Відшкодування моральної шкоди у контексті реалізації принципу свободи договору

Засади цивільно-правової відповідальності

Як відомо, відшкодування моральної (немайнової) шкоди належить до одного зі спеціально пойменованих законодавцем способів захисту цивільних прав та інтересів, який одночасно є окремою, специфічною за своїм змістом, санкцією за вчинення цивільного правопорушення — конкретніше, одним із заходів майнової відповідальності. Тому законодавча регламентація змісту і порядку дії зазначеного правового засобу, попри всю його специфіку, принаймні загалом має ґрунтуватися на тих спільних відправних засадах інституту цивільно-правової відповідальності, котрі вирішальною мірою визначають її суть і функціональне спрямування — незалежно від особливостей конкретного заходу відповідальності.

Проте якою мірою ці засади придатні для регулювання відносин з приводу відшкодування моральної шкоди? Адже сама суть немайнових прав та інтересів суб´єктів цивільного права і природа пов´язаних з цими інтересами нематеріальних благ можуть зумовлювати неможливість використання у системі засобів їх правової охорони найважливіших елементів механізму цивільної відповідальності, розрахованих, принаймні «згідно з первісним задумом» законодавця, для захисту виключно майнових прав потерпілої особи.

До речі, з огляду на наявність відповідного конституційного формулювання, слід взяти до уваги той факт, що вітчизняний законодавець не розкриває змісту згаданих у п. 22 ст. 92 Конституції України загальних засад цивільно-правової відповідальності. Однак, спираючись на деякі з основоположних норм цивільного законодавства, а також усталені теоретичні уявлення про механізм цивільної відповідальності, можна виокремити певне мінімальне коло складових останнього, аналіз яких, сподіваємося, допоможе скласти адекватне уявлення про належні підходи до застосування тієї чи іншої компенсаційної майнової санкції (якою є кожний захід цивільної відповідальності). Йдеться, насамперед, про юридико-фактичну підставу та умови виникнення обов´язку з виплати зумовленої правопорушенням компенсації, особливості вияву принципів повного відшкодування шкоди і вини, допустимі межі реалізації свободи договору тощо. Оскільки ж разом усі зазначені чинники можна узагальнено охарактеризувати як органічно притаманні саме інституту цивільної відповідальності специфічні втілення засад справедливості, розумності й добросовісності, то, звичайно, власне згаданим засадам як таким слід відвести чільне місце серед решти правових підвалин інституту цивільно-правової відповідальності.

Розмежування договірної й позадоговірної відповідальності

Спочатку, напевно, доцільно було б звернутися до тих з окреслених нами складових механізму відповідальності, які так чи інакше обов´язково розглядаються чи не у кожній судовій справі, у якій висуваються вимоги про відшкодування моральної шкоди. У цьому зв´язку передовсім варто визначитися з фактичною підставою та умовами застосування цієї санкції. Однак інколи однією з неодмінних передумов розгляду цього питання є визначення допустимих меж дії засади свободи договору, тому що її переломлення у контексті правової регламентації відносин цивільної відповідальності може істотно впливати на коло юридично значимих обставин, що визначають можливість здійснення компенсаційного майнового захисту прав та інтересів суб´єктів цивільного права.

Річ у тім, що проблема реалізації свободи договору учасників порушених регулятивних і (або) навіть нововиниклих охоронних (з приводу компенсації немайнових втрат потерпілої сторони) відносин постає тут як ключовий чинник правової регламентації зобов´язань з відшкодування моральної шкоди. Зокрема у порушеному контексті йдеться про правомірність попереднього закріплення домовленості сторін щодо кваліфікації певних фактів як правопорушень, котрі спричинюють застосування передбачених договором або законом заходів майнового впливу.

Важливість останнього аспекту, пов´язаного із зустрічним волевиявленням учасників договору, зумовлена тим, що, виходячи зі змісту відповідної норми цивільного законодавства, договором може встановлюватися прямо не передбачене законом право сторін вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням зобов´язання (п. 4 ст. 611 ЦК). У зв´язку з цим, зрозуміло, одразу актуалізується й проблема визначення допустимих меж здійснення такого роду розсуду та, власне, ідентифікації його предмета. Серед іншого постає питання про допустимість коригування за погодженням сторін дії принципу вини шляхом виключення її зі складу умов відповідальності або надання значимості лише певному її ступеню. Однак вищевказані моменти в науковій літературі майже не висвітлювалися, що й зумовлює необхідність їх дослідження.

Слід мати на увазі, що відшкодування моральної шкоди, будучи закріпленим у ст. 23 чинного ЦК формально як універсальний захід цивільно-правової відповідальності, за своєю правовою природою є, однак, формою позадоговірної відповідальності, що певним чином й відображено у нормах ст. 1167 ЦК. Навіть коли посягання на нематеріальні блага потерпілої сторони є наслідком порушення договору, ні самі ці блага, ні пов´язані з ними немайнове право або інтерес не постають як елементи (об´єкт і юридичний зміст) порушеного зобов´язання. Відповідно, маємо констатувати відсутність (між порушеними договірними правовідносинами і гіпотетично спричиненими правопорушенням охоронними зобов´язаннями щодо відшкодування моральної шкоди) того конститутивного взаємозв´язку, який мав би поєднувати певні регулятивні й відповідні змісту останніх охоронні цивільні правовідносини. Тому відшкодування моральної шкоди, передбачене (на підставі п. 4 ст. 611 ЦК) домовленістю сторін зобов´язальних відносин, за жодних обставин не може розглядатися як форма договірної відповідальності.

Принагідно зауважимо, що положення ст. 23 і п. 4 ст. 611 ЦК відображають зовсім не подібну до відшкодування збитків (як притаманного будь-яким цивільним правовідносинам способу захисту цивільних прав та інтересів) універсальність відшкодування моральної шкоди, а лише ймовірність виникнення деліктних правовідносин, спрямованих на компенсацію немайнових втрат потерпілого, також і у зв´язку з порушенням правовідносин (відносних) із заздалегідь визначеними учасниками, тобто регулятивного зобов´язання, у якому останній брав участь. Очевидно, що тут немає місця для інтеграції відшкодування моральної шкоди у механізм тієї самої договірної відповідальності. Замість цього відбувається своєрідне переплетення, поєднання, паралельне застосування кількох самостійних правових засобів, які діють у змістовно відмінних одна від одної сферах цивільно-правового регулювання.

Для порівняння — відшкодування збитків однаковою мірою використовується, приміром, і з метою «відновлення» порушених зобов´язальних відносин, і задля захисту абсолютного, захищеного від посягань з боку «всіх і кожного», суб´єктивного цивільного права власності (статті 22, 623 і 1192 ЦК). Натомість у разі порушення договору передбачене його умовами відшкодування моральної шкоди буде спрямоване на усунення безпосередніх наслідків іншого, хоча й похідного від невиконання чи неналежного виконання власне договірних відносин, порушення абсолютних цивільних відносин.

Моральна шкода, зумовлена договірним правопорушенням, є безпосереднім результатом протиправного втручання у немайнову сферу потерпілого, складові якої не є і не можуть бути предметом договірного регулювання. Посягнути на ті самі немайнові блага і заподіяти таку саму (за характером і обсягом) моральну шкоду може заздалегідь не визначене коло осіб. її може бути завдано у будь-яких правовідносинах. Тому в разі порушення особистих немайнових прав та інтересів потерпілої сторони договірного зобов´язання, попри наперед задану в даному конкретному випадку визначеність особи ймовірного правопорушника, матиме місце порушення не відносних (договірних), а абсолютних цивільних правовідносин, що спричинює виникнення деліктного зобов´язання — як спеціального, принципово відмінного від договірної відповідальності, виду цивільних охоронних відносин.

Вищенаведені твердження спираються й на певні юридико-технічні міркування — так, деталізація параметрів відповідальності у формі відшкодування моральної шкоди та її реалізація здійснюватимуться, звичайно, на підставі спеціальних норм Цивільного кодексу, що регламентують деліктні (позадоговірні) зобов´язання, а не положень про договірну відповідальність. Практичним підтвердженням цього слугують положення п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 щодо солідарної відповідальності осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов´язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), та можливості зменшення судом розміру відшкодування моральної шкоди з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача-громадянина. Очевидно, що незалежно від змістовних особливостей норм тієї чи іншої кодифікації цивільного законодавства (ЦК УРСР 1963 р. або ЦК України 2003 р.), всі зазначені аспекти врегульовуються в рамках інституту позадоговірної відповідальності.

Диспозитивна норма

Чому ж законодавець у п. 4 ст. 611 ЦК послуговується не імперативним, притаманним саме інституту відшкодування позадоговірної шкоди, а диспозитивним методом, спонукаючи учасників договірних правовідносин виявляти власну ініціативу в питанні щодо закріплення за ними права вимагати компенсації завданої контрагентом моральної шкоди? У суто юридичному аспекті, мабуть, можна говорити про не-очевидність існування прямого причинно-наслідкового зв´язку між порушенням договору та його немайновими наслідками, похідний, неявно опосередкований характер останніх щодо порушення майнових інтересів кредитора.

З одного боку, це може зумовлювати практичну нероздільність майнових і не-майнових наслідків вчиненого правопорушення та ймовірність їх спільного усунення за допомогою таких, приміром, заходів договірної відповідальності, як неустойка або завдаток. Розмір останніх принаймні напряму не залежить від обсягу завданих збитків, а тому фактично та в контексті психологічного сприйняття індивідами зазначені санкції виявляють виразну здатність ефективно охоплювати й таку собі «частково замасковану» під заходи договірної відповідальності компенсацію немайнових втрат, завданих учаснику договору.

До того ж важко не помітити, що законодавець «власноручно», нехай інколи й у доволі недоладних формах, але цілком певно засвідчує своє прихильне ставлення до можливого використання заходів, формально спрямованих на відшкодування матеріальної шкоди, з метою загладжування насамперед тих негативних наслідків правопорушення, що настали у немайновій сфері потерпілого. Виключно таку мету може мати передбачене статтями 230 і 231 ЦК покладання на вочевидь зловмисну особу, що ввела сторону правочи-ну в оману або чинила до цієї сторони фізичний чи психічний тиск, обов´язку з відшкодування збитків у подвійному розмірі. (Самостійна згадка у зазначених статтях ЦК також і на відшкодування моральної шкоди жодним чином не суперечить наведеному трактуванню, оскільки з цивільно-правового погляду інакше неможливо пояснити правову природу якогось кратного — чи то «другого», «додаткового» — відшкодування збитків. Навіть якщо означений «додаток» вважати штрафом, його зумовленість саме моральними втратами потерпілого не викликає сумніву, тому що, на відміну від загального правила, вина у відносинах з відшкодування моральної шкоди виявляє виразну здатність бути мірилом розміру відповідальності зобов´язаного суб´єкта.)

З іншого боку, власне договірні відносини є природною цариною найширшої реалізації засади свободи договору, а тому уявляється розумним закріпити за його сторонами право самим надавати юридичного значення вищезгаданим опосередкованим, непрямим причинно-наслідковим зв´язкам(між порушенням договору і заподіяною цим фактом моральною шкодою).

Наважимося також припустити, що фактично обмежуючи за допомогою явно «пасивної» диспозитивної норми (реалізація якої вимагає саме активних дій, зустрічного волевиявлення сторін) юридико-фактичні підстави виникнення в учасників зобов´язальних правовідносин права на відшкодування моральної шкоди, законодавець прагне не допустити дестабілізації тих матеріальних і процесуальних правовідносин, що виникають у процесі застосування і реалізації загалом всіх засобів судового захисту цивільних прав та інтересів, зокрема заходів відповідальності та решти цивільно-правових санкцій. Надто очевидною є небезпека тотального, повсюдного включення ледь не до всіх поспіль позовів поряд з основними вимогами також і вимог про відшкодування моральної шкоди — зокрема, з приводу будь-якого, навіть найдрібнішого, порушення кожного договору. Утім, слід зважати на складність вирішення відповідної категорії справ та фізичну обмеженість необхідних для забезпечення їх оперативного розгляду ресурсів юрисдикційних органів. Крім того, цей, умовно кажучи, кількісний, аспект може бути істотно обтяжений також і вагомими негативними наслідками для суспільної моралі — йдеться про поширення різних форм недобросовісної поведінки, оскільки використання інституту відшкодування моральної шкоди, на жаль, відкриває чималий простір для зловживань.

Отже, законодавець загалом слушно: а) виходить з того, що немає сенсу обмежувати розсуд учасників договірних відносин щодо досягнення спеціальних домовленостей з приводу створення окремих регулятивних передумов для захисту їх немайнових прав та інтересів, які можуть бути порушені внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору; б) створює для сторін зобов´язання своєрідний «вольовий бар´єр», узгоджене подолання якого розглядається як обов´язкова передумова для виникнення правової можливості вимагати компенсації немайнових втрат, спричинених порушенням зобов´язальних відносин. У результаті такого переломлення засади диспозитивності правового регулювання цивільних відносин у сфері договірних правовідносин, за відсутності законодавчого положення або умови договору щодо права на відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням, сторони не набувають правової можливості скористатися зазначеним способом захисту цивільних прав та інтересів.

Характер правовідносин

Що стосується загалом (абстрагуючись від обставин конкретної справи) прийнятного підходу судової влади до встановлення наявності у особи права на відшкодування моральної шкоди, то він у гранично лаконічній формі сформульований, наприклад, в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02.08.2006 р. у справі № 6-8862ск06 за позовом Особи 1 до Юридично-торговельної фірми: «Із характеру правовідносин, що виникли між сторонами по справі, не випливає обов´язок щодо відшкодування моральної шкоди» [1]. Однак при встановленні згаданого характеру правовідносин суди не повинні залишати осторонь їх суть, яка визначається не тільки юридичним, а й фактичним (соціальним) змістом цих правових відносин та розумним уявленням про справедливий баланс інтересів їх учасників. Останній, своєю чергою, встановлюється через зіставлення юридичних і фактичних можливостей сторін та передбачає врахування очевидної вразливості немайнової сфери того чи іншого суб´єкта, а також високої ймовірності завдання йому моральної шкоди в результаті порушення договору.

Напевне, слід зважати й на зумовлену саме суттю окремих правовідносин справедливість або, принаймні, доцільність покладання на саму потерпілу сторону ризику несення нею певного роду немайнових втрат, зумовлених типовими, звичайними у цих відносинах, правопорушеннями. Скажімо, суб´єкти господарювання, укладаючи численні угоди, у тому числі з фізичними особами (як споживачами), провадять свою повсякденну професійну діяльність, яка, до того ж, так чи інакше спрямована на одержання прибутку й ґрунтується на виразно ризикових засадах. З огляду на зазначену специфіку законодавець у більшості ситуацій не має причин закріплювати за підприємцями правову можливість розраховувати на відшкодування немайнової шкоди, завданої їм договірними контрагентами. Водночас при укладанні договору, сторонами якого є професійні комерсанти, вони можуть самостійно включити до нього умову щодо права вимагати надання такого роду компенсації та визначити фактичні підстави для його виникнення.

Достатньо промовистими, до речі, виглядають і окремі ситуації, характерні для абсолютно інших сфер договірних відносин. Наприклад, фізичні особи (з яких жодна не діє як суб´єкт господарювання), що укладають між собою угоду щодо особливо цінного майна (нерухомості, транспортного засобу тощо), з огляду на виключну значущість для них самого предмета договору, зазвичай мають не тільки однакову можливість, а й, зважаючи на вимоги розумності, повинні намагатися врахувати під час вчинення відповідного правочину будь-які ймовірні наслідки його порушення іншою стороною — зокрема спричинену цим фактом моральну шкоду. Тож,беручи до уваги баланс інтересів зазначених фізичних осіб, відсутність очевидних перекосів у їх можливостях обстоювати свої інтереси під час укладання угоди, вони зазвичай навряд чи вправі претендувати саме на законодавчий захист тих належних їм немайнових благ, які можуть зазнати негативного впливу в результаті порушення такого роду договору.

У цьому зв´язку доцільно навести як ілюстративний приклад рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 01.02.2006 р. у справі за позовом М. до Б. та М. І. про відшкодування моральної шкоди. У цій справі рішенням районного суду на користь позивачки було стягнуто 8000,00 грн (позов обґрунтовувався тим, що відповідачі відмовляються повертати позивачці борг за договором позики, чим завдають моральні страждання). Апеляційний суд своєю ухвалою зменшив розмір відшкодування моральної шкоди до 5000,00 грн. Натомість, скасовуючи зазначені судові акти та відмовляючи у задоволенні позову, Судова палата у цивільних справах ВСУ керувалася ст. 611 ЦК і тим, що наслідки порушення договору позичальником встановлені статтями 625 та 1050 ЦК, які не передбачають відшкодування моральної шкоди, так само, як не передбачає таких наслідків порушення договору і укладений між сторонами договір позики [2].

Зазначена позиція вищої судової інстанції не викликає істотних заперечень не тільки з формально-юридичного погляду, а й зважаючи на доволі адекватне відображення в ній рівності правового становища та фактичних можливостей сторін щодо обстоювання своїх інтересів під час укладання договору. У цьому випадку Верховний Суд України загалом забезпечив додержання справедливого балансу інтересів сторін, з яких жодну (принаймні виходячи з обставин, змальованих у рішенні ВСУ) не можна вважати домінуючою або, навпаки, такою, яка, відповідно до суті відносин сторін та реальних обставин справи, не могла на рівних зі своїм контрагентом впливати на формулювання умов порушеного договору. Натомість у іншій ситуації, за відсутності такої рівності фактичних і юридичних можливостей та при очевидності істотного порушення належних потерпілому нематеріальних благ, прийняття аналогічного рішення могло б викликати сумніви у його відповідності засадам справедливості, розумності й добросовісності, а відтак і принципу верховенства права.

Беззахисність споживачів. Усні договори

Отже, стан речей принципово змінюється, коли ми говоримо про немайнові інтереси фізичних осіб як споживачів, оскільки вони вступають у договірні відносини з суб´єктами господарювання значною мірою не з власної, так би мовити, волі, а в силу об´єктивної, природної необхідності задовольняти свої потреби у певному рівні споживання продуктів харчування, побутових і культурно-розважальних послуг тощо. Ця вимушеність і надзвичайна інтенсивність участі споживачів у цивільному обороті саме у такій ролі робить їх вельми вразливими перед професійними комерсантами. Як правило, така залежність від продавців і виробників товарів, виконавців робіт і послуг, а також способи вчинення правочинів, спрямованих на задоволення потреб споживачів, найчастіше виключають можливість будь-якого обговорення питання щодо закріплення якоїсь спеціальної умови про додаткову відповідальність за порушення договору, до якого споживачі фактично змушені приєднуватися (хоча тут і не завжди йтиметься власне про договір приєднання у його формально-юридичному розумінні).

Важко заперечити тезу про те, що основні втрати споживачів, яких ці учасники цивільних відносин зазнають внаслідок порушення їх прав з боку продавців, товаровиробників і виконавців робіт та послуг, мають саме немайновий характер. Тож, чи можна вважати спрямованими на утвердження принципу верховенства права політику законодавця і судову практику, які абстрагуються від значущості такого роду втрат для означеної категорії потерпілих, віддаючи тим самим немайнову сферу споживачів у певному сенсі на поталу нерідко відверто недобросовісним суб´єктам господарювання? Напевно, це питання інакше як риторичним назвати важко.

Крім того, нині, на жаль, законодавчий підхід до закріплення фактичної підстави застосування відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням зобов´язання, наперед позбавляє всі без виключення категорії потерпілих осіб можливості вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення договірних відносин, що виникли за усним договором або договором, укладеним через вчинення конклюдентних дій. Подекуди це виглядає явно несправедливим.

Слушність зазначеного зауваження, на нашу думку, певною мірою засвідчує рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19.03.2008 р. у справі за позовом кількох осіб до ТОВ про відшкодування збитків та моральної шкоди. При вирішенні цієї справи місцевий і апеляційний суди виходили з того, що під час відвідання спортивно-розважального клубу позивачки здали на зберігання до камери схову відповідача свої особисті речі, сплатили за це 1,00 грн, отримали ключ з жетоном, але назад свої речі не одержали через їх викрадення невідомою особою з вини відповідача. Втім, скасовуючи залишене апеляційною інстанцією без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення по 100,00 грн кожній позивачці на відшкодування моральної шкоди, ВСУ зазначив: «Судами встановлено, що за умовами договору зберігання, укладеного між сторонами, можливість відшкодування моральної шкоди не обумовлювалася. Таким чином, у місцевого суду не було правових підстав для задоволення позову в частині вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки такий вид відповідальності у даному випадку за умовами договору на відповідача не покладався» [3].

Зазначений висновок вищої судової інстанції схожий на просту констатацію повної правової незахищеності найбільш чутливої — немайнової — сфери вочевидь слабшої, набагато вразливішої порівняно з контрагентом, сторони порушених правовідносин. До того ж, з наведеної правової позиції ВСУ випливає, що безпосередньо у силу загальнопоширеного, цілком відповідного суті встановлених відносин, способу укладання такого роду договорів потерпіла сторона чи не у всіх аналогічних ситуаціях виявлятиметься позбавленою будь-якої можливості домовитися зі своїм боржником про набуття права вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди. Навряд чи такий стан речей відповідає ідеям верховенства права і моральним засадам суспільства. Причому не у всьому винен законодавець, оскільки судова практика не завжди поспішає скористатися принципами справедливості, розумності й добросовісності задля більш прихильного, зокрема до споживачів, тлумачення норм законодавства.

Не беручи до уваги у процесі інтерпретації окремих правових норм конституційне положення щодо неприпустимості обмеження прав громадян у зв´язку з прийняттям нових законодавчих актів (ч. 3 ст. 22 Основного Закону), Верховний Суд України після внесення до Закону України «Про захист прав споживачів» спеціальної норми щодо відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням права на життя і здоров´я, змінив свою колишню практику (див., наприклад: п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12.04.1996 р. № 5; ухвалу Судової колегії в цивільних справах ВСУ від 21.06.2000 р. у справі за позовом С. до АТВТ «КримавтоЗАЗ-сервіс» про заміну автомобіля неналежної якості, стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди [4]) у справах відповідної категорії й нині визнає наявність у споживачів права на відшкодування завданої їм моральної шкоди виключно у тих випадках, коли така шкода завдана небезпечною для життя і здоров´я продукцією (див., наприклад: рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30.07.2008 р. у справі № 6-24373св07 та від 03.09.2008 р. у справі № 6-6920св08 [5]). Така інтерпретація виглядає відверто примиренською (про недалекоглядність, а подекуди й відверту безвідповідальність вітчизняного законодавця — не тільки у окресленому контексті — не варто навіть і говорити), оскільки об´єктивно створює сприятливі умови для поширення у споживчих правовідносинах дедалі брутальніших правопорушень з боку суб´єктів господарювання.

Нагадаємо:уп.3постановиПленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначається, що моральна шкода може полягати, зокрема, у порушенні прав, наданих споживачам. Проте вказана постанова не оновлювалася з часу внесення до Закону України «Про захист прав споживачів» доповнення, згідно з яким споживачі мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров´я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. Примітно, що до внесення зазначених змін право споживачів на відшкодування моральної шкоди виводилося із загальної норми про судовий захист, яка залишилася майже незмінною і в нині чинній редакції профільного Закону. Згідно з цим законоположенням при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

На нашу думку, окреслений стан речей дає підстави сформулювати два альтернативні висновки: або Верховний Суд України первісно неправильно витлумачив вищезгадану норму Закону України «Про захист прав споживачів» щодо судового захисту, тоді як споживачі насправді ніколи не наділялися відповідним правом. Однак трактування цієї норми як суто процесуальної, котра сама по собі нібито не передбачає виникнення у споживачів матеріального права вимоги, виглядало б спробою сказати споживачам: «Бачить око, та зуб не йме»; або після внесення змін до профільного законодавства ВСУ, попри збереження попереднього законоположення, на підставі якого задовольнялися вимоги споживачів про відшкодування моральної шкоди, та незважаючи на однозначні вимоги ст. 22 Конституції України, вдався до обмежувального тлумачення відповідних правових норм, безпідставно позбавивши споживачів права на відшкодування моральної шкоди у переважній більшості випадків її заподіяння. У такому випадку практика вищої судової інстанції судів загальної юрисдикції потребує термінового коригування.

Межі розсуду сторін. Імперативний метод

Розглядаючи п. 4 ст. 611 ЦК слід враховувати, що викладена в ньому норма стосується лише визначення спеціальної юридико-фактичної підстави відшкодування моральної шкоди, за допомогою якої позначається додаткове (до законодавчо закріпленого) коло правовідносин, порушення яких спричинюватиме відповідні правові наслідки. Тому, наприклад, незважаючи на норму, викладену в абзаці 1 ч. 1 ст. 614 ЦК, на підставі договору, яким передбачається можливість відшкодування моральної шкоди, вина не може бути виключена зі складу умов, необхідних для застосування цього заходу цивільно-правової відповідальності.

Зазначене пояснюється тим, що зміст деліктного зобов´язання з відшкодування моральної шкоди імперативно визначений у статтях 23 і 1167 ЦК, які не надають сторонам порушеного договірного зобов´язання права довільно, на свій розсуд вирішувати питання про значимість або незначущість суб´єктивної умови застосування вказаного заходу цивільної відповідальності, нехай і передбаченого не законом, а договором. Навпаки, згідно з ч. 2 ст. 1167 ЦК, у якій наводяться винятки з загального правила про відповідальність за вину, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини правопорушника виключно у випадках, прямо передбачених саме законом. Жодних винятків і можливостей щодо договірного коригування імперативно закріплених умов застосування цього заходу законодавець не встановлює. (Це тим паче важливо, що у ст. 23 ЦК вина розглядається як один з основних критеріїв визначення розміру належного потерпілому відшкодування моральної шкоди.)

З огляду на вказане, до речі, сторони деліктного зобов´язання не вправі довільно визначати також і способи встановлення обсягу завданої шкоди та, відповідно, розмір належної потерпілому компенсації. З наведених міркувань не можна погодитися з думкою О. В. Дзери і С. І. Шимон про те, що «сторони в змозі відповідно до принципу свободи договору визначити для себе у договорі конкретний розмір відшкодування на випадок заподіяння моральної шкоди або ж встановити його межі — мінімальний та максимальний розмір» [6].

Особливості дії принципу свободи договору у відносинах з відшкодування моральної шкоди підтверджують слушність позиції О. С. Іоффе, котрий розглядав як єдиний об´єкт посягання при вчиненні цивільного правопорушення правову норму і врегульовані нею правовідносини. Водночас вчений наголошував на тому, що в межах указаної єдності зберігається відмінність між нормою і правовідносинами [7]. Розвиваючи цю думку маємо дійти висновку, що про виникнення і належну юридичну кваліфікацію як регулятивних, так і охоронних цивільних правовідносин може йтися лише у контексті виявлення відповідності наявних фактичних соціальних зв´язків (зокрема опосередкованих у домовленостях сторін щодо підстав та умов відповідальності) якщо не спеціальним (коли таких немає), то хоча б загальним приписам (нормам і принципам) цивільного законодавства.

При цьому великою мірою саме регулювальні особливості конкретного законоположення зумовлюють юридичний зміст певних правовідносин або визначають можливість офіційного визнання встановлених заінтересованими особами відносин юридично незначущими. Тому, наприклад, імперативність правового регулювання деліктних зобов´язань, яка, серед іншого, чітко і однозначно обмежує договірну правотворчість у цій сфері (у тому числі й щодо умов відшкодування моральної шкоди), зумовлює незаконність будь-якого правочину, спрямованого, припустімо, на визначення твердого розміру або меж відшкодування моральної шкоди, зміну законодавчо визначених умов його застосування тощо.

Опосередкованим підтвердженням цієї тези є абсолютна виключність прикладів і вичерпність визначених ними меж диспозитивного регулювання деліктних зобов´язань. Адже їх всього декілька — один ми розглядаємо у зв´язку з питанням про відшкодування моральної шкоди у договірних відносинах, а другий знаходимо у ч. 4 ст. 1195 ЦК, згідно з якою як законом, так і договором може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров´я. Примітно, що у останньому випадку законодавець, маючи на меті уможливити посилений захист найважливіших особистих немайно-вих прав фізичної особи, що забезпечують її природне існування, встановлює чіткі межі для допустимого волевиявлення сторін деліктного зобов´язання. Зазначене не має нічого спільного з простою декларацією схвального ставлення до надання потерпілому додаткових (порівняно з передбаченим законом відшкодуванням), нічим не обмежених преференцій. Замість цього запропонований законодавцем підхід полягає у закріпленні дійсно виняткового, абсолютно визначеного, вичерпного за змістом правила. Причому його зміст не тільки унеможливлює будь-яке погіршення правового становища потерпілого, а й доволі адекватно і справедливо захищає також і законні інтереси суб´єкта відповідальності.

Дещо окремо, але у продовження того ж переліку випадків підкреслено точкового застосування окремих елементів диспозитивного регулювання у царині панування імперативних норм, якими регламентуються деліктні зобов´язання, має розглядатися положення ч. 5 ст. 23 ЦК про те, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте тут вочевидь не йдеться про коригування дії якихось засад цивільно-правової відповідальності — зміну умов її застосування або правил визначення розміру належної потерпілому компенсації тощо. Зазначене законоположення доцільніше розглядати або як своєрідний дозвіл на розстрочення сплати можливого відшкодування, або як визнання такого собі триваючого заподіяння моральної шкоди, що може пов´язуватися з обґрунтованим очікуванням з приводу продовження страждань потерпілого протягом певного періоду часу і, відповідно, вимагати запровадження аналогічної періодичності у дії всього механізму компенсації немайнових втрат.

Певні порівняння

Вищевикладені міркування щодо фактичного переплетення і змістовного розмежування договірних відносин і деліктних зобов´язань підтверджуються, на нашу думку, загальною логікою законодавчого розмежування правової регламентації договірних і позадоговірних відносин, що виникають внаслідок порушення окремих договорів. У цьому контексті нагадаємо зміст декількох правових норм.

Скажімо, згідно зі ст. 711 ЦК шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´я або смертю у зв´язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень глави 82 ЦК, яка регулює зобов´язання з відшкодування позадоговірної шкоди. Так само відповідно до положень зазначеної глави Цивільного кодексу України відшкодовує шкоду, завдану іншій особі у зв´язку з використанням транспортного засобу, його наймач (ст. 804 ЦК). За ст. 928 ЦК також

саме нормами глави 82 цього Кодексу визначається відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´я або смертю пасажира. Уявляється, що у такий спосіб проводиться розмежування різних, хоча й нерозривно (у окресленому контексті) взаємопов´язаних сфер правового регулювання відповідно до змісту захищених законом правовідносин і специфіки благ, що становлять об´єкт порушених суб´єктивних цивільних прав.

Водночас у вищезгаданій ст. 928 ЦК законодавець робить надзвичайно прикметне застереження — «якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини». Тож, на відміну від двох перших із вищенаведених прикладів (щодо роздрібної купівлі-продажу й найму транспортного засобу), законодавець лише щодо договору перевезення пасажирів і виключно в контексті захисту їх найважливіших особистих немайнових прав передбачає можливість виключення вини з умов відповідальності перевізника. Нарешті, ст. 1209 ЦК, розміщена у параграфі 3 «Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)» глави 82 ЦК встановлює загальне правило про те, що продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов´язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них, незалежно від вини зазначених суб´єктів, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.

Тобто законодавець, і тільки він визначає загальні та спеціальні умови позадоговірної відповідальності — у тому числі щодо можливого виключення з їх складу вини. Зазначене зайвий раз підкреслює переважно імперативний характер регламентації деліктних зобов´язань, навіть коли вони виникають у зв´язку з порушенням певного договору, та виключність будь-якого дозволу щодо договірного регулювання окремих аспектів відносин з відшкодування позадоговірної шкоди. При цьому немає жодних підстав змінювати такий підхід залежно від виду завданої шкоди (чи є вона майновою або немайновою).

Можна говорити про належність поширення на відносини з відшкодування шкоди, завданої абсолютним (недоговірним) правам особи, дії норм інституту позадоговірної відповідальності у повному його обсязі — щодо умов (також і спеціальних, якщо вони передбачені для конкретного випадку) і порядку відшкодування шкоди зокрема. Водночас допустимість будь-якого обмеження сфери дії імперативних настанов цього правового інституту та форма (зокрема договірна) закріплення такого виняткового вилучення мають бути прямо передбачені законом. Загалом викладене підтверджує недопустимість розширеного тлумачення п. 4 ст. 611 ЦК, яка надає сторонам договору право передбачити лише можливість відшкодування завданої договором моральної шкоди, але не допускає зміни умов і порядку застосування цього заходу цивільно-правової відповідальності.

Висновки

Таким чином, аналіз чинного законодавства засвідчує, що специфіка договірної форми закріплення права вимагати відшкодування моральної шкоди вичерпується поширенням сфери дії цього правового засобу на конкретні, передбачені певним договором, зобов´язальні відносини. Законодавець дозволяє учасникам договору самостійно визначити факт порушення зобов´язання як спеціальну юридико-фак-тичну підставу для відшкодування моральної шкоди, але не допускає коригування інших елементів механізму застосування і реалізації цього заходу цивільно-правової відповідальності волевиявленням сторін. І це цілком зрозуміло, оскільки відносини з відшкодування моральної шкоди є різновидом деліктних зобов´язань, які регулюються за допомогою норм майже виключно імперативного змісту.

ПРИМІТКИ

1. Єдиний державний реєстр судових рішень України

2. Інформаційно-пошукова система «Законодавство» [Електронний ресурс].

3. Інформаційно-пошукова система «Ліга-Закон» [Електронний ресурс].

4. Рішення Верховного Суду України. — 2001. — С. 18—20.

5. Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс].

6. Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / за ред. О. В. Дзери. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — С. 729.

7. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву // Избранные труды : в 4 т. / О. С. Иоффе. — СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. — Т. I. — С. 285—286, 293.

загрузка...
Top