Верховенство права, або ж Правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки (продовження)

Тепер — дещо про «верховенство закону», але виключно у зв´язку зі штучним «прив´язуванням» його українськими авторами до понят­тя «верховенство права».

Відповідно до завдань, які ставив на XIX партконференції комуністів М. Горбачов, процес «послідовної де­мократизації радянського суспіль­ства» мав завершитися створенням «социалистического правового государства», головне в характеристиці якого полягало в тім, щоб «на ділі за­безпечити верховенство закону» [1]. В умовах тоталітарного політич­ного режиму, що існував тоді в СРСР, таке завдання було своєрідним викли­ком самій комуністичні партії, яка здійснювала в країні правління на підставі власних рішень або ж тих-таки своїх рішень, трансформованих у численні відомчі інструкції та розпо­рядження. Тому провідні радянські

авторитети в галузі юридичної науки, викладаючи концептуальні парамет­ри — як змісту самої ідеї социалистического правового государства, так і практичних шляхів її реалізації в умо­вах радянського режиму, — сформу­лювали п´ять принципів, послідовне втілення яких мало забезпечити фор­мування социалистического правового государства. На перше місце було висунуто такий принцип, як -«господ­ство закона» в усіх сферах суспільно­го життя: «Коли є розбіжність між ві­домчими розпорядженнями чи партій­ними рішеннями і законом, повинен діяти закон. Тільки так можна забез­печити його справжнє верховенство [2]. Радянські вчені, мовлячи про сер­цевинну ідею змісту концепції социа­листического правового государства вигляді формули «верховенство зако­на», наголошували, що мається на увазі «передовсім верховенство закона в усіх сферах життя як безумовна ознака правового государства» [3].

Отож видається, що радянському періодові доби М. Горбачова можуть завдячувати своєю появою принаймні дві стереотипні формули, зокрема: 1) «верховенство закону в усіх сферах суспільного життя»; 2) «верховенство закону — ознака правової держави». Згодом виникає цікаве явище: з унор­муванням в Україні поняття «верхо­венство права» перша формула зазна­ла певної метаморфози — за певних обставин слово «закон», як можна спостерігати, було суто механістично замінено словом «право» при спробах багатьох авторів дати власне визна­чення поняття «верховенство права». Показовими у цьому є, зокрема, праці професора П. Рабіновича, де автор визначає «верховенство права» як «панування права у суспільстві» [4], або інакше — як «панування права у життєдіяльності громадянського су­спільства і функціонуванні держави» [5]. Прикрим фактом тут є те, що не­вдовзі, не відходячи від позицій юри­дичного позитивізму Конституційний Суд України фіксує цю формулу (за якою «верховенство права» слід розу­міти як «панування права в су­спільстві») в одному зі своїх рішень [6], а застосована Судом формула от­римує в науковій літературі оцінку як «офіційний еталон інтерпретації принципу верховенства права» [7, 45]. (Що ж до «офіційності» чи «ета-лонності» тлумачення принципу вер­ховенства права, то слід виходити із загальновизнаного факту, що якраз офіційним еталоном тлумачення цього принципу в рамках європейського правопорядку виступає власне норма­тивна практика Європейського суду з прав людини, яка в усіх випадках тлу­мачення Європейської конвенції з прав людини стоїть на позиціях докт­рини природнього права, а не доктри­ни юридичного позитивізму; тому претендувати на окремішню — україн­ську «офіційну еталонність», та ще й побудовану на відкинутій сучасною європейською юридичною думкою і практикою теорії, у цьому питанні аж ніяк не випадає.)

Поява в українському праві понят­тя «верховенство права» мала вплив також і на другу формулу. Відтоді по­ряд із нею («верховенство закону — ознака правової держави») почала до­волі часто застосовуватися й ана­логічна формула, але слово «закон» у ній знову ж таки було замінено словом «право»: «верховенство право — озна­ка правової держави». Тобто погляди авторів у цих випадках різняться: одні й далі вважають «верховенство зако­ну» «ознакою» (чи «елементом») правної держави; другі вважають, що такою «ознакою» (чи то «одним із принципів» [8], чи «основоположним принципом» [9], чи «частиною харак­теристики» [10] тощо) виступає «вер­ховенство права» (Конституційний Суд України також схильний до цього, бо в одному з його рішень йдеться про «утвердження держави як правової, в якій визнається і діє принцип верхо­венства права» [11]); а треті обстою­ють думку, що правна держава — це така, що «функціонує на засадах вер­ховенства права і закону» [12]. Та най­важливішим у цих випадках у світлі порушеної нами проблеми є те, що пе­реважна більшість авторів вбачає на­явність неодмінної структурної взає-мопов´язаності між верховенством права та правною державою.

Наслідком еволюції двох формул, запозичених з юридичного позити­візму радянського періоду (від «верхо­венства закону в усіх сферах суспіль­ного життя» — до «верховенства права в суспільстві»; та від «верховенства закону як ознаки правової держави» — до «верховенства права як ознаки правової держави»), стала поява двох тенденцій (підходів) в українському науковому середовищі стосовно сприй­няття та тлумачення верховенства права. Свого часу автор цих рядків позначив їх як: 1) прямолінійно-ме­ханістичний; 2) обмежувально-звужу­вальний. Ще тоді особливо наголошу­валося, що обидва підходи заводять вітчизняну доктрину в глухий кут [13, 1393]. Та як свідчать найновіші пуб­лікації, зазначені тенденції (підходи) не зупинено, вони існують і надалі, по­над те — їх навіть «збагачено» новими елементами.

Прямолінійно -механістичний підхід скидається на розтин словосполучен­ня «верховенство права». Хтось ак­центує увагу на слові «верховенство», запитуючи: «Яке значення має слово "верховенство" у конструкції "верхо­венство права"? Верховенство щодо кого чи чого?» [14]. Хтось, навпаки, пропонує спочатку «встановити, яке явище відображається поняттям "пра­во"», а потім уже з´ясовувати, «у чому полягає верховенство цього явища», називаючи такий підхід «поелемент-ним аналізом» сутності верховенства права [7, 38]. І як зазначалося вище, нещодавно прибічників такого підхо­ду побільшало за рахунок тих, хто за­пропонував метод етимологічного тлумачення категорії «верховенство права», виходячи з того, що, мовляв, така категорія — це «поєднання двох самостійних за значенням слів, а саме: «верховенство» та «право», і тому, мовляв, слід з´ясовувати значення кожного з них, аби можна було вийти на інтегральний результат [15]. На загал, як видається, прямолінійно-ме­ханістичне сприйняття поняття «вер­ховенство права» є домінуючим у сучасній українській правничій літе­ратурі. Але воно однозначно є хибним, і на його основі українська юридична наука ніколи не вийде з глухого кута у питаннях розуміння та тлумачення цього поняття.

Появу та поширеність у сучасній Україні цього підходу можна поясни­ти багатьма причинами. Серед них — і спосіб мислення, сформований усім попереднім до незалежності періодом, і простота й доступність для розу­міння, і «живучість» усталених сте­реотипів, сформованих радянським правознавством. Адже, до речі, дуже подібним (якщо не тотожним) є й підхід до розуміння породженої ним ідеї «верховенства закону». Як свід­чить теорія і практика попередніх років, при спробі тлумачити сутність того, що охоплене поняттям «верхо­венство закону», дослідники тради­ційно намагалися насамперед з´ясува­ти посутнє значення (зміст) поняття «закон», місце і статус якого у слово­сполученні «верховенство закону» бу­ли вже визначені першим словом («верховенство») як «верховне», тоб­то вище (найвище), і доходили вис­новку, що «закон» у розумінні того чи і іншого автора посідає вище (найвище) положення серед однорядних явищ в ієрархічній системі нормативно-прав-них актів. І хоча таке розуміння «вер­ховенства закону» не викликає сумнівів, є підстави поділяти думку, що застосування цього поняття «за рам­ками юридичної техніки, догматики і частково юридичної практики взагалі є нонсенсом, абсурдом» [16]. (Що сто­сується аспекту юридичної практики, і передовсім судової, у цьому відно­шенні, то забезпечення ієрархічності в системі нормативно-правних актів до­сягається на основі принципу законності, який відповідно до класичної доктрини є складовим і неодмінним елементом — вимогою — верховенства права. Це, зокрема, випливає як з ук­раїнського права у сфері адміністра­тивного судочинства, так і з самої практики цього виду судочинства, де здійснюється перевірка підзаконних актів на відповідність положенням за­кону і де порушують питання власне про законність підзаконного акта, а не про його відповідність «принципу вер­ховенства закону». Отже, навіть якщо й мовити про «верховенство закону», то не далі, аніж у рамках теми про ієрархічність у системі нормативно-правних актів. Та насправді — це надто вузька сфера юридичної теми. І такий прояв «верховенства закону» є лише однією із форм прояву принципу за­конності у найширшому його розу­мінні, визначеному ст. 19 Конституції України. Цей прояв стосується лише дуже вузької сфери адміністративної, тобто управлінської діяльності держа­ви, переважно у сфері виконавчої влади.) А от аналогічне застосування цього підходу — через з´ясування пе­редовсім змісту поняття «право» — до тлумачення поняття «верховенство права» веде до того, що сутність верхо­венства права в кожному конкретно­му пошуку ставиться у пряму залеж­ність від того, як окремий вчений ро­зуміє зміст поняття «право». Цілком очевидно, що і в цьому питанні думки вчених розходяться. Багато хто дотри­мується класичних для юридичного позитивізму визначень поняття «пра­во» (основу яких становлять визна­чення Г. Кельзена і А. Вишинського, про що йшлося вище)*. Інші ототож­нюють поняття «право» та «законо­давство». Є й інші позиції у цьому пи­танні. Тому за такого підходу тлума­чень сутності поняття «верховенство права» може бути рівно стільки, скільки є розумінь поняття «право». Вагомість такого тлумачення, попри схоластичну цікавість до академічних вправ з боку окремих тлумачів, зво­диться нанівець і стає нікчемною в практичній площині. Адже багато­манітність тлумачень юридичного принципу унеможливлює уніфіковане його застосування в юридичній прак­тиці, зокрема в судочинстві, тоді як принцип юридичної визначеності від­повідно до класичної доктрини висту­пає ще одним складовим елементом (вимогою) верховенства права.

Обмежувально-звужувальний під­хід до сприйняття і тлумачення верхо­венства права характеризується тим, що автори вибудовують розуміння верховенства права та пояснюють йо­го в рамках співвідношення: «мале — велике» або «частка — ціле». Тут вер­ховенство права зводиться всього на всього до «малого» («частки») по відношенню до того, що, на думку ав­торів, є «великим» («цілим»), тобто об´ємнішим, у вигляді поняття «пра­вова держава», і тому верховенство права вони сприймають не інакше як «ознаку» (чи як «частину характерис­тики», чи як «один із принципів» тощо) правної держави. Можна припу­стити, що тут, очевидно, спрацьовує стереотип, який походить від позити­вістської концепції правної держави, в рамках якої утвердилася «канонічна» теза про те, що правна держава — це «держава, зв´язана та обмежена пра­вом». Певно, у баченні багатьох авто­рів, «держава, зв´язана правом» і «дер­жава з верховенством права» — це те саме... Такий підхід до сприйняття і тлумачення верховенства права також хибний і так само веде у глухий кут. А тому і він є неприйнятним.

З цього приводу слід сказати таке. По-перше, верховенство права (і як доктрина, і як принцип) та концепція правної держави ніколи не були і не є структурно взаємопов´язаними. Істо­рично склалося так, що обидві ідеї, обидві концепції, обидві доктрини й обидва юридичні принципи — з одно­го боку, верховенство права як Rule of Law і, з другого боку, правна держава як Rechtsstaat (État de droit, Stato di diritto тощо) — зароджувалися, розви­валися і збагачувалися за змістом не як «частини» якогось іншого «цілого», а як цілком самостійні явища. І вони за своєю природою і суттю є відмінними правними культурами й системами [17]. Отже, навіть на цій підставі хибним є твердження, що вер­ховенство права виступає як «елемент» («частина характеристики», «основа») чи як «важливий» («провідний», «осно­воположний», «пріоритетний», «засадничий», «наріжний») принцип правної держави. По-друге, порівняльний ана­ліз трьох національних юридичних традицій — англійської, німецької і французької [13, 1614-1624] — засвід­чує, що особливо в період після Другої світової війни відбувся рух від націо­нальних правних систем до правної системи європейського рівня, в основу якої було закладено загальновизнаний і унормований в установчих та статут­них документах європейських міждер­жавних інститутів принцип верховен­ства права (Rule of Law) з його уніфікованим розумінням. Уніфікова­не розуміння верховенства права ґрунтується на новому світогляді, в рамках якого виникла нова філософія права. Протилежністю «юридичному позитивізмові» виступає «владно-орієнтована» теорія права, де явище «влади» замість держави заступає як­раз право [18]. Уніфікація сутності верховенства права забезпечила про­стір для його універсалізації та охопи­ла навіть термінологічну сферу. Якщо раніше досить поширеними в західній літературі були випадки, коли фран­комовне поняття "État de droit" {«дер­жава права») чи німецькомовне "Rechtsstaat" («правна держава») по­давалося як еквівалент англомовного і "rule of law" («верховенство права»),  то нині ситуація змінилася. Офіцій­ний текст Європейської конвенції з прав людини, укладений французькою мовою, містить не "État de droit", а "prééminence du droit", що дослівно оз­начає «верховенство права» («пану­вання права»). Показовим є й офі­ційний переклад Статуту Ради Євро­пи німецькою мовою, де відповідни­ком англомовного "rule of law" (у ст. 3) виступає не "Rechtsstaat", a "der Vorherrschaft des Rechts", що україн­ською дослівно: «верховенство права». По-третє, з приводу безпідставної тези про те, що ст. 1 та ст. 8 Конституції України «закладено юридичний дуалізм в структурі правової системи України», бо, мовляв, «правова держава» (ст. 1)і| «верховенство права» (ст. 8) — це «два відмінні один від одного механізми правової системи» [19], варто наголо­сити на такому: тут слід вести мову не про «юридичний дуалізм» чи «два відмінні механізми правової системи», а про певного роду недолік, закладе­ний у текст українського основопо­ложного акта тим, що в ньому одно­часно присутні два поняття — it «правова держава», і «верховенство права».

Як безпосередній учасник усього процесу опрацювання й укладання тексту цього акта, вбачаю в цьому ні більше, ні менше як просто віддзерка­лення стану вітчизняної юридичної на­уки на той час, бо якраз текст розділу І («Загальні засади») — це здобуток скоріше експертів-науковців, аніж законодавців-політиків. На початку 90-х років минулого століття, коли було за­початковано процес національного конституцієтворення, поняття «правова держава» сприймалося більшістю теоретиків-конституціоналістів і на­родних депутатів у Верховній Раді без особливих заперечень, бо знайоме бу­ло з низки повоєнних конституцій європейських країн та зі схваленої навіть Компартією концепцією перестройки. Стосовно ж поняття «верхо­венство права» точилися тривалі та гострі суперечки. Умонтування його в остаточний текст основоположного ак­та далося досить важко. Йому затято опонували в науковому середовищі за­пеклі послідовники юридичного пози­тивізму, а в депутатському корпусі — передовсім комуністи і соціалісти, які обстоювали ідею «верховенства зако­ну». Далеко не одна спроба пішла на те, аби в «конституційну ніч» вдалося здобути 314 депутатських голосів на схвалення тієї редакції тексту, яка міститься в ч. 1 ст. 8 чинної Консти­туції. На той час ніхто й не міг передба­чити, що паралельне закріплення в ук­раїнському основоположному акті двох категорій — «правова держава» і «верховенство права» — це не досить якісний продукт конституцієдавця. Але вже на цей час, особливо, коли триває активний процес тлумачення категорії «правова держава» шляхом імплантації в її тіло поняття «верхо­венство права» (як її елемента), або ж коли за цими двома категоріями вба­чається джерело «дуалізму в структурі правової системи України» тощо, га­даємо, настала потреба поміркувати, як усунути цей недолік. Нові знання, здобуті стосовно концепції правної держави після ухвалення Конституції 1996 р., дають підстави вважати, що за­стосована в її ст. 1 формула «Україна є - ...демократична, соціальна, правова держава» — це невдале запозичення формули, яка міститься, приміром, в Основоположному Законі (Gmndgesetz) Німеччини (п. 1 ст. 28). Чому невдале?

Та тому, що в німецькій Конституції 1949 р. словосполучення "Socialische Rechtsstaat" — це цілісне поняття (і йо­го найкраще було б передавати україн­ською як «соціальна правнодержава»), тоді як в українському основополож­ному акті закладено ідею, що Україна як держава має різні характеристики, бо її водночас — але нарізно — позначе­но і як «соціальну», і як «правову». У німецькій писаній конституції йдеться про "Socialische Rechtsstaat" як принцип конституційного ладу, тоді як в українській — поняття «правова» виступає всього на всього як одна з ха­рактеристик держави. Отже, україн­ська формула — на відміну від німець­кої — виявляється ще й малозначущою в юридично-практичному аспекті. По­рівняно з іншими характеристиками держави, визначеними ст. 1 Консти­туції (зокрема такими, як суверенна, незалежна та демократична), такі оз­наки, як соціальна та правна, несуть щонайменше юридичної конкретики. Адже юридичне навантаження на таку ознаку, як «суверенна і незалежна», є досить конкретним: конституційно закріплений у такому вигляді консти­туційний принцип державного сувере­нітету не дозволяє державі вступати до міждержавного об´єднання (скажі­мо, до Європейського Союзу) без вне­сення відповідних змін до Конституції, внаслідок чого держава мала б делегу­вати частину свого суверенітету над­державним органам об´єднання. Кон­ституційно закріплений принцип демо­крати також дає змогу застосовувати його в юридичній практиці як конкрет­но-юридичний критерій оцінювання певних політичних чи юридичних станів, коли йдеться про вирішення питань, пов´язаних зі здійсненням на­родовладдя, зокрема — стосовно ви­борів, референдумів, діяльності пред­ставницьких органів влади і самовря­дування, статусу представників народу (депутатів) тощо. А от щодо такої озна­ки української держави, як «правова», то наразі мало що випадає сказати в конкретно-юридичному сенсі. На­томість Федеральний Конституційний суд Німеччини упродовж тривалого часу напрацьовував конкретні складни­ки тлумачення змісту власне юридич­ного принципу Rechtsstaat як принципу німецького конституційного права. Прикметно, що, відкидаючи «позити­вістське та формальне тлумачення», цей Суд зайняв позицію, згідно з якою в крайніх випадках він може навіть ви­знати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедли­вості». Цим допускалася можливість застосування Rechtsstaatprinzip по від­ношенню до самої Конституції, завдя­ки чому він сприймався як принцип, що стоїть над Конституцією чи супро­ти неї [20]. Тож саме завдяки судовій практиці німецького органу консти­туційної юрисдикції правникам цієї країни достеменно відомо, з яких кон­кретно елементів складається Rechts­staatprinzip як принцип сучасного німецького права. Цього, однак, не можна сказати про українську ситу­ацію: у практиці українського органу конституційної юрисдикції поки що відсутні будь-які починання у справі тлумачення поняття «правова держа­ва» у сенсі Конституції України 1996 р. Попри закріплення в українському ос­новоположному акті, це поняття й на­далі лишається тільки предметом на­укових досліджень (але й тут, на жаль, бракує ґрунтовного дослідження, здійсненого на основі німецьких пер­шоджерел, подібно до того, як це нещо­давно зробив російський автор [21]), що є малопридатним для потреб юри­дичної практики, передовсім — судо­вої.

Сказане вище свідчить, що є всі під­стави вести мову про принципову відмінність між принципом «правової держави» (ст. 1) і «принципом верхо­венства права» (ст. 8) у власне юри­дичному контексті, принаймні в кон­тексті конституційного права. Найва­гомішим тут виступає те, що поняття «верховенство права» не має жодного стосунку до будь-якої юридичної кон­цепції держави; на відміну від цього -в основі поняття Rechtsstaat від самого початку його виникнення (а це стало­ся якраз у рамках позитивістського вчення) лежить поняття держави як організму.

Кілька років тому автор цих рядків, бачачи сталу тенденцію у вітчизняно­му академічному середовищі твердо дотримуватися позитивістського під­ходу до сприйняття і тлумачення по­няття «верховенство права», штучно прив´язуючи його до понять «правова держава» чи «верховенство закону», порушив це питання у Парламент­ській Асамблеї Ради Європи, спонука­ючи її підготувати спеціальну допо­відь на цю тему. З цією метою було внесено відповідний проект резолюції, де довелося зазначити, що від самого початку будівництва єдиної Європи практика перекладу англійського тер­міна "rule of law" на інші мови натра­пила на істотні перешкоди, спричи­нені відмінностями, властивими юри­дичній філософії в різних країнах. До­велося також наголосити, що в низці країн «нових демократій» зі Східної Європи основний напрям юридичної думки все ще спрямовується до сприйняття правної держави як «держави, в якій діє принцип верховенства права (закону)», де під самим понят тям «право (закон)» маються на увазі «норми писаного права». Таке сприйняття засвідчило «витривалість певних традицій тоталітарної держави теорії та практиці деяких із цих країн». Поза тим — це є «несумісним із традиційним тлумаченням поняття "Rule of Law" («верховенство права»), що його практикують європейські інституції та Європейський суд з прав людини, і тому таке слід відповідно змінити, особливо якщо переслідуєть­ся мета побудови єдиної європейської юридичної культури» [22]. На нашу думку, підготовлена на основі цього проекту резолюції доповідь ПАРЄ варта уваги всіх вітчизняних науков­ців, що опрацьовують тематику верхо­венства права. У доповіді, зокрема, за­значається, що упродовж тривалого часу в країнах Західної Європи засто­совувалися різні варіанти концепцій, споріднених із поняттям "Rule of Law" («верховенство права»). Такими кон­цепціями, наприклад, були "Rechtsstaat"/"Etat de droit" («npaeua держа­ва»), хоча вони «не є точним перекла­дом» того поняття. Якраз переклади засвідчили, що застосування націо­нального юридичного терміна не охо­плювало всі «загальновизнані та вит­лумачені Європейським судом з прав людини» елементи поняття "Rule of Law" («верховенство права»). Напри­клад, російськомовний термін «правовое государство» (як переклад з нім. "Rechtsstaat") «насправді не передає того розуміння "Rule of Law" ("верхо­венство права"), як його визначила Ра­да Європи» [23]. У пункті 4 ухваленої ПАРЄ резолюції наголошувалося та­кож і на тім, що в багатьох країнах Східної Європи «головний напрям юридичної думки культивує розумін­ня "Rule of Law" ("верховенство пра­ва") як "верховенство статутного права"», російською — «верховенство закона». Асамблея висловила занепо­коєння з цього приводу, оскільки у цьому вона вбачала «певну традицію тоталітарної держави». Як зазначало­ся, таке «формалістське тлумачення є несумісним з першоосновою верхо­венства права» [24].

Український досвід у цьому питанні є дещо відмінним від російського. У російській практиці й досі заведено "Rule of Law" перекладати як «верхо­венство закона». Слід визнати, що по­при цю лінгвістичну відмінність все-та­ки ще зберігається схожість юридичної наукової думки в обох країнах (про що йшлося вище з посиланням на доку­менти ПАРЄ) через її тяжіння до мето­дології юридичного позитивізму та ра­дянського нормативізму. Тому в Ук­раїні ще й досі панівним є напрям, який концентрує свою увагу саме на статут­ному праві, а не на природніх правах людини. Відтак — не зникає з правни­чої думки плутанина довкола понять «верховенство права», «верховенство закону», «правова держава» тощо. Га­даємо, що тут у пригоді стає важлива й корисна у цьому аспекті порада Вене­ціанської комісії, яка, даючи висновок на проект Конституції, підготовлений робочою групою на чолі з В. Шаповалом, запропонувала замінити у ст. 1 Конституції України термін «правова держава» (описаний як еквівалент німецького терміна "Rechtsstaat") на термін «держава, керована верховенст­вом права» ("state governed by the rule of law"). Зробивши це, «можна було б уникнути будь-якого непорозуміння», бо тоді вже не йшлося б про термін, який слід було б розглядати як «суто формальне поняття верховенства ухва­лених парламентом законів» [25].

Підсумувавши усе те, що викладе­но вище, маємо зробити кілька загаль­них висновків, без урахування яких вітчизняним академічним середови­щем справа пізнання і пояснення сут­ності верховенства права й надалі не матиме жодних перспектив на успіх.

Перше: триматися й надалі хибної та неприйнятної методології юридичного позитивізму та радянського норма­тивізму в цій справі — це стояти на місці або рухатися в доктринальний глухий кут. Бо усі спроби вести пошук сутності верховенства права за допомо­гою «поелементного аналізу» чи «ети­мологічного тлумачення» категорії «верховенство права» або ж розглядати «верховенство права» у поєднанні з ідеєю «верховенства закону» чи у прив´язці до поняття «правова держа­ва» неодмінно приречені на неуспіх.

Друге: верховенство права — це на­слідок довготривалої західної політич­ної традиції, що виникла, розвивалася й утвердилася в рамках еволюції лібе­рального вчення. Породжене саме цим напрямом політичної та юридич­ної думки верховенство права є цент­ровим діамантом корони лібералізму. Зародкова його ідея, втілена в гаслі «влада — права, а не людини!» (отже — правовладдя), помножена на його надзвичайно широку осяжність, забез­печила йому і витривалість, і довговіч­ність, і конкурентоспроможність по­рівняно з багатьма іншими юридични­ми ідеями, концепціями, доктринами, юридичними максимами і принципа­ми. Отже, механістична модель юри­дичного позитивізму не може й далі виступати основою розвитку україн­ської юридичної науки. Існує нагальна потреба в заміні доктрини юридично­го позитивізму на ту іншу, завдяки якій стає можливим не тільки збагну­ти й опанувати саму сутність верховен­ства права, а й оволодіти всіма ме­ханізмами практичного застосування відповідного юридичного принципу, зафіксованого в ч. 1 ст. 8 Конституції України. Єдиним у цьому випадку замінником може виступати лише доктрина природнього права, яка є ан­титезою доктрини юридичного пози­тивізму. Логічним вислідом доктрини природнього права є доктрина верхо­венства права.

Третє: класична Дайсієва доктрина верховенства права (XIX ст.) забезпе­чила відповідному юридичному прин­ципу незрівнянну універсальність. Та станом на початок XXI ст. принцип верховенства права слід сприймати не просто як універсальний принцип права, а як інтегральний. Нині вже йдеться про мегапринцип (можна ска­зати й метапринцип), який у перебігу еволюції, окрім первісно закладених А. Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його класичної доктрини) та принци­пу рівності всіх перед законом (що є другим елементом його доктрини), на­далі увібрав у себе й інші добре відомі універсальні принципи права, які тут уже виступають як його складники, -такі, зокрема, як: принцип законності (де ідея ієрархічності в системі «за­кон — підзаконний акт» є лише однією з низки його вимог); принцип подщ влади (розподілу владних повнова­жень); принцип народного сувереніте­ту; принцип демократи; принцип основоположних прав і свобод людини (природніх прав людини); принцип nulla poena sine lege; принцип юридич­ної визначеності тощо. Завдяки його інтегральному характеру західна юри­дична доктрина аксіоматично сприй­має принцип верховенства права як су­часний Закон Природи (Lex Natura­lis). Позитивне ж право певної національної юридичної системи, оформлене як юридичні норми, різноманітних офіційних актах, вида­них владними органами тієї чи іншої держави, не становлять того, що ви­значає сутність верховенства права. Це позитивне право може лише засвід­чити або ж наявність тих чи інших елементів (ознак) верховенства права, або ж їхню відсутність у рамках певної політичної чи юридичної системи.

Четверте: аби осягнути першоосно­ву аксіоми «принцип верховенства пра­ва — це сучасний Lex Naturalis», слід опанувати те, що вже досконало оп­рацьоване західною юридичною дум­кою і практикою та давно вже стало класичним у розумінні й тлумаченні верховенства права. Отже, йдеться про: концептуальні джерела доктрини верховенства права, які сягають спад­щини античних мислителів; юридичні формули такої документальної пам´ят­ки англійського Середньовіччя, як Ве­лика хартія 1215 р. доктринальну спадщину прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідо­вників цієї ідеї, європейських філо­софів доби Просвітництва; творчість провідників трьох Великих рево­люцій — Англійської, Американської і Французької, а також документи, що віддзеркалюють наслідки цих подій; класичний трактат англійського кон­ституціоналіста А. Дайсі; еволюцію доктрини верховенства права впро­довж XX ст.; доробок Міжнародної комісії юристів; внесок Ради Європи і Європейського Союзу, а надто Євро­пейського суду з прав людини у розви­ток доктрини та юридичного принципу верховенства права. Лише такий шлях наукового пізнання і лише випрацювана ним методологічна основа можуть забезпечити успіх вітчизняного просу­вання в бік правильного сприйняття сутності верховенства права.

П´яте: інтегральний характер прин­ципу верховенства права та його сприй­няття як сучасного Закону Природи підтверджені тим, що йдеться не лише про численну сукупність юридичних принципів, які є його складовими еле­ментами. Адже юридичні принципи, позбавлені гарантованих механізмів і способів їх практичного здійснення, так і можуть залишатися лише «пра­вом на папері», позбавленим практич­ної значущості та дієвості. Це було зу­мовлено ще третім елементом класич­ної доктрини А. Дайсі, яким у нього виступає юридична максима ubi jus ibi remedium. Як тоді, так і за сучасного розуміння верховенства права, вона неодмінно вимагає наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї су­купності відповідних юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур, за допомогою яких ство­рюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту основополож­них прав і свобод людини. Саме за та­кого розуміння проблеми не існує жодної потреби у формальному визна­ченні поняття «верховенство права» чи утвореного на його концептуальній основі відповідного юридичного прин­ципу, до чого за звичкою так прагнуть вітчизняні науковці, але безуспішно. Немає сумніву, що й будь-які по­дальші їхні спроби сформулювати власне визначення цього поняття бу­дуть марними. Отже, варто припинити спроби конструювання «українського велосипеда» у цьому питанні. Нато­мість слід пристати до позиції Міжна­родної комісії, яка свого часу запропо­нувала розуміти «верховенство пра­ва» як термін, придатний для переда­вання в узагальненому вигляді поєд­нання ідеалів і досягнутого на прак­тиці юридичного досвіду стосовно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є істотно важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість мати людську гід­ність.

І наостанок — шосте: автор цих ряд­ків був особисто причетним до пошу­ку належного українського мовно-термінологічного відповідника тер­міна "the rule of law" ще задовго до його унормування в українських актах конституційного права. Сталося так, що вибрана тоді для українського обігу конструкція «верховенство пра­ва» виявилася найближчою до англій­ського словосполучення "supremacy of law", застосованого А. Дайсі як абсо­лютний синонім ним-таки витвореної терміносполуки "The Rule of Law". Але потому український досвід довів, що позитивістський догматизм україн­ської науки викривив істинну спрямо­ваність ідеї, закладеної А. Дайсі у своє дітище. Адже у своїй першооснові док­трина "The Rule of Law" формувалася під впливом провідної ідеї заперечен­ня (антитези) сваволі й тиранії як явищ, породжених «всевладдям люди­ни» ("rule of man") або «одноосібним правлінням» ("rule by man"). Нікому і ніколи не спадало на думку англій­ський двослівний термін розшифро­вувати за допомогою «поелементного аналізу» значення кожного з двох слів чи шляхом «етимологічного тлума­чення» виразу. І тому, коли б знаття, що україномовний термін-відповідник «верховенство права» сам по собі створить стільки перешкод для пра­вильного його розуміння (передовсім через його «поелементне» чи «етимо­логічне» сприйняття, а також через близькість до нього породженого по­зитивізмом та радянським норма­тивізмом поняття «верховенство зако­ну»), мимоволі замислився б над пере­вагами все-таки однослівного україно­мовного відповідника, який точніше передає суть провідної ідеї заперечен­ня «всевладдя людини» чи «одно­осібного правління». Було б найкра­ще, якби філософсько-юридичний зміст конструкції "the rule of law" був переданий шляхом запровадження в українську правничу мову одного слова-новотвору — «правовладдя». За своєю суттю воно було б і повною ан­титезою того явища, в умовах якого на певному відтинку історії існувало ук­раїнське суспільство та розвивалася, у тому числі й українська, правнича культура. У російському різновиді сваволі й тиранії це явище також нази­валося одним словом «самодержавие». Отже, з огляду на потреби сьогодення та на майбутнє, не було б помилкою, якби на розвиток української культур­но-історичної і політико-юридичної традицій неприйняття «самодержав­ства» як однієї з форм сваволі й тиранії та всіх наступних — привнесених сюди чи у вигляді «диктатури проле­таріату» (як наслідок заволодіння Україною російським більшовизмом), чи у вигляді монополії КПРС на владу (як одного з видів тоталітаризму) вербалізувати своє заперечення поняттям «правовладдя» з похідним від нього -принцип правовладдя.

Правовладдя — це заперечення свавільної влади людини взагалі, чи однієї, чи гурту, чи одного з політич­них органів (скажімо, у вигляді дикта­тури парламентської більшості) тощо, Це — категоричне й однозначне запе­речення будь-якого прояву свавільно­го й егоїстичного людиновладдя.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. О ходе реализации решений XXVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки : Дош Генерального секретаря ЦК КПСС М. С. Горбачова на XIX Всесоюзной конференции КПСС 28 июня 1988 года // Коммунист. - 1988. - № 10. - С. 41.

2. Кудрявцев В., Лукашова Е. Социалистическое правовое государство // Коммунист. — 1988. -№ 11. — С. 49.

3.    Лившиц Р. 3. Право и закон в социалистическом правовом государстве // Советское государст­во и право. - 1989. — № 3. - С. 15.

4.    Рабінович Л. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право. — 1996. — № 3. — С. ЗО.

5.    Рабінович П. М. Верховенство права // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шем-шученко (вілл, ред.) та ін. — К., 1988. — Т. 1. А-Г. — С. 341-342.

6.    Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м´якого покарання) № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 р. — Справа № 1-33/2004.

7.    Рабінович П. Верховенство права в інтерпретації Страсбурзького суду та Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 1.

8.    Козюбра М. Принцип верховенства права у конституційному правосудці // Закон і бізнес. — 2000. -№ 17.-С. 10.

9.    Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України : моногр. — К., 2000. — С. 139.

10. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К., 1999. — С. 131.

11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) № 22-рп/2003 від 25 грудня 2003 р. — Справа № 1-46/2003.

12. Кузьміна С. Доцільність чи верховенство закону // Право України. — 2000. — № 3. — С. 93-94.

13. Головатий С. Верховенство права : моногр. : у 3 кн. — К., 2006. — Кн. 3. Верховенство права : український досвід.

14. Шемшученко Ю. С. Передмова // Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : моногр. : у 2 кн. / відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К., 2008. — Кн. 1. Верховенство права як прин­цип правової системи : проблеми теорії. — С. 8.

15. Бобровник С. В. Забезпечення верховенства права як умова подолання юридичних конфліктів у контексті трансформації суспільних відносин // Державно-правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин : моногр. / за заг. ред. проф. Ю. Л. Бошицького. — К., 2009. - С. 107.

16. Костицький М. В. Філософські питання верховенства права // Академічні читання. 6 червня 2007 p. - К., 2007. - Вип. 6. - С. 6.

17. Головатий С. Верховенство права : моногр. : у 3 кн. — К., 2006. — Кн. 2. Верховенство права : від доктрини до принципу. — С. 803—888.

18. Geoffrey de Q. Walker. The Rule of Law : foundation of constitutional democracy. — Carlton, Vic, 1988.-P. 86.

19. Кампо В. Українська доктрина верховенства права : проблеми становлення і розвитку // Про­блеми сучасного українського конституціоналізму. На пошану першого Голови Конституційно­го Суду України, проф. Леоніда Юзькова / Конституц. Суд України, Акад. прав, наук України ; за заг. ред. А. Стрижака, В. Тація / упоряд. : В. Бринцев, В Кампо, П. Стецюк. — К., 2008. — С. 90.

20. Н. G. Rupp. Government under Law in Germany // Chicago Colloqium on the Rule of Law as Understood in the West : September 8—13, 1957 / International Association of Legal Science. — [s.l.: s. п., 1957?]. Paper № 2. - P. 11-12.

21. Соколов A. H. Правовое государство : от идеи до ее материализации. — Калиниград, 2002. — 456 с.

22. The principle of the Rule of Law : Motion for a resolution presented by Mr Holovaty and others. Doc. 10180, 6 May 2004.

23. The principle of the Rule of Law. Report of the Committee on Legal Affairs and Human Rights. Rapporteur : Mr Erik Jurgens, Netherlands, Socialist Group. Doc 11343. 6 July 2007.

24. The principle of the Rule of Law. Resolution 1594 (2007). Text adopted by the Standing Committee act­ing on behalf of the Assembly on 23 November 2007 (see Doc. 11343, report of the Committee on Legal Affairs and Human Rights, rapporteur : Mr Jurgens).

25. Opinion on the draft Constitution of Ukraine (prepared by a working group headed by Mr У M. Shapoval). Adopted by the Venice Commission at its 75lh Plenary session (Venice, 13-14 June 2008). CDL-AD(2008)015. Strasbourg, 16 June 2008. Opinion 462/2008.

загрузка...
Top