Територіальна організація влади в Україні: якою вона має бути?

У Розділі IX «Місцеве самовря­дування та територіальна ор­ганізація влади» проекту нової редакції Конституції України, що його внесено на всенародне обговорення [1], йдеться про дещо відмінні за своєю політико-правовою природою інститути — місцеве самоврядування та його органи, АР Крим та її органи, місцеві державні адміністрації.

Що ж є спільного та які відмінності мають ці інститути, якщо керуватися чинною Конституцією України?

По-перше, всі вони мають безпосе­реднє відношення до народовладдя, тобто до тієї влади, про яку йдеться у ст. 5 Конституції України.

По-друге, всі вони діють на локаль­ному рівні нашої держави.

Органи місцевого самоврядуван­ня — відносно самостійний інструмент здійснення влади, джерелом якої є на­род (ч. 2 ст. 5), хоча питання про їх місце і роль у системі народовладдя залишається спірним.

Верховна Рада та Рада міністрів АР Крим — представницький та виконав­чий органи АР Крим (частини 1, З ст. 136). Вони є своєрідною формою регіонального самоврядування, хоча це питання також є спірним.

Місцеві державні адміністрації — органи державної виконавчої влади в областях і районах, містах Києві та Севастополі (ч. 1 ст. 118), але їх кон­ституційний статус також потребує реформування.

Отже, порушені питання потребу­ють ґрунтовного дослідження та на­лежного врегулювання на конститу­ційному рівні.

У вітчизняній науці конституцій­ного права є два конкуруючі підходи до розуміння походження тих владних повноважень, процесом реалізації яких є місцеве самоврядування, — дер­жавницький та громадівський, а також їх різні модифікації. Це заважає мати сьогодні сталу концептуальну основу для конституційного реформування місцевого самоврядування та його си­стеми.

Суть цих підходів коротко зводить­ся до такого.

Прихильники громадівського під­ходу вважають, що корінь зазначених повноважень — у самій громаді (тери­торіальній спільноті жителів села, се­лища, міста), в її природних правах, які держава лише визнає та гарантує, або ж у так званій муніципальній, місцевій, самоврядній, владі місцевого самоврядування, яка, на їх думку, є са­мостійною від державної публічною політичною владою.

Прихильники державницького під­ходу розглядають місцеве самовряду­вання як процес реалізації децент­ралізованих державно-владних повно­важень недержавними за своєю при­родою суб´єктами — територіальними громадами (територіальними спільно­тами громадян) та тими органами, які вони обирають (органами місцевого самоврядування).

По-різному вирішується і питання про територіальний рівень, на якому воно має діяти.

З точки зору прихильників громадівської концепції — це так звані природні територіальні одиниці, яки­ми є, на їх думку, села, селища, міста, де їх жителі відчувають (можуть відчува­ти) себе територіальними громадами.

З точки зору прихильників держав­ницької концепції місцеве самовряду­вання може здійснюватися також і на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях.

По-різному вирішуються також і питання про особливості предмета місцевого самоврядування (питання місцевого значення чи будь-яке пи­тання, що потребує децентралізації), характер основного носія його фун­кцій і повноважень (територіальні громади чи органи місцевого самовря­дування), а також той принцип, за яким має визначатися його правова основа (дозволено все, що не заборо­нено законом, чи дозволено лише те, що передбачено законом).

З двох розглянених концептуаль­них підходів найбільш сучасним, євро­пейським є, як видається, держав­ницький підхід. Його основні ідеї втілені у Європейській хартії та Все­світній декларації місцевого самовря­дування.

Відповідно до цих міжнародно-пра­вових актів місцеве самоврядування визначається як право і реальна здат­ність «органів місцевого самовряду­вання» самостійно «регламентувати значну частину державних справ і уп­равляти нею», діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтере­сах місцевого населення (ст. З Хартії).

Стосовно ж територіального рівня, на якому має діяти місцеве самовряду­вання, то ним можуть бути передусім територіальні ланки, що найбільш близькі до громадян, а також ланки се­реднього та регіонального рівня, від­повідно до існуючого у кожній країні порядку (ст. 2 Декларації).

У чинній Конституції України, хоча і не до кінця послідовно, наведена са­ме громадівська концепція місцевого самоврядування, що призвело до ряду проблем, які нині бажано було б подо­лати у процесі здійснення консти­туційної реформи.

По-перше, виникла асиметрична за своїми правовими, організаційними та матеріально-фінансовими можливос­тями система місцевого самовряду­вання на так званому природному або базовому його рівні. Адже не кожне село, селище, місто як «природна» територіальна одиниця є настільки самодостатньою, щоб його громада (жителі) мала, як це передбачено ч. 1 ст. 140 Конституції та ст. 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Украї­ні», не тільки гарантоване державою право, а й реальну здатність здійсню­вати місцеве самоврядування.

По-друге, населення адміністратив­но-територіальних одиниць інших рів­нів позбавлено своєї правосуб´єктності, а утворювані цим населенням районні-та обласні ради як органи місцевого самоврядування, що пред­ставляють спільні інтереси терито­ріальних громад, не мають відповідних організаційних можливостей (власних виконавчих органів) для здійснення зазначеної конституційної функції. До того ж і їх повноваження не розмежовані між собою та з повно­важеннями відповідних органів дер­жавної влади — районних та обласних державних адміністрацій.

По-третє, у Конституції України є певна неузгодженість між положення­ми її розділів І та XI. Так, відповідно до ч. 2 ст. 5 основним носієм функцій і повноважень місцевого самоврядуван­ня є його органи, тоді як відповідно до ч. 1 ст. 140 та ст. 6 зазначеного Зако­ну — територіальна громада (жителі села, селища, міста). До речі, і Євро­пейська хартія у зазначеній якості визначає саме органи місцевого само­врядування, на кшталт типу рад чи подібних їм органів, хоча і не виклю­чає звернення до референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян у здійсненні місцевого само­врядування (ч. З ст. 3).

Які ж аргументи на користь недер­жавного походження повноважень місцевого самоврядування наводяться у спеціальній юридичній літературі?

По-перше, ці аргументи намагають­ся знайти у тексті самої Конституції України.

Аналіз вітчизняної моделі місцево­го самоврядування, вважає О. Батанов, є свідченням того, що держава сприймає місцеве самоврядування як особливу форму народовладдя та са­мостійний вид публічної влади. Тому місцеве самоврядування не може роз­глядатися як структурний та функціо­нальний елемент системи державної влади [2, 674, 682].

Такої ж думки і М. Теплюк, коли за­значає, що аналіз ст. 5 Конституції України дає йому підстави вважати, що тут йдеться про здійснення наро­дом публічної влади «взагалі», зокре­ма державної влади — через органи державної влади та влади місцевого самоврядування — через відповідні органи місцевого самоврядування [2, 277].

Визначення ж місцевого самовря­дування не як самостійного інституту публічної влади, а в контексті принци­пу децентралізації, на думку О. Ющика, — є некоректним. Очевидно, наго­лошує автор, що принцип терито­ріальної децентралізації державної влади уособлюють передусім державні адміністрації, а не органи місцевого самоврядування [2, 274].

По-друге, свої аргументи прихиль­ники громадівської концепції місцевого самоврядування намагаються отримати шляхом дослідження самоврядування взагалі як природної форми організації управління будь-якої суспільної со­ціальної спільноти, що ставить за мету реалізацію групових потреб завдяки об´єднанню спільних зусиль.

Місцеве самоврядування, на думку П. Любченка, — це форма самооргані­зації населення на місцях, що вияв­ляється в таких соціальних характерис­тиках, як самоуправління, самодіяль­ність, саморегулювання, самоконтроль. Для українського населення завжди ха­рактерним був високий рівень самоор­ганізації. Тому інституційна структура місцевого самоврядування буде життє­вою й ефективною лише тоді, коли вона буде створена на основі викорис­тання природного потенціалу самоор­ганізації населення [3].

У вітчизняній юридичній літера­турі також поширеною є думка про те, що місцеве самоврядування історично старше від держави, що його витоки сягають родоплемінного самовряду­вання у додержавний період, що в іде­алі держава за допомогою правових заходів має лише впорядковувати зовнішні оформлення самоврядної ак­тивності територіальних громад, не встановлюючи їх.

Нам видається, що шукати аргумен­ти на користь недержавного походжен­ня владних повноважень місцевого са­моврядування лише шляхом тлума­чення вітчизняної його конституційної моделі, яка сама потребує реформу­вання, — марна справа. До того ж шля­хом інтерпретації ст. 5 Конституції України можна дійти лише одного вис­новку: органи місцевого самовряду­вання поряд з органами державної вла­ди є відносно самостійним інструмен­том здійснення тієї влади, джерелом якої є весь народ, а не його частина, скажімо, територіальна громада.

Не є вагомим доказом на користь громадівської концепції місцевого са­моврядування і та обставина, що Кон­ституція України чітко розрізняє орга­ни державної влади та органи місцево­го самоврядування як дві самостійні системи органів влади народу. Систе­ма органів державної влади та система органів місцевого самоврядування є своєрідним полісистемним комплек­сом (механізмом), який складається хоча і з різних за своєю природою ор­ганів (державних та громадських), проте об´єднаних в організаційне ціле необхідністю забезпечення виконання одних і тих самих функцій державної влади, носієм і єдиним джерелом якої в Україні є народ.

Побічно зазначимо також, що в на­уці та світовій практиці державотво­рення добре відомі не одна, а принайм­ні дві форми децентралізації державної влади — адміністративна та демокра­тична. При цьому формами демокра­тичної децентралізації і є саме місцеве та регіональне самоврядування, а також адміністративно-територіальна автономія, про яку йтиметься далі.

Обґрунтовуючи концепцію поділу тієї влади, про яку йдеться у ст. 5 Конституції України, на дві її самостійні частини — державну та самоврядну, прихильники цієї концепції не завжди послідовні у своїх судженнях. Так, на­приклад, зазначається, що самоврядна влада (влада місцевого самоврядуван­ня) має підзаконний характер, бо вона легалізується державою шляхом її визнання та гарантування, що дер­жавні органи й органи місцевого само­врядування є рівними перед законом та рівною мірою є представниками на­роду в межах наданих їм повноважень.

Наголошується також, що місцева влада має такі спільні ознаки з дер­жавною владою, як: наявність відо­кремленого від населення апарату, який здійснює цю владу; безпе­рервність у часі, універсальність, за­гальність; заснованість на законах та інших нормативних актах; поширення на всіх осіб, які перебувають на певній території; можливість застосування засобів примусу в порядку і межах, визначених законом; територія місце­вої спільноти (громади) є державною територією, а місцеві жителі (члени територіальної громади) — громадяна­ми держави; місцеві справи вирішу­ються нею хоча і самостійно, але у руслі єдиної державної політики [4].

Ми вважаємо, що істину треба шу­кати шляхом дослідження таких важ­ливих категорій як влада та самовря­дування взагалі, державна влада та місцеве самоврядування зокрема.

Як про це справедливо зазначаєть­ся в юридичній літературі, проблема влади як соціального явища взагалі та державної влади як політико-правової категорії зокрема є однією з най­складніших та найбільш дискусійних у юридичній літературі [5]. Тому не зосереджуючись на цій дискусії, спро­буємо висловити своє бачення у кон­тексті питання, що є предметом цієї публікації.

Влада є закономірно притаманною людському суспільству, його найваж­ливішою властивістю і виникає в ньо­му так само незалежно від волі й ба­жання людей, як і матеріальне вироб­ництво, її суть полягає у здатності людського суспільства формувати за­гальну (пануючу, загальнообов´язко­ву) волю, а потім підкоряти цій волі поведінку всіх учасників суспільного ´ життя. У цій своїй якості влада вико­нує регулюючу, організуючу і контро­люючу функції у забезпеченні життє­діяльності людей, особливо у процесі здійснення ними суспільного, мате­ріального виробництва.

Як же проявляє себе влада?

Влада виявляється в конкретних суспільних відносинах, які виникають з приводу її здійснення між людьми. У суспільних відносинах з приводу вла­ди (владовідносинах) є дві сторони — суб´єкт влади (тобто її володар) і об´єкт влади (тобто підлегла сторона). Суб´єкт влади визначає і формує за­гальну (пануючу) волю, яка вира­жається, наприклад, у вигляді окре­мих правил поведінки, розрахованих на одноразове чи неодноразове їх ви­конання, а потім забезпечує підкорен­ня цій волі об´єкта влади. Така цілес­прямована дія суб´єкта влади на об´єкт влади є управлінням.

Отже, управління — це засіб вира­ження, процес реалізації влади, тоді як влада — джерело управління. Влада й управління існували в усі епохи, зок­рема і в ту, яка передувала виникнен­ню держави. Постійно змінювалися лише зміст влади та засоби її реалі­зації, тобто характер, форми і методи управління суспільними справами.

Управління може здійснюватися як шляхом керівництва з боку одних та підпорядкування інших, так і в формі самоврядування (самоуправління).

Самоврядування є там і тоді, де і коли суб´єкт (тобто її володар) і об´єкт влади (тобто підлегла сторона) збіга­ються в одній і тій самій особі. Це означає, що люди самі собою владарю­ють, самі собою управляють, що над ними немає ніякої іншої влади, окрім влади їх власного об´єднання.

Такий характер мала суспільна вла­да у додержавний період. З виникнен­ням держави вона стає політичною або державною (від грец. polis — держава; politike — державні справи).

Важливою особливістю цієї влади є відокремлення суб´єкта влади від об´єкта влади. З огляду на це і процес здійснення такої влади вже має харак­тер не самоврядування, а керівни­цтва — підпорядкування, а також по­требує таких важелів, як примус тощо.

І в умовах існування держави у суспільстві можуть існувати спільно­ти людей, які діють на засадах самоор­ганізації, самодіяльності та самозабез­печення, тобто на принципах самовря­дування. Проте до місцевого самовря­дування це не відноситься.

Місцеве самоврядування, на нашу думку, — це категорія історична. Во­но — невід´ємний супутник держав­ності. У сучасному його розумінні са­моврядування стає місцевим тоді, коли держави набувають децентралізовано­го характеру. Класичною формою де­централізації державної влади на рівень місцевих спільнот та їх органів можна вважати ті вольності, які нада­валися монархами середньовічним містам за принципами Магдебурзького права. Проте свого апогею цей процес досяг тоді, коли держава стала консти­туційною, а права і свободи людини та громадянина — гарантованими нею.

Отже, хоча природні підстави для місцевого самоврядування існували, поза сумнівом, в усі епохи державного життя, місцеве самоврядування як правова категорія, справедливо зазна­чає професор Ю. Панейко, постало тоді, коли «конституційна правова держава силою своєї законодавчої влади зорганізувала для своїх цілей ці громадські об´єднання і включила їх у власний організм... Твердження про існування якихось первинних власних прав місцевих громад, незалежних від державного правного порядку, є ви­твором фантазії теоретиків природно­го права» [6].

Чинна Конституція України, як ві­домо, не вживає таких понять, як «публічна влада», «публічна політич­на влада», «суспільна влада» тощо.

Суспільна влада за своєю природою є завжди публічною, тобто такою, що здійснюється за участю та у присут­ності людей, тобто публіки. Це означає, що її витоки перебувають у середині суспільства на всіх етапах його розвит­ку, а в сучасних умовах — у середині державно-організованого суспільства.

Державна влада є особливою пуб­лічною владою. По-перше, вона є єди­но суверенною, оскільки саме держава у демократичному суспільстві — це організація влади народу як носія су­веренітету та єдиного джерела влади. По-друге, саме державна влада та ЇЇ органи здійснюють законодавче регу­лювання суспільних відносин у дер­жавно-організованому суспільстві та володіють засобами примусу.

З огляду на це ч. 2 ст. 5 чинної Кон­ституції України як Основного Закону нашої держави повинна мати таку ре­дакцію: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює державну вла­ду безпосередньо і через державні ор­гани та органи місцевого самовряду­вання».

Це повністю відповідало б очіку­ваній формулі Декларації про держав­ний суверенітет України: «Народ України є єдиним джерелом держав­ної влади...» та поклало б край довіль­ному тлумаченню цієї важливої кон­ституційної норми. У свою чергу, це дало б змогу внести суттєві корективи у діючу конституційну модель місце­вого самоврядування на всіх рівнях адміністративно-територіального уст­рою України: відмовитися від інститу­ту органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси те­риторіальних громад; надати право районним та обласним радам, а також Київській та Севастопольській мі­ським радам створювати свої власні виконавчі органи; визнати жителів районів та областей територіальними спільнотами (територіальними грома­дами, колективами), як це, наприклад, зроблено у Франції та Польщі.

До речі, і в конституціях багатьох наших сусідів (Болгарії, Білорусі, Словакії, Чехії тощо) йдеться саме про державну владу, носієм якої є народи цих держав [7].

На жаль, надзвичайне захоплення у 90-ті роки XX ст. так званою політи­кою роздержавлення, а також громадівською концепцією місцевого самоврядування не дало змоги зроби­ти це своєчасно.

Місцеве самоврядування — не єди­на демократична форма децентралі­зації державної влади на місцях. Світовій практиці державотворення добре відома так звана територіальна (адміністративно-територіальна, регіо­нальна, обласна) автономія.

У науці та світовій практиці держа­вотворення під автономією розумієть­ся самоврядування певної території у державі, що має свої історичні, геогра­фічні, економічні, мовно-культурні, релігійні, національно-етнічні та інші особливості.

У літературі радянських часів національний фактор при визначенні автономії вважався провідним, а сама автономія розглядалася як одна з форм здійснення права нації на само­визначення. Ця ж обставина давала можливість розглядати кожне авто­номне національно-територіальне ут­ворення не як звичайну форму децен­тралізації державної влади за умов унітарної держави, а як державно-політичне утворення, тобто як одну з форм державності. Так виник феномен державно-політичної (автономна рес­публіка) та адміністративно-політич­ної (автономна область, автономний округ) автономії та федерації, заснова­ної на автономії її суб´єктів.

Проте федералізація та автономі­зація, як про це справедливо зазна­чається в літературі [8], — два різні за своєю політико-правовою природою принципи. їх відмінність полягає в ха­рактері влади: чи є вона первісною, власною, чи — децентралізованою. При федералізмі незалежні частини домо­вляються й об´єднуються, беруть участь у створенні колективної влади феде­рального союзу як його рівноправні члени. При децентралізації у формі ав­тономії суверенна державна влада по­ступається частиною прав своїм тери­торіям. Тому автономізація не супере­чить унітарній формі правління.

На відміну від суб´єктів федерації, автономні утворення хоча й мають де­які формальні ознаки державності (наприклад, внутрішнє законодавство та громадянство, власну символіку), проте державними утвореннями вва­жатися не можуть. Адже визначаль­ною рисою будь-якої держави є наяв­ність державного суверенітету, і навіть суб´єкти федерації не втрачають цієї своєї якості після створення ними со­юзної держави. Тому найбільш опти­мальною формою автономії у світі є не автономна республіка, як у союзних республіках колишнього Радянського Союзу, а автономна область, округ, регіон тощо.

В Україні питання побудови авто­номії на науковій основі порушено у зв´язку з наявністю у її складі АР Крим.

Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (Кримська АРСР) у такому її статусі діяла у складі Російської Федерації як один із її суб´єктів, а після її реорганізації у Кримську область — передана до скла­ду Української PCP.

Україна, як відомо, завжди була і є державою унітарною. Тому відновлен­ня у її складі Кримської АРСР призве­ло до ряду проблем концептуального та організаційно-правового характеру. Передусім треба було дати чітку від­повідь на таке запитання: чим є Крим­ська АРСР у складі України — держав­но-політичною автономією (тобто ав­тономною державою) чи звичайною адміністративно-територіальною ав­тономією? Проте чіткої відповіді на це запитання одразу не знайшлося, як не­має такої відповіді й сьогодні, зокрема у проекті нової редакції Конституції України.

Кримська АРСР, зазначалося, на­приклад, у ст. 75і Конституції УРСР 1978 p., «є складовою частиною Украї­ни і самостійно вирішує питання, віднесені до її відання». АР Крим, йдеться вже у чинній Конституції України, «є невід´ємною складовою частиною України і в межах повнова­жень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання» (ст. 134).

Щоправда певний крок у цьому на­прямі був зроблений Законом України «Про Автономну Республіку Крим» від 19 березня 1995 р. (діє у частині, що не суперечить Конституції України та Конституції АР Крим) [9].

АР Крим, зазначається у цьому За­коні, «є адміністративно-територіаль­ною автономію у складі України».

АР Крим «самостійно вирішує питан­ня, віднесені до її відання Консти­туцією України, іншими законами Ук­раїни та Конституцією Автономної Республіки Крим».

У цьому Законі визначені також ті питання, які віднесені до власної ком­петенції АР Крим, а також гарантії її самостійності у правовому, організа­ційному та матеріально-фінансовому відношенні.

Проте органи АР Крим (Верховної Ради АР Крим та Ради міністрів АР Крим) були визначені як органи зако­нодавчої та виконавчої влади АР Крим, що не гармоніювало з її стату­сом як самоврядної адміністративно-територіальної одиниці у складі України. До того ж і чинна Консти­туція України не внесла ясності у це питання. Тому місце Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим у системі народовладдя, передбаченого ст. 5 чинної Конституції України, залиши­лося не визначеним.

Ми вважаємо, що найбільш пер­спективним розвитком АР Крим є її реформування за принципами Євро­пейської хартії регіонального само­врядування, проект якої розроблений Конгресом місцевих та регіональних влад Європи, членом якого є Україна.

Відповідно до зазначеного доку­мента регіональне самоврядування оз­начає право і реальну здатність вели­ких територіальних утворень у сере­дині держави брати на себе відання суттєвою часткою державних справ під свою відповідальність та в інтере­сах свого населення, відповідно до принципу субсидіарності.

У проекті Хартії зазначається та­кож, що регіони користуються прерога­тивами самоорганізації, мають виборні та інші органи, власні повноваження, передбачені конституціями та націо­нальним законодавством, у межах яких можуть приймати рішення з урахуван­ням специфіки кожного регіону [10].

Проте вже сьогодні є всі підстави внести такі зміни і доповнення до чин­ної Конституції України. По-перше, ч. 2 ст. 5 викласти у такій редакції: «Носієм суверенітету і єдиним джере­лом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює державну владу безпосередньо і через державні орга­ни, органи місцевого самоврядування та органи Автономної Республіки Крим».

З огляду на це відповідні зміни ба­жано було б внести також і до ст. 7 Конституції України, викласти її в такій редакції: «Органи місцевого са­моврядування та органи Автономної Республіки Крим є демократичною формою децентралізації державної ви­конавчої влади та діють за принципа­ми їх правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності при вирішенні питань місцевого та регіонального значення в межах Кон­ституції та законів України».

У різних країнах по-різному засто­совуються демократична та адміні­стративна форми децентралізації дер­жавної влади. Тому світовій практиці державотворення добре відомі два ти­пи організації управління на місцях: англосаксонський або класичний (на всіх рівнях поділу держави діють ли­ше органи місцевого самоврядування) та французький або континентальний (поряд із системою органів місцевого самоврядування діють також і місцеві державні інституції типу префектур, урядових комісаріатів).

Україна як європейська держава обрала саме континентальний тип уп­равління на периферійному рівні, про­те пошук його оптимальної моделі відбувається не просто та породжує проблеми концептуального та орга­нізаційно-правового характеру.

По-перше, порядок, коли виконав­чу владу в областях, районах, містах Києві та Севастополі здійснюють відповідні місцеві державні адмініст­рації, викликав одну з найскладніших проблем — розмежування їх функцій і повноважень із функціями та повно­важеннями органів місцевого само­врядування.

Побіжно зазначимо, що в тих краї­нах, де органи місцевого самовряду­вання є господарями на відповідних територіях, а місцеві державні органи лише здійснюють контрольно-нагля­дові функції від імені держави, такої проблеми не існує.

По-друге, запровадження інституту здійснення місцевими державними адміністраціями повноважень, делего­ваних їм органами місцевого самовря­дування, а також практика поєднання в одному органі державної адміністрації та виконавчого органу місцевого само­врядування (м. Київ) не тільки супере­чить вимогам ч. 2 ст. 5 Конституції України, а й грубо порушує визнані світовою спільнотою принципи право­вої, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування та його органів.

Ось чому слід вітати пропозиції про необхідність запровадження у си­стемі місцевого самоврядування влас­них виконавчих органів: районних, об­ласних, Київської, Севастопольської міських рад, а також створення замість місцевих державних адміністрацій урядових інституцій з контрольно-на­глядовими функціями на рівні АР Крим та областей нашої держави.

Проте поки що залишається спір­ним питання щодо назви такої дер­жавної інституції, а також про її на­лежність до президентської, урядової чи президентсько-урядової вертикалі. Вважаємо, що ця проблема має бути вирішена в пакеті з реформою діючої форми державного правління, яка, на жаль, страждає таким недоліком, як дуалізм урядової влади.

Зважаючи на невеликий обсяг цієї публікації, її автор визнав за доцільне зупинитися лише на найбільш прин­ципових питаннях концептуального характеру. Він переконаний, що фун­даментальною ідеєю проведення ре­форми організації влади на місцях має бути децентралізація державної влади, у процесі якої держава має показати своє бажання та спроможність до са­мообмеження на користь місцевого та регіонального самоврядування.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

Проблеми реформування публічної влади. Збірник матеріалів та документів. — К., 2009. — С. 405-410.

Конституційне право України : академ. курс : підруч. для вищ. навч. закл.: у 2 т. / за заг. ред. ака­деміка HAH України Ю. С. Шемшученка. — К., 2008. — Т. 2.

Любченко П., Святоцький О. Місцеве самоврядування в Україні // Право України. — 2009. — № 12. - С. 86-87.

Волков В. Д., Гринюк Р. Ф. Коммунальное право Украины : учеб. пособие. — Донецк, 1997. — С. 18-20.

Теплюк М. Публічна влада в Україні : визначення поняття // Право України. — 2009. — № 5. — С. 6—21; Сіренко В. Деякі зауваження до питання про природу влади // Право України. — 2009. — № 11. — С. 46—51; Куян І. До питання про публічність і суверенність державної влади // Право України. - 2009. — № 11. — С. 52-56.

Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. — Мюнхен, 1962. — С. 8, 84. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

Про Автономну Республіку Крим : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 11.-Ст. 69.

10. Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії і Україні. - К., 2003. - С. 81-82.

загрузка...
Top