Тлумачення законодавства та проблеми захисту прав громадян

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-правові ідеї захисту прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

1.1. Процес історичного розвитку захисту прав громадян.

1.2. Методи гарантування і захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.

1.3. Засоби захисту прав громадянина.

Розділ 2. Гарантії реалізації та захисту прав та свобод громадян.

2.1. Правовий характер захисту прав та свобод громадянина.

2.2. Гарантії створення умов для здійснення основних прав громадян.

Розділ 3. Проблеми захисту громадян на сучасному етапі становлення економіки.

3.1. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні.

3.2. Удосконалення законодавства України про захист прав людини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Кожна держава повинна створювати такі передумови, щоб природні права людини як межі та міра можливої поведінки особи були нею закріплені. Це дасть можливість реалізувати ідею, законодавчо закріпити її. Права і свободи людини мають певні рамки, тому слід пам'ятати, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Міра свободи має бути чітко регламентована, легітимована і однозначно визначена. Ще Платон висловив певні ідеї про «парадокси свободи», суть яких полягає в тому, що свобода в розумінні відсутності хоч якихось обмежень неминуче призводить до значного її обмеження, оскільки дає змогу грубіянові поневолити слабшого.

Проблемі прав людини присвячені праці таких учених, як В. Лазарєв, О. Лукашева, І. Лукашук, А. Малько, Г. Мальцев, Г. Манов, М. Марченко, М. Матузов, В. Нерсесянц, В. Перевалов, В. Кампо, В. Копейчикова, О. Костюченка, В. Котюка, В. Кравченка, М. Малишка, Погорілка, І. Погребного, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, В. Селіванова, О. Скакун, О. Сурилова, В. Тація, Ю. Тодики, Ю. Шемшученка та деяких інших. Заслуговує особливої уваги розгляд ними питань дієвості та значущості захисту прав громадян як необхідної умови становлення громадянського суспільства. Науковцями напрацьовано об'ємний матеріал з цих питань. Тому, об'єднавши думки вчених, з'ясуємо, які існують проблеми у сфері захисту прав громадян і які можливі шляхи вирішення їх.

На думку П. Рабіновича, під правами і свободами людини розуміють її певні можливості, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, що об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття прав людини, і поняття свобод людини відображують людські можливості. Проте вони розрізняються за шляхом їх здійснення і забезпечення. Права здійснюються через певні механізми, тобто певними юридичними засобами, а свободи для здійснення не потребують втручання держави, її місія щодо них полягає в охороні, не порушуванні й захисті відповідних можливостей людини [1, с. 7].

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси захисту прав громадян.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити процес історичного розвитку захисту прав громадян;

· охарактеризувати методи гарантування і захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина;

· дослідити засоби захисту прав громадянина;

· проаналізувати гарантії реалізації та захисту прав та свобод громадян;

· охарактеризувати правовий характер захисту прав та свобод громадянина;

· здійснити проблеми захисту громадян на сучасному етапі становлення економіки;

· виявити специфіку державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Об’єктом дослідженняє особливості захисту прав громадян.

Предметом дослідженнявиступають тлумачення законодавства та проблеми захисту прав громадян.


Розділ 1. Теоретико-правові ідеї захисту прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

1.1. Процес історичного розвитку захисту прав громадян

Згідно з класичною правовою доктриною традиційного поділу, держава і громадянське суспільство є основними різновекторними соціальними явищами. Держава символізує публічний простір, громадянське суспільство — деполітизований простір свободи, основу якого складає економіка вільного ринку і людина як одиниця соціального виміру. В практиці сучасних цивілізованих країн класичні межі між державою і громадянським суспільством трансформуються у взаємопроникаючі, гібридні інститути, що не можуть бути одночасно визначені як державні чи суспільні. Тим самим забезпечується взаємодія, рухома рівність між державою і особою. Значне місце у цьому процесі належить правовим механізмам стримання зловживань влади, захисту прав і свобод людини.

Ідея природного права, загального для всього людства, так само як й існування того, що називається правами людини, визнається достатньо давно. Такі права, як: право на життя, гідність, недоторканність особи, свобода совісті, думки, переконань, право на участь у політичних процесах, є необхідними умовами устрою життя людини у цивілізованому суспільстві і повинні бути безумовно визнані і охоронятися державою.

Кожній щаблині у історичному розвитку прав і свобод притаманна юридична концепція людини «суб'єкта права та відповідні уявлення про її права і обов'язки, свободи і несвободи. У такому понятті історія права - це історія формування еволюції уявлень про права людини - від первісних, обмежених і нерозвинутих — до сучасних.

У найзагальнішому вигляді можна вказати, що ступінь визнаності і захищеності прав людини у тому чи іншому суспільстві визначається типом його соціально-економічної організації, ступенем розвитку цивілізації, гуманізації і лібералізації.

Давньогрецькі бачення про права людини формувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто-держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божу справедливість. Право взагалі і права окремих людей - членів полісу з'являються, згідно з подібними уявленнями, як божественний порядок справедливості. Так, божественна за своєю природою справедливість у Гомера виступала як об'єктивно обґрунтований і правовий критерій. Ця ідея єдності і справедливості полісу та закону наявна у поемах Гесіода ( VIII ст. до н.е.) — "Теогонія" й "Труди і дні". Справедливість і законність за Гесіодом — сестри-богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса і богині правосуддя Феміди.

Критика насильства і захист прав у поемах Гесіода свідчить про зміцнення індивідуально-людських цінностей у суспільно-політичному житті тих часів, оскільки право завжди і всюди передбачало правосуб'єктність людини, свободи особи[5, c. 21-23].

З точки зору розглядуваної теми, особливий інтерес становить розуміння Солоном закону (та його влади) як співвідношення права і сили. Поряд з відмінністю права і закону Солон виділяє поняття закону як загальну форму та загальнозначиму міру офіційного визнання і вираження прав всіх членів держави.

Пошуки об'єктивної норми справедливості і права продовжені Піфагором (VI-V ст. до н.е.). Він вважав, що життя людей повинно бути реформовано і приведене у відповідність з висновками філософів про поліс, із справедливістю у людських взаємовідносинах. При цьому Піфагор сформулював важливе для подальших уявлень про природне право людини положення: "Справедливое состоит в воздаянии другому равным»[1, 91]. Глибина і новизна піфагорівських поглядів у тому, що під поняттями "належна міра" і "розміреність" він передбачав — рівність.

Велика ідея природної рівності і свободи всіх людей вперше визначена софістами (V-IV ст. до н.е.). Основоположний принцип поглядів софістів сформульований Протагоном (кінець 481-411 pp. до н.е.). Демократична ідея Протагора і його політико-правова концепція у тому, що існування держави передбачає рівну участь всіх її членів у людській діяльності, до якої він відносить справедливість, розсудливість і гідність. Звучить він так: " Міра всіх речей — людина, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують" [2, c. 28].

Ідею природної рівності і свободи всіх людей обґрунтував софіст Алкідам. Йому належать такі відомі слова: "Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом".

Початок понятійно-теоретичного дослідження (за допомогою логічних дефініцій і загальних понять) об'єктивно зумовленої природи та законів пов'язано з іменем Сократа (469-399 pp. до н.е.). Ведучи мову про необхідність дотримання всіма розумних і справедливих законів держави, він стверджував, що тільки таким шляхом досягається свобода — чудове і надвеличне досягнення як для людини. так і для держави. Раціоналістичні ідеї Сократа розвинуті його учнем Платоном (427-347 pp. до н.е.). У його проекті ідеальної держави відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та рабів, а також визнається рівність чоловіків і жінок у своїх правах. Характеризуючи справедливість у ідеальній державі, Платон писав: "Займатись кожному своєю справою, це й буде справедливість"; "Справедливість у тому, щоб кожний мав своє і виконував теж своє";"Справедливість полягає у тому, щоб не захоплював чужого і не позбавлявся свого". Ці визначення справедливості стосуються і права, розкриваючи тим самим платонівське розуміння природних прав людини.

Наведені положення у подальшому були сприйняті і розвинуті у вченнях Аристотеля (384-322 pp. до н.е.) про два види справедливості — справедливості рівності і справедливості розподілу. Останнії - це прояв справедливості при розподілі всього того (влади, шани, виплат тощо), що може бути розподілене між членами суспільства. Справедливість рівності діє у сфері обміну і "проявляється у рівності того, що складає предмет обміну". Цей вид справедливості застосовується у галузі цивільно-правових угод, відшкодування збитків, злочину і покарання. Але Аристотель мав ще одне судження про те, що "человек по природе своей — существо политическое". У цілому це означає, що природні права людини, згідно з Аристотелем, реально існують лише в основі прав політичного суб'єкта, тобто у громадянина держави. Особливо слід зазначити про захист Аристотелем ( у спорах з Платоном) права особи на особисту власність й індивідуальну сім'ю. На цих положеннях у подальшому ґрунтувались судження прихильників природних прав[15, c. 61-62].

У епоху еллінізму уявлення про державу і право, як договір про загальнокорисне для забезпечення індивідуальної свободи і взаємної безпеки людей, розвивав Епікур (341-270 pp. до н.е.). Основні цінності епікурейської етики (свобода, задоволення, "атараксія" — душевний спокій), як і все воно у цілому, має індивідуальний характер.

Правові ідеї старогрецьких мислителів про свободу, рівність всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі.

Античні ідеї свободи і рівності людей сприйняли та у подальшому розвинули світські і релігійні мислителі Середньовіччя. Так, представники деяких юридичних шкіл того часу (Х-ХІ ст.), що виникли у Римі, Павії, Равенні й інших містах, у своєму правовому розумінні орієнтувались на ідеї правової справедливості і пов'язували з нею природно-правові уявлення та концепції.

Зокрема, І.Покровський зазначав, що у юриспруденції Павійської школи рано сформулювалась думка, що римське право є загальне право. Звідси і подальше судження, що у кожній окремій правовій системі будь-яка норма потребує оцінки з точки зору справедливості; що несправедлива норма при застосуванні може бути відкинута і замінена правилом, продиктованим справедливістю.

Поняття "справедливість" при цьому ототожнюється з поняттям "природне". І, таким чином, юриспруденція того часу за своїми загальними і основними напрямами є попередницею природно-правової школи пізнішої епохи".

Окремі середньовічні мислителі (Марсілій Падуанський, Генрі Бректон, Філіп де Бомануар) захищали ідею свободи, рівності всіх перед законом. Характерною при цьому є антикріпосницька позиція відомого французького юриста ХШ ст. Бомануара, котрий стверджував, що кожна людина вільна. Він намагався досягти даної ідеї у своїх юридичних працях.

Значну роль у цьому процесі відіграв Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави під впливом вчень Аристотеля про етику і політику, політичну природу людини, правову рівність вільних індивідів — членів політичного суспільства. У дусі античних природно-правових ідей Фома Аквінський стверджував, що ціль держави — це загальне благо її членів, забезпечення умов для їх розумного належного життя. При цьому він протиставляв політичну монархію тиранії і обґрунтував право народу на руйнування тиранічного ладу.

Отже, ідея загальної рівності людей не розчинилася у середні віки. Вона продовжувала розвиватись у різних позиціях, формах і напрямах. Тому в контексті історії прав людини слід відзначити конкретний змістовний зв'язок, логіку послідовного руху і момент розвитку в ланцюзі таких актів, як: Велика Хартія вольностей ( 1275 p.); Петиція про право (1628 p.); Біль про права (1689 p.); Декларація прав Вірджинії (12 червня 1776 p.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (4 липня 1776 p.), Конституція СІЛА (1787 p.), Біль про права (1789-1791 pp.); Декларація прав людини і громадянина (1789 p.); Загальна декларація прав людини (1948 p.); міжнародні пакти про права людини.

Вже у змісті перерахованих джерел можна побачити шляхи та логіку формування юридичних норм і конструкцій у галузі прав та свобод людини, затвердження цих норм і конструкцій, спершу в станово-обмеженому варіанті з наступним розвитком та збагаченням первинної моделі, подальшим поширенням у тій чи іншій модифікації на інші соціальні прошарки і країни, нарешті визнання універсального характеру прав людини сучасним світовим співтовариством з випливаючими звідси міжнародно-правовими (у поєднанні з внутрішньодержавними можливостями і зусиллями) можливостями, формами і засобами для їх затвердження у всіх державних та національно-правових системах[2, c. 28-29].

У історичному і теоретичному розвитку нових уявлень про права та свободи людини в епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її формальна рівність для всіх, правових організацій, у вигляді упорядкованої системи, розподілу державної влади, згідно з новим співвідношенням соціально-класових і політичних сил та разом з тим, виключаючи монополізацію влади в руках однієї особи, органу чи союзу. Юридичний світогляд нового паду зароджувався у нові уявлення про свободу людини через верховенство режиму права і у приватних, і у публічно-політичних відносинах.

Нова раціоналістична теорія прав людини обґрунтована у працях Г.Гроція, Б.Спінози, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є, Т. Джефферсона, І.Канта й інших мислителів. Своєю критикою феодального ладу і обґрунтуванням нових концепцій про права та свободи особи, про необхідність верховенства права у відносинах між індивідом і державою ця теорія внесла великий вклад у ідеологічну підготовку буржуазних революцій та юридичне закріплення їх результатів.

Важливою складовою цього процесу стала концепція суспільного договору як джерела виникнення і правової основи діяльності держави. Розробляючи договірну концепцію держави, Г.Гроцій (1583-1645 pp.) писав: "Держава є досконалим союзом вільних людей, укладеним заради дотримання прав і загальної користі". З таким розумінням держави, враховуючи ідею правової державності, пов’язано й положення про природне людське право виказувати непокору насильству влади, яка порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правовий світогляд і договірну концепцію держави, Б.Спіноза (1632-1677 pp.)зазначав, що ціллю держави насправді є свобода. Він підкреслював, що природне право кожного у громадянському стані не закінчується, оскільки у природному і громадянському стані людина діє за законами своєї природи, розуміючи свою користь, керуючись страхом і надією. Повне позбавлення людини природних прав призведе до тиранії. Це означає: право держави повинно збігатися з думкою більшості і що державна влада має рахуватись з думкою суспільства.

Наступна ліберальна доктрина невідчужуваних природних прав і свобод людини на основі ідеї верховенства права, правової організації державного життя, розподілу влади розроблена Дж. Локком (1632-1704 pp.). Таку правову форму держави він протиставляє деспотизму. Закон природи, згідно з Локком, є виразом розумності людської істоти та "вимагає миру і безпеки для всього людства" [10, c.40]. Кожна людина згідно із законом природи має право відстоювати "свою власність, своє життя, свободу і майно". Забезпечення цих невідчужуваних прав людини і є головною ціллю договірного об'єднання людей у державу, передаючи себе під її владу. І після укладення суспільного договору народ залишається сувереном та суддею, вирішує: чи правильно започаткована і уповноважена ним влада виконує покладені на неї договірні обов'язки, чи влада не ухиляється від умов договору, порушуючи їх.

Великим досягненням вчення Локка про права людини є також аналіз необхідного внутрішнього зв'язку між свободою і законом. "Не зважаючи на всілякі хибні тлумачення, — писав він, — метою закону є не знищення і не обмеження, а збереження та розширення свободи... Там, де немає законів, там немає і свободи".

Визнання, захист і реалізація невідчужуваних прав та свобод людини у громадянському стані, згідно з Локком, можливі лише за окремих умов і гарантій. Серед таких — правова якість законів (вираження і захист у них прав та свобод індивідів) і належна побудова самої державності (шляхом розподілу влад).

Концепція прав людини отримала подальший розвиток у творчості французького юриста XVIII ст. Ш-Л. Монтеск'є (1689-1755 pp.). Як і у Локка, дослідження прав людини тісно пов'язане у Монтеск'є з принципом поділу влад. У праці "Про дух законів" він розглядає проблему політичної свободи людей у двох аспектах: у її ставленні до державного ладу і до окремого індивідуума, громадянина. Перший аспект відносин політичної свободи виражений у правовому (і конституційно-правовому) закріпленні трьох влад (законодавчої, виконавчої та судової), виступає як необхідний засіб забезпечення громадянських прав і свобод, безпеки особистості. Другий аспект — це політична свобода у І ставленні не до державного устрою, а до окремого громадянина. У цьому аспекті політична свобода полягає у безпеці громадянина. Розглядаючи засоби забезпечення такої безпеки, Монтеск'є надає особливого значення й судочинству. "Якщо не забезпечена невинуватість громадян, то не забезпечена і свобода ...". Великий вплив ідеї Декларації прав людини і громадянина 1789 р. відбився на поглядах передових мислителів Німеччини, Росії, інших країн Східної Європи, яким ще належало пройти через прогресивні буржуазні перетворення[11, c. 3-4].

Філософське розроблення проблем прав і свобод людини (з ліберально-гуманістичних позицій) пов'язане з іменем І.Канта (1724-1804 pp.). "Якщо існує наука, яка дійсно потрібна людині, — писав він, — то це та, якої навчаю я, — а конкретно та, яка належним чином показує людині її місце у світі — і котра навчає тому, ким треба бути, щоб бути людиною". Кант послідовно відстоював свободу індивіда та рішуче критикував дуалістичність політики у її ставленні до моралі і права. Політика, згідно з Кантом, повинна бути підпорядкована моралі і праву, категоричним імперативам розуму про права і свободи особистості. "Дійсна політика, — підкреслював він, — не може робити кроки, не присягнувши попередньо моралі... Право людини повинно вважатися священним, яких зусиль це не коштувало б державній владі"[13, c. 6].

Значний вклад у філософське розуміння і обґрунтування ідей свободи та права вніс Гегель (1770-1831 pp.). Ідея свободи людини, за Гегелем, досягається повнотою своєї реалізації лише у конституційно оформлених і розвинутих державах сучасності.

Вимоги принципу суб'єктивної свободи людини за Гегелем у тому, щоб про людину судили за її самовизначенням. Лише у конкретній дії суб'єктивна воля людини досягає об'єктивності і, зрозуміло, сфери дії законів; сама ж по собі моральна воля не підлягає покаранню. Підкреслюючи значення правової організації держави для реалізації свободи людини, Гегель характеризує належний поділ державної влади як "гарант публічних свобод". З цих позицій він різко критикував деспотизм — «стан беззаконня, у якому особлива воля як така — будь то воля монарха чи народу (охлократія) — має силу закону, або, вірніше, заміняє собою закон". Така ситуація призводить до формування антиправової та антидержавної форми організації влади — тоталітаризму, який не минув і терени нашої держави, проіснувавши понад 70-ти років у СРСР.

Процес історичного розвитку людини значною мірою залежить від обсягу її прав і свобод, визначає її соціальні можливості та блага, забезпечуючи характер життєдіяльності, систему взаємодій, відносин людей у суспільстві. Тому проблема захисту прав людини завжди була предметом гострих класових сутичок, котрі провадились за володіння правами, за їх розширення, закріплюючи статус людини у суспільстві. І кожен щабель розвитку суспільства був кроком на шляху надбання і розширення свободи. Історія свідчить, що необхідні постійні зусилля для підтримання і удосконалення механізму захисту прав та свобод людини. Кожне покоління відповідає на вічний виклик історії, пов'язаний з відстоюванням таких великих цінностей як свобода і права людини[5, c. 24].

1.2. Методи гарантування і захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, — своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя.

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у положенні ч. 2 ст. З Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов'язок держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права і обов'язки (ст. 57) тощо.

На мою думку, юридично-нормативна методологія гарантування прав та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії - правової мети, котра розуміється насамперед як "забезпечення виконання вимог права". Методологічними засадами реалізації вказаної мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.

Правозахисну мету можна класифікувати залежно від її характеру на групи.

Перша охоплює загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети. Ось чому законодавець має завжди формулювати у правозахисному законі не тільки загальну мету, а й специфічну (приватну), конкретизуючи її до такого рівня, щоб вона могла виступати як безпосередня.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна — це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту — та, яка посилює ефективність (матеріальну, моральну, ідеологічну) передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об'єктивно достовірна мета або об'єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об'єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу[8, c. 9].

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об'єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п'ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначаються наявністю об’єктивних і суб'єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається така, яка забезпечена матеріально (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини — це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб'єктами права і яка має умовні назви: "матеріальна" та "інструментальна".

І, нарешті, до сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить "юридична" і "не юридична". їх відрізняє походження (природа). "Юридична" мета виникає у надрах права, "не юридична" — у надрах суспільного буття. "Юридична" мета є не що інше, як "мета у праві", а "не юридична" мета — це не що інше, як "мета права".

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисних норм права. Методологія реалізації правозахисної мети структурується у два етапи. На першому — відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому — здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) "матеріальні" дії — здійснення своїх прав, виконання обов'язків, соціально-правова активність; 2) "інструментальні" дії — набуття прав і обов'язків; захист своїх прав та законних інтересів[5]. Таким чином, матеріальна мета — це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова "матеріальна" поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату[15, c. 62-63].

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається "інструментальними" (процесуальними) нормами, (наприклад, порядок подання до суду позовної заяви тощо). Інструментальна мета у методології правового захисту людини — це, в основному, мета захисту її прав. Визнаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов'язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав — об'єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі їх порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, "гарантування суб'єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов'язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого.

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) — це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Обидва визначення об'єднує те, що суб'єктами, які забезпечують захист прав, є лише органи держави. Таке обмеження збіднює поняття захисту прав людини. Необхідність у втручанні владних органів держави виникає лише тоді, коли без нього відновлення порушеного права неможливо. Тому можна сформулювати продуктивніше визначення методології гарантування прав людини. Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, правоохоронних органів, громадських об'єднань, посадових осіб і державних службовців, а також громадян і негромадян, здійснюваною законними засобами з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини[7, c. 30-31].

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов вважав: право на захист є однією з правомочностей суб'єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.

Представник іншого підходу до цієї проблеми — О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб'єктивного права; це — самостійне право, хоча й тісно пов'язане із суб’єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб'єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правові і процесуальні.

Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист); право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об'єднань з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Використання тієї чи іншої методологічної правомочності визначається характером права, що потребує захисту. Процесуальний зміст права на захист означає: право людини звернутися за захистом порушеного права у будь-який орган державної влади і місцевого самоврядування або громадського об'єднання у будь-якій законній формі; право на користування будь-якими передбаченими законом процесуальними правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту права; право на оскарження у судовому, адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи.

Таким чином, методологія права на захист права повинна розглядатися як законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організацій) з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки. Право на захист — не є захистом. Захист означає реалізацію права у конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати різними методами.

Метод захисту прав людини — це регламентований правом комплекс особливих процедур, здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу і спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права[12, c. 36-38].

1.3. Засоби захисту прав громадянина

Методологічні особливості захисту прав людини по-різному структуруються на таких рівнях, як міжнародний та внутрішньодержавний. Міжнародне гарантування прав і свобод людини включає засоби гуманітарної інтервенції, силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є неправовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав та свобод людини. Засоби тиску (економічна блокада, ембарго, дипломатична ізоляція тощо) та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв'язання гуманітарних криз.

Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері, яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що впливає на правові системи конкретних держав.

Співробітництво держав, здійснюване через структури НБСЄ, спочатку сприяло активізації позиції її членів щодо захисту прав і свобод людини, а потім визнанню ними загальноєвропейських документів та механізму захисту зазначених прав і свобод шляхом приєднання до них. Наслідок цього — становлення сучасної моделі європейської системи захисту прав і свобод людини у рамках Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.).

Україна приєдналася до названої Конвенції та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов'язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захисні.

Залежно від особливостей суб'єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права — юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційний методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об'єднань з відновлення порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційний метод захисту — сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і не-судові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту[14, c. 14-15].

Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини.

Судовий метод захисту прав людини найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об'єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.

Чинна Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР "Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян". І громадяни змогли скористатися цим правом.

Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно- та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються як підстави для відводу суддів, так і порядок вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Законі "Про Конституційний Суд України" питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і у конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.

Останнє є важливим, оскільки саме органам конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Козлов, сприймаються як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотриманням владою правового статусу особи. Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції[2, c. 29].

Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі його юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність. Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю та абстрактним правом, наданим громадянам, звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судами України, іншими органами державної влади. Безпосередньо звернутися до суду з питань конституційності законів, інших правових актів вони не мають права. Але це може зробити у їх інтересах Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якому таке право надано.

Конституція України значно розширила методологічні можливості захисту прав та свобод громадянами, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст.26 Європейської конвенції з прав людини.

Дотримання наведеної вимоги є визначальною умовою використання ще одного методу захисту прав та свобод — подання та прийняття скарги до розгляду Європейським судом з прав людини. У одному з перших рішень Європейський суд зазначив, що система захисту прав людини, передбачена Конвенцією, за своєю природою є допоміжною. І за встановленим нею процесуальним правилом особа може подати скаргу до Ради Європи лише після того, як використає всі доступні внутрішні державні засоби правового захисту.

У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги щодо порушення прав і свобод людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини[10, c. 41-42].


Розділ 2. Гарантії реалізації та захисту прав та свобод громадян

2.1. Правовий характер захисту прав та свобод громадянина

Основні права і свободи опосередковують найважливіші відносини між державою в цілому та її громадянами. Рівень політичного, економічного і культурного розвитку в різних державах різний. Деякі з них і Україна у тому числі, через об'єктивні та суб'єктивні причини не можуть забезпечити не тільки міжнародну кількість і якість прав та свобод громадян, а й власні права, продекларовані у національному законодавстві. Так створюється розрив між тим, що проголошено, і практикою його реалізації. А це зумовлює необхідність створення спочатку теоретично, а потім і практично розгалуженої системи юридичних гарантій реалізації та захисту прав і свобод громадян, зокрема адміністративно-правових. Реалізація - це форма їх буття, що зводиться до переведення соціальних благ, закріплених нормами права, у стан їх можливого та дійсного використання конкретною особою з метою задоволення різноманітних потреб та інтересів.

У юридичній науці існують різні підходи до вивчення даного процесу. Деякі вчені визначають його як політико-правовий, розуміючи під ним сукупність передбачених і допустимих правом засобів, які забезпечують здійснення норм, що закріплюють основи правового статусу громадянина [1]. Іноді такий процес називають соціально-правовим, виходячи із функцій, які виконуються у ньому загальними і юридичними гарантіями прав і свобод громадян.

Висловлена також точка зору, згідно з якою основні права реалізуються через діяльність правотворчих та правозастосовчих органів і самих громадян [2]. Отже, механізм реалізації прав і свобод громадян - це комплексний інститут, який одночасно поєднує ознаки державного, правового та соціального явища. Це державний механізм, тому що держава закріплює на законодавчому рівні права і свободи громадян. Перш за все, органи державного управління, державні підприємства, установи, організації забезпечують, охороняють основні права, вступають у відносини з громадянами з приводу безпосередньої їх реалізації.

Правовий характер даного механізму полягає у тому, що конституційні права є одним із різновидів прав особистості, юридичні гарантії цих прав та правові засоби, які регулюють діяльність державних органів з реалізації та охорони основних прав, входять до такого механізму як його елементи.

Соціальний характер механізму реалізації виявляється, по-перше, у тому, що він діє у певних умовах, на нього впливає спосіб суспільної життєдіяльності людей; по-друге, сам механізм у цілому та його складові елементи впливають на соціальне середовище [7, c. 30-31].

При характеристиці процесу реалізації прав і свобод громадян необхідно враховувати і психологічний аспект, тобто вплив правових засобів, матеріальних та організаційних умов на формування мотивів поведінки громадян у процесі здійснення ними своїх основних прав. На дієвість гарантій, ефективність реалізації прав громадян впливають також і мотиви поведінки посадових осіб, службовців установ і організацій, кожного працівника окремо.

Визначення місця та значення діяльності конкретних органів державного управління передбачає чітке розмежування понять: забезпечення, безпосереднє втілення і охорона (захист) прав і свобод, а також встановлення їх взаємозв'язку. В юридичній літературі ці поняття розглядаються як окремі стадії єдиного процесу реалізації основних прав громадян. Під таким процесом розуміють фактичне втілення конституційних прав у життя - «перетворення закріплених у конституції загальних можливостей на відповідні реальні блага для конкретного громадянина».

Під забезпеченням основних прав розуміють, з одного боку, систему їх гарантування, тобто загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби, а в необхідних випадках і охорону, з іншого - напрям діяльності державних органів, спрямованої на створення умов для реалізації прав і свобод громадян.

Значення забезпечення конституційних прав і свобод громадян полягає у тому, що саме на цій стадії створюються передумови, необхідні для їх фактичного втілення та охорони.

Безпосереднє втілення - це процес спеціальної діяльності носія прав і свобод та зобов'язання щодо нього органів, організацій і посадових осіб. На цій стадії відбувається прийняття рішення громадянином про конкретні шляхи та засоби втілення в життя конституційного права, спеціальна організаційна діяльність посадових осіб компетентних державних органів з приводу застосування правової норми, фактичне виконання цього рішення. У конкретні відносини з громадянами з приводу безпосередньої реалізації ними своїх конституційних прав, як правило, вступають місцеві органи державної влади та управління. Безпосереднє втілення є основною стадією процесу реалізації конституційних прав, оскільки саме на цій стадії відбувається фактичне їх здійснення, виявляється ефективність гарантій.

Охорона (захист) передбачає вид діяльності державних органів, спрямований на попередження порушень прав громадян, усунення причин, які їх породжують, відновлення порушеного права і притягнення винних до відповідальності.

Іноді в літературі проводиться розмежування понять «охорона» і «захист». Під охороною розуміють профілактичні заходи, що здійснюються державними органами та громадськими організаціями з метою попередження порушень прав громадян, а також усунення перешкод на шляху їх реалізації. Під захистом розуміють примусовий спосіб здійснення порушеного права з метою його відновлення. Охорона охоплює заходи, що застосовуються до порушення прав і свобод, а захист після правопорушення - для відновлення порушеного права. Основний обсяг роботи на цій стадії реалізації конституційних прав громадян виконує суд, прокуратура, інші правоохоронні органи.

Отже, забезпечення, безпосереднє втілення й охорона (захист) конституційних прав і свобод - стадії єдиного процесу їх реалізації. Одним із основних елементів зазначеного процесу є система гарантій прав і свобод. Під гарантіями розуміють умови, засоби, способи, що забезпечують фактичне здійснення та всебічну охорону (захист) прав і свобод [8, c 9].

2.2. Гарантії створення умов для здійснення основних прав громадян

Гарантії прав громадян - це сукупність соціальних структур суспільства, що виступають як засоби забезпечення їх прав. Але основне полягає у тому, що гарантії повинні бути спрямовані на практичну реалізацію прав і свобод громадян.

Залежно від соціального призначення гарантії традиційно поділяють на загальні та юридичні. До загальних відносять: економічні, політичні, соціальні. Загальні та юридичні гарантії конституційних прав тісно взаємозв’язані. Загальні гарантії є передумовами, а юридичні - правовою формою вираження загальних гарантій. їх визначення на законодавчому рівні необхідне для того, щоб державні органи і громадяни знали, якими конкретно видами гарантій держава на відповідному етапі розвитку може забезпечити реалізацію основних прав.

Відносини з приводу втілення в життя основних прав - це відносини між державою та її громадянами. Саме держава зобов'язана забезпечувати практичне втілення конституційних прав. Таке завдання вона виконує за допомогою системи державних органів. Створення гарантій є одним із напрямів діяльності державних органів, у тому числі органів управління. Вони повинні діяти на основі законодавства, яке визначає компетенцію кожного органу. Це має важливе значення, є однією із основних умов їх ефективного функціонування.

Діяльність вищих та центральних органів державного управління з приводу створення умов для втілення в життя конституційних прав громадян носить складний міжгалузевий характер. У цій сфері зазначені органи використовують різні повноваження, здійснюють правотворчу та організаційну діяльність, до якої входять також планова та фінансова, керують роботою інших органів, підприємств, установ та організацій.

У процесі правотворчої діяльності органи влади та управління встановлюють юридичні гарантії, визначають правові передумови для створення матеріальних та організаційних умов реалізації прав і свобод громадян. Вищі органи безпосередньо закріплюють найважливіші гарантії. Підвищення ролі закону в сучасних умовах зумовило тенденцію до розвитку поточного законодавства про основні права громадян та їх гарантії. Разом із тим значний обсяг правотворчої діяльності продовжують здійснювати органи державного управління. Зміст законів не завжди повно відображає всі фактори, необхідні для реалізації основних прав громадян. У зв'язку із цим більшість норм не можуть бути ефективно застосовані на практиці без їх подальшої конкретизації в актах управління.

Органи державного управління, здійснюючи планову та фінансову діяльність, визначають кількісні та якісні показники, що характеризують матеріальні та організаційні гарантії прав громадян. Саме ці органи керують роботою державного апарату, підприємств, установ, організацій, забезпечують єдність їх дій, спрямованих на створення гарантій основних прав громадян[12, c. 38-39].

При вивченні діяльності органів державного управління, спрямованої на створення умов для здійснення основних прав громадян, необхідно враховувати, що стосовно конкретного права реалізація буде відрізнятися низкою специфічних рис, зумовлених особливостями даного права, зокрема соціальним призначенням, способом визначення змісту, формою реалізації, видом гарантій тощо.

Оскільки юридична наука зобов'язана виявляти закономірності та перспективи права в регулюванні соціальних процесів на території держави, то необхідно здійснити не тільки загально-конституційний розгляд гарантій прав громадян, а й більш предметне їх дослідження, зокрема, адміністративно-правових гарантій.

Науковий і практичний інтерес викликає питання про те, як забезпечуються права та свободи громадян за допомогою адміністративно-правових гарантій. У зв'язку із цим важливо провести аналіз адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також правових засобів, якими володіє адміністративно-правовий механізм.

Предметом правового регулювання адміністративного права в нових умовах, на думку В. Авер'янова, є «суспільні відносини в процесі реалізації як самої виконавчої влади, так і державного управління за межами цієї гілки державної влади». Адміністративно-правові гарантії - це комплекс адміністративно-правових засобів, що забезпечують повноту, стійкість та стабільність прав і свобод людини та громадянина у сфері державного управління.

Сфера державного управління в даному випадку передбачає широкий простір для реалізації прав та свобод громадян. У сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної влади практично здійснюється виконання конституційних норм, які закріплюють і забезпечують права та свободи громадян. Велику роль органи виконавчої влади відіграють у забезпеченні прав та свобод громадян України. Процес реалізації того чи іншого права громадянина, як правило, розпочинається із волевиявлення громадянина і потребує офіційної реакції з боку уповноваженого органу виконавчої влади. При цьому останньому належить вирішальна роль, але стверджувати, що органам державної виконавчої влади належить виняткова роль у реалізації конституційних прав і свобод громадян, не можна. Органи законодавчої та судової влади, а також недержавні структури політичної системи беруть активну участь у даному процесі. Але, у свою чергу, не слід заперечувати, що органи виконавчої влади здебільшого мають організаційно-правові заходи, необхідні для забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Адміністративно-правові гарантії реалізації прав та свобод громадян полягають у врегульованій адміністративно-правовими нормами діяльності уповноважених органів (посадових осіб) у сфері державного управління, спрямованій на адекватне розуміння та застосування чинного законодавства, що визначає права та свободи громадян. Це передусім ефективна правотворча, правозастосовча, організаційна діяльність[10, c. 42-43].

Зміст адміністративно-правових гарантій реалізації полягає в ефективному практичному здійсненні органами державного управління відповідно до законів і підзаконних актів юридичних обов'язків з приводу втілення в життя прав і свобод громадян.

Належне адміністративно-правове гарантування прав і свобод громадян передбачає:

• визначення у законодавстві персоніфікованих представників державної влади, відповідальних за забезпечення умов для реалізації прав і свобод;

• закріплення конкретних обов'язків органів і посадових осіб публічної адміністрації, які б відповідали правам і свободам громадян;

• встановлення конкретних адміністративних процедур, які вичерпно визначають порядок виконання відповідними суб'єктами управління своїх обов'язків у відносинах з громадянами;

• посилення відповідальності органів і посадових осіб за невиконання ними своїх обов'язків, що призвело до порушення прав громадян.

Під захистом розуміють примусовий спосіб здійснення порушеного права з метою його поновлення. С. Алексеев під захистом прав розуміє державно-примусову діяльність, спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань - на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

Спосіб захисту - це сукупність ознак правового характеру, які відображають сутність юридичного права, особливостей процесу його відновлення, а також виду юридичної відповідальності, що застосовується до правопорушника.

Адміністративно-правові гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина за змістом та обсягом охоплюють суспільні відносини в різних сферах державної діяльності. Особливістю їх є те, що вони виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Оскільки значна частина суб'єктивних прав громадян реалізується в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності різних органів (посадових осіб), це означає, що адміністративно-правові гарантії є необхідним інструментом захисту прав і свобод громадян у даній сфері.

Якщо державні органи зобов'язані дотримуватися законів, забезпечувати права і свободи громадян, то для цього вони мають відповідні повноваження, встановлені адміністративним законодавством. Громадяни в межах цих повноважень виступають як повноправні суб'єкти, наділені комплексом прав і обов'язків. Але здійснювати юридично значущі дії та приймати рішення у сфері захисту прав і свобод громадян повинні уповноважені органи в адміністративно-правовому порядку. Характеристика й аналіз адміністративно-правових гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина неможливі без їх теоретичного визначення та приведення у певну систему[14, c. 15-16].

Під адміністративно-правовими гарантіями захисту прав та свобод людини і громадянина слід розуміти передбачені адміністративно-правовими нормами заходи уповноважених органів (посадових осіб) у сфері державного управління, спрямовані на відновлення порушеного права, притягнення порушника до відповідальності.

До гарантій захисту належать:

• конституційне право громадян на оскарження;

• судовий контроль та нагляд;

• загальний нагляд прокуратури, представництво прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві.

Порівняння поняття «реалізація» та «захист» свідчить, що вони мають спільні та відмінні риси. Спільність цих понять полягає у тому, що вони перебувають в одній площині, бо мають єдиний критерій виміру - права та свободи людини і громадянина. Але разом із цим зазначені поняття мають і відмінності: адміністративно-правові гарантії реалізації - це створення умов для втілення в життя прав і свобод людини та громадянина, а адміністративно-правові гарантії захисту - створення умов для відновлення порушеного права та притягнення порушників до юридичної відповідальності. Отже, захист на відміну від реалізації передбачає заходи, що застосовуються після правопорушення[15, c. 64].


Розділ 3. Проблеми захисту громадян на сучасному етапі становлення економіки

3.1. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні

Права і свободи людини та громадянина — визнані міжнародною спільнотою особисті цінності людини у її взаємовідносинах з іншими людьми та державою. Як в Україні, так у багатьох країнах світу існують специфічні моделі захисту прав і свобод людини та громадянина державними органами, серед яких не останню роль відіграють органи конституційної юрисдикції.

Разом з тим проблема форматування дієвого механізму захисту прав і свобод людини та громадянина органами конституційної юрисдикції ще недостатньо досліджена як у вітчизняній, так і у зарубіжній юридичній літературі. Так, немає єдності думок вчених-конституціо-налістів щодо з'ясування змісту поняття "захист прав і свобод людини та громадянина", визначення сутнісного навантаження "механізму" їх захисту. Окрім цього, у контексті даного дослідження доцільно проаналізувати повноваження Конституційного Суду України з метою їх конструктивного розширення задля забезпечення та гарантування пересічним особам належних їм прав та свобод. Це, у свою чергу, вимагає здійснення низки процесуальних коректив, оскільки процесуальна норма забезпечує практичну реалізацію матеріальної норми.

У спеціальній літературі під захистом прав і свобод людини та громадянина розуміють забезпечення чи відновлення порушеного права або усунення існуючих перешкод для їх реалізації. Водночас, етимологічне значення слова "захищати" означає: "обороняти, охороняти кого-небудь, що-небудь від нападу, замаху"; "пильно стежити за недоторканністю кого-небудь, чого-небудь"; "боронити, обстоювати погляди, права, інтереси, честь кого-не-будь"[1]. Згідно з Конституцією України кожен має право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань лише не забороненими законами засобами, які у своїй єдності складають відповідний механізм, під котрим у контексті даного дослідження необхідно розуміти певну сукупність способів захисту прав і свобод людини та громадянина органом конституційної юрисдикції за допомогою правових засобів, тобто відповідних юридичних процедур і правил.

Фізичні особи (громадяни України, особи без громадянства, іноземці) мають право згідно зі ст. 150 Конституції та п. 4 ст. 13 Закону "Про Конституційний Суд України" ініціювати розгляд окремих питань у Конституційному Суді. Йдеться про офіційне тлумачення Конституції та законів України — це найширші повноваження органу конституційної юрисдикції, оскільки стосуються всього масиву чинних нормативно-правових актів держави. Дійсно, фізичні особи можуть подати звернення до Конституційного Суду з проханням дати офіційне тлумачення норм Конституції або законів України. Такий механізм, особливо в умовах своєрідного розуміння своїх прав з боку окремих категорій громадян, як зауважують вчені-конституціоналісти, є необхідним[2, c. 29-30].

3.2. Удосконалення законодавства України про захист прав людини

Сьогодні в Україні існує нагальна проблема удосконалення механізму захисту прав і свобод людини та громадянина, тому оптимізація діяльності органу конституційної юрисдикції вкрай необхідна. Такий процес непростий і до того ж практична його реалізація вимагає глибокого теоретичного осмислення. Донині залишаються неврегульованими деякі важливі процесуальні питання конституційного судочинства, внаслідок чого складно залучити до участі у перевірці конституційності законів та інших правових актів, які закріплюють права та свободи людини, суддів загальних судів, представників прокуратури та інших правоохоронних органів. Відтак, потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини та громадянина використовується в Україні не у повній мірі.

Якщо виходити з розуміння того, що конституційне правосуддя в Україні має стати справді важливим інструментом захисту прав і свобод людини та громадянина, то потрібно внести низку законодавчих процесуальних кореляцій у профільне законодавство з метою оптимізації діяльності Конституційного Суду України у сфері забезпечення та гарантування прав і свобод людини. Внесення відповідних змін до законодавства викликано потребами життя. Наприклад, важливою є проблема термінів конституційного провадження.

Відомо, що строк конституційного провадження за конституційним зверненням — не більше шести місяців, а його відлік починається лише від дня відкриття такого провадження. Проте профільне законодавство не визначає, у який термін Конституційний Суд може розглядати звернення: до винесення ухвали про відкриття чи відмову у відкритті провадження.

Українські громадяни, котрі звернулися до Конституційного Суду, змушені втрачати багато часу, очікуючи на початок конституційного провадження, який у законодавчому аспекті не визначений, не ведучи мову вже про результати цього розгляду. В умовах ринкової економіки, коли час має надзвичайно велике значення, відсутність можливості отримання громадянами своєчасної відповіді на важливі питання щодо правового регулювання суспільного співжиття, зачасти, змушують їх не звертатися до органу конституційної юрисдикції. Такий стан справ не додає авторитету Конституційному Суду як виключно важливому інституту становлення та захисту демократії в державі[9, c. 33-34].

З іншого боку, серед чинників, що визначають дієвість механізму захисту прав і свобод людини та громадянина органом конституційної юрисдикції, необхідно виокремити можливість доступу до конституційного судочинства суб'єктів, зацікавлених у такому захисті. Примітно, що у разі конституційного провадження за зверненням громадян самі суб'єкти звернення не беруть особистої участі у пленарних засіданнях Конституційного Суду, так як останній приймає рішення лише на підставі наявних документів.

Особиста присутність авторів конституційних звернень на засіданнях Конституційного Суду особливо необхідна на стадії прийняття рішення про відкриття або відмову у відкритті даного провадження. До того ж ця проблема має загальний характер, оскільки стосується всіх видів звернень до Конституційного Суду України.

Разом з тим не менш важливою є інша причина відмови громадян від звернень до Конституційного Суду — віддаленість регіонів від столиці України. Профільний Закон визначає офіційне місцезнаходження Конституційного Суду України — м.Київ, проте далеко не кожному пересічному громадянину під силу матеріальні, моральні та інші витрати, пов'язані із захистом своїх законних прав та свобод.

Можливим вирішенням даної проблеми могли б стати представництва Конституційного Суду (наприклад, у обласних центрах). Безперечно, це потребує внесення відповідних змін насамперед до профільного Закону, проте такий крок реально розширив би можливості громадян та інших фізичних осіб щодо захисту належних їм прав та свобод.

Ще вагомішою є проблема виконання рішень за зверненням громадян. Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.

За необхідності Конституційний Суд України може у своєму рішенні, висновку визначити як порядок, так і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання прийнятих ним рішень. Разом з тим Конституційний Суд має право вимагати від цих органів письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку тощо. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть відповідальність згідно з п. 4 ст. 70 профільного Закону.

І все ж, аналіз Закону "Про Конституційний Суд України" свідчить, що він лише фрагментарно визначає механізм виконання рішень Суду. Водночас, можна погодитися, що цей процес не вимагає спеціального виконавчого провадження. Але не можна не враховувати і те, що сьогодні в Україні вже існує не поодинокий прецедент невиконання рішень вищих органів державної влади, а в умовах лише становлення демократії така практика є вкрай небезпечною.

Проблема виконання рішень Конституційного Суду України є важливою, без вирішення якої не можна вести мову не лише про гарантування верховенства права в Україні, а й про будь-які інші гарантії прав та свобод людини і громадянина. Дійсно, у деяких випадках представники різних гілок влади не вважають для себе обов'язковим дотримуватися рішень Суду, прийнятих в межах його повноважень. Наприклад, сьогодні в Україні є випадки обіймання однією особою таких посад, як голова ради та голова місцевої державної адміністрації, міський голова і народний депутат України тощо.

Підсумовуючи зазначене вище, доходимо висновку, що розширення доступу до конституційного правосуддя зацікавлених суб'єктів, чітке законодавче врегулювання процесуальних прав і обов'язків учасників конституційного судочинства сприятимуть здійсненню проголошених Конституцією України принципів верховенства права та пріоритету прав і свобод людини й громадянина[6, c. 29-30].


Висновки

Визнання та захист прав і свобод людини стали сьогодні могутнім чинником, чітким орієнтиром прогресивного розвитку всього світового співтовариства у напрямі до співтовариства правових держав, критерієм гуманізації внутрішньої та зовнішньої політики його членів і умовою для ствердження громадянського суспільства. Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, тобто суспільство, яке є людською спільністю, то мусимо проголосити пріоритет прав і свобод людини, її інтересів. Отже, на конституційному рівні має бути закладено якісно нову модель організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм переорієнтовується на здійснення й захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні та культурні права людини мають дістати своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, підприємництво, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації тощо. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом усіх видів прав і свобод людини.

Громадянське суспільство починається з громадянина, його свободи, благополуччя, активної позиції у сфері політико-правових відносин. У такому суспільстві утверджується атмосфера свободи, яка, у свою чергу, формує вільну людину. Залишаючись вільними, громадяни такого суспільства шанують закони, усвідомлюючи, що вони йдуть від них самих, від їхнього суспільства, відбивають і захищають їхні права, свободи та інтереси. Відповідно завдання конституційного регулювання полягає в тому, щоб за допомогою конституційних приписів забезпечити умови для реалізації прав і свобод людини і громадянина, їх честі та гідності [6, с. 5].

Сьогодні однозначно можна сказати, що встановивши на конституційному рівні основи громадянського суспільства, Конституція юридично забезпечила незалежність такого суспільства від держави, визначила гарантії проти незаконного втручання держави в його справи, механізми такого захисту та межі впливу держави на соціальні процеси. Окрім того, в процесі державницької діяльності на всіх її рівнях слід пам'ятати слова Томаса Пейна, що «людина прийшла до суспільства не для того, щоб стати гіршою, ніж вона була до того, чи мати менше прав, ніж вона мала раніше, а щоб ці права краще оберегти».


Список використаної літератури

1. Бакірова І. Зміст конституційного права людини і громадянина на судовий захист //Право України. - 2006. - № 12. - С.23-28.

2. Задорожня Г. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина //Право України. - 2008. - № 1. - C. 28-30

3. Залюбовская И. Защита прав граждан Украины за границей //Юридический вестник. - 1998. - № 4. - C. 142-144.

4. Ієрусалімова І. Судові гарантії захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади //Юридична Україна. - 2005. - № 5. - C. 81-85.

5. Калініченко О. Теоретико-правові ідеї захисту прав, свобод та обов'язків людини і громадянина //Право України. - 2005. - № 5. - С.21-24

6. Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні //Право України. - 1998. - № 11. - C. 29-31

7. Крижанівський С. Про деякі концептуальні положення конституційної регламентації прав і свобод людини і громадянина в Україні/ С.Крижанівський //Право України. - 1998. - № 7. - C. 30-32

8. Моторный Ю. Окремі проблеми правового захисту громадян в Україні //Юридичний Вісник України. - 2005. - № 33. - C. 9

9. Нагорний Є. Удосконалення законодавства України про громадянство - запорука захисту прав людини //Право України. - 2006. - № 10. - С.33-35.

10. Олефіренко Е. Адміністративно-правові гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян: Співвідношення понять //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 3. - C. 40-43

11. Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції //Право України. - 1999. - № 2. - C. 3-9.

12. Слюсар К. Методи гарантування і захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина //Право України. - 2006. - № 4. - С.35-39.

13. Тісногуз В. Виконавче провадження як захист прав громадян //Праця і зарплата. - 2005. - № 10. - C. 6

14. Терещенко О. Захист прав людини в Україні. громадянська освіта: 9 клас //Історія України. - 2008. - № 40. - C. 14-16

15. Філик Н. Громадянське суспільство та проблема захисту прав людини //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 8. - C. 61-64

загрузка...
Top