Вина як критерій визначення розміру відшкодування моральної шкоди

Розрізнювальна здатність суб´єктивної умови цивільної відповідальності

Зважаючи на немайнову природу негативних наслідків вчиненого правопорушення, у справах про відшкодування моральної шкоди не уникнути істотних труднощів, принаймні з установленням обсягу дійсних втрат потерпілого та їх причинної зумовленості поведінкою правопорушника. Це дещо відсуває «на задній план» об´єктивні умови відповідальності та змушує шукати додаткові, відмінні від достовірно встановлених (через точне визначення параметрів завданої шкоди), критерії визначення розміру належної потерпілому компенсації. У зв´язку з цим «на авансцену» дещо несподівано (але тільки на перший погляд) виходить вина — як умова цивільно-правової відповідальності, що за цього різновиду охоронних зобов´язань піддається найбільш ефективному (порівняно зі шкодою) встановленню і має, на відміну від протиправності, доволі виразну розрізнювальну здатність, оскільки залежно від характеристики суб´єктивної сторони поведінки особи може бути виділено принаймні кілька ступенів вини, рівнів її тяжкості.

Однак ідея використання вини як критерію визначення розміру майнового компенсаційного обов´язку, що покладається на заподіювача шкоди, входить в очевидну суперечність з таким сталим догматом інституту цивільно-правової відповідальності, яким є презумпція вини правопорушника. Напевно, саме такого роду міркуваннями було зумовлено рішення законодавця не включати до ст. 1167 ЦК положення, аналогічного тим, що сформульовані у ч. 2 ст. 614 і ч. 2 ст. 1166 ЦК: «відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов´язання» — ч. 2 ст. 614 ЦК; «особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини» — ч. 2 ст. 1166 ЦК. Водночас складається враження, що окреслені відмінності у правовому регулюванні різних видів відносин цивільної відповідальності досі не знайшли достатньо чіткого відображення у практиці здійснення судочинства. Не приділено їм належної уваги і в науковій літературі.

Принагідно варто зазначити, що у вітчизняному цивільному законодавстві вина давно і успішно виконує різноманітні регулятивні функції. Серед іншого, можна згадати про давню та цілком виправдану міркуваннями доцільності практику використання цього правового засобу як дієвого інструмента в розв´язанні проблеми неможливості розмежування, точного виокремлення або невизначеності характеру фактичного впливу різноспрямованих причинних зв´язків, яка може поставати внаслідок поєднання «зустрічних» винних дій боржника і кредитора. Адже створення конструкції «змішаної вини» зумовлене переважно труднощами визначення того, яку частку шкоди, завданої потерпілому, можна вважати безпосереднім наслідком поведінки правопорушника, а яка має бути покладена на кредитора — з огляду на те, що певні негативні результати вирішальною мірою виникли внаслідок неправильних дій власне самої потерпілої особи.

При цьому юридичне значення може надаватися тільки якомусь конкретному ступеню її вини, а розмір відповідальності зобов´язаного суб´єкта зумовлюватися визначеним у рішенні суду відсотковим співвідношенням індивідуальних провин сторін. Нагадаємо також, що низка правових норм закріплює як умову цивільно-правової відповідальності якийсь прямо визначений ступінь грубої вини боржника — або лишень його умисел (інколи — виключно прямий), або також і грубу необережність. Всі ці підходи є загальними також і для цілого інституту деліктних зобов´язань, а тому повною мірою поширюються на відносини з відшкодування моральних втрат особи.

Але з огляду на вищезазначене слід застерегти, що у цих деліктних зобов´язаннях здійснення юридичної кваліфікації вини правопорушника не підміняє зовні схожий з такою кваліфікацією алгоритм доказової або оціночної діяльності — відповідно учасників процесу та юрисдикційного органу — з приводу встановлення об´єктивних умов відповідальності. Адже найчастіше у контексті оцінки доводів сторін щодо підтвердження або спростування факту заподіяння, дійсної наявності моральної шкоди, конкретизації більшості індивідуальних параметрів останньої, а також виявлення її безпосередньої зумовленості поведінкою правопорушника йдеться, безперечно, не про встановлення вини, а про використання судом абстрактних, знеособлених критеріїв розумного передбачення наслідків зазначеної поведінки. Така умоглядна модель є основною складовою юридичного інструментарію, покликаного внести певність у процес встановлення об´єктивних умов відповідальності за заподіяння моральної шкоди. Дещо «віддаленим», але доволі наочним прикладом застосування схожого юридико-технічного прийому (щоправда, націленого лише на локалізацію юридично значимих наслідків правопорушення вже у відносинах договірної відповідальності слугує положення ст. 74 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., яке пов´язує вирішення питання про відповідальність за порушення зобов´язання з можливістю передбачення обставин, які перешкодили належному виконанню договору.

Різноманітність функцій вини

Так само й у деліктних зобов´язаннях щодо компенсації немайнової шкоди (принаймні доти, доки не постало питання про відповідальність одночасно кількох заподіювачів або «зустрічну вину» сторін) встановлення ступеня вини боржника здійснюється не стільки задля часткового заміщення звичного, основаного на аналізі суто об´єктивних чинників, процесу встановлення кінцевих результатів кожного з юридично значимих причинно-наслідкових зв´язків, скільки з метою безпосереднього визначення належного розміру відповідальності зобов´язаної особи. Річ у тім, що тут вина здатна принаймні подекуди виконувати ще й роль визначника розумно очікуваного обсягу немайнових втрат потерпілого, а також — за всіх обставин — функцію встановлення справедливого балансу інтересів кредитора і боржника.

Вважаємо, що таке звернення до юридичної оцінки суб´єктивної умови цивільно-правової відповідальності як ключового морально-правового засобу утвердження справедливості пояснюється не стільки об´єктивними труднощами визначення більш-менш певного обсягу завданої немайнової шкоди та розміру відповідальності за її заподіяння, скільки глибоко моральною суттю самого права на відшкодування немайнових втрат. Цей чинник зумовлює необхідність приділення першорядної уваги морально-правовому об´єкту правової охорони, на який посягає правопорушник — і основною складовою цього об´єкта у даному випадку будуть вимоги добросовісності, що їх порушив заподіювач шкоди; при цьому вина, безсумнівно, є чи не найбільш виразним виявом порушення зазначених вимог. Тобто морально зумовлена характеристика виявленої правопорушником недобросовісності у поєднанні з оцінкою розумно передбачуваних за цих обставин негативних наслідків порушення особистих немайнових благ потерпілої особи спроможні гарантувати справедливість, морально-правову обґрунтованість присудженого судом розміру відшкодування.

Загалом у правових нормах, якими регламентуються зобов´язання з відшкодування моральної шкоди, котрі, своєю чергою, є різновидом відносин цивільно-правової відповідальності, її суб´єктивна умова постає насамперед як абстрактний регулятор, елемент статики правового регулювання. Йдеться про те, що світоглядною підставою для визначення сфери дії принципу вини є визнання несправедливості або, навпаки, справедливості покладання на зобов´язану сторону відповідальності за ті негативні наслідки правопорушення, які правопорушник не міг і не повинен був передбачити. Водночас у деяких правовідносинах розкриття змісту суб´єктивної сторони його поведінки може мати й виразніше практичне значення — зокрема, якщо обставини конкретної справи дають підстави вважати, що саме інтелектуально-вольові особливості виявленої правопорушником недобросовісності, а також емоційне тло його протиправних дій могли істотно вплинути на характер і глибину страждань і переживань потерпілого.

Тож коли ми говоримо про співвіднесення вини певного боржника і розумно очікуваної шкоди, завданої немайновій сфері кредитора, то тут суд, очевидно, має зважати на можливість усвідомлення чи емоційного сприйняття потерпілою особою — причому як безпосередньо під час посягання на її особисті немайнові права, так і згодом — тих або інших нюансів, що характеризували моральне забарвлення інтелектуально-вольової сторони поведінки правопорушника. Але оскільки вина є ознакою виключно протиправної поведінки, цей критерій визначення розміру компенсації моральної шкоди не може бути використаний у разі її завдання правомірними діями суб´єкта відповідальності (у стані крайньої необхідності або при основаному на законі й пропорційному визначеній в ньому меті заподіянні приватним особам шкоди, зумовленої суспільною необхідністю, внаслідок рішень або дій органів публічної влади або її представників). Таким чином, у динаміці правозастосування здатність вини бути критерієм розміру компенсації за завдану моральну шкоду може виявлятися як безвідносно щодо специфіки конкретних втілень цієї шкоди, так і в контексті підтвердження впливу вини на формування індивідуальних особливостей негативних немайнових наслідків правопорушення.

Презумпція вини та обмеження сфери її дії

Кваліфікація суб´єктивної умови цивільно-правової відповідальності як критерію встановлення розміру присуджуваної потерпілому компенсації передбачає відповідне обмеження сфери дії загального правила щодо презумпції вини порушника чужого суб´єктивного цивільного права. Йдеться про те, що використання вини як визначника обсягу компенсаційного обов´язку боржника вимагає максимально достовірного визначення її змісту, що пов´язано з формулюванням принаймні більш-менш розгорнутої характеристики інтелектуально-вольової сторони вчиненого діяння, встановленням індивідуального ступеня недобросовісності, виявленої у поведінці конкретного правопорушника.

У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 зазначається, що особа звільняється від відповідальності з відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Таке тлумачення є абсолютно відповідним ч. 1 ст. 4401 ЦК УРСР 1961 р., однак складається враження, що у конкретних справах вища судова інстанція й раніше нерідко відступала від наведеного у постанові Пленуму ВСУ правила, розцінюючи недоведеність вини відповідача як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог. Утім окреслений підхід більшою мірою відповідає саме чинному законодавству.

Маємо на увазі вельми примітну відмову законодавця у ч. 1 ст. 1167 ЦК від використання щодо деліктних зобов´язань з приводу заподіяння моральної шкоди традиційної формули закріплення презумпції вини — адже тут, на відміну від зобов´язань з відшкодування майнової шкоди (ч. 2 ст. 1166 ЦК), не йдеться про негативний для боржника тягар доказування своєї невинуватості, а тільки зазначається про відшкодування моральної шкоди за наявності вини особи, яка її завдала. Якщо говорити про обґрунтованість такого законодавчого рішення, то воно, за всієї своєї практичної неоднозначності, заслуговує на моральну підтримку принаймні у тому розумінні, що створює істотні перешкоди для зловживань правом на позов щодо компенсації моральної шкоди.

Уявляється важливим повсякчас наголошувати на тому, що притаманне відносинам з відшкодування моральної шкоди спеціальне акцентування уваги на вині пояснюється не лише браком інших ефективних критеріїв визначення розміру відповідальності правопорушника, а й виразно корелює з міркуваннями справедливості, без урахування яких неможливо говорити про встановлення належного балансу інтересів сторін цього різновиду деліктних зобов´язань. Зважаючи на вказане варто навести певні аргументи суто морального характеру, що можуть підтвердити недоцільність поширення презумпції вини на зобов´язання з відшкодування немайнових втрат учасників цивільних відносин.

Напевно, розмаїття потенційно очікуваних у зовні доволі схожих за своєю фабулою справах і загалом імовірних за кожної аналогічної ситуації індивідуальних наслідків однотипних правопорушень, величезна амплітуда можливої глибини спричинених ними страждань і переживань, надзвичайна складність доведення фактичної наявності останніх і природна неможливість їх точного вимірювання, звичайна необізнаність індивідів про індивідуальні особливості оточуючих та інші такого роду чинники мають змушувати з крайньою обережністю і навіть скептицизмом сприймати будь-які висловлювання щодо нібито належності достовірного «вирахування» й «обчислення» моральної шкоди. Водночас перелічені чинники спонукають замислитися над питанням щодо справедливості поставлення у провину правопорушникові тих негативних немайнових результатів його протиправного діяння, які він не тільки не міг і не повинен був передбачити, а й які посутньо виявилися спричиненими не стільки вчиненим правопорушенням, скільки формально сторонніми щодо власне його самостійного шкідливого впливу явищами (серед іншого, може йтися про неочікувані розлади здоров´я, пов´язані з прихованими від стороннього ока хворобами або індивідуальною чутливістю потерпілого до певних зовнішніх подразників, його надзвичайну, гіпертрофовану психологічну вразливість тощо).

Говорячи про немайнову шкоду, ми маємо усвідомлювати, що особливості її втілення та оцінки з боку позивача залежать не тільки від поведінки правопорушника, а й від низки найчастіше цілком непередбачуваних останнім моментів, що стосуються особистості потерпілого. Істотне значення має, наприклад, його темперамент, характер, моральні установки, культурний рівень, а крім того — середовище спілкування, сімейний мікроклімат та інші обставини, наявність чи відсутність яких можна розглядати як вагомі чинники, що провокують гостроту сприйняття певних негативних змін у житті особи, або, навпроти, помітно нівелюють травматичні фактори більшості такого роду впливів.

Тож чи справедливо ставити питання про наявність юридично значимої моральної шкоди і визначення розміру її відшкодування у залежність від усіх цих настільки мінливих і численних чинників, серед яких, до того ж, чимало таких, прийнятно точну характеристику яких важко достовірно встановити навіть експертним шляхом? Чи розумно вимагати від суду зважування всіх вищезгаданих обставин — надто тих, що увиразнюють особливості індивідуального сприйняття та інших психічних станів і процесів потерпілої особи або характеризують різні аспекти її приватного життя та соціальних зв´язків? Напевно, ствердна відповідь на ці запитання можлива лишень у одному випадку — за доведеності вини правопорушника, який міг і повинен був усвідомлювати характер тих чи інших із зазначених обставин, що вплинули на індивідуальну специфіку завданої моральної шкоди.

Все це спонукає: а) підтримати законодавче закріплення вини як позитивної, а не негативної, умови відповідальності у формі компенсації моральної шкоди; б) поставитися вкрай обережно до беззастережно обстоюваної багатьма науковцями тези про належність урахування при визначенні розмірів відшкодування моральної шкоди індивідуальних особливостей потерпілого.

Водночас обмежена відмова від презумпції вини таїть у собі й певні небезпеки. Йдеться про складнощі, що можуть виникнути при вирішенні судових справ, у яких позовні вимоги стосуються одночасно відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Чи не перетворяться труднощі доведення вини у заподіянні нерідко надто «невловимих» (для більшості традиційних засобів доказування) немайнових втрат на нездоланну перешкоду для відшкодування часто доволі очевидних негативних майнових наслідків? На наше переконання, для запобігання таким проблемам суди повинні чітко розмежовувати хоча і взаємно пов´язані, але абсолютно відмінні за своїм предметом позовні вимоги. І тоді не виникатиме сумнівів, що недоведення позивачем вини відповідача у заподіянні моральної шкоди не знімає з останнього процесуального тягаря іншого спрямування — щодо доказування своєї невинуватості у заподіянні матеріальних втрат.

Питання щодо доведення вини боржника не можна перетворювати на перешкоду для захисту законних прав та інтересів потерпілої особи. Тому воно має вирішуватися на підставі неупередженого аналізу судом умоглядної моделі адекватних при-чинно-наслідкових зв´язків, які мав би усвідомлювати і передбачати правопорушник. Тоді висновок суду про наявність вини заподіювача поставатиме як визнання переконливості аргументів позивача щодо очевидної належності усвідомлення кожною добросовісною особою на місці правопорушника характеру його поведінки та передбачення її наслідків у немайновій сфері потерпілого, оскільки такі усвідомлення і передбачення з боку зобов´язаних осіб є розумно очікуваними за подібних обставин. Відповідно, процедура доказування вини у окресленій ситуації в переважній більшості випадків обмежуватиметься зіставленням уявлень заінтересованих сторін і суду щодо звичайних характеристик суб´єктивної сторони тієї моделі поведінки, до якої вдався правопорушник. Тож за умови доведення факту завдання моральної шкоди доказування наявності вини в діях її заподіювача не потребуватиме (хоча й не виключатиме) наведення яких-небудь додаткових доказів, крім показань учасників процесу. Все це, однак, передбачає активну участь суду в оцінці переконливості доводів і міркувань сторін.

Насамкінець наведемо ще один аргумент на користь обмеження сфери дії презумпції вини цивільного правопорушника саме у деліктних зобов´язаннях з відшкодування моральної шкоди: згадаймо, що доцільність існування презумпції вини часто обґрунтовується складністю або й неможливістю дослідження потерпілим найчастіше повністю прихованої від нього діяльності правопорушника, яка, власне, й спричинила порушення суб´єктивного цивільного права кредитора. Проте особливості моральної шкоди зумовлюють існування дзеркально зворотного відображення можливостей сторін щодо здійснення аналогічної доказової діяльності, оскільки саме позивач краще за будь-кого може оцінити та обґрунтувати як наявність та дійсні причини виникнення гаданих негативних немайнових наслідків, так і, відповідно, належність їх передбачення правопорушником.

Безвинна відповідальність

Непевність та індивідуальна неповторність кожного окремого вияву моральної шкоди відкриває доволі широкі можливості для використання вини у загалом непритаманній їй ролі критерію розміру відповідальності винної особи. Однак чи можна вважати використання цього мірила абсолютно обов´язковим, неодмінним? Врешті-решт, де шукати критерії визначення розміру належної потерпілому компенсації в разі виключення вини зі складу умов відповідальності? (Нагадаємо, що відповідно до ч. 2 ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виглядів арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.)

Справді, часто лише оцінка суб´єктивної сторони поведінки правопорушника дозволяє дійти справедливого висновку щодо одночасно трьох взаємопов´язаних моментів: 1) визначення того, які вияви моральної шкоди є розумно очікуваними за даних обставин. Це пояснюється тим, що уявлення суб´єкта правозастосування про немайнові втрати потерпілої особи формується за зразком будь-якої інтелектуально-вольової діяльності, яка включає, зокрема, усвідомлення та передбачення певних обставин і причинно-наслідкових зв´язків. Тож алгоритм оціночної діяльності суду у справі про відшкодування моральної шкоди суто схематично цілком відповідатиме структурі тієї чи іншої характеристики інтелектуального моменту суб´єктивної сторони поведінки умовно винного правопорушника; 2) за які саме негативні зміни у немайновій сфері потерпілого має відповідати суб´єкт відповідальності (передбачається, що вина правопорушника охоплює адекватні вчиненому правопорушенню причинно-наслід-кові закономірності); 3) якою за розміром має бути належна суб´єкту права вимоги справедлива (зокрема й тому, що враховує ступінь вини заподіювача шкоди) компенсація.

Втім, у цьому плані вина, дійсно, є важливим, але ніяк не самодостатнім чи непохитним, орієнтиром, оскільки її врахування має на меті лише сприяти визначенню справедливого балансу інтересів суб´єкта відповідальності та потерпілої сторони, тоді як аналогічні завдання можуть виконувати й інші правові засоби. Тому за недоступності (через граничну невизначеність ступеня вини) чи неприйнятності використання цього критерію (наприклад, у ситуації «об´єктивної» відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки за випадково завдану шкоду) суд на підставі оцінки всіх обставин справи зберігає достатні можливості сформувати власне уявлення про ймовірно завдані кредиторові немайнові втрати та відповідну їм, належну з погляду справедливості й розумності, компенсацію. Ефективним способом визначення її розміру в даному випадку може бути формування судом конкретної ситуаційної моделі адекватних вчиненому правопорушенню безпосередніх причинних зв´язків, а ключовою процесуальною гарантією справедливості покладеного на суб´єкта відповідальності майнового тягаря слугує те своєрідне зіставлення поглядів на справедливість і розумність присудженої компенсації, яке відбувається при апеляційному і касаційному оскарженні судових рішень про відшкодування моральної шкоди.

Що ж стосується допустимості застосування певних заходів відповідальності незалежно від характеристики суб´єктивної сторони поведінки правопорушника, то прийнятність обмеженого використання такого підходу безпосередньо у законодавчому або у договірному регулюванні цивільних відносин загалом визнається і в правовій науці, і самим законодавцем. У практичній площині ситуацію принципово не змінює заперечення окремими вченими можливості поширення теоретичного поняття відповідальності на ті самі традиційні заходи з відшкодування шкоди, якщо вони застосовуються також і у разі її випадкового завдання. Хоча у відносинах з відшкодування моральної шкоди сам факт установлення так званої об´єктивної, тобто невинної, відповідальності за певних обставин може дещо загострити проблему знаходження надійного мірила справедливого розміру відповідної компенсації — дається взнаки непевність інших об´єктивно встановлюваних ознак, за допомогою яких можна було б визначити адекватний вчиненому правопорушенню характер і обсяг немайнових втрат потерпілого.

Висновки

Отже, на підставі вищевикладеного можна дійти певних висновків.

  1. Вина у правовідносинах з приводу компенсації немайнових втрат суб´єктів цивільного права може відігравати потрійну роль, виконуючи одну з таких функцій: а) відповідного суті порушених особистих немайнових правовідносин і благ морально-правового регулятора, покликаного допомогти встановити справедливий, морально виправданий, розмір відшкодування зазначеної шкоди — незалежно від того, чи позначилися на її особливостях ті чи інші ознаки виявленої правопорушником вини; б) визначника характеру і глибини немайнових втрат потерпілої особи, на яку неминуче мали б вплинути певні інтелектуально-вольові та, не виключено, емоційні аспекти поведінки правопорушника; г) у ситуації справляння негативного впливу одночасно з боку кількох винних суб´єктів (зокрема, за наявності грубої вини самого потерпілого) — також і додаткового критерію встановлення питомої ваги різних юридично значимих причинно-наслідкових зв´язків між діями кожної з цих осіб та їх спільним негативним результатом.
  2. Оскільки всупереч звичайним функціям цивільної вини саме у відносинах з відшкодування моральної шкоди вона може використовуватися як подекуди вельми ефективне мірило розміру відповідальності зобов´язаної особи, у розрізі цих охоронних цивільних зобов´язань доводиться говорити про необхідність відступу від такого загального правила інституту цивільно-правової відповідальності, яким є презумпція вини правопорушника.
загрузка...
Top