Типологія партії

Вступ.

1. Типологія політичних партій за ідеологічною ознакою.

2. Типологія політичних партій за організаційною будовою.

3. Типологізація політичних партій за іншими організаційними чинниками.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Типологія (типологізація) у вживаному нами контексті - вид наукової систематизації чи класифікації політичних партій за найсуттєвішими спільними ознаками або ж категоріями. При цьому слід мати на увазі, що будь-яка типологізація є певною мірою спрощення, однак типологізація необхідна, оскільки вона дає можливість упорядкувати певні явища, що є конче важливим при проведенні їх аналізу. З цього приводу М. Дюварже зауважив: "Завдання методичної класифікації виступає сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жодний рух вперед, доки їх дослідження будуть зберігати атомізований характер".

Саме тип партії визначає найбільш характерні для партії даного роду чи епохи риси, без спроби охоплення в такому поділі всіх партій і всіх відмінностей між ними. Між тим класифікація повинна створити комплексний, багатовимірний поділ, у якому б знайшли своє відповідне місце всі партії, кожна зі своїми особливими властивостями. Типологія і класифікація доповнюють одна одну, типологія ніби становить синтез класифікації, взятий з певної точки зору.

Існує чимало різноманітних типологій політичних партій, але не всі вони є визнаними і придатними для використання.


1. Типологія політичних партій за ідеологічною ознакою

Ідеологія, як було з'ясовано, виступає одним чи не найважливішим критерієм типологізації політичних партій.

Саме ідеологія покладена в основу сприйняття або несприйняття того чи іншого типу соціально-економічних відносин та форми зміни чи збереження суспільного ладу в країні.

При класифікації політичних партій на основі ідеологічного критерію слід виходити з того, що кожна політична партія має свою ідеологічну орієнтацію, а тому будь-яка загальна класифікація є досить умовною. Специфіка групових інтересів зумовлює орієнтацію ідеології на якусь одну центральну ідею, яка відіграє у кожній ідеології системотворчу роль. Загалом, на основі ставлення до певної системи цінностей виділяють три типи політичних ідеологій:

1. Ідеології, які захищають та вдосконалюють існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми. Такі ідеології називають консервативними або правими ідеологіями.

2. Ідеології, які заперечують існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми й вимагають їхньої радикальної зміни. їх називають радикальними (революційними) або лівими ідеологіями.

3. Між цими двома групами існує досить широкий спектр політичних ідеологій, які різною мірою поєднують ознаки перших двох груп. Такі ідеології називають реформістськими або центристськими. Причому центристські ідеології можуть проявлятися як лівоцентристські, так і правоцентристські.

Отже, саме ідеологія визначає базисний набір типових вимог, що, зрештою, і зумовлюють поділ політичних партій на "правих" та "лівих".

Кожен із цих типів ідеологій використовує різні тактики для досягнення своєї мети, хоча загалом всі вони базуються на переконаннях, організації та примусі.

Загалом, чітка класифікація політичних партій за ідеологічною ознакою є достатньо складною. Вчені за цим критерієм типологізують політичні партії неоднаково. Так, М. Вебер за ідеологічною ознакою політичні партії поділяє на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські. Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні. Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем із метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами[2, c. 26].

К. Блейме на основі цього критерію виділяє партії ліберальні, радикальні, консервативні, селянські, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, регіональні, етнічні, крайньо праві і екологічні. Згодом сам автор дещо переглянув запропоновану ним же класифікацію, поставивши під сумнів належність чотирьох останніх груп партій до ідеологічного критерію. Дж. Штейнер розрізняє комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, неофашистські, зелених і регіональні партії. Р. Хербут класифікує партії на соціалістичні, комуністичні, соціалістичні ліві партії, релігійні, аграрні, ліберальні, консервативні, ультраправі, екологічні. М. Соболевський розрізняє партії комуністичні, соціалістичні, християнсько-демократичні, ліберальні, консервативні і фашистські. А. Ямруз зауважує, що в сучасних демократичних державах на практиці застосовуються лише три доктринальні стереотипи - консервативний, ліберальний і соціал-демократичний. Посилається він при цьому на те, що саме ці партії спромоглися об'єднатися у міжнародні організації.

Окрім того, вчені класифікують політичні ідеології залежно від особливостей системи цінностей, які сповідують їхні прихильники. За класифікацією розрізняють: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, націоналізм, расизм, соціал-демократизм, комунізм, анархо-синдикалізм, корпоративізм, сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм, єврокомунізм, голізм, маоїзм тощо. Досить часто для спрощення виділяють ліву, праву та центристську ідеології.

Традиційно лівими партіями вважаються соціал-демократи, соціалісти, комуністи, правими - консерватори, ліберали, християнські демократи. Найчастіше робітничі партії - це комуністичні та соціал-демократичні, буржуазні - консервативні та ліберальні, дрібнобуржуазні -християнсько-демократичні та лейбористські[2, c. 27].

У 70-80-х pp. XX ст. відбулася ідеологічна трансформація як правих, так і лівих ідеологій, а відповідно, і партій, котрі взяли на їх озброєння. Така трансформація призвела до появи ліво-ліберальних, ультраправих і тому подібних спрямувань політичних партій. Це, зазвичай, вказує і на те, що традиційна ідеологічна ідентичність (лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократизм тощо) втрачає своє значення в діяльності політичних партій, натомість на передній план висувається ідеологія прагматизму, а нерідко і популізму, ідеології, що спираються на політичну практику.

Відтак, сьогодні за ідеологічною ознакою політичні партії доцільно поділяти на партії сильної артикуляції, побудовані на класичних ідеологіях, і партії слабкої артикуляції, побудовані на ідеології прагматизму чи іншого роду неоідеологіях[2, c. 28].

За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей політичні ідеології бувають прогресивні й реакційні, демократичні й тоталітарні, релігійні й світські, за методами їхнього обґрунтування - раціональні та ірраціональні, за об'єктом впливу та методами поширення - універсальні та партикулярні. За цими ідеологічними ознаками відповідним чином класифікують політичні партії.

Прояв традиційних ідеологій в Україні має свої особливості, позаяк, наявний спектр (а їх близько 150) сучасних політичних партій можна типологізувати за ідеологічним їх спрямуванням так: ліві, лівий центр, Центр, правий центр, праві.

До лівих партій в Україні можна віднести щонайменше 6 партій. Серед них впливовими є Комуністична партія України та Прогресивна соціалістична партія України.

До лівоцентристських можна віднести понад 35 партій, серед яких найвпливовішими є Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія регіонів, політична партія "Трудова Україна".

До центристських партій в Україні можна віднести понад 30 партій, серед яких: Партія промисловців та підприємців, Народно-демократична партія, Українська партія "Єдність", партія "Єдина Україна", Політична партія Всеукраїнське об'єднання "Центр", Партія зелених України, партія "Відродження" та деякі інші.

До правоцентристських партій можна віднести понад 20 партій, серед яких найвідоміші: Народний союз "Наша Україна", Народна аграрна партія України, Народний Рух України, Українська народна партія, партія "Наша Україна" та інші. До правих можна віднести понад 15 партій, серед яких: Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", політична партія "Яблуко", УРП "Собор" та інші. При цьому зауважимо, що в Україні сьогодні впливовість політичної партії та її потенційна можливість визначається не стільки ідеологічними засадами, скільки наявністю у неї основних партійних ресурсів - особистості лідера (лідерів), фінансів, організаційної структури, а зрештою, і наявності реальних прихильників її ідеологічних засад.

Тому типологізація політичних партій України за ідеологічним критерієм у сучасних умовах є дещо умовною, оскільки визначається не лише її офіційними програмними засадами, а й поточними заявами її лідерів, їх наближеністю до виконавчої влади і т. ін. Про це свідчить і досвід виборчих кампаній, коли виборці України частіше голосують за лідера і лише потім - за партійну ідеологію[12, c. 48-50].

2. Типологія політичних партій за організаційною будовою

Багатогранність функціональної діяльності політичних партій, неоднаковість параметрів, що покладені в основу створення цього різновиду громадських об'єднань, спонукають при типологізації політичних партій використовувати, окрім ідеологічного, інші критерії. Зокрема, за такий як організаційна будова, оскільки саме від неї - організації внутрішнього життя політичної партії залежить її життєдіяльність, політична гнучкість, адаптація до соціальних змін, налагодження системи внутріпартійних відносин тощо. Відтак, організаційна будова партії виступає одним із базових критеріїв типологізації сучасних політичних партій.

Типологізацію політичних партій за організаційною будовою, як уже зазначалося, запропонував М. Дюварже. Щоправда, як зауважив сам М. Дюварже, його схема далека від досконалості. Вона є "надзвичайно загальною та наближеною - визначає швидше тенденції, ніж реально існуючі відмінності".

Відповідно до організаційних міжпартійних відмінностей М. Дюварже запропонував розрізняти два основні типи партій - кадрові та масові. Критерієм визначення цих типів М. Дюварже поклав тип їхньої організації, ступінь відкритості політичних партій, а не їх чисельність, як це іноді уявляється.

Кадрові партії - це партії зі слабкою організаційною структурою, типу виборчих комітетів. У рамках цього типу партій виділяють дві форми - американські та європейські.

Кадрові партії створюються за територіальним принципом, чисельність, як правило,невелика.

Для кадрової партії характерними ознаками виступають: вільна структура; орієнтація на виборчу активність; тип партійного членства, їх залученість, природа лідерства й участь у виробленні організаційної політики тощо.

Кадрові партії виникли з електоральних комітетів і парламентських груп ще в середині XIX ст. У своїй діяльності вони спираються перш за все на професіональних політиків, фінансову еліту, котра може забезпечити партії матеріальну підтримку. Складовими кадрової партії М. Дюварже вважав: "...по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають, як спілкуватися з виборцями і як організовувати виборчі кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти".

Залучення члена кадрової партії до політичної участі визначається, насамперед, його організаторською чи виборчою роллю. Важливі національні лідери кадрової партії є урядовими лідерами, чиновники у виборчій організації переважно займають підпорядковуючу позицію.

Кадрові партії, зазвичай, мають постійний склад активістів, який при потребі поновлюється, але до збільшення кількості своїх членів не прагне.

Кадровим партіям не властивий інститут фіксованого членства з відповідною регулярною сплатою членських внесків. Вони орієнтовані на електоральні функції й активізуються насамперед у період передвиборчої кампанії. їх головне завдання полягає в участі у передвиборчій кампанії, проведенні своїх кандидатів на виборах. Між виборами зв'язок між депутатами і виборцями забезпечує, насамперед, професійний партійний апарат[12, c. 54-56].

Звичайне місцезнаходження головної організаційної одиниці кадрової партії є виборча одиниця, така як виборчий округ або дільниця. Організаційна політика в кадровій партії визначається переважно урядовими лідерами, професійними експертами, чиновниками і деякими діячами-аматорами.

Європейські ліберальні та консервативні партії переважно є кадровими партіями. До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську і Демократичну партії США.

Позаяк ці політичні партії за своєю організаційною будовою є незвичайними. Оскільки членам партій, як республіканської, так і демократичної іноді важко відповісти, чи є вони членами політичної партії і котрої саме. При визначенні партійної належності прихильників цих двох партій із певними труднощами зустрічаються як політологи, так і політики. Наприклад, говорять "республіканська партія"; у таких випадках треба уточнити, хто мається на увазі - це політики, що обрані в конгрес від цієї партії, чи це ті, хто працює в період виборчої кампанії, чи це ті, хто реєструюється як республіканці.

І все ж кадрові партії, перш за все, це партії впливових людей. Ці імениті люди прив'язані до своєї місцевості, де їх особисто добре знають і де вони можуть розраховувати на виборчу і політичну підтримку; саме вони є основою партії, де практично відсутні "керівні діячі" і "борці".

По-друге, йдеться про гнучке об'єднання місцевих осередків. Первинним осередком організації є комітет виборчого округу чи району. Виборці мають велику свободу при голосуванні. І нарешті, діяльність партії є, в основному, виборчою тобто спрямованою виключно на отримання успіху на виборах і повністю пасивного в період між виборчими кампаніями.

По-третє, йдеться про слабоідеологізовані партії. Кадрові партії не займаються розробкою доктрин, а у своїй діяльності користуються прагматизмом, спрямованим на збереження і збільшення виборчого капіталу.

На думку М. Дюварже, цей перший тип прихильницьких організацій є політично обґрунтований і, природньо, має перевагу над корпоративними чи ліберальними партіями[1, c. 132-133].

Серед масових партій М. Дюварже виділяє три види партій, які відрізняються своєю організаційною структурою - партії, що спираються на територіальну організацію (соціал-демократи), і партії, які спираються на осередки в закладах, організаціях, підприємствах (комуністичної партії), а також змілітаризовані (фашистські) партії. До посередніх партій М. Дюварже відносить партії-федерації (лейбористські чи партії-рухи країн, що розвиваються).

Визначальні риси масових партій є прямо протилежні до тих, якими характеризуються кадрові партії. Це вже не партії іменитих людей, а борців, які зорієнтовані більше на вербування членів, а не на мобілізацію виборців. Вони є сильно структурованими та ієрархізованими партіями. В них вже з'являється постійний апарат, тобто партійні функціонери оплачувані партією, які повністю присвячують весь свій час керівництву нею та її розвитку, викристалізовується "актив", тобто значна кількість членів партії, згодних частину свого вільного часу присвятити розробці й реалізації партійних програм і, нарешті, це партії, які ґрунтуються на сильній "культурі участі", які вимагають від своїх членів пристрасності й лояльності.

Масові партії, на відміну від кадрових, мають відкриту структуру, масове членство ("Люди з партійними квитками", М. Дюварже), постійну партійну діяльність, спрямовану на залучення нових членів, організаційних лідерів (функціонерів), які змагаються за владу з партійними урядовими лідерами (політиками). У масовій партії основною одиницею переважно є місцева партійна організація. Член масової партії часто має ідеологічне зобов'язання згідно з партійною доктриною, його щоденне життя, соціальна діяльність пов'язані з партією.

Масові партії виникли у зв'язку з розповсюдженням загального виборчого права. Вони, як правило, будуються як за територіальним, так і за виборчим принципом, але є відкритими для нових членів і в цьому проявляють свою зацікавленість. Зазвичай такі партії численні, добре організовані і формуються на ґрунті певного світогляду. Отже, претендують на роль вихователя народу, викривача несправедливості і т. п. Існують за рахунок членських внесків, що є джерелом фінансування їхньої участі у виборчих кампаніях. У статутах масових партій, зазвичай, чітко визначається статус члена партії, його права та обов'язки, соціальна база, робота з кадрами і т. ін. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери (постійний секретаріат), на місцях - партійні організації[6, c. 48-49].

Як підсумок наведемо основні риси, які визначають моделі масових партій та партій виборців, що запропоновані А. Панеб'янко.

Звичайно, що кожний із типів політичних партій має свої вади, які дуже виразно зумовлені історично та соціально-політично. З цією метою іноді вдаються до детальнішої типологізації політичних партій: партії-комітеті, партії-громади, народні партії, революційні, фашистські, національно-визвольні та ін.

Партії-комітети є кадровими партіями, в той час як партії-громади, народні, революційні, фашистські є класичними масовими партіями.

Партії-комітети з'явилися в XIX ст. і в кінці цього ж століття окремі із них трансформувалися у виборчі партії. У класичному вигляді партія-комітет - це веберівська партія знаті (notabli). Діяльність партії базується на активістах з числа місцевої знаті, які створюють місцеві комітети, а також парламентську фракцію. Поза парламентською діяльністю партія займається лише виборами, а після них ніби зникає.

Партія-громада виросла із потреб робітничого класу й особливих умов його існування в кінці XIX ст.

Основним завданням партії-громади є перетворення партійної організації на добре інтегрований колектив, який би опікувався як кожним робітником, так і його родиною, створив би для них певне соціальне середовище. Партія-громада бере під свою опіку спортивні, культурно-просвітницькі організації, читальні, каси взаємодопомоги, жіночі гуртки, дитячі організації і т. ін. Роль такої партії, зазвичай, беруть на себе соціал-демократичні, а іноді, християнсько-демократичні.

Виникнення партій-громад саме у робітничому середовищі має своє логічне пояснення. Прикладом такого типу партії була Соціал-демократична партія Німеччини на початку свого існування. Згодом ця партія трансформувалася у справжню масову партію "соціал-демократичного зразка".

Народні партії за своєю структурою подібні до партії-громади, але вони намагаються об'єднати навколо себе людей на позаідеологічних засадах і у своїй діяльності спиратися на всі верстви суспільства. Так, партії у свої назви, зазвичай, додають термін "народна": "Християнська народна партія", "Народна аграрна партія" і т. ін.[13, c. 47-49]

Характерними рисами народних партій є: їх об'єднання на основі широкого спектру інтересів та запитів суспільства; певних етнічних, матеріальних та політичних цінностей; додержання конституції, виборчого та партійного законодавства тощо.

І з цього погляду народні партії являють собою приклад, гідний наслідування іншими партіями.

Революційна партія є різновидом масової партії. Цей тип партії не орієнтується на участь у виборах чи на організацію виховної роботи серед мас. Головним завданням створення такого типу партій - підготовка та проведення революції (звідси і назва). Однією з класичних моделей такого типу партій є більшовицька (ленінська) партія.

Типологізуються політичні партії і за особливостями членства в партіях.

Така типологія є чи не найскладнішою. До початку XX ст. не було різниці між поняттями "член партії"" та "симпатик партії". Обидва поняття вказували на належність того чи іншого громадянина до політичної партії, оскільки формального вступу або прийняття в партію не було.

Практику формалізованого вступу в партію і процедуру прийняття в члени партії започаткували соціал-демократичні партії. Згодом таку процедуру прийняли інші партії. Однак багато партій до цього часу не застосовують процедури прийняття в партію. Тому кількість формальних членів партії нерідко визначається кількістю в ній активістів та за допомогою наявної організаційної структури партії з урахуванням місцевих осередків.

Характер членства в партії залежить від низки чинників, зокрема від проголошеного ідеологічного напрямку, соціальної бази, стабільності політичних позицій партії, внутрішньопартійної демократії тощо. Він визначає ступінь відкритості партії в політичній системі, міру самостійності партії у виборі напрямку своєї політики тощо[4, c. 53].

За особливостями членства політичні партії можна типологізувати так:

- з індивідуальним членством;

- з колективним членством (наприклад, у деяких партіях колективними членами є певні профспілки або об'єднання культурно-політичного спрямування);

- зі змішаними принципами членства (з поєднанням індивідуального та колективного);

- з відсутністю чіткого інституту членства.

В американських партіях дефініція "член партії" та "виборець" не відрізняються одна від одної. Партії ці не займаються пошуком членів партії, не видають партійних квитків, не збирають внесків, не проводять зборів членів партії - їх метою є лише пошук виборців. Трактуються дані партії як організації без формального членства. Щоправда, в деяких штатах США перед "праймеріз" існує процедура повідомлення "партійної належності", але з огляду на те, що реєстрацію проводять державні органи і що в ній можуть брати участь всі громадяни, вона не має організаційних наслідків.

З іншого боку, є ряд політичних партій, у котрих, незважаючи на наявність формального членства, систематична робота з членами партії не ведеться. В італійській християнсько-демократичній партії формальне членство оформляється після купівлі громадянином членського квитка. Тому при такому підході немає жодної різниці між членом партії і безпартійним, який на виборах декларує свою прихильність до партії.

Таким чином, говорячи про масові партії, слід вести мову про чисельність партійних активістів та про організаційну структуру партії. Партії, які спираються на систему організованих місцевих осередків, є масовими партіями, а партії, в котрих немає сталих і виразно визначених місцевих осередків, є кадровими партіями. В багатьох кадрових партіях існують платні партійні функціонери, хоча вони не є відмітною рисою лише цього типу партій. Для кадрових партій важливим є співвідношення між кількістю членів партії та кількістю виборців. Для масових партій важливою є її організаційна структура.

Політичні партії типологізуються також: за кількісним критерієм -малочисленні та масові. Належність партій до першої чи другої категорії в межах цієї класифікації не завжди прямо відповідає класифікації їх на впливові чи невпливові; за внутрішньопартійною структурованістю - аморфні (нерідко партії нагадують народні фронти) і добре структуровані; за рівнем централізованості влади в партії. Згідно з цим критерієм політолог А. Боднар виділяє централізовані і децентралізовані партії. Для централізованих партій характерними є високий рівень обов'язковості рішень партійного керівництва для місцевих організацій та членів партій, партійний контроль за діяльністю депутатів і посадових осіб виконавчої влади - членів партії. Як правило, найбільш жорсткою централізацією відрізняються політичні партії з комуністичною та фашистською ідеологією. Для децентралізованих партій не є характерним партійний контроль за діяльністю депутатів і посадових осіб виконавчої влади - членів партії. Деякі новонароджені партії посткомуністичних країн Європи, і особливо - колишнього СРСР, декілька років тому, намагалися відійти від тоталітарної практики централізованої партії "керуючої і спрямовуючої", будували свою структуру на принципах децентралізації[11, c. 102-104].

Згідно з цим внутрішньоорганізаційним критерієм американський політолог Дж. Сарторі класифікує політичні партії на організовані (істот-ні) та неорганізовані (неістотні).

До перших він відносить ті партії, які мають можливість впливати на характер та конфігурацію партійної системи. Це партії, що володіють коаліційним потенціалом та здатністю здійснювати політичний шантаж (т. зв. тест репрезентативності). Неорганізовані (неістотні) партії - це партії, які формують лише тло партійної конкуренції. При чому якщо до організованих партій Дж. Сарторі переважно зараховував великі за розмірами партії, то дослідження Дж. Смітта доводять, що організованими можуть бути і малі партії. Заслуга Дж. Сарторі у формуванні теорії політичних партій полягає ще й у тому, що він вводить у класифікацію політичних партій поняття "ідеологічні дистанції" між партіями і дає розгорнуту характеристику анти- і просистемним партіям.

3. Типологізація політичних партій за іншими організаційними чинниками

Політичні партії, як відомо, завжди виражають певні інтереси та прагнення різних соціальних верств суспільства. Відтак, найзагальнішою підставою типології політичних партій виступає соціальна основа.

Зазвичай, у соціальну базу включають ті соціальні групи, чиї соціальні інтереси найкраще відображаються у політичній платформі партії і її практичній діяльності. Саме за критерієм "соціальна основа" пропонував класифікувати політичні партії М. Вебер. У його типології розрізняються наступні види: а) група прихильників, що об'єднуються не стільки спільною політикою, скільки авторитетом вождя - харизматична, вождистська партія; б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів; в) сучасна організована "масова партія" з високим рівнем бюрократизму і дисципліни. Позаяк існують і інші точки зору на типологізацію політичних партій за критерієм - соціальна основа[4, c. 56-57].

Перша (домінуюча приблизно до середини XX століття): політичні партії - репрезентант і безпосередній "втілювач у життя" інтересів певного суспільного класу (так званий класовий підхід до визначення соціальної бази політичної партії). Такого підходу щодо ролі соціальної бази додержується, зокрема, марксизм-ленінізм, який виходить із того, що пролетаріат є основою створення робітничих партій. Солідаризуються з ним консерватори, християнські демократи, котрі також виходять із того, що соціальною основою створення їх (консервативних та християнсько-демократичних) партій є відповідні класи - великої, середньої, а іноді і дрібної буржуазії.

Інша точка зору на визначення соціальної бази політичної партії навпаки виходить із думки про те, що політична партія не повинна виражати інтереси якогось одного класу чи соціальної верстви.

У боротьбі за виборця кожна із політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких (власність, свобода, праця, рівність, справедливість, солідарність) є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних верств. Тому з середини XX століття виникають політичні партії на змішаній соціальній базі. Вони намагаються якнайповніше враховувати багатоманітні інтереси своїх потенційних виборців (так звані "партії для всіх" або загальнонаціональні партії).

У цьому контексті загальнонаціональний чинник у соціальній орієнтації партії має раціональний зміст і демократичну спрямованість.

Однією з перших загальнонаціональних була соціал-демократична партія Німеччини, заснована у 1959 році. У таких політичних партіях соціальна база виходить за межі певного соціального класу чи верстви і водночас стає неоднорідною.

Соціальна база таких партій в окремих випадках видається дивною з огляду на ідеологічне наповнення їх політичних програм. Прикладом такої "невідповідності" є сучасна соціальна база політичних партій соціал-демократичного спрямування. Якщо раніше ці партії мали більшість прихильників серед нижчих прошарків суспільства (робітників, селян), то сьогодні соціальна база їх формується більшістю з представників так званого "середнього" класу та "вищої ланки, прошарку" "середнього" класу. А це призводить до еклектизму в ідеології (оскільки необхідно узгоджувати інтереси (іноді і протилежні) тих груп, що є наявними у соціальній базі політичної партії). Тут прикладом можуть слугувати ідеологічні платформи Республіканської і Демократичної партії Сполучених Штатів Америки. Іноді ця ідеологічна неоднорідність як наслідок неоднорідності соціальної бази призводить до виникнення різноманітних фракцій та течій у самій політичній партії. Дані групи намагаються узгодити ці різноманітні інтереси своїх виборців. Наприклад, у Лейбористській партії Великобританії існує декілька фракцій, що знаходяться на лівих, центриських та правих позиціях. Разом із тим наявність багаточисельних груп та течій у політичній партії створює значні проблеми з огляду на труднощі у керівництві (а саме: необхідності узгодження діяльності поза цими фракціями та групами).

Специфіка встановлюваних та реалізованих на практиці деякими партіями обмежень на членство в них зумовлює класифікацію політичних партій на такі, що об'єднують своїх членів за критерієм їх належності до певної соціальної верстви чи групи суспільства. Відповідно до цього політичні партії, окрім класових та загальнонаціональних, можуть класифікуватися на: національні, жіночі, селянські, регіональні (регіонально-культурні чи земляцькі), антивоєнні, професійні, екологічні, вікові тощо.

Іноді створюються так звані гротескні партії (гротеск - химера, печера), які не мають якоїсь певної соціальної бази, а об'єднують прихильників якого-небудь роду занять чи захоплення, наприклад, "шанувальники пива". Ці партії не претендують на владу, вони наполегливо відстоюють коло своїх інтересів, мають невеликий, але згуртований склад. Політичні позиції тих, хто вступає в партію, переважно визначаються не їх соціальним становищем, а суб'єктивними факторами - залежно від способу мислення даної людини і від того, як вона уявляє собі свої інтереси і місце в суспільстві[9, c. 81-82].

Вищевикладене дає підстави стверджувати, що типологізація політичних партій за соціальною ознакою не така вже і проста. При типологізації політичних партій за цим критерієм слід враховувати такі аспекти:

1) з якими соціальними колами та групами пов'язані керівники партії;

2) які соціальні кола та групи мають найбільшу користь від її діяльності;

3) хто входить до складу партії та на кого партія може спиратися у своїй діяльності, тобто який у неї електорат.

Електорат - це та частина виборців ("elector" - виборець), що постійно голосують за конкретну партію на виборах. Електорат партії є відносно невеликим порівняно з кількістю виборців і навіть її соціальною базою. Християнські демократи спираються на електорат, що складається переважно з дрібних та середніх підприємців, соціал-демократи -з робітників, консерватори - з селян, неофашистські партії спираються на представників маргіналізованих прошарків соціальних груп - у першу чергу, малого бізнесу та фермерів тощо.

У плані визначення соціальної бази та електорату не менш заплутаною є типологізація і сучасних українських політичних партій. Тому характерною особливістю більшості політичних партій України є їх елітарність, відсутність у них реальної соціальної бази, а відтак, і неспроможності адекватно відображати структуру соціальних інтересів. Ця особливість зумовлена етомізацією суспільного життя та корпоративізацією соціальних інтересів політичних сил, що борються за владу. Тому багатьом українським політичним партіям характерні такі риси, як малочисельність, слабкість організаційної структури, відсутність чітко сформованих позитивних програм та ідейно-політичних платформ. Є надія на те, що зі стабілізацією партійної системи в України буде реальніше проглядатися як електорат українських партій, так і їх соціальна база.

У повоєнні роки з'явилися нові, нетрадиційні типи партій, котрі почали формуватися на невідомому раніше ґрунті - екологічному, антивоєнному. Саме на цьому ґрунті створені екологічні партії, що виросли з екологічного руху.

Останнім часом на таких же засадах формуються і так звані транзитні партії. Поняття "транзитна партія" стосується характеристики політичних партій держав перехідного періоду зі ще неусталеною соціальною, політичною, а відтак і партійною системою. В основному до цієї класифікації відносять партії країн, що знаходяться на етапі переходу від різних форм авторитаризму (чи тоталітаризму) до плюралістичної демократії. Цей термін застосовують переважно для визначення політичних партій, які виникли останнім часом на хвилі демократизації в колишніх авторитарних державах Латинської Америки, Східної Європи та колишнього Радянського Союзу[12, c. 98-99].

Ці новостворені партії відрізняються від політичних партій із традиційно існуючою демократією. Вони мають риси "політичних рухів" чи "політичних коаліцій", з одного боку, і риси класичних політичних партій, з іншого. Часто є конгломератом різнорідних інтересів та груп, політичних напрямків, які об'єднуються в одне ціле дуже загальною спільною метою (наприклад, боротьба за незалежність чи демократію). Між тим їх зорієнтованість на досягнення влади (чи участь у її здійсненні), наявність відповідної політичної платформи, партійних атрибутів (символів, лозунгів), рекрутування членської бази надає їм ознак класичної політичної партії. Як і класичні політичні партії, вони створюють свої власні організаційні структури, борються за власну партійну ідентичність і сприятливі умови для партійної діяльності (передусім на законодавчому рівні).

Загалом можна виділити три форми транзитних політичних партій. Перша представляє собою широке об'єднання типу "парасолькової структури" чи народного фронту, виникнення якого частіше за все пов'язане з проведенням перших демократичних виборів. Вони виконують завдання максимальної мобілізації підтримки населення на свою користь і протиставлення тим політичним силам, які виступають на підтримку попереднього режиму. Організаційна будова їх є досить нечіткою і слабо розвиненою. Такими були Громадянський Форум у Чехословаччині, Солідарність у Польщі, Саюдіс у Прибалтиці. Другою формою транзитних партій виступають оновлені правлячі партії попередніх політичних режимів. Зрозумівши безперспективність захисту збанкрутілого режиму, вони часто змінюють свої назви, корегують програми і, спираючись на ще вцілілу організаційну структуру та інертність виборців, виступають політичною альтернативою прихильникам радикальних суспільних змін. Такою була, наприклад, партія Демократичного соціалізму в Німеччині, Соціал-демократична партія Польщі, Угорська демократична партія, націонал-комуністи Прибалтійських республік СРСР. Третя форма транзитних партій - це етнічні партії. Це найновіший тип у класифікації політичних партій. Ці партії захищають інтереси певних етнічних груп, що зазнавали чи можуть зазнавати утисків від етнічної більшості (наприклад, Словацька національна партія - партія угорської меншини)[9, c. 39-41].

Важливим критерієм типологізації партій є їх статус та роль у політичній системі суспільства. За своїм змістом цей критерій класифікації політичних партій є багатоаспектним, оскільки за ним визначається місце і роль політичної партії в системі здійснення державної влади. Згідно з цим чинником, партії в політичній системі можуть типологізуватися на: правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу. Зазвичай, таким партіям притаманний консерватизм. Багато уваги в своїй діяльності правлячі партії приділяють роботі в уряді та парламенті, вони віддають перевагу розв'язанню соціальних, економічних та управлінських проблем, політичні ж дії зазвичай носять прагматичний характер; опозиційні, тобто такі, що не є правлячими на даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу. Опозиційні партії мають особливий образ політичних дій, що визначається головним їх завданням - завоювання шляхом усунення правлячої партії від влади.

Партійна діяльність опозиційних партій зосереджується головним чином у політичній сфері, розвитку економічної, культурної та інших сфер приділяється значно менше уваги. Такі партії, як правило, не ідентифікують себе з існуючим у країні режимом, піддають радикальній критиці існуюче суспільство та його політичні структури. Опозиційні партії протиставлять себе іншим партіям і особливо рішуче дистанціюються з правлячими партіями.

Характерною рисою опозиційних партій є динамізм, що орієнтований на зміни та реформи. Саме через опозиційність діяльності політичних партій до системи державної влади, зазвичай, визначається їх правовий статус у політичній системі суспільства. Цей підхід покладений в основу поділу політичних партій на: легальні, тобто ті, діяльність яких дозволена і вони, відповідно до вимог законів, зареєстровані; напівлегальні - не зареєстровані, але і не заборонені; нелегальні - заборонені законами держави і діють в умовах конспірації, або ж підпільні.

За методами і засобами діяльності розрізняють партії парламентського та непарламентського (авангардного) типів. До перших, як правило, відносять партії соціал-демократичного, ліберального або консервативного спрямування, до других - партії комуністичної або неофашистської ідеології.

Загальновизнано, що основний зміст діяльності парламентських політичних партій - участь у виборах до органів державної влади з метою реалізації своєї політичної платформи. Такі партії називаються парламентськими[13, c. 52-54].

Для партій парламентського типу притаманні методи і засоби діяльності у межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі і формують за результатами виборів. Як зазначає М. Дюварже, для таких партій завоювання місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція виступає головною ланкою, іноді - керівним та організаційним центром.

У сучасних демократичних суспільства головним шляхом здобуття влади є перемога на виборах. Тому партія головні свої зусилля в період виборів спрямовує на те, щоб залучити на свій бік якомога більшу частину населення країни, щоб довести до широкого загалу людей необхідність втілення у життя політичної платформи партії. Для цього вона використовує різні методи і засоби: проведення агітації через ЗМІ, проведення різного роду рекламних акцій; організація зборів та мітингів; залучення до партії авторитетних людей для піднесення іміджу партії; внесення змін до програмних документів партії, щоб вони якнайкраще були пристосовані до конкретних політичних, економічних та соціальних умов; залучення із різних фінансових джерел коштів для матеріального забезпечення діяльності партії; об'єднання з іншими партіями у блоки на період виборів тощо.

Зовнішня діяльність парламентських партій зосередження переважно в парламенті та місцевих представницьких органах. Такий тип партій, природно, зацікавлений у збереженні стабільності політичної системи суспільства.

Проте існують партії, котрі через ряд обставин займаються позапарламентською діяльністю. Нерідко авангардистські партії з метою досягнення своїх цілей (переважно для завоювання або утримання влади) використовують протизаконні методи і засоби - від страйків, пікетувань і до таких радикальних, як фізичне знищення політичних опонентів, підкупи, шантаж, терор і т. ін. Сьогодні майже в кожній країні існують партії, які потенційно можуть бути названі авангардистськими. Потенційно, тому що як право-, так і ліворадикальні за системою цінностей партії здебільшого намагаються брати участь у виборах, а тому змушені діяти в межах правового поля країни. Приклад потенційно позасистемних партій - партія басків в Іспанії, радикальне крило якої вимагає побудови незалежної держави басків. Приклад "чистої" авангардистської партії - Курдська робітнича партія, яка шляхом збройної боротьби домагається незалежності Курдистану і є в Туреччині забороненою. Отже, світ політичних партій різноманітний і мінливий. Жодна типологія не може вичерпати всього багатства даного явища. Однак осмислення природи політичних партій обумовило спроби класифікувати їх за найбільш характерними ознаками[2, c. 93-94].

Типологія являє собою не більше, ніж абстрактну схему, яка приблизно впорядковує партійні комбінації й абсолютно не вичерпує їх розмаїття. В конкретній політичній дійсності партія нерідко має риси різних типів. Тому пізнавальний інтерес являють і "чисті" типи, і їх варіації. Проте вихідними критеріями типологізації все ж доцільно взяти такі основоположні характеристики політичних партій: ідеологічний ґрунт (як ціннісна та світоглядна основа), соціальна база (як відображення різнорідності та різноспрямованості суспільних інтересів), організаційна структура (як основний показник взаємодії з суспільством та умови ефективного функціонування партії в ролі суспільного інтегратора чи спеціалізатора), місце і роль партії в політичній системі та в суспільстві в цілому (як індикатор політичного розвитку країни) та методи і засоби діяльності політичних партій.


Висновки

Найбільш уживаними в партологічній науці є типологізації політичних партій, яку запропонували М. Вебер та М. Дюварже. Однак і їх типологізації потребують відповідної адаптації до сучасних умов партійного будівництва. Така адаптація необхідна хоч би тому, що М. Вебер, наприклад, запропонував дві типології політичних партій, незалежні одна від іншої.

Перша типологія М. Вебера стосувалася історичної ґенези партій. Він виділяв партії знаті - як угруповання, які спираються на слабкі і нетривкі зв'язки і керовані непрофесійними лідерами, а також масові партії, які засновані на чіткій організації і на власному бюрократичному апараті. Перший тип партій існував у XVIII і XIX ст., а з поширенням загального виборчого права, стабілізації демократії з'являються масові партії. Однак дана класифікація є достатньо загальною і відображає еволюцію політичних об'єднань дуже схематично.

Відповідно до другої більш прийнятної типології політичні партії поділяються на партії патронажу, партії інтересу чи класові партії та світоглядні партії. Перші - це такі партії, які формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками власного штабу різноманітні адміністративні посади. Другі - це партії, що свідомо зорієнтовані на реалізацію інтересів певного класу чи соціальної верстви. Треті – це партії, які служать певній ідеології чи світогляду. М. Дюварже запропонував типологію політичних партій за організаційним критерієм, тобто за організаційною будовою політичних партій. На його думку, сучасні політичні партії визначаються меншою мірою своїми програмами чи групами своїх прихильників, ніж типом своєї організації. Партія є спільнотою на базі певної специфічної структури, орієнтація ж на ідеологію, вважав М. Дюварже, витікає із ліберального уявлення про партію. Тобто він не заперечував роль ідеології при формуванні політичних партій. І все ж, кожний із них (М. Вебер і М. Дюварже) при типологізації політичних партій акцентує увагу на одному із визначальних критеріїв. М. Вебер кладе в основу світоглядний (ідеологічний), а М. Дюварже - організаційний, критерій.


Список використаної літератури

1. Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория // В кн.: Современная сравнительная политология: Хрестоматия. -М., 1997.

2. Дюварже М. Политические партии. - М.: Изд-во "Академический проект", 2000.

3. Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка. -1991. -№1.

4. Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політологічного центру "Генеза". - 1995. - №2.

5. Латинская Америка: политические партии и социальные движения // З.В. Ивановский; РАН, ИН-т Латинской Америки. -М., 1993.

6. Литвин В. Партія як форма політичної організації суспільства // Політика і час. - 1992. - №1.

7. Марченко М.Н., Фарушкин М.Х. Буржуазные политические пар-тии: Социально-философский анализ. - М., 1987.

8. Михельс Р. Социология политических партий в условиях демо-кратии // Диалог. - 1990. - №3, 5, 7, 9, 11, 16, 18; 1991. - №3.

9. Острогорский М. Демократия и политические партии. - М.: РОССПЭН, 1997.

10.Политические партии: Справочник. - М., 1986. - 381 с.

11.Типология политических партий и партийных систем (обзор) // В кн.: Политические системы буржуазных государств: Реферативный сборник. -М., 1980.

12.Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій та партійних систем. -Львів, 2004.

13. Якушик В.М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політичні читання. - 1992. - №3.

загрузка...
Top