Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу)

Відтоді як вперше в українській історії у Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві «ви­знається» і «діє» принцип верховенст­ва права (ст. 8), перед вітчизняною філософією права й загальною тео­рією права постало нове актуальне завдання: осягнути, розкрити сутність того феномену, який відображено зазначеним терміно-поняттям.

Тому й однією з сучасних знакових тенденцій розвитку вітчизняної юрис­пруденції стала інтенсифікація загаль­нотеоретичних досліджень явища і по­няття верховенства права. Щодо цієї проблеми помітно зросла кількість на­укових публікацій (в Україні нині їх нараховується вже понад двісті!), проводяться спеціальні конференції, захищаються дисертації. Й у зарубіж­ному правознавстві інтерес науковців до неї не вщухає [1].

Ця тенденція стимулюється зокре­ма й тим, що принцип верховенства права — після анонсування його у Конституції України — почав фіксува­тися й у деяких інших вітчизняних за­конодавчих актах (зокрема у ст. 2 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 8 Ко­дексу адміністративного судочинства України). А поняття «верховенство права» стало використовуватись та­кож в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та іноді й інших судових органів.

Прикметним є те, що верховенство права досліджується зазвичай «у парі» з правовою державою. І це невипадко­во: адже такою державою нині вва­жається лише та, в якій панує, «верховенствує» право, — причому як явище позадержавне (не державно-вольове), а, так би мовити, загальносоціальне, соціально-природне.

У пропонованій статті спробую продовжити аналіз феномену верхо­венства права, розпочатий мною від­разу ж після прийняття Конституції України.

Вже тоді довелося висловити тезу про те, що верховенство права — це пріоритетність у суспільстві загально-соціальних («природних») прав люди­ни [2]. Пізніше цю ідею можна було зустріти й у працях інших вітчизня­них авторів.

Та згодом виявилось, що таке ро­зуміння означеного феномену є, на мою думку, дещо однобічним, непо­вним, а тому потребує корекції.

Підстави уточнення інтерпретації поняття. До цього висновку підвели результати подальших досліджень ряду інших філософсько- і загально­теоретично-правових проблем, так чи інакше дотичних до розуміння фено­мену верховенства права. З-поміж цих результатів відзначу, зокрема, такі по­ложення.

1.   «Природне» (за іншою, вважаю, більш адекватною термінологією — за-гальносоціальне чи соціально-природ­не) право — це певні можливості учас­ників суспільного життя, які є необ­хідними для задоволення їхніх біо­логічно, біосоціально й суто соціально обґрунтованих, за певних історичних умов, потреб, об´єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспіль­ства і забезпечені кожному з усіх суб´єктів одного й того ж виду відпо­відними обов´язками інших суб´єктів і суспільства загалом та збалансовані з потребами останніх, а також зумовлю­вані такими можливостями принципи й соціальні норми. Отже, «природне» право складається із загальносоціаль-них, позадержавних можливостей (свобод), обов´язків, принципів та норм. Причому саме загальносоціальні можливості (свободи) суб´єктів, відоб­ражені у відповідних принципах та нормах, якраз і становлять буттєву, онтичну сутність загальносоціального («природного») права. Вони є суб´єк­тивними загальносоціальними права­ми, які в межах певного суспільства мали би бути, в ідеалі, загальними та потенційно однаковими для всіх суб´єктів одного й того ж виду.

2.   Загальносоціальні обов´язки лю­дини та інших суб´єктів — це необ­хідність їхньої певної поведінки (діяльності), об´єктивно зумовлювана конкретно-історичними потребами іс­нування й розвитку інших людей, соціальних спільнот і об´єднань, а та­кож усього суспільства та, зрештою, людства.

3.  Загальносоціальне («природне») право існує не тільки як індивідуаль­не, приватне (тобто як можливість кожної окремої людини), але й як ко­лективне, у певному сенсі публічне (тобто як можливості спільнот, об´єд­нань, суспільства).

4.  Якщо для демократичної, соціаль­ної, правової держави найвищою цінністю є людина (ст. З Конституції України), то для кожної людини найви­щою соціальною цінністю є суспіль­ство (формально уособлюване держа­вою). Адже тільки «з рук» суспільства людина може отримати усі основні бла­га, які є конче необхідними для її нор­мального існування й розвитку. І цю аксіологічну ситуацію, як видається, теж варто було б відобразити в Основ­ному Законі нашої держави.

З огляду на наведені положення як­раз і «визріло» уявлення про те, що верховенство права — це, по-перше, не стільки верховенство, так би мовити, статичних, «природних» прав людини, скільки їх реалізація, узгоджена з та­кими ж правами інших індивідів, людських спільнот, об´єднань й усього суспільства; а по-друге, реалізація не тільки таких прав, а й «природних» обов´язків.

Спробую обґрунтувати таке уяв­лення докладніше.

До оновленої дефініції. Нині є за­гальновизнаним фактом те, що цілком безмежних, «абсолютних» прав люди­ни не існує. Цю обставину з достат­ньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнародних актах, які вважа­ються виразниками всесвітніх і регіо­нальних стандартів прав людини. Так, у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпечення прав інших, громадського порядку, за­гального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демокра­тичному суспільстві. Схожі положен­ня містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і куль­турні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текс­туальними особливостями, й у євро­пейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8-11).

З наведених положень випливає, що у назвах зазначених «обмежувачів» здійснення основоположних прав лю­дини фіксуються якраз загально-соціальні права (тобто природні со­ціальні можливості) і тих колективних суб´єктів суспільства, які у відносинах із кожною людиною виступають відпо­відно другою, протилежною стороною.

Такими суб´єктами є як суспільство загалом, так і його окремі частини — спільноти й об´єднання людей. А їх­німи правами, які забороняється пору­шувати будь-якій людині, є принаймні права на громадський порядок, на за­гальний добробут, на забезпечення суспільної моральності.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб´єкти зобов´язані не порушувати, не руйнувати права людини, такою ж мірою й індивіди, у свою чергу, зобов´язані не ушкоджува­ти права не тільки індивідуальних, а й колективних суб´єктів.

Отже, йдеться про те, що будь-чиї природні соціальні можливості (пра­ва) стають здійсненними лише за умо­ви виконання певними суб´єктами відповідних соціально-природних (загальносоціальних) обов´язків.

Природні соціальні права колек­тивних суб´єктів належать їм не «з ла­ски» якоїсь міжнародної чи націо­нально-державної структури, а зумов­люються сутністю таких суб´єктів як цілісних, якісно специфічних фено­менів утворень, формувань. Вони, відтак, є публічними соціально-при­родними правами. Права такого ґатун­ку належать, як зазначалось, не тільки суспільству в цілому, а й також різно­манітним його спільнотам (віковим, статевим, етнічним, класово-еконо­мічним, територіальним тощо) й об´єднанням людей. Права будь-якої частини соціально неоднорідного су­спільства є, вочевидь, різновидом теж публічних (групових, колективних) соціально-природних прав. І порушу­вати їх нікому не дозволяється.

То ж постає таке запитання: чи можна стверджувати про якусь «ієрар-хізацію», субординацію між усіма трьома зазначеними різновидами соціально-природних прав — індиві­дуальних, групових і суспільних? Тоб­то чи можна стверджувати про необ­хідність домінування якогось одного з них стосовно інших?

Якщо зважати на те, що здійснення прав будь-якого з означених видів не повинно руйнувати, утискати інші види прав, не може перешкоджати реалізації останніх, то відповідь на це запитання видається однозначно запе­речною. Іншими словами, жоден окре­мий вид соціально-природних прав (природних соціальних можливостей) не може бути безвинятково, безумов­но домінуючим, «верховним» стосов­но прав інших видів (вирізнених за­лежно від природи, від, так би мовити, онтичного статусу їхніх носіїв).

Права кожного з трьох означених видів обмежуються, головним чином, у їх змісті й обсязі, іншими різновида­ми соціально-природних прав. Отже, йдеться про змістову й обсягову взає­мозалежність, взаємообумовленість здійснення будь-чиїх соціально-при­родних прав, тобто про їхню взаємну узгодженість, збалансованість. Досяг­нення такого стану існування й реалізованості означених прав саме і давало б підставу констатувати, що у суспільстві встановлено верховенство права — верховенство, ясна річ, права «природного», загальносоціального.

Очевидним фактом видається й те, що будь-які соціально-природні пра­ва — саме з огляду на їх соціальну при­роду — не можуть здійснюватись, «не зачіпаючи», так чи інакше, прав (інте­ресів, потреб) інших суб´єктів. (Зга­даю відомий вислів одного з діячів доби європейського Просвітництва: «Ваше право розмахувати руками закінчується там, де починається ніс іншої людини».) Тому безпосереднім об´єктом згаданого «збалансовуван-ня», узгодження є насамперед обсяг («доза») взаємних обмежень прав різних учасників суспільного життя.

Отже, спираючись на викладені по­ложення, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верхо­венство права — це взаємозумовлене існування і взаємоузгоджена реалі­зація основоположних прав та обов´яз­ків (тобто природних соціальних мож­ливостей і необхідностей) людини, а також людських спільнот, об´єднань й усього суспільства. (Наведене поло­ження стосується й «природних» прав і обов´язків міжнародних спільнот, міжнародних об´єднань та усього люд­ства.)

Відповідно до цього, до речі, і пра­вову державу можна буде інтерпрету­вати як таку, в якій юридичними (дер­жавно-вольовими) засобами макси­мально забезпечується збалансована реалізація соціально-природних прав й обов´язків людини та інших суб´єк­тів соціуму.

Ідеальний правовий дороговказ.

Встановлення у суспільстві верховен­ства права у повному обсязі — постій­ного й повсюдного — є, радше, ідеа­лом, до здійснення якого має прагнути кожна держава, що намагається стати правовою, та й усі колективні суб´єкти соціуму, які прагнуть правового суспільства. Аби рухатись у цьому напрямі, у державі виголошується, за-декларовується визнання принципу верховенства права як однієї з осново­положних засад діяльності усіх її органів та інших суб´єктів суспільства. (Хоча саме закріплення такого прин­ципу, зрозуміло, ще не означає, що у суспільстві вже реально існує верхо­венство права.)

Цей принцип, задля його практич­но-регулятивного впливу, має бути ще конкретизований через опис емпірич­но фіксованих ознак певних соціаль­них явищ, в яких якраз і знаходитиме вияв верховенство права. Такими яви­щами можуть бути, скажімо, певні способи формування державних орга­нів, їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб´єктами та діяльність останніх, їхні документовані акти, пев­не співвідношення інтересів різних суб´єктів. Це підтверджується, зокре­ма, дослідженими мною підходами Європейського суду з прав людини до інтерпретації верховенства права [3].

Немає потреби докладно доводити, наскільки складним, а подекуди, мож­ливо, й проблематичними, є досягнен­ня означеного ідеалу, перетворення його на дійсність. (І чи не тому окремі з наших поважних науковців назива­ють верховенство права «міфом»?) Досить нагадати, що властива феноме­ну верховенства права «збалансова­ність» (прав, інтересів, потреб різних суб´єктів) є, власне, його оцінюваною властивістю і, відповідно, оціночною категорією, яка «приречена» неодно­значно, неуніфіковано витлумачува­тись і застосовуватись до конкретних ситуацій різними суб´єктами. Але суспільство в особі держави чи міжна­родних організацій задля того, щоб конституювати у кожному конкретно­му випадку остаточну змістовну оцінку стану збалансованості чи, на­впаки, незбалансованості конфлікту­ючих прав (конкуруючих інтересів), консенсусно створює певні інституції (зокрема суди), рішення яких із цього питання вважатимуться «останньою крапкою» і не підлягатимуть офіційному оскарженню, опротесту­вавше

На закінчення лише наведу досить вдале, як на мене, положення про вер­ховенство права, вміщене у ст. 2 чин­ного Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. У ній встановлюється, що «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави». Тут, як вбачається, поняття верховен­ства права не обмежене правами лише людини й громадянина.

Отже, обстоювана мною наразі інтерпретація аналізованого феноме­ну значною мірою збігається із наведе­ним законодавчим приписом.

А останній, до речі, втілює, окрім іншого, презумпцію відповідності «природному» праву Конституції України й інших законів України — презумпцію, яка, однак, не належить до безумовно неспростовних...

загрузка...
Top