Умови визнання і виконання іноземних судових рішень про стягнення аліментів (в аспекті міжнародних договорів України)

Стягнення аліментів за кордоном є надзвичайно важливим та актуальним питанням для бага­тьох громадян нашої держави та осіб, які проживають в Україні. На сьогодні вирішення цього питання значно спростувалося завдяки існуючій між­народно-правовій договірній базі. Су­часна міжнародна практика відбу­вається таким чином, що право на утримання не припиняється автома­тично внаслідок таких обставин, як зміна місця проживання чи громадян­ства одного із учасників аліментних правовідносин, оскільки за таких об­ставин право на отримання аліментів може бути здійснено або через пре­д´явлення позову в країні, в якій про­живає відповідач, або шляхом вико­нання у цій країні рішення, ухвалено­го за місцем проживання позивача.

Прикметно, що аліментні зобов´я­зання є тим інститутом сімейного пра­ва, якому присвячено чи не найбільшу кількість конвенцій. Так, лише в рамках Гаазької конференції з міжнарод­ного приватного права було прийнято чотири конвенції, які спрямовані на врегулювання відносин саме у цій сфері: Конвенція про право, що засто­совується до аліментних зобов´язань стосовно дітей від 24 жовтня 1956 р., Конвенція про визнання і виконання рішень про аліментні зобов´язання сто­совно дітей від 15 квітня 1958 р., Кон­венція про право, що застосовується до аліментних зобов´язань від 2 жовтня 1973 р., Конвенція про визнання і вико­нання рішень стосовно зобов´язань про утримання від 2 жовтня 1973 р. Крім цього, укладено декілька регіональних міжнародних договорів. Тому, при­міром, особа, зацікавлена одержати аліменти у країні, яка є членом ЄС, мо­же з´ясувати, що її заява про стягнення аліментів субсидіарно чи альтернатив­но підпорядковується одразу декіль­ком міжнародним угодам.

Що стосується України, то доне­давна вона не була учасницею жодної з цих конвенцій — як наслідок, алі­ментні відносини з «іноземним еле­ментом» регулювалися виключно на рівні двосторонніх договорів із де­кількома державами. Безперечно, від­сутність багатостороннього міжнарод­ного договору значно ускладнювала, а подекуди взагалі унеможливлювала як виконання за кордоном судових рішень про стягнення аліментів, ухва­лених українськими судами, так і ви­конання на території України рішень, прийнятих іноземними юрисдикційними органами. Тому не дивно, що у вітчизняній юридичній літературі не­одноразово вказувалося на цю прога­лину законодавства [1].

З набуттям Україною незалежності актуальність урегулювання алімент­них відносин «з іноземним елемен­том» зросла. Передумовою цього стало збільшення кількості шлюбів з іноземцями, поява нових форм існу­вання шлюбу, зокрема, так званих транзитних або гостьових шлюбів (коли жінка і чоловік офіційно реєструють свій шлюб, проте прожи­вають окремо, на території різних дер­жав), збільшення кількості дітей, які народжуються у таких шлюбах, поши­рення ситуацій, коли один із членів сім´ї залишається в Україні, а інший від´їжджає за кордон на заробітки або навчання. Сьогодні до адвокатів не­рідко звертаються із проханням нада­ти консультацію щодо можливості стягнення аліментів на дитину, напри­клад, за таких фактичних обставин:

1. У громадян України у 2006 р. на­родилася донька. Через рік вони роз­лучилися, чоловік продовжував справ­но надсилати гроші на утримання своєї дитини, проте у 2008 р. виплати при­пинилися. Почавши розшукувати колишнього чоловіка, мати дитини ді­зналася про те, що він поїхав шукати кращої долі за кордон.

2. Громадянка України виїхала до Німеччини, там познайомилася з од­руженим громадянином Німеччини, від якого завагітніла. Повернувшись до України, народила дитину Грома­дянин Німеччини визнав батьківство: разом із матір´ю дитини зареєстрував її народження у посольстві Німеччини в Україні. Проте через місяць оголо­сив, що припиняє будь-які стосунки з ними, і відмовився надалі підтримува­ти їх фінансово.

Нагадаємо, що чинним сімейним законодавством України передбачено виплату тимчасової державної допо­моги дитині, якщо місце проживання її батьків невідоме, або вони ухиля­ються від сплати аліментів, або не ма­ють можливості утримувати дитину (ч. 8 ст. 181 Сімейного кодексу Украї­ни (СК України) [2]. Порядок призна­чення та виплати тимчасової держав­ної допомоги дітям, батьки яких ухи­ляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, за­тверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 р. № 189 [3]).

Проте сьогодні, завдяки ратифі­кації Україною двох багатосторонніх міжнародних конвенцій, що стосують­ся рішень про утримання, у громадян нашої держави з´явилася реальна можливість стягнути аліменти з осо­би, яка перебуває за кордоном, — зви­чайно, за умови, якщо встановлено місце проживання аліментозобов´язаної особи в іноземній країні та її фінансову спроможність сплачувати аліменти. Так, 19 жовтня 2006 р. для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, укладена 1956 р. у Нью-Йорку [4]. Цей міжнародний договір, сторонами якого є 61 держава світу, дає змогу не лише визнавати і виконувати рішення українських судів на території інших держав-учасниць, а й на підставі нада­них документів приймати рішення про стягнення аліментів у цих державах. Варто також звернути увагу на те, що, на відміну від Гаазьких конвенцій про аліменти, ця Конвенція регулює поря­док надання правової допомоги і співробітництва між центральними органами держав-учасниць. Наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 2006 р. затверджено Інструк­цію щодо порядку стягнення аліментів за кордоном [5], яка, зокрема, визна­чає вимоги щодо звернення з клопо­танням про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої держави, а також вимоги щодо клопотання про визнання і виконання рішення інозем­ного суду про стягнення аліментів з відповідача (боржника), який прожи­ває в Україні.

З 1 серпня 2008 р. в Україні діє Га­азька конвенція про визнання і вико­нання рішень стосовно зобов´язань про утримання 1973 р. (далі — Гаазька конвенція 1973 р.) [6]. Ця Конвенція набула чинності одночасно із Гаазь­кою конвенцією про юрисдикцію, пра­во, що застосовується, визнання, вико­нання та співробітництво щодо бать­ківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р. [7].

Гаазька конвенція 1973 р. встанов­лює уніфіковані правила взаємного визнання і виконання рішень стосовно зобов´язань про утримання, надає змо­гу визнавати і виконувати судові рі­шення про стягнення аліментів, поста­новлені українськими судами, на території держав — учасниць Конвен­ції, а також визнавати та виконувати в Україні іноземні рішення про стягнен­ня аліментів. На відміну від Нью-Йоркської конвенції 1956 р. про стяг­нення аліментів за кордоном, Гаазька конвенція 1973 р. закріплює умови ви­знання і виконання іноземних рішень, які стосуються утримання. Аналіз цих умов і є основною метою цієї статті.

Першочергове значення для правиль­ного застосування Гаазької конвенції 1973 р. має визначення сфери її засто­сування:

1. На сьогодні учасницями Конвен­ції є 21 держава світу. Серед них є й такі, з якими Україна має двосторон­ній договір про правову допомогу, -це Чехія, Естонія, Фінляндія, Німеч­чина, Греція, Італія, Литва, Польща, Туреччина. Згідно з принципом lex specialis відносини між Україною і ци­ми державами щодо визнання і вико­нання іноземних судових рішень про утримання підпадатимуть під сферу дії відповідного двостороннього дого­вору. Водночас саме завдяки ратифі­кації Україною Гаазької конвенції 1973 р. уперше чітко визначено меха­нізм визнання і виконання рішень сто­совно зобов´язань про утримання, які постановлено у таких країнах, як Авст­ралія, Бельгія, Данія, Франція, Люк­сембург, Нідерланди, Норвегія, Порту­галія, Словаччина, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Об´єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

Для держав, які є учасниками Га­азької конвенції 1973 р., вона замінює Конвенцію про визнання і виконання рішень у справах про зобов´язання що­до утримання дітей, яку було укладено в Гаазі 15 квітня 1958 р. Разом з тим сфера застосування Гаазької конвенції 1973 р. не обмежується лише цим од­ним видом аліментних зобов´язань, оскільки відповідно до ст. 1 вона за­стосовується «до рішень про зобо­в´язання щодо утримання, які виника­ють з сімейних відносин, материнства, батьківства, шлюбу або родинних зв´язків по чоловіку чи дружині, в то­му числі до зобов´язань про утриман­ня дитини, народженої поза шлюбом». Перелік тих юридичних фактів, які породжують аліментні відносини, і, відповідно, система аліментних зобо­в´язань є різними у кожній державі. Сучасне право більшості європейсь­ких країн передбачає лише три види аліментних зобов´язань: 1) між батька­ми і дітьми; 2) між подружжям; 3) між колишнім подружжям. Однак законо­давство деяких країн значно розши­рює коло суб´єктів сімейних правовід­носин, надаючи право на аліменти на­віть тим особам, які тривалий час про­живали спільно, без реєстрації своїх стосунків. Як наслідок, усі держави — учасниці Гаазької конвенції 1973 р., за винятком Франції, Іспанії та Бельгії, скористалися наданим їм ст. 26 Кон­венції правом зробити застереження. Так, Австралія, Чехія, Данія, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Литва, Люк­сембург, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Туреччина не визнавати­муть і не виконуватимуть на своїй те­риторії рішення чи аліментні угоди, які стосуються таких двох видів аліментних відносин: 1) аліментних відносин між особами, які є непрями­ми родичами; 2) аліментних відносин між особами, які є родичами по чоло­віку чи дружині. Греція зробила виня­ток із цього загального застереження, оскільки не відмовилася від зобов´я­зань щодо визнання і виконання алі­ментних зобов´язань між братами і се­страми. Нідерланди та Португалія не роблять жодних обмежень щодо мож­ливості виконання аліментних зобо­в´язань між родичами бокової лінії рідства, проте не визнають таких від­носин між особами, які є родичами по чоловіку чи дружині.

Чинний СК України, порівняно із законодавством інших держав — учас­ниць Конвенції, визначає доволі широ­ку систему аліментних зобов´язань:

1) між подружжям; 2) між колишнім подружжям; 3) між батьками і дітьми; 4) між братами і сестрами; 5) між ба­бою, дідом, прабабою, прадідом, онука­ми, правнуками; 6) між мачухою, віт­чимом, пасинком, падчеркою; 7) між фактичним вихователем та його вихо­ванцем. При приєднанні до Гаазької конвенції 1973 р. Україна зробила застереження такого змісту: «Україна залишає за собою право не визнавати або не виконувати рішення чи угоди, які стосуються зобов´язань про утри­мання між особами, які є непрямими родичами, та між особами, які є роди­чами по чоловіку або дружині, за ви­нятком випадків, коли відповідні зо­бов´язання з утримання існували б згідно з національним законодавст­вом» [8]. Враховуючи положення сі­мейного законодавства України, до ви­падків, коли це застереження не буде діяти, слід віднести рішення чи угоди, які стосуються аліментних зобов´язань між рідними братами і сестрами (ст. 267 СК України), які є різновидом відносин між родичами бокової лінії спорідненості, та між мачухою, вітчи­мом, пасинком і падчеркою (ст. 260, 262,268,270 СК України), які базують­ся на факті свояцтва (спорідненості по чоловіку чи дружині).

2. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Гаазької конвенції 1973 р. її може бути застосо­вано не лише до рішення, ухваленого судовим чи адміністративним органом держави-учасниці, а й до угоди, яка стосується зобов´язань про утримання. Це положення Конвенції узгоджується з тенденціями розвитку сімейного пра­ва держав-учасниць, адже однією з особливостей сучасного правового ре­гулювання аліментних відносин є те, що учасники цих відносин можуть са­мостійно, на власний розсуд, визначи­ти у договорі умови, розмір, порядок та строк виплати аліментів. Нагадаємо, що можливість укладення аліментного договору передбачена також і вітчиз­няним законодавством, а саме, ст. 78 і ст. 189 СК України.

3. Аліментні відносини — це відноси­ни динамічні. Розмір аліментів, зафік­сований у рішенні чи в угоді, може зменшуватися або збільшуватися за­лежно від того, яким чином змінилося сімейне та (або) матеріальне становище платника чи одержувача аліментів. У зв´язку з цим важливим є положення ч. 2 ст. 2 Гаазької конвенції 1973 р. про те, що вона також застосовується до рішення чи угоди, які змінюють попе­редні рішення чи угоди, навіть у тому випадку, коли вони походять з держави, яка не є договірною державою.

Правила, встановлені Гаазькою кон­венцією 1973 р., поширюються ви­ключно на іноземні рішення та перед­бачають: а) держава ухвалення рішен­ня щодо зобов´язання про утримання і держава його виконання не збігають­ся; б) кожна з цих держав є учасницею Конвенції.

Передбачені Гаазькою конвенцією 1973 р. умови визнання і виконання рішень можна поділити на позитивні та негативні. Правове значення має са­ме сукупність цих умов: для визнання і виконання рішення є необхідною на­явність позитивних умов, визначених ст. 4 Конвенції (це остаточність рішен­ня і ухвалення його тим органом, який мав на те юрисдикцію відповідно до Конвенції), та відсутність негативних умов — перешкод до визнання і вико­нання рішення, які перелічені у ст. 5 Конвенції. Розглянемо кожну з цих умов детальніше.

Умова про остаточність судового рішення означає, що рішення набрало законної сили і не може бути перегля­нуто у державі його походження.

Умова про юрисдикцію передбачає, що рішення про утримання особи постановив орган, юрисдикцію якого визначено у ст. 7 чи ст. 8 Конвенції. За своєю правовою природою передба­чені Конвенцією правила про юрис­дикцію є, по-перше, правилами міжна­родної альтернативної юрисдикції, оскільки передбачають не один, а декілька можливих варіантів визна­чення компетентного органу, і, по-дру­ге, правилами міжнародної непрямої підсудності, тому що вони застосову­ються вже на стадії визнання та вико­нання судового рішення в іноземній державі, а не на стадії відкриття прова­дження у справі. Отже, відповідно до Гаазької конвенції 1973 р. встановлено такі критерії визначення органу, ком­петентного приймати рішення щодо зобов´язань про утримання:

1) звичайне місце проживання плат­ника або одержувача аліментів (forum habitual residence). Уперше на міжна­родно-правовому рівні можливість по­дання позову про стягнення аліментів у суді держави, в якій проживає позивач, було визначено Брюссельською кон­венцією про міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ 1968 р. (ч. 2 ст. 5), пізніше — Брюссельською Постановою № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. і Лу­ганською конвенцією про міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ 2007 р. У цьому випадку пере­могли «гуманістичні міркування» і здо­ровий глузд: кредитор в аліментних зо­бов´язаннях як сторона, яка апріорі вважається слабшою в цих правовідно­синах, повинен мати право захищати свої права у більш зручному для себе суді — суді держави свого місця прожи­вання;

2) громадянство платника аліментів чи одержувача аліментів на момент відкриття провадження у справі (fomm nationalis). Варто врахувати специфіку цього правила: один із учасників аліментних правовідносин має бути громадянином держави — учасниці Конвенції саме на момент відкриття провадження у справі, а не на момент ухвалення рішення у справі;

3) орган тієї держави, юрисдикцію якого прийняв відповідач, «висловив­ши це або подавши докази під час роз­гляду справи по суті, не заперечуючи проти юрисдикції» (ч. З ст. 7 Кон­венції). Це особлива форма договірної підсудності, адже йдеться про окремий вид пророгаційної угоди — так звану мовчазну угоду сторін про підсудність справи, коли позивач подає позов у державі — учасниці Конвенції, з якою наразі ні він, ні відповідач не пов´язані громадянством чи звичайним місцем проживання, а відповідач вступає у процес і при цьому не висуває запере­чень щодо підсудності;

4) орган тієї держави, який постано­вив рішення про стягнення аліментів у результаті розгляду справи про розлу­чення, встановлення окремого прожи­вання подружжя (режиму сепарації) чи визнання шлюбу недійсним (ст. 8 Конвенції). Передумовою закріплення у Конвенції цієї додаткової підстави підсудності справ про стягнення аліментів стало те, що внутрішнє зако­нодавство більшості держав — учас­ниць Конвенції допускає об´єднання в одному провадженні питання про сімейно-правовий статус особи і пи­тання про стягнення з неї (чи виплати на її користь) аліментів. З огляду на тлумачення Конвенції, ця норма засто­совується тоді, коли немає підстав для застосування зазначених правил.

У цілому Гаазька конвенція 1973 р. передбачає такі самі підстави для відмови у визнанні та виконанні іно­земного судового рішення, як і двосто­ронні договори України про правову допомогу. За своїм змістом визначені ст. 5 Гаазької конвенції 1973 р. пере­шкоди до визнання і виконання іноземного судового рішення про утримання можуть бути поділені на дві групи. До першої належать ті, які спря­мовані на захист приватного інтересу особи — учасника спору: 1) якщо рі­шення було прийнято в результаті обману у зв´язку з процесуальними пи­таннями; 2) якщо провадження у спорі між тими самими сторонами стосовно того самого предмета здійснюється органом запитуваної Держави і це про­вадження було відкрито раніше; 3) як­що рішення є несумісним з рішенням, постановленим між тими самими сто­ронами й стосовно того самого предме­та в запитуваній Державі або в іншій державі, за умови, що це останнє рішення відповідає умовам, необхід­ним для його визнання й виконання в запитуваній Державі. Метою другої групи підстав відмови у визнанні та виконанні іноземного судового рішен­ня є захист публічного інтересу держа­ви. У статті 5 Гаазької конвенції 1973 р. ця підстава сформульована таким чи­ном: «...якщо визнання чи виконання рішення є явно несумісним з публіч­ним порядком запитуваної Держави».

Насамкінець звернемо увагу на такі два моменти:

1. Гаазька конвенція 1973 р. спря­мована на забезпечення своєчасного і повного виконання рішень про стяг­нення аліментів. Вона має важливе практичне значення, оскільки гаран­тує здійснення прав, визнаних судо­вим рішенням, і виконання обов´язків, підтверджених цим рішенням.

2. Водночас неврегульовані цією Конвенцією аспекти стягнення алі­ментів є предметом регулювання інших багатосторонніх міжнародних договорів. Варто також урахувати, що 23 листопада 2007 р. у Гаазі було підписано Заключний акт 21-ї Дипло­матичної сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права, яка завершила п´ятирічну роботу з роз­робки проекту Конвенції про міжна­родне стягнення аліментів на дітей та інші форми сімейного утримання. Україна, будучи членом цієї міжнародної організації з 1996 р., також бере участь у розробці Конвенції. У май­бутньому ця Конвенція має змінити вже існуючі Гаазькі конвенції у сфері зобов´язань про утримання, зокрема і проаналізовану вище Гаазьку кон­венцію 1973 р.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Дрижчаная Е. Г. Исполнение иностранных судебных решений о взыскании алиментов на де­тей // Советское государство и право. — 1973. — № 4. — С. 121—124 ; Матвеев Г. К. Актуальные проблемы советского коллизионного семейного права // Г. К. Матвеев. — Вибране / упоряд. В. І. Кисіль. — К., 2008. — С. 590 ; Бурлай О. Є. Правовідносини подружжя в міжнародному при­ватному праві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — С. 19.

2. Урядовий кур´єр. — 2002. — № 44. — 6 берез.

3. Офіційний вісник України. — 2006. —• № 8. — Ст. 446. — С. 95.

4. Офіційний вісник України. — 2006. — № 31. — Ст. 2199. — С. 13.

5. Офіційний вісник України. — 2007. — № 1. — Ст. 57. — С. 266.

6. Відомості Верховної Ради України. — 2007 р. — № 24. — С. 862.

7. Черняк Ю. В. Правила міжнародного співробітництва у сфері захисту дітей (на матеріалах Гаазь­кої конвенції 1996 р.) // Право України. — 2008. — № 5. — С. 92-98).

8. Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 43. — Ст. 416.

загрузка...
Top