Українська держава і право на початку XXI століття

Набуття Україною незалежності та становлення як держави відбувалось в умовах загострення у світі глобальних проблем сучасності. Починаючи з 70-х років XX ст., світ увійшов у стан системної кризи саме на ґрунті: продовольчої кризи, проблеми користування світовим океаном та значними територіальними просторами, безпрецедентних потоків мігрантів, подолання екологічних та енергетичних проблем тощо. 2009 р. позначився найбільшою після Другої світової війни економічною кризою, яка призвела до багатьох негативних явищ у державному та суспільному житті — значного падіння промислового виробництва, зростання інфляції та безробіття, злочинності тощо. Без розв´язання державно-правових проблем навряд чи можна розраховувати на вдале вирішення соціально-економічних завдань.

Перед Україною постає пріоритетне завдання знайти та посісти своє місце у сучасному світі. Слід підкреслити, що питання зовнішньополітичних пріоритетів — це питання не лише політичне, а й правове, оскільки пов´язане із входженням держави у цілий ряд необхідних міжнародних договорів, норми яких потребуватимуть внутрішньодержавної імплементації.

Надзвичайною для Української держави залишається проблема юридичної невизначеності її території. Україна є однією з небагатьох держав з частково не делімітованими кордонами. Правова невизначеність лінії кордону — це одночасно і правова невизначеність значних територіальних просторів, таких як Азовське море, Керченська протока. Правова невизначеність та прозорість тисяч кілометрів російсько-українського кордону на Північному Сході та на Сході сприяє тому, що Україна, за оцінками впливових міжнародних організацій, стає однією з транзитних держав у нелегальних міграційних потоках до Центральної та Західної Європи. Отже, для України цей виклик не є абстрактним, і вона зобов´язана надати йому адекватну відповідь.

Однією з найбільш болючих проблем, що постала перед Українською Державою, є проблема її місця у геополітичному розподілі ролей на Євразійському материку. Україна є чи не єдиною в Європі державою, що географічно наближена до декількох політично нестабільних режимів — у Придністров´ї та Абхазії. Активна участь України у врегулюванні сепаратистських конфліктів повинна пояснюватися не лише зацікавленістю світових демократій у ліквідації осередків нестабільності, а й власними державницькими інтересами. Здатність держави до лідерства у виконанні таких функцій свідчить про її спроможність гарантувати збереження стабільності принаймні на власних кордонах.

У світі вже давно обговорюється вкрай важлива проблема кризи парламентаризму, яка стала характерною для європейських систем урядування саме тоді, коли політики та вчені усвідомили недостатню спроможність колегіальної представницької установи оперативно вирішувати нагальні питання, пов´язані з управлінням державою. Звідси ще одне характерне для сучасного європейського конституціоналізму явище — делегована законотворчість.

Одним зі визнаних способів вирішення цієї проблеми в сучасних умовах є так званий «раціоналізований парламентаризм», коли уряд не тільки ухвалює рішення замість парламенту, а й визначає порядок денний останнього (вперше закріплений у Конституції Франції 1958 р.). Але чи вирішує така модель усі проблеми, які позначаються на ефективності роботи парламенту? Мабуть, ні. Французькі вчені неодноразово нарікали на те, що в гонитві за підвищенням ефективності в державному управлінні поступово почала втрачатись провідна роль парламенту в державному механізмі як загальнонаціональної представницької установи та його авторитет у суспільстві. Вихід був запропонований фінськими законодавцями, які при прийнятті нової Конституції 1999 р. запропонували збільшити роль парламенту, посиливши його контрольну та зовнішньополітичну функції.

Розпочатий в Україні конституційний процес поставив на порядок денний цілий ряд й інших актуальних питань державотворення. Досвід західного конституціоналізму та практика вітчизняного державотворення доводять необхідність врахування і поєднання в механізмі розробки змін до чинного або прийняття нового Основного Закону нашої країни таких двох важливих засад, як професіоналізм та легітимність. Перша має бути забезпечена через розроблення та попереднє схвалення нової Конституції експертами та/або парламентаріями (членами конституанти). Провідну роль в цьому процесі повинна відігравати юридична наука, провідні наукові установи України. Щодо другої позиції, то йдеться про обов´язкове затвердження змін до чинного або нового Основного Закону на загальнонародному референдумі.

Одним зі значущих питань на сучасному етапі є проблематика устрою державних інституцій, передусім загальнонаціональної представницької установи — Верховної Ради України. Слід виокремлювати в парламентаризмі як позитивний потенціал, так і певні загрози для молодої демократії.

Тому причини кризового стану вітчизняної парламентської системи полягають не у хибності ідеї парламентаризму, а в неадекватності підходів до структури самого парламенту і способу його формування, слабкості й нерозвиненості партійної системи. На нашу думку, стратегічним напрямом удосконалення вітчизняного парламентаризму може стати рух до бікамералізму, який би забезпечив, з одного боку, належне представництво у Верховній Раді України інтересів регіонів України, а з другого — спеціалізацію палат у діяльності парламенту та зростання професіоналізму законотворчості.

Важливим питанням, яке має знайти відповідне вирішення під час конституційної реформи, є започаткування ефективного механізму конституційно-правової відповідальності. У ході конституційної реформи необхідно також вирішити питання про належну взаємодію різних гілок влади, що має забезпечувати принцип єдності в реалізації публічної влади. У цьому контексті потребує уваги питання належності ряду контролюючих інституцій до певної гілки влади. Насамперед йдеться про Прокуратуру, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Рахункову палату. Вважаємо, що першим кроком на цьому шляху має стати об´єднання питань функціонування цих інституцій в одному розділі Основного Закону.

Відносно новим об´єктом конституційного регулювання є місцеве самоврядування. Конституції, що приймалися після Другої світової війни (так звані «конституції третього покоління»), обов´язково містять розділи, присвячені засадам місцевого самоврядування. Не є винятком і чинна Конституція України 1996 р. Проте на момент її прийняття залишалися невирішеними принципові питання щодо організації та діяльності муніципальної влади в нашій країні. За час, що пройшов з моменту прийняття чинної Конституції України, відбулося чимало подій, які суттєво змінили статус місцевого самоврядування. Конституційні засади місцевого самоврядування почали відставати від реального стану цієї підсистеми публічної влади, гальмуючи його подальший розвиток і викликаючи цілком обґрунтоване невдоволення територіальних громад. Тож реформування існуючої системи місцевого самоврядування в Україні є цілком органічною й об´єктивно зумовленою складовою конституційної реформи.

Основний зміст запроваджуваних реформ полягає у подальшому зміцненні місцевого самоврядування, посиленні його самостійності у вирішенні дедалі ширшого кола питань і якомога повнішому використанні його демократичного потенціалу для забезпечення прав, свобод та законних інтересів членів територіальних громад. Не менш важливим напрямом муніципальної реформи мають стати і відновлення регіонального (проміжного) рівня місцевого самоврядування, формування виконавчих органів обласних і районних рад, надання їм відповідних повноважень та необхідних матеріально-фінансових ресурсів, як вимагає Європейська хартія місцевого самоврядування.

Ще однією проблемою, яку перед нами ставить XXI ст., є збереження національної самобутності й народовладдя. Загрозу народовладдю становлять, насамперед, інтеграційні процеси на європейському континенті. Нині, власне, ситуація виглядає таким чином, що на одних важелях терезів лежить народовладдя, а на інших — об´єднання країн під знамена однієї федеративної (чи то конфедеративної) держави. Надійним запобіжником розчиненню народного суверенітету в світових інтеграційних процесах має стати закріплення на конституційному рівні та у міжнародних угодах чіткого переліку питань, за якими повноваження передаються наднаціональним органам, разом із обґрунтуванням необхідності надання саме такого обсягу компетенції, забезпечення широкої участі національних представницьких органів у виробленні і прийнятті рішень на відповідному інтеграційному рівні та встановлення виключності застосування інституту референдуму при вирішенні найважливіших питань діяльності подібних наднаціональних суб´єктів міжнародного спілкування. Нові правові питання на шляху інтеграційних процесів у Європі порушує Лісабонський договір, який набув чинності 1 грудня 2009 р.

Настає потреба в переопрацюванні концептуальних основ інноваційної політики в Україні з її адекватним правовим забезпеченням. Рух до європейського співтовариства, бажання кардинальних змін не можуть увінчатися успіхом у тому правовому середовищі, де поряд із сучасним прогресивним підходом до введення нових правових моделей зберігаються застарілі схеми радянського періоду. Питання формування інноваційної економіки, її правового регулювання є майже недослідженим у вітчизняній науці. Тому АПрН України розглядає цю тематику як одну з найбільш пріоритетних напрямів наукових досліджень. Ще в 2006 р. ми провели всеукраїнську конференцію «Інноваційний розвиток України: наукове, економічне та правове забезпечення», на якій було розроблено багато практичних рекомендацій щодо реформування вітчизняної економіки, які, на жаль, майже не реалізовані. Зокрема, була підтримана ідея утворення Інституту державно-правових проблем інноваційного розвитку, основним завданням якого є розробка концепції та програми побудови в Україні нової економічної системи, усього комплексу заходів правового регулювання інноваційних відносин.

Головне, без чого не можна очікувати принципових суспільно-економічних змін, це усвідомлення того, що ключовою фігурою має бути інтелектуал, продуктивний на нові ідеї, навколо якого формуватиметься інфраструктура. Поштовхом для задіяння інтелектуальних ресурсів має бути конкуренція, середовище якої і диктуватиме потребу в тих чи інших інноваційних змінах у товарах, роботах, послугах. Інтелектуал має бути вирощений і вихований не на містечковому рівні, а на здобутках європейської та світової науки. Його знання мають бути потрібні як у країні, так і за її межами. Тому кардинальних змін має зазнати система освіти, науково-технічної діяльності та інституцій інтелектуальної власності.

Серйозні занепокоєння викликає сучасний стан навколишнього природного середовища як у всьому світі, так і в Україні. Специфіка сучасної екологічної обстановки полягає в тому, що кризових точок стає все більше і в Україні, і за її межами. У результаті фактично виникає екологічна напруга, яка створює небезпеку безпосередньо існуванню всього людства. За умов, коли природні процеси вже не можуть забезпечувати підтримку динамічного функціонування системи «суспільство — природа», відповідну функцію регулятора може виконувати лише саме суспільство. Воно має виступати вирішальним фактором збереження земної біосфери і планети Земля у цілому. Держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, має забезпечити правове регулювання використання та відтворення природних об´єктів й охорони природного середовища, гарантувати екологічну безпеку.

Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 р. розглядає прийняття Екологічного кодексу України та дотримання його основних вимог як найважливіший інструмент національної екологічної політики. Завершення кодифікації екологічного законодавства України дозволить належним чином створити необхідні умови для її сталого розвитку та участі в міжнародному співробітництві у царині охорони навколишнього природного середовища. Необхідним також є вдосконалення вітчизняного екологічного управління й екологічної безпеки і приведення їх у відповідність до європейських стандартів.

Епоха глобалізації має вплив і на національні кримінальні доктрини. Виклик міжнародному товариству йде від транснаціональної злочинності, терористичних об´єднань. Торгівля людьми, злочини, пов´язані з наркотичними засобами, контрабанда та інші види злочинних діянь вийшли за межі національних кордонів і становлять небезпеку не тільки для окремих країн, а й для усього людства.

У країнах ЄС провадяться активні заходи щодо протидії цим негативним явищам. Наміри України щодо європейської інтеграції потребують стандартизації форм і методів боротьби з організованою злочинністю згідно з підходами Європейського Союзу та Ради Європи, прийняття загальних процедур протидії організованій злочинності та іншим небезпечним злочинам. Протидія організованій злочинності є одним із напрямів співпраці України з країнами Європейського Союзу відповідно до нового Плану дій «Україна — ЄС», який було прийнято 2 лютого 2005 р.

Слід також зазначити, що сьогодні є актуальним створення правової бази для приєднання нашої країни до нових форм міжнародного співробітництва у кримінальних справах. Першочерговим є налагодження контактів з європейськими правоохоронними структурами — Європолом та Євроюстом, укладення з ними угод про співпрацю. Важливою також є адаптація кримінального, кримінально-процесуального законодавства до європейських стандартів. Враховуючи відсутність правової регламентації відносин України та європейських наднаціональних правоохоронних структур, варто розробити законопроект «Про організаційно-правові засади участі України в європейських правоохоронних структурах». Можливими є розробка та прийняття Міжнародного кримінального кодексу, який би формулював ознаки діянь та відповідальність за посягання на найбільш небезпечні, глобальні міжнародні злочини.

Певну дискусію викликає кримінально-правовий аспект розвитку правової доктрини. Суспільство та держава заінтересовані, перш за все, у забезпеченні стабільності кримінального законодавства, що свідчить про стійку та прогнозовану кримінально-правову політику держави. Підґрунтям його стабільності є якість кримінального закону, яка забезпечується Кримінальним кодексом, що за своїм змістом та юридичною формою відповідає сучасним потребам і вимогам суспільства до протидії злочинності кримінально-правовими засобами.

Водночас спостерігаються нестабільність кримінального законодавства щодо вирішення проблеми захисту майнових прав громадян. У 2004 р. при вступі в дію Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. відбувся рух у бік штучної декриміналізації суспільно небезпечних посягань на право власності. Як випливає з положень цього Закону та КпАП України, крадіжка є злочином при перевищенні суми викраденого майна кратної трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян (907 грн 50 коп). Для порівняння: у 2003 р. мінімальний розмір злочинного викраденого майна становив більше ніж 51 грн; у 2006 р. — 525 грн, у 2007 р. - 600 грн; у 2008 р. - 772 грн 50        коп. Тобто за шість років приблизно в 20 разів збільшився «поріг» криміналізації таких посягань, що призвело до декриміналізації заподіяння майнової шкоди при її розмірі, який не досягає такого рівня.

Науковці АПрН України не погоджувалися з такою ситуацією й надавали обґрунтовані пропозиції щодо зниження такої суми з трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до одного (у 2009 р. це дорівнювало 302 грн 50 коп. замість 907 грн 50 коп.). Але депутати не погодилися з таким підходом і 4 червня 2009 р. здійснили законодавчий крок у бік максимальної криміналізації викрадень чужого майна шляхом зниження «порогу» криміналізації таких діянь з 3 до 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто у 15 разів. Після набрання чинності законом з 26 червня 2009 р. достатньо здійснити крадіжку на суму 60 грн 51     коп., щоб вчинене було кваліфіковано як злочин з відповідними наслідками, зокрема притягненням до найбільш суворої  відповідальності репресивного характеру й таким негативним «надбанням» людини, як судимість. Впевнені, що таке рішення не покращує захист майнових прав людини, а створює умови для зловживань з боку правоохоронних та судових органів, а також хабарництва, при кваліфікації таких діянь.

Сучасні тенденції злочинності в Україні хоч і свідчать про зниження її рівня, але не дають підстав для спокою через трансформацію кількісних змін у показниках злочинності в якісно нові форми кримінальної активності, такі як рейдерство, нелегальна міграція, торгівля людьми, контрабанда, корупція. Внаслідок зростання «фонових» явищ збільшується незаконний обіг наркотиків.

Нинішній стан законодавчого врегулювання боротьби з корупцією не дозволяє позбутися негативного іміджу України як однієї з корумпованих країн світу. Передбачивши Законом України «Про боротьбу з корупцією» адміністративну відповідальність за вчинення корупційних діянь, не врахувавши, що міжнародно-правове законодавство визнає їх як кримінально карані вчинки, законодавець тим самим зменшив небезпеку корупції як суспільно-правового явища. Нове законодавство у боротьбі з корупцією, що вводиться в дію з 1 січня 2010 р., викликає багато зауважень як науковців, так і працівників-практиків. Цей, безумовно, необхідний крок на шляху посилення відповідальності за корупцію потребує суттєвого доопрацювання.

Україна, ратифікувавши Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, взяла на себе зобов´язання оголосити караним за законом злочином «усяке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті, усяке підбурювання до расової дискримінації... акти насильства або підбурювання до таких актів, спрямовані проти будь-якої раси або групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження», а також оголосити протизаконними і заборонити організації, що заохочують расову дискримінацію і підбурюють до неї. Тому слід детально законодавчо врегулювати відповідальність за правопорушення, вчинені на расовому ґрунті, та удосконалити законодавство з метою запобігання таким проявам. Крім того, слід передбачати адміністративну і дисциплінарну відповідальність службових осіб за прояви расизму та расової дискримінації, які стали наслідком їхніх дій або бездіяльності.

Зі злочинністю безпосередньо пов´язана наркоманія. На сьогодні в Україні зареєстровано близько 175 тис. споживачів наркотиків; 90 % наркоманів — це особи віком до ЗО років. Так, лише протягом 2007 р. в Україні було зареєстровано 63 838 злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, з яких 21 712 належать до категорії тяжких та особливо тяжких. Тож актуальним завданням для кримінально-правової науки є розроблення ефективних засобів і механізмів подолання та запобігання наркоманії як чиннику злочинних проявів.

Сферами докладання зусиль кримінально-процесуальної науки є дослідження питань розширення юрисдикції суду на досудовому провадженні у кримінальній справі з метою забезпечення конституційного права кожного на судовий захист, диференціація кримінально-процесуальної форми, уведення спрощених процедур, здатних ефективно забезпечити досягнення завдань кримінального судочинства у розумні строки, удосконалення системи перегляду судових рішень та виправлення судових помилок. Важливим також є запровадження правозахисних механізмів, за допомогою яких учасники кримінального процесу могли б ефективно відстоювати законні інтереси.

Наукові дослідження у кримінально-виконавчому праві повинні бути фундаментальними та спрямованими на пізнання ефективності кримінально-виконавчих норм. Порівняння перевірених практикою виконання покарань теоретичних положень із діяльністю органів та установ виконання покарань дозволяє покращити правоохоронну діяльність як головний напрям роботи органів та установ виконання покарань, звернути увагу на обґрунтованість реалізації правообмежень, властивих покаранням, що в підсумку приведе до більш повного уявлення про процеси відбування покарань.

Поглиблене дослідження проблем функціонування кримінально-виконавчої служби дозволить не тільки охарактеризувати різні напрями її діяльності, а й встановити, за допомогою яких засобів можна вирішувати поставлені перед нею завдання. Це потребує вдосконалення чинної законодавчої бази, продовження й поглиблення реформи організаційно-правових основ діяльності кримінально-виконавчої служби. При цьому головною метою реформування має бути якісна її зміна, підвищення ефективності діяльності органів і установ виконання покарань.

Всесвітньовідоме положення про те, що мудрий законодавець повинен більше дбати про запобіжну, ніж каральну діяльність, залишається актуальним і в Україні. Протидія злочинності — це нагальна справа структурних підрозділів усіх гілок влади і суспільства. Запобігання злочинності слід розглядати як обов´язковий елемент соціальної та правової політики. Цьому повинна сприяти кримінологічна наука, яка є не тільки сукупністю стратегій та заходів, а й, образно кажучи, ідеологічним генератором, який підвищує запобіжну «напругу» У суспільстві, формує в ньому соціальну толерантність і повагу до соціальних цінностей, накопичує «соціальний капітал», без якого побудувати правову демократичну державу з ринковою економікою неможливо.

Запобігання злочинності — це широкі та складні напрями діяльності, що потребують систематичних стратегій і диференційованих концепцій, які враховують соціально-економічні, політичні й культурні умови суспільства, в якому вони здійснюються, та ступінь розвитку суспільства з особливим акцентом на зміни, що відбуваються в ньому зараз і, можливо, відбуватимуться у майбутньому.

Нерідко суспільство різними шляхами породжує злочинну поведінку або збільшує криміногенний потенціал: незабезпеченість, бідність одних і безконтрольність, корисливість інших, відсутність дійсної турботи про «важкі» сім´ї та знедолених дітей тощо. Зрозуміло, ці вади і недоліки можуть бути подолані при належній організації життя суспільства і використанні сучасних наукових знань, у тому числі у сфері боротьби зі злочинністю.

Державні програми мають складатися на основі глобального, комплексного і скоординованого підходу, визначаючи при цьому короткострокові або невідкладні, середньострокові й довгострокові (постійні) завдання. При створенні конкретних стратегій слід керуватися криміногенною обстановкою, станом злочинності, криміногенним потенціалом членів суспільства (його частини), рівнем розробки теорії запобігання злочинності, ступенем ресурсного забезпечення, механізмом їх розподілу і витрачення тощо. На нашу думку, концептуальними стратегіями кримінологічної політики можуть бути: зменшення практичних можливостей вчинення злочинів; вирішення складних завдань адаптації; виховна та інформаційна робота серед населення; втручання у кризові ситуації; залучення громадськості до запобіжної діяльності; протидія так званим «фоновим» явищам, які тягнуть за собою соціальну деградацію і десоціалізацію не тільки окремих осіб, а й моралі та культури усього суспільства (дитяча і підліткова бездоглядність, наркоманія, токсикоманія, бродяжництво, паразитичний спосіб життя, віктимізація і віктимність, алкоголізм, проституція, правовий нігілізм, кримінальна субкультура, секстанство, жебрацтво та ін.).

Дедалі більшого розповсюдження у світовій практиці протидії злочинності набуває впровадження технічних засобів. Нові досягнення науки і техніки необхідно використовувати в інтересах людей, отже, в інтересах ефективного запобігання вчиненню злочинів. При цьому слід пам´ятати, що нова техніка може сприяти появі нових проявів злочинності. Такі наслідки треба передбачати і заздалегідь усувати, щоб потім не боротися з ними. Якісні зміни злочинності, набуття нею професійного, організованого та найбільш витонченого характеру ставлять перед криміналістичною наукою завдання, спрямовані на розробку новітніх методів і засобів протидії кримінальним явищам.

У цьому плані актуальним слід визнати більш активне і творче використання криміналістикою цих технічних і природничих наук відповідно до своїх завдань, впровадження таких інноваційних розробок у слідчу діяльність, як цифрової фото- та відеотехніки, мультимедійних засобів, дистанційного спостереження, інтернет-технологій.

Нагальною є потреба у формуванні нових та модернізації існуючих наукових рекомендацій з розкриття та розслідування окремих видів злочинів (йдеться насамперед про нові злочинні прояви). Аналізуючи причини, які стоять на шляху активного впровадження здобутків криміналістики в судово-слідчу практику, треба назвати не лише недостатній рівень наукових розробок, а й консервативні стереотипи, що склалися в цій практичній діяльності, певне небажання практиків працювати «за наукою». Зазначені стереотипи необхідно усувати і найвагоміший крок у цьому напрямі мають зробити науковці. Саме їм доведеться переглянути запропоновані наукою рекомендації, оскільки окремі з них навряд чи зможуть служити інструментом практичної діяльності.

Важливим кроком на шляху до підвищення ефективності запобігання злочинності є планування і координація цієї діяльності. Необхідно на сучасному етапі боротьби зі злочинністю відновити раніше існуючий Координаційний комітет по боротьбі зі злочинністю, який професійно займався б справами планування, контролю та координації діяльності всіх органів державної влади у цій сфері.

загрузка...
Top