Висновок експерта як доказ у справах щодо обсягу правосуб´єктності фізичних осіб

Призначення судово-психіатрич­них експертиз, їх проведення та дослідження є досить складною процесуальною процедурою, яка скла­дається з безлічі процесуальних дій як самого суду, так і заявника й експертів. Такі процедурно-технологічні процеси виникли у практиці судочинства не відразу. Якщо сьогодні поняття екс­пертизи на перший погляд не викли­кає непорозуміння, то на початку XIX ст. воно було дискусійним. Одні вчені доводили, що експертиза є од­ним із видів доказів, другі зазначали, що експерт при проведенні експертизи є науковим суддею, треті вважали екс­пертизу різновидом показань свідків [1, 52]. При цьому слово «експерт» узагалі не вживалося. У статті 325 Статуту кримінального судочинства від 1864 р. зазначалося, що ними є (ек­спертами) «знаючі особи», які «запрошуються в тих випадках, коли для точного з´ясування обставин, що зустрічаються у справі, необхідні спеціальні відомості, або досвідченість у науці, мистецтві, ремеслі, промисло­вості чи будь-якому занятті» [2, 153]. Такий зміст поняття «експертиза» і сьогодні закладено в ч. 1 ст. 143 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), де зазначено, що для «з´ясування обставин, що ма­ють значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мис­тецтва, техніки, ремесла тощо суд при­значає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі». Незважаючи на те, що суди сьогодні активно при­значають експертизи за цивільними справами, використовуючи висновки експертів як засіб доказування, все ж експертиза з точки зору доказового права і нині залишається найдискусійнішим питанням у теорії цивільно­го процесу. Насамперед це стосується процесуального поняття експертизи. Що це, доказ, який створено штучно однією, навіть не заінтересованою особою, чи це думка свідка, якому присвоєно статус експерта з метою розширення сфери засобів доказу­вання?

Питання доказів як засобів доказу­вання в цивільному процесі було пред­метом наукових досліджень Є. Васьковського, А. Клейнмана, М. Штефана, С. Фурса, І. Решетнікової та ін.

Метою цієї статті є: дослідження процесуальних підстав призначення та особливостей проведення судово-психіатричної експертизи, формуван­ня її як доказу в справах про визнання фізичної особи обмежено дієздатною та недієздатною чи поновлення особи в цивільні й дієздатності, визначення особливостей примусового приведен­ня особи для проведення судово-психіатричної експертизи та можливої відповідальності експертів.

Ще у Древньому Римі юристи звер­нули увагу на те, що особа, яка хворіє на психічні захворювання, не може правильно оцінювати свої дії та усві­домлювати їх значення. І хоча римське право і не знало визначення дієздат­ності, воно широко користувалося цим поняттям у практиці [3, 99]. Визначення такого стану відбувалося на підставі показань свідків, які пояс­нювали про неадекватну поведінку особи в житті. Разом з тим кожна осо­ба по-різному сприймає поведінку іншої особи, тому часто траплялося так, що відносно психічно хворої осо­би давалися показання, що вона є нор­мальною, а відносно особи, яка була психічно здорова, давалися показання, що її поведінка є неадекватною.

З огляду на той факт, що психіка людини, з релігійних міркувань, дов­гий час не вивчалася, то стан психічно хворих людей визначався візуально. Надалі кожного разу, коли виникало питання щодо визначення психічного стану особи, почали звертатися до лікаря, який давав свій висновок. Ра­зом з тим такий підхід до визначення психічного стану особи залежав від кваліфікації лікаря чи від добро­совісності свідків, і не відповідав кри­теріям тієї достовірності, яка потрібна була в судочинстві. Критерієм до­стовірності тривалий час вважалася об´єктивна істина, яку з процесуальної точки зору вважали змістом закон­ності. У зв´язку з цим можна сказати, що висновки експертів, зокрема і при проведенні судово-психіатричних екс­пертиз, із наукової точки зору є істи­ною, але ця істина з процесуальної точки зору стосується лише окремо взятого питання, а тому, незважаючи на наукову істинність, експертиза са­ма по собі не може визначати істин­ність у всій справі. Експертиза є лише одним із видів доказів, висновок якої має пов´язуватися з іншими доказами. Лише за такої умови судове рішення може сприйматися як істина у справі.

Підставою для проведення експер­тизи є заява особи, відповідно до якої суд і призначає експертизу (ч. 1 ст. 143 ЦПК). Разом з тим суд може призна­чити експертизу у справі й за своєю ініціативою. Така ініціатива ґрун­тується не на слідчому моменті судо­вого процесу, а на процесуальному за­коні. Незважаючи на таке право заяв­ників і самого суду, для призначення судово-психіатричної експертизи у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи ви­знання фізичної особи недієздатною, чи поновлення цивільної дієздатності, повинні бути об´єктивно існуючі пере­думови. Такі передумови є визначаль­ними, оскільки саме вони надають право суду призначити судово-пси­хіатричну експертизу. Такими переду­мовами є наявність хронічного, стій­кого психічного розладу здоров´я, внаслідок чого особа не здатна усві­домлювати значення своїх дій та керу­вати ними (ч. З ст. 238 ЦПК). Разом з тим візуальне визначення психічної хвороби особи не породжує жодних процесуальних наслідків. Встановлен­ня таких передумов можливе за раху­нок пояснень заявників, показань свідків, дослідження медичних доку­ментів. Тому для призначення такого роду експертиз необхідно, щоб об´єк­тивно існуючі передумови були предметом судового розгляду, оскільки ли­ше через судову процедуру, яка є змістом процесуальної форми, такі об´єктивно існуючі передумови набу­вають юридичного значення, а відпо­відно до цього і в суду виникають юри­дичні підстави щодо призначення судово-психіатричної експертизи. Ось чому ч. 1 ст. 239 ЦПК зазначає, що екс­пертиза може бути призначена лише у разі достатніх даних про психічний розлад здоров´я фізичної особи, а не в усіх випадках без винятку. Інакше це б давало право заявникам просити суд про призначення судово-психіатрич­ної експертизи стосовно кожної особи в усіх без винятку випадках, а це при­звело б до порушення прав, свобод та інтересів особи, що не дискутується ні законодавчою, ні практичною необхід­ністю.

Таким чином, призначення судово-психіатричних експертиз у справах про визнання особи обмежено дієздат­ною чи недієздатною, чи поновлення її в цивільній дієздатності можливо ли­ше у випадку: а) наявності об´єктивно існуючих передумов; б) дослідження таких передумов у судовому засіданні, що дає суду юридичні підстави для призначення такого виду експертиз.

Незважаючи на те, що призначення судово-психіатричних експертиз ви­магає наявності відповідних підстав, усе ж матерія їх дослідження фор­мується на підставі цілої низки дій, з одного боку суду, з другого — заяв­ників. Процесуальні інтереси цих суб´єктів при призначенні експертиз, зокрема і судово-психіатричних, збіга­ються, хоча за своїм змістом вони є різними. Так, заявник бажає, щоб екс­пертним шляхом було підтверджено його вимоги щодо визнання особи об­межено дієздатною чи недієздатною, чи поновлено особу в цивільній дієздатності. Інтерес же суду є суто процесуальним: виконання вимог про­цесуального закону. Водночас інтерес експерта, який виконує процесуальну волю суду і заявника, полягає у ство­ренні експертизи як майбутнього до­казу, при цьому експерт діє в межах тих питань, які процесуально сформо­вані йому судом. Перед ним конкретне завдання: на підставі особистих дослі­джень із використанням певних техно­логій і методик створити експертний висновок, який за своїм змістом і фор­мою має сприйматися як доказ. Такий доказ є процесуальним продуктом, який створено спільними діями усіх заінтересованих у цьому суб´єктів.

Таким чином, дії експерта при про­веденні експертиз є складним об´єд­навчим науково-процесуальним про­цесом, під час якого відбувається:

а) вивчення експертом об´єктивно існуючих підстав;

б) дослідження таких підстав;

в) опис технологічних досліджень;

г) оцінка досліджень;

ґ) підсумок досліджень.

Тому формування експертних вис­новків як засобів доказування не мож­на сприймати як пряму лінію, що по­чинається із призначення експертизи і закінчується висновком експерта. У такому випадку дійсно виникає від­чуття штучно створеного доказу. Такі висновки підлягають детальному до­слідженню в судовому засіданні. На жаль, сьогодні суди при дослідженні висновків експерта, зокрема при до­слідженні судово-психіатричних екс­пертиз, за рідким його винятком, не проводять дослідження всіх етапів на­уково-технологічного дослідження, яке провів і описав у своєму висновку експерт. Судді часто обмежуються проголошенням лише підсумків дослі­дження, сприймаючи на віру пра­вильність наукових методів дослі­дження. Такий спрощений підхід по­слаблює висновки експерта як засобів доказування, оскільки в такому випад­ку втрачається його фундаментальна складова, яка міститься в описовій та дослідницький частинах висновку.

Таким чином, експертиза як доказ, зокрема і судово-психіатрична, фор­мується на підставі:

а) клопотання заявника чи права суду щодо призначення експертизи;

б) процесуального порядку призначення такої експертизи судом;

в) науково-процесуальної діяльності експерта;

г) процесуального порядку дослідження висновків експертизи.

Відсутність хоча б однієї зі складо­вих таких підстав означає, що експер­тиза, зокрема і судово-психіатрична, як доказ процесуально не є сформо­вана, а тому не може спричинити будь-які процесуальні наслідки. Такі висновки, якщо вони і є, можна вважа­ти висновками спеціаліста.

Таким чином, зміст поняття «вис­новок експертів», зокрема і в судово-психіатричних експертизах, ґрун­тується на конкретно зумовленому процесуальному завданні, яке отри­мує експерт (експерти) від уповнова­женої на те особи для наукового дослідження певного об´єкта з метою подальшого надання письмового на­уково-аналітичного висновку щодо тих чи інших фактів. Такий висновок має певну структуру й обов´язково має бути викладений письмово і дослідже­ний на судовому засіданні.

Тільки в такому випадку експерти­за набуває статусу доказів, оскільки доказом вона є не тоді, коли її закінче­но, незважаючи на те, що вона і має процесуальне походження, а тоді, ко­ли експертиза повністю досліджена в судовому засіданні. В іншому випадку вона залишається висновком спеціа­ліста як письмове судження про дослі­джуваний факт, оскільки це є особи­стим поглядом такої особи на такий факт. Лише при судовому дослідженні такі письмові висновки набувають процесуального значення, стаючи до­казами.

Однак бувають випадки, коли особи, стосовно яких призначено су­дово-психіатричну експертизу, ухиля­ються від її проходження, у зв´язку з чим відносно таких осіб може бути за­стосовано примусове направлення їх на судово-психіатричну експертизу. Такі дії суду є винятковими, але обо­в´язковими, оскільки у справах, де вирішується питання щодо психічного стану особи, призначення експертизи є обов´язковим (п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК).

Разом з тим не кожну неявку таких осіб для проведення судово-психіат­ричної експертизи необхідно розгля­дати як навмисне ухилення від прохо­дження експертизи. Тому суд повинен безпосередньо на судовому засіданні дослідити причини неявки таких осіб на експертизу. І лише за умови явного ухилення від явки на експертизу мож­ливо застосовувати примусове приве­дення таких осіб до експертної устано­ви для проведення експертизи. Звісно, поняття «явне ухилення» (ч. 2 ст. 239 ЦПК) є поняттям оціночним, тому для застосування примусового приве­дення на експертизу суд має дослідити в судовому засіданні відповідні дока­зи, які характеризують організаційні дії всіх суб´єктів, які мають відношен­ня до проведення судово-психіатрич­них експертиз. Такими доказами мо­жуть бути:

а) належне повідомлення судом законних представників (представника), органів опіки та піклування про час і місце проведення судово-психіатричної експертизи;

б) належне повідомлення експертної установи про необхідність проведення судово-психіатричної екс­пертизи відповідно до ухвали суду;

в) відповідь експертної установи про неявку особи до установи для проведення судово-психіатричної експертизи;

г) повторне письмове повідомлення законних представників (представника), органів опіки та піклування про необхідність проведення судово-психіатричної експертизи відносно особи та час і місце її проведення;

ґ) вислуховування судом пояс­нень законних представників (пред­ставника), представника органу опіки та піклування про причини недоставки (неявки) особи на судово-психіат­ричну експертизу.

Таким чином, проведення судово-психіатричних експертиз можливе ли­ше за наявності особи. Експертиза це не є емоційним сприйняттям та пись­мовим відтворенням відомостей про суб´єкта, який проходить судово-психіатричну експертизу, навпаки, це індивідуалізовано обґрунтована по­зиція незалежного і не зацікавленого у справі спеціаліста, який надає свої висновки на підставі наукових знань та безпосереднього спостереження особи. Тому такий вид доказів не мож­на замінити показаннями свідків чи медичними знаннями в цьому питанні самого суду.

Отже, головним завданням судово-психіатричної експертизи є визначен­ня індивідуальних психологічних особливостей, емоційних реакцій та станів, закономірностей перебігу пси­хологічних процесів у конкретної осо­би, яка проходить таку експертизу.

Разом з тим на сьогодні практика призначення експертиз урегульована не достатньо чітко. Так, суд, признача­ючи експертизу, призначає її не кон­кретному експерту, а експертній ус­танові.

Водночас відповідно до ч. 4 ст. 147 ЦПК «у висновку експерта обов´язко­во повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від ви­конання покладених на нього обов´яз­ків». Однак ця норма не дає відповіді на запитання, про яку відповідаль­ність йдеться. Звісно, можна здогада­тись, що, напевно, йдеться про кримі­нальну відповідальність, але ж норми права мають бути чіткими і зрозуміли­ми, без логічних умовиводів. З ураху­ванням цих обставин ч. 4 ст. 147 ЦПК доцільно було б уточнити, і слово «відповідальність» доповнити словом «кримінальна». Таке доповнення зро­бить цю норму цілісною і логічно завершеною.

Крім того, підстави призначення експертиз спеціалізованим експерт­ним установам передбачено як ч. 5 ст. 143 ЦПК, так і п. 22 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Мі­ністерства юстиції України від 8 жовт­ня 1998 р. № 53/5 [4]. Так, ч. 5 ст. 143 ЦПК зазначає: «Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експерти­зи одному або кільком експертам». Пункт 22 Інструкції дещо по-іншому трактує порядок призначення експер­тів і передбачає, що керівник експерт­ної установи доручає проведення експертизи її відповідному структурному підрозділу, керівник якого може вирі­шити, кому з експертів доручити її виконання.

Разом з тим ст. 384 Кримінального кодексу України (далі — КК), яка пе­редбачає кримінальну відповідаль­ність експерта за завідомо неправдиві висновки, та ст. 385 КК, яка передба­чає відповідальність за відмову екс­перта від виконання покладених на нього обов´язків, зазначають, що суб´єктом цих складів злочинів є не експертна установа, а конкретний екс­перт, тобто та особа, на яку суд вказав безпосередньо у своїй ухвалі. Однак з огляду на аналіз ч. 5 ст. 143 ЦП К та п. 22 Інструкції, суд призначає експер­тизу невідомим експертам. Керівник експертної установи усним чи письмо­вим розпорядженням доручає іншому керівнику структурного підрозділу проведення експертизи, а той, у свою чергу, передоручає її проведення тому експерту, який зазвичай менш за все завантажений. Таким чином, керівни­ки експертних установ, їх структурних підрозділів фактично перебирають на себе функції суду в частині призна­чення експертизи. Тому в разі неправ­дивого експертного висновку експерта неможливо притягнути до криміналь­ної відповідальності, бо керівники ек­спертних установ не наділені правом попереджати конкретних експертів про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384, 385 КК.

У зв´язку з цим в Україні потрібно скласти реєстр не лише експертних установ, а й експертів, яким надано право проведення тих чи інших екс­пертиз. Цей реєстр має бути в кожно­му суді, прокуратурі, в якій би вноси­лися «зміни», при зміні профілю екс­пертних установ чи їх розширенні, при появі нових експертів.

Сьогодні ж судді довідуються про експертів, види експертиз, місце їх проведення з окремих листів апеля­ційних судів, які інколи направляють такі відомості до районних судів, чи з рекламних проспектів, які випускають самі експертні установи.

Отже, судово-психіатрична експер­тиза є одним із найважливіших до­казів у справах про визнання особи об­межено дієздатною чи недієздатною, або поновлення в цивільній дієздат­ності. Вона ґрунтується на дослідже­них у судовому засіданні об´єктивно існуючих передумовах, які породжу­ють право суду для її призначення.

Судово-психіатрична експертиза як доказ не виникає сама по собі, вона формується на підставі цілої низки процесуальних дій, як заявника, так і суду та експерта. При цьому поряд із процесуальними вимогами до експер­та пред´являються і вимоги щодо не­обхідних знань у галузі психіатрії.

Висновки експертів стають доказа­ми лише після їх повного дослідження в судовому засіданні. Якщо такого дослідження не відбулося, такі вис­новки експертів не стають доказом у справі й у зв´язку з цим вони не поро­джують жодних процесуальних на­слідків.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Надгорний Г. М. Питання законодавчої регламентації судової експертизи : історичний та гносе­ологічно-процесуальний аспекти // Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 6. — С. 52.

2. Российское законодательство X—XX века : в 9 т. — М., 1991. — Т. 8. — С. 153.

3. Підопригора О. А. Римське приватне право : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — З-те вид. переробл. та допов. — К., 2001. — 99 с.

4. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз, затверджена наказом Мін´юсту України № 53/5 від 8 жовтня 1998 р. і зареєстрована в Мін´юсті України від 19 січня 2005 р. за № 61/10341-П./5/// Офіційний вісник України - 1998. - № 46. - Ст. 1715.

загрузка...
Top