Удосконалення адміністрування ПДВ як захід протидії податковим правопорушенням

За роки незалежності в Україні сформовано податкову систему, що за складом та структурою в цілому є подібною до податкових систем розвинених європейських країн. Закони, якими регулюється стягнення більшості податків, розроблено з урахуванням норм європейського податкового законодавства. Водночас податкова система України будується з урахуванням податкових аспектів ГАТТ/СОТ та інших міжнародних економічних організацій.

На відміну від країн ЄС, податкова система України не стала інструментом підвищення конкурентоспроможності держави, не сприяла зростанню економічної активності суб´єктів господарювання. Існуюча система формування державних доходів віддзеркалює недосконалість і суперечності перехідної економіки та сформована в умовах високих соціальних зобов´язань держави, а тому має переважно фіскальний характер. За ринкового реформування економіки неодноразово здійснювалися спроби удосконалити податкову систему. Як правило, такі спроби обмежувались запровадженням окремих законодавчих актів та були недостатньо адекватними стану економіки, що характеризується структурними диспропорціями, суттєвими обсягами тіньових оборотів, платіжною кризою.

Якщо в більшості країн розвиток форм акцизного оподаткування відбувався поступово, на основі історичного вдосконалення специфічних (акцизи) та універсальних (податок з продажу, податок з обороту, ПДВ) акцизів, то в Україні система непрямого оподаткування формувалася інакше. Вирішальним у її становленні був вплив специфічних економічних, соціальних і політичних умов, які склалися в колишньому СРСР.

На думку деяких вчених (В. Федоров, С. Романенко), для запровадження ПДВ в Україні повинні існувати не лише технічні, а й економічні передумови. Спираючись на досвід західних країн (нагадаємо, що «винахід» цього податку у Франції в 40-х роках завершився його прийняттям тільки наприкінці 50-х років, після ліквідації гострого ринкового дефіциту й відміни нормування продукції масового попиту), вони звертали увагу на те, що ПДВ можна вводити у податкову систему лише в тому разі, якщо економіка держави розвивається стабільно, бюджет відносно збалансований, а темпи інфляції незначні. Однак фінансові органи країни вбачали в ПДВ тільки фіскальний інструмент, який в умовах нестабільного й неефективного виробництва та інфляції може забезпечити значні надходження до бюджету.

Слід зазначити, що на початковому етапі ПДВ виправдав надії законодавців, і державі справді вдалося сформувати значну частину доходів бюджету за рахунок цього податку. Проте надалі частка його у доходах бюджету істотно знизилася. Так, якщо в 1992 р. частка ПДВ у надходженнях бюджету становила 39,3 %, то потім вона скорочувалася до 24,8 %, в 1994 р. - до 21,9 %, 1995 р. - до 20,7 %, в 1996 р. - 29,3 %, в 2000 р. - 25,4 %, в 2002 р. - до 25,1 %, в 2005 р. - до 17,5 %*. Частково це пов´язано з пільгами. Що стосується практики надання пільг зі сплати ПДВ, то питома-вага останніх перевищує 80 % від їхнього загального обсягу. Слід наголосити, оскільки ПДВ є одним із основних джерел доходів Державного бюджету України, то збільшуючи щорічну суму пільг із ПДВ, уряд спричиняє зменшення доходів бюджету та держави в цілому.

Хоча в українських реаліях ПДВ працює погано, варто визнати, що це технологічний податок. Усі недоліки його роботи в Україні кореняться не в ньому самому, а в тому середовищі, в якому він застосовується. Будь-який податок, що передбачає високу концентрацію стягування, важко застосувати у середовищі з низькою податковою культурою. Відсутність податкової культури характерна як для підприємців, так і для держави. Це дозволяє одним рішенням керівництва підприємства оптимізувати величезні суми податків (і навіть довести свою правоту в суді) або податковій службі відмовити у відшкодуванні ПДВ і довести взятий будь-який показник податкового навантаження. Податкову культуру не можна змінити ніякими реформами, але, реформуючи податкову систему, мусимо враховувати цей факт. Відсутність податкової культури — це те середовище, в якому доведеться застосовувати податки для наповнення бюджету. З відсутністю податкової культури частково пов´язані часті зміни законодавства. Недоліки законодавства і часті та безсистемні його зміни спонукають платників уникати сплати податків усіма можливими способами [1].

Для мінімізації податкових зобов´язань застосовуються два методи: правомірне уникнення податкових зобов´язань з використанням усіх дозволених законом засобів і незаконне ухилення від сплати податків. Пери ший метод здійснюється за допомогою дій, прямо дозволених законом, або створення законних умов унаслідок дій, законом не заборонених. Другий — зазвичай передбачає спотворення (замовчування) відомостей, необхідних для правильного обчислення бази податку. Такі дії передбачають подання недостовірної податкової декларації (недекларування або неповне декларування доходів, прибутків і вигод, або використання інших засобів, наслідком яких є зменшення бази оподаткування). З метою незаконного ухилення від сплати податків практикується шахрайство. Це навмисні дії особи, спрямовані на зниження податків шляхом фальсифікації документів, які мають значення для податкових органів. Для практичної мінімізації усі зазначені способи часто застосовуються в комплексі.

Однією з поширених схем ухилення від сплати податків є приховування доходів через штучне завищення валових витрат або збільшення податкового кредиту з використанням підприємств з ознаками фіктивності. Суть схеми полягає у залученні фіктивних фірм як постачальників і споживачів товарно-матеріальних цінностей з метою завищення ціни придбання сировини, матеріалів та комплектуючих і зменшення ціни реалізації готової продукції. У такий спосіб у бухгалтерському обліку завищуються валові витрати та податковий кредит.

У результаті використання схеми надання товарного кредиту в формується податковий кредит і нараховуються відсотки за користування ним. Схема набула поширення завдяки складності доведення її незаконного характеру, оскільки предметом угоди про товарний кредит є реально існуючий товар. Вона використовується як для незаконного відшкодування ПДВ, так і для незаконного погашення податкових векселів при здійсненні імпортних операцій.

Вартість продукції, яка експортується, у порівнянні з середньосвітовими цінами завищується. Причому дуже часто експортуються низько технологічні, найпростіші товари, які взагалі не користуються попитом на зовнішніх ринках, а то й просто металобрухт у вигляді виробів.

Проводяться псевдоекспортні операції для незаконного відшкодування ПДВ. Суть схеми полягає в тому, що реальний суб´єкт підприємства здійснює безтоварне придбання продукції або закуповує товари, непридатні для використання від так званих «транзитних» або фіктивних підприємств. Мета цієї угоди полягає в одержанні податкового кредиту на суму 20 % від вартості придбаного товару. Отриманий товар начебто експортується за кордон на адресу неіснуючого або навіть спеціально створеного для цього підприємства-нерезидента. Документи, що підтверджують цю операцію, підробляються. У результаті такої фіктивної операції підприємства мінімізують свої податкові зобов´язання і претендують на відшкодування ПДВ.

Здійснюється «очистка» від ПДВ товарів, які реально продаються в Україні, для чого оформляється фіктивна експортна операція.

Ухилення суб´єктів господарювання від сплати ПДВ та одержання права на його відшкодування відбувається шляхом незаконного використання пільг, наданих за умов користування імпортованим товаром у власних потребах. Значна частина наведених зловживань пов´язана з неповнотою законодавства, зокрема з відсутністю у ньому положень, які мають запобігти зловживанню правом. А такі положення треба було б внести або в закон, або розробити відповідні правила. Зокрема належить ввести таке поняття, як нікчемна комерційна угода, єдиною або переважаючою метою для здійснення якої є ухилення від сплати податків.

Численні зловживання навколо ПДВ неодноразово обговорювалися на різних рівнях [2; 3; 4]. Вирішення цієї проблеми деякі політики й урядовці вбачають у скасуванні ПДВ і заміни його іншим податком [5; 6]. До речі, сьогоденна дискусія навколо заміни ПДВ податком на продаж чи податком на реалізацію також не враховує достатньою мірою те, що ці податки є різновидами непрямих податків, а отже, у разі змін, зберігають усі переваги та недоліки цієї групи. Власне, така дискусія стосується конкретного механізму функціонування цих податків, а не їх економічного змісту. Тут слід наголосити, що в умовах використання підходу, коли розкриття форм існування економічної категорії відбувається без теоретичного аналізу її сутності та природи, не можна очікувати й належного практичного рівня податкових реформувань.

Зазначимо, що в практиці деяких країн споріднені податки — ПДВ, податок з обороту, податок з реалізації — певною мірою є синонімами. Головна їх відмінність — у площині обчислення. Це важливо чітко усвідомлювати, щоб надалі уникати плутанини, яка може виникнути внаслідок спекуляції термінами. Не маючи суттєвих переваг перед ПДВ, податок з реалізації створює подвійне оподаткування, а наочне значне зменшення ставки податку компенсує втрату бюджетних надходжень штучним нагромадженням валових матеріальних витрат, які входять до бази оподаткування. Прихильники заміни ПДВ на податок з реалізації вважають, що така ситуація сприятиме розвитку ресурсозберігаючих виробництв. Проте не береться до уваги той факт, що основні виробничі фонди більшості українських підприємств застарілі, виробництво енергоємне, а впровадження нових технологій потребує великих капіталовкладень. Зростання кінцевої ціни товару, зменшення кількості обігових коштів, падіння бюджетних доходів — це ті чинники, які можуть тільки поглибити кризу. Врешті-решт, вони не сприяють ні структурним реформам, ні удосконаленню податкової системи України.

Більш важливо правильно зрозуміти мотиви відміни ПДВ. Не через те, що він корупційний, як стверджують деякі політичні сили, а оскільки він зміг таким стати через недосконалість законодавства і технології адміністрування. В Україні застосовується не менш корупційний податок на прибуток підприємства і він також не працює якісно через концентрацію стягування і низьку податкову культуру. Цей податок має менше індикаторів, за якими можна оцінити його роботу. Користуючись наведеною мотивацією відміни ПДВ, слід відмінити і податок на прибуток.

Зауважимо, що усі можливі альтернативи ПДВ уже використовувалися раніше і виявили цілий ряд недоліків, які не дозволяють розглядати їх як гідну альтернативу ПДВ. Тому їх заміна на ПДВ була, звичайно, покращанням. В Європі ПДВ набув поширення у 50-х роках XX ст. Але не можна сказати, що він однаково інтенсивно почав застосовуватися в усіх західноєвропейських країнах (наприклад, в Австрії і Швейцарії він і нині не практикується). Запровадження ПДВ викликало багато дискусій, однак у підсумку податкове законодавство понад І 40 країн світу (у тому числі 17 європейських) міцно закріпило його як один із основних каналів надходжень до дохідної частини бюджету [7].

Недоліки ПДВ пов´язані з неповнотою законодавства, яке регулює цей податок, наявністю норм, що сприяють зловживанням у сфері оподаткування і навіть стимулюють їх. Нарешті, недосконалою і громіздкою є система адміністрування ПДВ. Усі зазначені недоліки легко усунути (принаймні частково), що дозволяє зробити цей податок більш технологічним і придатним для застосування в Україні.

Ухилення від сплати податків — це правомірне використання певного податкового режиму, визначеного законом з метою одержання переваг при сплаті податків [8]. У країнах з розвиненою економікою для цього використовують різні методи. Наприклад, у США діють загальні правила, що ґрунтуються на доктрині заборони зловживання правом. Згідно з цією доктриною комерційна угода вважається нікчемною, якщо єдиним або переважаючим мотивом її здійснення було уникнення податків. Такі загальні правила відсутні у законодавстві багатьох країн. Замість них у податковому законодавстві є «положення проти ухилення від податків». Законодавство України не містить ніяких правил і не передбачає ніяких положень у боротьбі зі зловживанням податковим правом. Навіть навпаки, у податковому праві України існує чимало положень, які можуть бути використані для мінімізації податкових зобов´язань.

Розглянемо для прикладу податковий кредит зі сплати ПДВ, що надається платникам податку, які закупили засоби виробництва, але продукції ще не виробили. Є підприємства з тривалим виробничим циклом, для яких право на одержання податкового кредиту законне й обґрунтоване.

До них, на нашу думку, належать підприємства, в яких тривалість виробничого циклу перевищує тривалість періоду податкової звітності. Таких підприємств в Україні досить не багато. Для них податковий кредит запобігає вимиванню обігових коштів. Усім підприємствам з меншою тривалістю виробничого циклу податковий кредит зі сплати ПДВ реально не потрібний і надаватися не повинен. Надаючи такий кредит, законодавець створює умови не тільки для ухилення від сплати ПДВ і викликає появу всіляких схем уникнення податків, але й спричиняє підвищення затрат (тобто розтрат) виробництва та викликає інфляційні процеси усіма можливими методами.

З одного боку, на виробництві накопичуються понаднормативні запаси засобів виробництва, які вилучено з обігу. Якщо частка вилученої продукції буде значною, на ринку виникне дефіцит, який спричинить зростання цін. У собівартість кінцевої продукції будуть закладені нові інфляційні ціни. Внаслідок завищення раніше встановленої рівноважної ціни продукції скорочується споживання. Знижений попит спричиняє зменшення пропозиції, а отже, призведе до скорочення виробництва. Скорочення виробництва супроводжується зменшенням заробітної плати внаслідок неповної зайнятості, за рахунок чого знижується купівельна спроможність громадян та ін. Інфляція та всі ніші фактори призводять до того, що виробництво не виготовляє складну за технологією продукцію, оскільки інфляційна складова у її собівартості стає надто високою.

Але це — лише початок. Навіть не йдеться про зловживання законом. Усі суб´єкти діють на ринку, чітко дотримуючись букви й духу закону. Якщо ж має місце і зловживання законом, то наслідки будуть значно гіршими. Наприклад, деякі організації (групи) мають достатні фінансові ресурси, що можуть бути зосереджені на якомусь одному затребуваному на ринку товарі (наприклад, м´ясо, цукор та ін.). У цьому випадку дуже легко створити дефіцит продукції на ринку та забезпечити необхідне зростання цін на відповідну продукцію. Цьому сприятимуть і сезонні коливання цін на нафтопродукти, на ліки в періоди загострення епідеміологічної ситуації, новорічні, різдвяні, пасхальні підвищення цін та ін.

Отже, існуюче положення про податковий кредит створює умови для законного ухилення від сплати ПДВ. Положення про умови надання податкового кредиту треба розширити і конкретизувати. Зокрема, податковий кредит зі сплати ПДВ на закуплені засоби виробництва може надаватися лише підприємствам із тривалим виробничим циклом одиниці продукції, більшим ніж період податкової звітності суб´єктів підприємницької діяльності. Підприємствам торгівлі податковий і товарний кредити надаватися не можуть взагалі. Якщо ж такий кредит надається, то повинна фіксуватися максимальна ціна, за якою може бути проданий товар, на який надано кредит. Граничну ціну може змінювати лише кредитор. Без фіксування граничної ціни податковий і товарний кредит, наданий підприємствам торгівлі, не лише сприяє зменшенню податкових зобов´язань (обох сторін угоди), але й може використовуватися законно для гальмування розвитку виробництва. Тому в законодавстві належить трактувати такі угоди як нікчемні.

Ще один недолік ПДВ вбачається у накопиченні величезних сум невідшкодованого державою ПДВ (такі величезні, що стають предметом розгляду президента і ради безпеки). Причина такого стану не в самому податку, а в нездатності (і частково небажанні) державних органів здійснювати належний контроль за переміщенням товарів через митний кордон України. Через митний кордон можуть переміщуватися товари, які становлять ще більшу загрозу для безпеки держави. Переміщення таких товарів не має зовнішніх індикаторів типу невідшкодованого ПДВ, а тому менш помітне. Відміняючи ПДВ, ми позбавляємо себе практично єдиного об´єктивного індикатора, який сигналізує про якісні показники роботи системи митного контролю. З огляду на цю обставину, ПДВ належить зберегти. Тим більше, що при належній технології адміністрування цього податку вдається забезпечити глобальний контроль за функціонуванням економіки на будь-якому рівні — окреме підприємство, регіон, галузь, економіка держави в цілому [9].

Встановлюючи митний кордон, кожна держава переслідує кілька цілей, зокрема: захист інтересів своїх товаровиробників, наповнення бюджету через встановлення митних зборів на імпортовану продукцію, регулювання структури експорту й імпорту, розширення ринків збуту продукції власного виробництва (заволодіння новими або розширення своєї частки на старих) та інші не менш важливі цілі. Залежно від мети застосовуються відповідна тактика й стратегія. Стратегія митної (зокрема експортної) політики будь-якої держави полягає в забезпеченні конкурентоспроможності продукції власного виробництва на світових ринках з метою підвищення життєвого рівня громадян. Якщо висока конкуренто спроможність на світових ринках певного виду продукції не забезпечує такого ж високого рівня життя виробників відповідного товару, то це свідчить про хибність обраної стратегії та/або тактики. Зрозуміло, що зазначена стратегія реалізується за допомогою усього комплексу доступних заходів, у тому числі певну роль відіграє й митна політика. Зосередимо увагу лише на експортній політиці й, зокрема, на податкових пільгах на додану вартість.

Чинним законодавством України встановлено пільги експортерів продукції: їм повертається сплачений ними ПДВ у разі поставки продукції на експорт. У дійсності це призводить до парадоксу: пільги з ПДВ пригнічують саме виробника експортної продукції. Справа в тому, що виробник, продукція якого йде на експорт, сплачує до бюджету ПДВ, а відшкодування з бюджету цього самого ПДВ отримують організації-посередники. Дуже часто такі організації здійснюють фіктивний експорт, єдиним результатом якого є одержання відшкодування ПДВ, якого вони звичайно не сплачували.

Щоб зробити фіктивний експорт через фірми-посередники неможливим, у законодавстві потрібно передбачити надання пільг лише виробникам експортної продукції. Експорт здійснює будь-яка організація, яка має ліцензію на такі операції (якщо передбачено ліцензування). Однак пільги надаються не тому, хто перевіз продукцію через митний кордон України, а лише тому, хто виробив цю продукцію. Тобто виробник може й не знати, що його продукція експортується, тим не менше право на відшкодування ПДВ надається лише виробникам. У цьому випадку митниця лише подає інформацію про вид, кількість продукції та її виробника. На підставі цих даних виробник може претендувати на відшкодування ПДВ. Ніяка інша структура, крім безпосереднього виробника експортної продукції, такої пільги мати не може. Якщо ж виробника продукції встановити важко (наприклад, в агропромисловому комплексі), то пільги з ПДВ надаються усім виробникам продукції, що експортується, пропорційно їхній частці на ринку всередині країни.

З моменту вступу України до СОТ продукція має поставлятися на експорт без внутрішнього ПДВ. І ці міжнародні зобов´язання Україна повинна виконувати. Тут є кілька можливостей. Зокрема, між ціною продукції в Україні і ціною на зовнішніх ринках стоїть коефіцієнт конвертації гривні в іноземні валюти. Цей коефіцієнт фактично не регулюється ніякими міжнародними договорами, а є компетенцією Національного банку України. Оскільки зовнішня вільна конвертованість гривні ще не досягнута (і не відомо, чи буде досягнута в доступному для огляду майбутньому), а купівельна спроможність гривні у порівнянні з купівельною спроможністю інших валют є різною за певними групами товарів (залежить і від ринку, на який поставляється товар), то встановлення відповідного валютного курсу дозволяє цілком законно поставляти товари на експорт без очищення від внутрішнього ПДВ. Такий підхід, з одного боку, є інструментом, який дозволяє усвідомлено коригувати курсову політику національного банку, а з другого — дає правильні орієнтири місця товаровиробників у світовому поділі праці.

Для зацікавлення товаровиробників у просуванні своєї продукції на світових ринках внутрішній ПДВ на експортований товар зараховується до державного інноваційного фонду. У такий спосіб експортні пільги з ПДВ забезпечують ресурси для орієнтації економіки України на інноваційний шлях розвитку. Аналізуючи надходження до інноваційного фонду в розрізі окремих галузей, можна визначити реальний рейтинг галузі (підприємства) на зовнішніх ринках. За цим реальним рейтингом галузей виробництва досить легко й безпомилково можна виявляти пріоритетні галузі виробництва та пріоритетні напрями фінансування інноваційних проектів. Зауважимо лише, що пільги з ПДВ — не єдине джерело формування інноваційного фонду. Якщо дозволяє рейтинг нашої продукції на світовому ринку, то при її вивезенні може встановлюватися експортне мито. Останнє обов´язково стосується усіх видів сировинних ресурсів, за винятком хіба що тих, які реекспортуються. У цьому випадку до інноваційного фонду зараховується як мито, так і пільги з ПДВ.

Для застосування внутрішнього ПДВ на експортну продукцію у нас є й інші вагомі аргументи. Розвитку внутрішнього ринку й інтеграції України до світової економіки не в останню чергу заважає низький рівень заробітної плати та доходів більшості народу, що поряд із неефективною системою оподаткування зумовлює тіньову діяльність. Непристойно низький рівень оплати праці в Україні дає експортерам досить значні переваги для забезпечення конкурентоспроможності їх продукції на зовнішніх ринках. З другого боку, ціни на сировинні та інші ресурси також не завжди відповідають світовим. Протягом деякого часу Україна може зберегти ПДВ на експортну продукцію (принаймні на продукцію з низьким ступенем переробки), переводячи суми ПДВ, який підлягає відшкодуванню, до державного інноваційного фонду. Це дозволяє залучити додаткові ресурси для інвестування в економіку й підвищення життєвого рівня товаровиробників. Щоб не виникало суперечностей з правилами ГАТТ/СОТ, ПДВ на експортовану продукцію можна замінити експортним митом чи якимось іншим обов´язковим платежем (екологічне мито, плата за дороги й ін). Наприклад, створити фонд інтеграції України в Європу і встановити ставку відрахувань до цього фонду, яка дорівнює чинній ставці ПДВ усередині країни. Можна формально залучити посередників, які «накрутять» необхідну суму ПДВ ще по дорозі до митного кордону. В українських бізнесменів такий багатий досвід посередницької діяльності, такий широкий набір економічних ноу-хау, що вони зможуть поставляти продукцію з внутрішнім ПДВ, не вступаючи в суперечності з нормами будь-яких міжнародних організацій. Звичайно, за умови, що така продукція реально має попит на зовнішньому ринку.

Пропонований механізм залучення інвестицій в економіку України не суперечить вимогам міжнародних організацій ГАТТ/СОТ. У такий спосіб виробник зможе на практиці реалізувати своє право на повернення ПДВ, а держава зможе поповнити інвестиційні ресурси, гарантуючи використання коштів в Україні й перешкоджаючи їх вивезенню за кордон. У цьому випадку суми відшкодованого ПДВ залишатимуться у державі, а не осідатимуть на рахунках в офшорах. Згодом з´являтимуться в Україні під виглядом іноземних інвестицій та використовуватимуться для одержання нових пільг, які надаються за умов користування імпортованим товаром у власних потребах. Сума пільг збільшується. Після запровадження запропонованого механізму відшкодування ПДВ ця сума пільг зникає, а бюджет використовується для фінансування інноваційних проектів. Запровадити новий механізм відшкодування ПДВ просто. Для цього вся сума заявленого до відшкодування ПДВ зараховується до державного інноваційного фонду.

Кошти державного інноваційного фонду використовуються для фінансування інноваційних проектів, розробки інноваційних продуктів, налагодження виробництва інноваційної продукції у контексті Закону України «Про інноваційну діяльність» [10]. Можливий варіант фінансування інноваційних проектів детально розглянуто у праці [9]. У цьому випадку навіть фіктивна експортна операція сприятиме становленню інноваційного шляху розвитку економіки держави. Для одержання відшкодування недостатньо здійснити експортну операцію (реальну чи фіктивну), потрібно розробити і реалізувати інноваційний проект. Реалізація такого проекту покращить споживчі якості кінцевого продукту і таким чином підвищить його конкурентоспроможність у довготривалій перспективі.

Отже, з метою підвищення ефективності правових засобів боротьби з ухиленням від сплати ПДВ доцільно внести такі зміни до законодавства:

1.      Запровадити доктрину заборони зловживання правом, а у податкове законодавство ввести положення про нікчемні економічні угоди, єдиним або переважаючим мотивом здійснення яких є уникнення податків.

2.      Передбачити надання податкового кредиту на придбані засоби виробництва лише для підприємств з тривалим виробничим циклом.

3.      Виключити торговельні підприємства, які мають право використовувати податковий чи товарний кредит.

4.      Передбачити відшкодування ПДВ виключно через державний інноваційний фонд і лише для фінансування інноваційної діяльності.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Хухаленко П. Т., Шарабутов І. В. Майже детективні історії про ПДВ // Фінансовий контроль. — 2005. -№ 1.-С. 1-2.

2.      Корнякова Т. В. ПДВ найбільш криміналізований податок в Україні // Антикорупція. — 2004. — № 1. — 14 черв.

3.      Корнякова Т. В. Податок на додану вартість : актуальні питання // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією : теорія і практика. — 2004. — № 9. — С. 20—22.

4.      Глухов Ю. Незаконченная пьеса о проблемах Эн-Де-Эса // Обозреватель. — 2006. — 10 марта. — С. 14-15.

5.      Джиги Ю. ПДВ чи альтернативні податки на споживання // Парламент. —2005. — № 2. — С. 15-16.

6.      Тимошенко Ю., Турчинов О. «Український прорив. До справедливої і конкурентоспроможної України».

7.      Дорош Н. 1. Податкова система України і розвинутих зарубіжних країн (порівняльний аналіз) // Фінанси України. — 1998. — № 6. - С. 75-82.

8.      Елисеев А., Підлужний М. Податкове планування. Мінімізація податків законними способами. - Л., 2003. — 320 с.

9.      Пирога І. С, Пирога С. С. Державне регулювання економіки : від противаг до консенсусу. — Луцьк, 2003. - 210 с.

10.    Про інноваційну діяльність : Закон України від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ// Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 36. - С. 266.

загрузка...
Top