його представникові. Ухвала про залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена до апеляційного суду через суд першої інстанції, який прийняв ухвалу.

Аналіз судової практики свідчить про те, що у деяких випадках суди першої інстанції безпідставно залишали клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення без розгляду та безпідставно вимагали надання інших документів, ніж передбачені ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Так, іноземна компанія у травні 2008 р. звернулась до Феодосійського міського суду АР Крим з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС при ТПП Російської Федерації, відповідно до якого підлягає до стягнення з українського акціонерного товариства 982 477,5 доларів США. Ухвалою від 11 червня 2008 р. (справа № 22-ц-1754-ф/2008) вказане клопотання було залишено без розгляду, а матеріали справи повернуті заявнику на тій підставі, що до клопотання не були додані документи, які б свідчили про належне повідомлення боржника про розгляд справи та про те, що рішення МКАС при ТПП РФ від 23 травня 2008 р. набрало законної сили. Заявник не погодився з зазначеною ухвалою та звернувся до Апеляційного суду Автономної Республіки Крим з апеляційною скаргою, мотивуючи свою незгоду тим, що Нью-Йоркська конвенція передбачає вичерпний перелік документів, які повинна надати сторона, що клопочеться про виконання арбітражного рішення. Ухвалою від 17 вересня 2008 р. Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував ухвалу і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, при цьому виходив з того, що заявником подані всі документи, що передбачені ст. IV Нью- Йоркської конвенції та ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», тому суд не мав правових підстав для залишення клопотання без розгляду з мотивів відсутності документів, які б свідчили про належне повідомлення боржника про розгляд справи та про те, що рішення МКАС при ТПП РФ від 23 травня 2008 р. набрало законної сили. Крім того, судом першої інстанції помилково був застосований Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», який втратив чинність згідно з Законом України від 6 вересня 2005 р.

Необхідно зазначити, що повернення клопотання без розгляду не є перешкодою для повторного звернення до суду. Також за чинним законодавством України державне мито, у зв’язку з поданням клопотання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення, не сплачується.

Згідно з положеннями ЦПК України про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення суд у п’ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Розгляд клопотання про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін про дату і час судового засідання.

У задоволенні клопотання може бути відмовлено у випадках, передбачених міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, зокрема Нью-Йоркською конвенцією, Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності тощо.

Підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, що містяться у ст. V Нью-Йоркської конвенції (зазначеній статті повністю відповідають положення ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»), поділяються на дві групи [1, 229].

Першу групу становлять підстави, що беруться до уваги компетентним судом виключно на прохання сторони, що заперечує проти визнання та виконання арбітражного рішення (п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції, п. 1 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Таким чином, тягар доведення наявності цих підстав покладається на сторону, яка заперечує проти виконання. Тому компетентний суд, що розглядає питання про визнання та виконання арбітражного рішення, не може за своєю ініціативою застосувати одну з підстав для скасування, передбачених у цій групі, якщо на неї не посилається сторона, проти якої винесено рішення.

Умовно першу групу підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення можна також поділити на дві групи:

  • юрисдикційні підстави, що пов’язані із запереченням дійсності арбітражної угоди та компетенції арбітражу (пп. а, с п. 1 ст. V Нью- Йоркської конвенції та абзаци 2, 4 п. 1 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»);
  • процесуальні підстави, що пов’язані з недоліками при проведенні арбітражного провадження (пп. b, d п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції та абзаци 3, 5 п. 1 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»), а також із набранням законної сили арбітражного рішення і його оспорюванням (пп. е п. 1 ст. V Нью-Йорк- ської конвенції та абзац 6 п. 1 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Часто сторона, яка бажає перешкодити визнанню та виконанню арбітражного рішення, вдається саме до юрисдикційних підстав, заперечуючи дійсність арбітражної угоди, та посилається, зокрема, на те, що:

  • арбітражна угода підписана неуповноваженою особою (причому не завжди зі сторони, проти якої винесено рішення) або з перевищенням однією зі сторін своїх повноважень, що випливають із застосовного до неї закону про правоздатність;
  • не дотримана форма арбітражної угоди;
  • не дотримані вимоги законодавства, що застосовується до дійсності арбітражної угоди;
  • арбітражна угода суперечить дійсному волевиявленню сторін;
  • рішення винесене щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, чи містить питання, які виходять за межі арбітражної угоди.

На практиці виникали ситуації, коли сторона, посилаючись на наявність юрисдикційних питань, фактично висувала заперечення по суті арбітражного рішення, що суперечить міжнародно-правовим нормам і законодавству України.

Так, у травні 2008 р. іноземна компанія, посилаючись на Нью-Йоркську конвенцію, звернулася з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС при ТПП Російської Федерації від 16 травня 2008 р., яким були задоволені позовні вимоги іноземної компанії про визнання контракту розірваним та повернення авансових платежів у сумі 982 477,5 доларів США у зв’язку з невиконанням українським акціонерним товариством обумовлених контрактом обов’язків.

Ухвалою Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 23 грудня 2008 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 березня 2009 р., у задоволенні клопотання відмовлено. Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки рішення МКАС при ТПП РФ від 16 травня 2008 р. винесено поза межами арбітражної угоди та арбітражного застереження в договорі, то це є підставою для відмови у задоволенні клопотання, як зазначено у п. 8 ст. 396 ЦПК України.

Верховний Суд України, розглянувши касаційну скаргу іноземної компанії, ухвалою від 21 жовтня 2009 р. скасував ухвали Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим та Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, а справу направив до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

При цьому Верховний Суд України встановив, що 5 липня 2002 р. між іноземною компанією та українським акціонерним товариством був укладений контракт, предметом якого є здійснення українським товариством добудови суден на підводних крилах та передача їх іноземній компанії.

У розділі 9 Контракту сторони визначили, що всі питання, які виникатимуть при виконанні цього Контракту або у зв’язку з ним, будуть вирішуватися шляхом взаємної домовленості між сторонами; у випадку недосягнення домовленостей шляхом переговорів розбіжності, які можуть виникнути з цього контракту або у зв’язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному порядку в МКАС при ТПП РФ, відповідно до Регламенту цього суду.

Українське акціонерне товариство, заперечуючи проти задоволення клопотання іноземної компанії, посилалося на те, що п. 8.1 Контракту від 5 липня 2002 р. сторони врегулювали порядок і межу відповідальності за неналежне виконання робіт. Ці положення Контракту сторони визнали пріоритетними над національним законодавством сторін і при розгляді спору між сторонами. Крім того, МКАС при ТПП РФ при розгляді справи зробив висновок про відмову позивача від виконання умов контракту, самостійно перейшовши зі ст. 715 ЦК РФ на ст. 717 ЦК РФ.

Верховний Суд України дійшов висновку про те, що у своїх запереченнях українське акціонерне товариство фактично оскаржує рішення МКАС при ТПП РФ від 16 травня 2008 р. по суті. В ухвалі Верховний Суд України зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що, розглядаючи клопотання про визнання виконання рішень іноземних судів (арбітражів), суд розглядає його в межах заявленого клопотання і не може входити в обговорення правильності рішень

іноземних судів (арбітражів) по суті, як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України».

Надзвичайно цікавим є питання про те, чи вправі сторона висувати юрисдикційні заперечення на стадії розгляду компетентним судом клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення, якщо вона не висувала цих заперечень під час арбітражного провадження.

Відповіді на це запитання у Нью- Йоркській конвенції немає.

Європейська конвенція відповіла на це запитання однозначно негативно. Згідно з п. 1 ст. V Європейської конвенції відвід арбітражного суду будь-якою зі сторін за непідсудністю, що базується на відсутності або недійсності арбітражної угоди чи втраті нею чинності, має бути заявлений в арбітражному суді не пізніше подання відповідною стороною своєї позовної заяви чи своїх заперечень по суті справи. Якщо ж відвід базується на тому, що поставлене питання перевищує повноваження арбітра, він має бути заявлений, як тільки буде поставлене під час арбітражного процесу питання, яке, на думку сторони, що висуває заперечення, виходить за межі компетенції арбітра. При цьому заява про відвід, зроблена на пізніших стадіях арбітражного провадження, може бути задоволена, якщо арбітражний суд визнає причину прострочення поважною.

У пункті 2 ст. V Європейської конвенції встановлено, що коли зазначені заперечення проти компетенції арбітражного суду не були висунуті у встановлені строки, вони не можуть бути висунуті на більш пізній стадії арбітражного процесу, а також у державному суді при зверненні до нього з проханням про розгляд справи по суті чи про виконання арбітражного рішення.

В юридичній літературі висловлюється точка зору, що положення п. 2 ст. V Європейської конвенції щодо строків висунення заперечень не повинні стосуватися арбітражних спорів, які розглядаються за відсутності відповідача [2, 729]. Разом із тим така точка зору видається не цілком обґрунтованою в тому випадку, коли відповідач не подав своїх заперечень за позовом і не взяв участі в арбітражному провадженні, хоч був належним чином повідомлений про арбітражний розгляд і йому були надані всі можливості подати свої заперечення за позовом.

У разі визнання та виконання арбітражного рішення в Україні щодо цього питання належить враховувати таке. Згідно зі ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» заява про відсутність у арбітражного суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечення щодо позову. Крім того, у ст. 4 зазначеного Закону встановлено, що сторона, яка знає про те, що яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не була дотримана, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримання без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку, вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення. З огляду на це можна дійти висновку, що сторона у разі визнання та виконання в Україні арбітражного рішення також має право посилатися на юрис- дикційні заперечення лише тоді, коли вона посилалася на ці заперечення під час арбітражного провадження в порядку, встановленому ст. V Європейської конвенції (якщо держави сторін, між якими виник спір, є учасниками цієї Конвенції) і статтями 4, 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». При цьому доказування зазначених обставин покладається на сторону, що заперечує проти виконання. Вбачається, що такий підхід відповідає положенням Нью-Йоркської конвенції, що зобов’язує держави-учасниці визнавати іноземні арбітражні рішення обов’язковими і виконувати їх. Але однозначна практика з цього питання в Україні ще не склалася. На жаль, окремі судові органи, розглядаючи подібні юрисдикційні заперечення на стадії визнання та виконання арбітражного рішення, навіть не досліджують питання про те, чи висував відповідач ці заперечення під час арбітражного провадження.

З недоліками при проведенні арбітражного провадження (процесуальні підстави) пов’язані такі підстави для скасування арбітражного рішення:

  • сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд;
  • сторона з інших поважних причин не могла подати свої пояснення;
  • склад арбітражного суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін чи закону тієї країни, де мав місце арбітраж.

Можливість сторони скористатися зазначеними підставами безпосередньо залежить від якості арбітражного провадження. Зокрема від того, наскільки секретаріат постійнодіючої арбітражної інституції та арбітри, що розглядають спір, уважно поставляться до питання про вручення відповідачеві письмових повідомлень про дату, час, місце розгляду спору, склад суду, а також від того, як ці питання будуть відображені в арбітражному рішенні.

Як свідчить практика, сторони, заперечуючи проти визнання та виконання рішень, часто вдаються до такого заперечення, як відсутність належного повідомлення сторони про арбітражне провадження.

Так, грузинська компанія 15 липня 2008 р. звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС при ТПП України від 25 квітня 2008 р., яким зобов’язано українську комерційну фірму сплатити 210 146 грн 63 коп. Ухвалою суду від

24 березня 2008 р. клопотання було задоволено. Боржник не погодився з зазначеною ухвалою та звернувся до Апеляційного суду Одеської області з апеляційною скаргою, в якій просив, посилаючись на порушення вимог процесуального закону щодо належного повідомлення про слухання справи, скасувати ухвалу та направити справу на новий розгляд. Апеляційний суд, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки боржник був належним чином повідомлений про всі стадії арбітражного розгляду: йому рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення були направлені та вручені позовні матеріали, Регламент і Список арбітрів МКАС при ТПП України, та повістка про дату, час, місце розгляду справи, склад арбітражного суду і постанова Президента ТПП України про призначення одноособового арбітра у справі. У зв’язку з цим ухвала Приморського районного суду м. Одеса від 24 березня 2009 р., якою був наданий дозвіл на примусове виконання рішення МКАС при ТПП України, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 вересня 2009 р. була залишена без змін.

МКАС та МАК при ТПП України після направлення та вручення сторонам арбітражного рішення за клопотанням позивача видає довідку про вручення відповідачу документів під час арбітражного провадження та про те, що арбітражне рішення набрало законної сили. До довідки додаються копії повідомлень про вручення відповідачу рекомендованої кореспонденції, зокрема копії позовної заяви та доданих до них документів, Регламенту та Списку арбітрів МКАС або МАК при ТПП України, повістки про дату, час, місце розгляду справи та склад суду, а також постанови президента про призначення арбітра за відповідача, якщо останній такого призначення не зробив. Як вбачається з ухвал суду, стягувач, який клопоче про виконання рішення МКАС при ТПП України, як правило, додає зазначену довідку до клопотання про визнання арбітражного рішення. Поряд із цим необхідно враховувати, що саме сторона, яка заперечує проти визнання та виконання рішення у зв’язку з неналежним її повідомленням про арбітражне провадження, повинна надати суду відповідні докази. У зв’язку з цим цікавим є таке рішення.

У лютому 2008 р. іноземний банк звернувся до Печерського районного суду м. Києва з клопотанням про визнання та виконання арбітражного рішення Лондонського Міжнародного Третейського суду від 12 листопада 2007 р., яким зобов’язано українську державну компанію сплатити іноземному банку грошові кошти. Під час розгляду судом клопотання українська державна компанія посилалась на неналежне повідомлення її про час і місце арбітражу. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17 червня 2008 р. клопотання було задоволено та надано дозвіл на примусове виконання арбітражного рішення. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2008 р. ухвала суду першої інстанції була залишена без змін. Боржник не погодився з зазначеними судовими актами та звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду України від 18 листопада 2008 р. зазначені ухвали були залишені без змін. Постановляючи ухвалу, Верховний Суд України керувався таким: відповідно до кредитного договору спори між сторонами підлягають передачі на розгляд та остаточне вирішення арбітражем згідно з регламентом Лондонського Міжнародного Третейського суду, місце арбітражу — Лондон, Англія. Україна та Англія у складі Сполученого Королівства Великої Британії є учасницями Нью-Йоркської конвенції, про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. Посилання боржника на те, що він належним чином не був повідомлений про час і місце арбітражу, не є підставою для задоволення скарг, оскільки відповідно до ст. 5 Нью-Йоркської конвенції, ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та роз’яснень, наданих у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражі і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. № 12, у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де запитується визнання та виконання рішення, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення. Судами попередніх інстанцій було встановлено, що згідно з арбітражним рішенням українська державна компанія була належним чином повідомлена про проведення арбітражу і доказів зворотного нею не надано, що є її процесуальним обов’язком.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» будь-яке письмове повідомлення вважається отриманим стороною, якщо воно доставлено адресату особисто або на його комерційне підприємство за його постійним місцем проживання або поштовою адресою, а коли останні не можуть бути встановлені шляхом розумного наведення довідок, письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно надіслано за останнім відомим місцезнаходженням комерційного підприємства, постійним місцем проживання чи на поштову адресу рекомендованим листом або будь-яким іншим чином, який передбачає реєстрацію спроби доставки цього повідомлення.

З метою забезпечення виконуваності прийнятих арбітражних рішень у МКАС при ТПП України склалася практика, згідно з якою у разі, якщо позовні матеріали не будуть вручені відповідачеві у зв’язку з його відсутністю за вказаною позивачем адресою, позивачеві пропонується шляхом розумного наведення довідок вжити заходів для встановлення дійсного місця перебування відповідача. Неможливість встановлення нового місця перебування відповідача і невручення йому позовних матеріалів, як правило, призводить до припинення провадження у справі. I лише тоді, коли позивач шляхом розумного наведення довідок не може встановити нове місце перебування відповідача, але у матеріалах справи є інші відомості, наприклад про місце реєстрації юридичної особи, а також інші істотні відомості, які підтверджують місце перебування відповідача, арбітражний суд застосовує положення ст. 3 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Останньою з процесуальних підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення є посилання на те, що «рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасоване чи призупинене компетентною владою країни, де воно було прийняте, або країни, закон якої застосовувався» (пп. е п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції). У Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» замість передбаченого Нью-Йоркською конвенцією терміна «остаточність» рішення застосований термін «обов’язковість» рішення (абзац 6 п. 1 ч. 1 ст. 36). Однак жодної суперечності тут немає, оскільки в англійскому першоджерелі обох текстів використовується один і той самий термін — «dinding» [1, 274].

В іноземній та вітчизняній юридичній літературі ведуться дискусії щодо термінів «остаточність — обов’язковість». Вказівка на те, що арбітражне рішення є остаточним, міститься у більшості арбітражних угод, що укладаються сторонами. За законодавством більшості держав, у тому числі й України, арбітражні рішення не потребують жодних додаткових процедур, які підтверджують їх остаточний характер.

Підходи до розуміння «остаточності — обов’язковості» арбітражного рішення в різних державах різні. Постає питання, з якого моменту арбітражне рішення є остаточним: з дати його винесення, з дати одержання відповідачем письмового тексту рішення чи після закінчення строку на його оскарження?

Щодо цього також існують різні точки зору і різна судова практика.

Одна з точок зору полягає в тому, що рішення стає остаточним лише після розгляду клопотання про скасування арбітражного рішення і відмови у його задоволенні. Поряд із цією точкою зору і практикою міжнародного комерційного арбітражу існує й інший підхід, згідно з яким рішення стає остаточним відразу ж після його винесення, оскільки можливість його оскарження по суті не допускається [3, 255]. Саме такий підхід має місце при розгляді клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень в Україні.

Сторона, яка не згодна із винесеним арбітражним рішенням, може звернутися до компетентного органу з клопотанням про скасування цього рішення, що є винятковим способом оспорювання арбітражного рішення (в Україні органом, що розглядає клопотання про скасування арбітражного рішення, відповідно до ст. 6 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», є Шевченківський районний суд м. Києва).

Також немає єдності практики у питанні відмови у визнанні та примусовому виконанні арбітражного рішення на тій підставі, що воно зупинено виконанням компетентною владою країни, де було винесено. Оскільки зупинення виконання арбітражного рішення є неостаточним, а лише проміжним заходом, видається найбільш вдалою і доцільною судова практика зупинення розгляду клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення на певний термін, а не відмова в його визнанні на цій підставі. Саме такої практики дотримуються суди України.

Так, 3 квітня 2007 р. іноземна компанія звернулась до Балаклійського районного суду Харківської області із клопотанням про надання дозволу на виконання рішення МКАС при ТПП України від 22 грудня 2006 р. та про видачу виконавчих листів на примусове виконання.

Ухвалою суду від 28 серпня 2007 р. за клопотанням заявника провадження у справі було зупинено до набрання чинності рішенням суду за результатами розгляду клопотання боржника про скасування рішення МКАС при ТПП України у справі від 22 грудня 2006 р. Ухвалою суду від 20 березня 2008 р. провадження у справі було поновлено.

Українське акціонерне товариство заперечувало проти надання дозволу на примусове виконання зазначеного арбітражного рішення, посилаючись на те, що рішення, по-перше, суперечить публічному порядку України, по-друге, його виконання призведе до порушення законодавчо встановленого режиму валютного регулювання.

Суд, розглянувши ці заперечення, дійшов висновку, що клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» рішення іноземного суду визнається і виконується в Україні, якщо його визнання і виконання передбачено міжнародними договорами України. Клопотання заявника оформлено відповідно до вимог ст. 394 ЦПК України. Рішення МКАС при ТПП України набрало законної чинності і ніким не скасоване. Заперечення українського акціонерного товариства проти клопотання, на думку суду, є безпідставними і тому не можуть бути взяті до уваги. Крім того, ці заперечення боржника були предметом розгляду як Шевченківського районного суду м. Київа, так і Апеляційного суду м. Київа і теж визнані безпідставними.

На підставі викладеного суд задовольнив клопотання про примусове виконання рішення МКАС при ТПП України та видав виконавчий лист.

Другу групу підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень становлять підстави, що беруться до уваги компетентним судом на власний розсуд. При цьому сторона, яка заперечує проти виконання рішення, також вправі посилатися на наявність підстав для відмови, передбачених у цій групі. Разом із тим компетентний суд не пов’язаний із наявністю чи відсутністю таких заперечень сторони і може на власний розсуд застосувати ці підстави, що передбачені п. 2 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та відповідають положенням п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції.

Їх лише дві:

1) об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, тобто фактично ставиться під сумнів арбітрабільность спору;

2) визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечать публічному порядку України.

Необхідно зазначити, що підстави для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень, що передбачені у п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції, пов’язані з найбільш складними правовими механізмами міжнародного приватного права. Це є проблеми співвідношення публічного і приватного інтересів, меж втручання держави та її судової системи у відносини між приватними особами, доміцильованими у різних країнах, можливості поєднання принципу автономії волі сторін з імперативними нормами національних законів, допустимості застосування іноземного закону на території іншої держави [4, 487].

Нью-Йоркська конвенція не містить жодних вказівок щодо того, які спори повинні вважатися арбітрабільними. Практично ці норми встановлюються у національному законодавстві країни, в якій запитується визнання та примусове виконання арбітражного рішення.

У доктрині під арбітрабільністю розуміється допустимість передачі спору на розгляд міжнародному комерційному арбітражу [6, 177].

У широкому розумінні арбітрабільність охоплює, по-перше, право сторін на укладання арбітражної угоди, — так звана «суб’єктивна арбітрабільність»; по-друге, допустимість передачі на розгляд арбітражу певних категорій спорів — «об’єктивна арбітрабільність».

Спори, які можуть розглядатися міжнародним комерційним арбітражем і які, відповідно, можна вважати арбітрабільними за законодавством України, у загальних рисах визначені в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Так, згідно з ч. 2 ст. 1 цього Закону до міжнародного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків, коли комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін розміщено за кордоном, а також спори за участю підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об’єднань, створених на території України.

Як вбачається із зазначених положень Закону, встановлено дві вимоги, яким повинен відповідати спір, для того щоб він міг розглядатися міжнародним комерційним арбітражем, тобто бути арбітрабільним. Це, по-перше, вимога щодо суб’єктного складу учасників спору — наявність іноземного елементу або іноземної інвестиції (суб’єктивна арбітрабільность), та, подруге, вимога щодо об’єкта (предмета) спору — спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків (об’єктивна арбіт- рабільність).

У разі недотримання хоча б однієї з цих вимог спір не буде вважатися арбітрабільним.

Наприклад, спір між двома резидентами України, жодний з яких не має іноземних інвестицій, не може розглядатися міжнародним комерційним арбітражем. Цей спір може бути переданий лише на розгляд до третейського суду в порядку, передбаченому Законом України «Про третейські суди». У зв’язку з цим арбітражне рішення у спорі, в якому суб’єктний склад учасників спору не відповідає вимогам законодавства України, є непідвідомчим міжнародному комерційному арбітражу, тобто є неарбітрабільним.

Водночас і Нью-Йоркська конвенція, і Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачають, що компетентний суд за власної ініціативи відмовляє у визнанні та виконанні арбітражного рішення лише у випадку, коли судом буде встановлено, що об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, таким чином, фактично йдеться про «об’єктивну арбітрабільність».

У зв’язку з зазначеним невідповідність суб’єктного складу учасників спору під категорію «об’єкт спору» не підпадає. Тому невідповідність суб’єктного складу учасників спору вимогам законодавства може розглядатися як юрисдикційна підстава для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення.

У частині 4 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» зазначено, що цей Закон не зачіпає дії будь-якого іншого Закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.

Таким чином, Закон не тільки у загальних рисах визначає критерії, яким повинен відповідати спір, для того щоб бути арбітрабільним, а й встановлює порядок віднесення спорів до не- арбітрабільних спорів — неможливість передачі цього спору на розгляд міжнародного комерційного арбітражу повинна бути прямо встановлена в законах України.

Фактично арбітрабільні та неарбітрабільні спори співвідносяться між собою за загальним правилом, відповідно до якого спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків, є арбітрабільними, та виняток із цього правила — неарбітрабільні спори, про що безпосередньо зазначено у законах України. Тому при визначенні арбітрабільності спорів в Україні необхідно враховувати також положення інших законодавчих актів, насамперед Господарського процесуального кодексу України.

Зокрема, відповідно до ст. 12 ГПК України із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 18 лютого 2010 р. № 1914-VI, підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення арбітражу, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, а також спорів, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Необхідно зауважити, що спори, які виникають з корпоративних відносин, у більшості країн світу є арбітрабільними й успішно розглядаються міжнародним комерційним арбітражем, тому віднесення їх Законом України від 18 лютого 2010 р. № 1914-VI до категорії неарбітрабільних не є прогресивним явищем.

Також не можуть розглядатися арбітражем справи окремого провадження, яке є видом непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ст. 234 та ч. 5 ст. 235 ЦПК України).

Розглядаючи питання про те, чи містить Закон України «Про міжнародне приватне право» положення, що обмежують можливість передачі окремих категорій спорів на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, необхідно зазначити таке. У статті 76 цього Закону передбачені підстави визначення підсудності справ судам України, а ст. 77 встановлює виключну підсудність судам України певних категорій справ з іноземним елементом. З огляду на це вбачається, що зазначені статті забороняють укладення пророгаційних угод про зміну підсудності та передачу певних категорій спорів з іноземних елементом на розгляд іноземних державних судів. Ця заборона не стосується міжнародного комерційного арбітражу, оскільки виключна компетенція державного суду не означає неарбітрабільність цього спору, а її сутність полягає у забороні укладення пророгаційної угоди, згідно з якою спір передається на розгляд до суду іноземної держави.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що незважаючи на відсутність єдиних міжнародних стандартів та єдності світової судової практики у питанні про те, які спори можуть бути об’єктом арбітражного розгляду, а які ні, всі неарбітрабільні спори об’єднує одна спільна ознака: такі спори стосуються правовідносин, які не можна вважати такими, що регулюються виключно приватним правом. Чим вагомішим є «публічний» елемент спору, тим вищою є ймовірність того, що суд визнає предмет спору неарбітрабільним [5, 193].

Останньою підставою для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення є встановлення того, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України (абзац 3 п. 2 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Як зазначалось вище, компетентний суд застосовує цю підставу для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення на власний розсуд та не зв’язаний із наявністю чи відсутністю посилань сторони на цю підставу. Водночас судова практика свідчить про те, що сторони при запереченні проти арбітражного рішення найчастіше посилаються саме на цю підставу. Разом із тим до такого аргументу сторони, як правило, вдаються лише тоді, коли не можуть послатися на інші підстави для відмови у визнанні та виконанні. Пояснюється це насамперед тим, що Нью-Йоркська конвенція не деталізує поняття «публічний порядок», фактично відсилаючи до національного законодавства країни, в якій запитується визнання і примусове виконання арбітражного рішення.

Незважаючи на неоднозначне визначення публічного порядку в законодавстві різних держав, склалася досить однакова практика із застосування судами цієї підстави для відмови у виконанні арбітражного рішення: суди вкрай рідко відмовляють у виконанні арбітражних рішень у зв’язку з тим, що виконання рішення суперечить публічному порядку. При цьому поняття публічного порядку має досить вузьке тлумачення, під яким зазвичай розуміється невідповідність рішення основоположним нормам права і моралі держави, в якій запитується виконання.

У законодавстві України містяться такі положення, що стосуються міжнародного публічного порядку.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» норма права іноземної держави не застосовується тоді, коли її застосування призводить до наслідків, що явно не сумісні з основним правопорядком (публічним порядком) України. З огляду на це можна дійти висновку, що поняття публічного порядку ототожнюється з поняттям основного правопорядку, який, як відомо, встановлений Конституцією України. При цьому наведена стаття не дає вказівки щодо того, які саме ситуації, пов’язані із застосуванням іноземного права, слід вважати такими, що суперечать публічному порядку. Крім того, зазначена стаття регулює лише випадки, коли у рішенні застосовані норми права іноземної держави.

При розгляді клопотань про визнання та примусове виконання арбітражних рішень в Україні суди протягом досить тривалого часу, що створило сталу практику, керувалися постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. № 12, в якій під публічним порядком розуміється правопорядок держави, основоположні принципи, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності та недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 25 грудня 2008 р. задоволено клопотання російського акціонерного товариства про надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС при ТПП РФ від 11 жовтня 2006 р. та надано дозвіл на примусове виконання зазначеного рішення на території України і видано виконавчий лист про стягнення з українського товариства з обмеженою відповідальністю на користь російського товариства 187 198 грн 59 коп.

В апеляційній скарзі українське товариство з обмеженою відповідальністю просило скасувати ухвалу суду з ухваленням нової про відмову у задоволенні клопотання у повному обсязі з посиланням на те, що судом не було враховано, що рішення про виконання якого заявлено у клопотанні, суперечить публічному порядку України, оскільки в його обґрунтування покладено докази, які не мають юридичної сили, і воно є незаконним.

Апеляційний суд м. Києва, розглянувши апеляційну скаргу, дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду суперечить публічному порядку, є безпідставними, з урахуванням того, що настання для українського товариства, як окремо взятої юридичної особи, несприятливих фінансових наслідків у зв’язку із виконанням судового рішення, ухваленого відносно прийнятих товариством зобов’язань, відповідно до укладеної ним з іншою юридичною особою угоди, не може вважатися порушенням публічного порядку держави. Рішення може бути визнано таким, що суперечить публічному порядку, в тому випадку, якщо в результаті його виконання будуть вчинені дії, які або прямо заборонені законом, або які спричинять шкоду суверенітету чи безпеці держави, дії, що стосуються інтересів великих соціальних груп і які є несумісними з принципами побудови економічної, політичної та правової системи держави, та дії, що суперечать основним конституційним правам людини та громадянина.

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 22 квітня 2009 р. відхилив апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 25 грудня 2008 р.

Менш поширеною за застосуванням при розгляді клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень є Київська угода. Як свідчить судова приктика, зазначена угода частіше застосовується в Україні при визнанні та виконанні рішень державних судів.

У Київській угоді порівняно з Нью- Йоркською конвенцією передбачені інші підстави для відмови у визнанні та виконанні рішення. Якщо Нью- Йоркська конвенція передбачає дві групи підстав для відмови у визнанні та виконанні рішень (підстави, що беруться до уваги компетентним судом виключно на прохання сторони, проти якої вони спрямовані, та підстави, що застосовуються компетентним судом на власний розсуд), то Київська угода передбачає лише одну групу підстав, що можуть бути застосовані компетентним судом, — виключно на прохання сторони, проти якої спрямовано рішення. Це такі підстави:

  • судом запитуваної держави — учасниці СНД раніше було винесене рішення, що набрало законної сили, у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет, з тієї самої підстави;
  • є визнане рішення компетентного суду третьої держави — учасниці СНД або держави, що не є членом Співдружності, у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет, з тієї самої підстави;
  • спір відповідно до Київської угоди вирішений некомпетентним судом;
  • друга сторона не була повідомлена про процес;
  • минув трирічний строк давності подання рішення до примусового виконання.

Тягар доведення наявності зазначених підстав покладається на сторону, яка заперечує проти визнання та виконання рішення.

Відповідно до ЦПК України за результатами розгляду клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення компетентний суд постановляє ухвалу про дозвіл примусового виконання іноземного арбітражного рішення або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання, які можуть бути оскаржені у порядку, передбаченому ЦПК України.

На підставі арбітражного рішення та ухвали про дозвіл примусового виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий документ, який надсилається для виконання згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI, який набуде чинності з 8 березня 2011 р., виконавчий документ може бути пред’явленим до виконання протягом одного року.

Необхідно зупинитися ще на одному важливому питанні. Компетентний суд, керуючись положеннями ч. 8 ст. 395 ЦПК України, при розгляді клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення, якщо в арбітражному рішенні суму стягнення зазначено в іноземній валюті, визначає суму стягнення в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали.

Навряд чи можна назвати положення зазначеної статті прогресивними, справедливими та такими, що сприяють інвестиційній привабливості України. Здебільшого під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності її суб’єкти передбачають у контрактах проведення розрахунків в іноземній валюті, що цілком відповідає законодавству України. У зв’язку з цим більшість як іноземних арбітражних рішень, так і рішень МКАС та МАК при ТПП України передбачають стягнення коштів саме в іноземній валюті. Тому у випадку видачі виконавчого документа про стягнення коштів у гривні стягувач, яким, як правило, є іноземний суб’єкт господарювання, змушений нести додаткові витрати, що пов’язані з наступною конвертацією гривні в іноземну валюту. Фактично відбувається подвійна конвертація. У зв’язку з цим слід зазначити, що Закон України «Про виконавче провадження» не виключає можливості звернення до виконання виконавчого документа, в якому стягнення коштів відбувається в іноземній валюті. Водночас редакція закону, яка діє на сьогодні, не передбачає порядку та механізму виконання такого виконавчого документа. Цю прогалину усуває нова редакція зазначеного

Закону. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 53 «Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті» Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції, яка набуває чинності з 8 березня 2011 р., у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби.

За такої ситуації положення ч. 8 ст. 395 ЦПК України не відповідають відповідним положенням Закону України «Про виконавче провадження» у редакції від 4 листопада 2010 р., тому повинні бути приведені у відповідність до цього Закону.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що незважаючи на окремі недоліки, які мали місце у питаннях визнання та виконання арбітражних рішень як у законодавстві України, так і у судовій практиці, та були пов’язані головним чином із тим, що законодавством України належним чином не був визначений судовий орган, до компетенції якого належить розгляд клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень, у цілому судову практику щодо розгляду клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень на території України можна назвати лояльною до арбітражу, такою, що направлена на реалізацію принципу обов’язковості арбітражного рішення незалежно від того, в якій країні це рішення прийняте, і його визнання та виконання, що відповідає міжнародним зобов’язанням України.

Водночас для удосконалення законодавчого регулювання процедури визначення компетентного органу щодо визнання та виконання арбітражних рішень доцільно ст. 6 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» дещо змінити. По- перше, доповнити її частиною 3, в якій визначити, які суди повинні розглядати клопотання про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень, як іноземних, так і рішень МКАС та МАК при ТПП України, якщо ці рішення потребують визнання та виконання на території України. По-друге, розгляд клопотань про скасування арбітражних рішень МКАС та МАК при ТПП України, а також клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень, незалежно від того, в якій країні ці рішення були прийняті, віднести до компетенції апеляційних судів з огляду на більш високий професійний рівень суддів цієї ланки судової системи України, що відповідало б також досвіду багатьох держав. У зв’язку з цим відповідні зміни необхідно внести і до ЦПК України.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Корабельников Б. Р. Исполнение и оспаривание решений международных коммерческих арбитражей. Комментарий к Нью-Йоркской конвенции 1958 г. и главам 30 и 31 АПК РФ 2002 г. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2008.
  2. Ашер Д. Комментарий к Европейской конвенции // Yearbook Commercial Arbitration. — Vol. XVII.
  3. Брунцева Е. В. Международный коммерческий арбитраж. — СПб., 2001.
  4. Притика Ю. Д.Міжнародний комерційний арбітраж : питання теорії та практики : моногр. — К., 2005.
  5. Корабельников Б. Р. Признание и приведение в исполнение иностранных арбитражных решений. — М., 2001.
  6. Курочкин С. А. Государственные суды в третейском разбирательстве и международном коммерческом арбитраже. — М., 2008.
загрузка...
Top