Тенденції та напрямки адміністративної реформи в Україні

Вступ.

1. Адміністративна реформа як складова забезпечення дієздатності держави.

2. Основні напрями та положення Концепції адміністративної реформи.

3. Роль Концепції адміністративної реформи в реформуванні адміністративного права України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Одним із реальних способів створити високоефективну систему управління державою є адміністративна реформа. Про необхідність проведення в Україні адміністративної реформи провідні політики і науковці заговорили відразу ж після проголошення незалежності. Очевидним було те, що новоутворена держава мусить мати і свою (а не успадковану від попередньої держави, заснованої на принципово інших засадах) організацію державної влади. Її головні засади були закріплені в Конституції України 1996 року, прийняття якої послужило імпульсом для розробки проектів проведення адміністративної реформи.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення потрібно вирішити ряд завдань, серед яких:

— формування високоефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

— формування сучасної дієвої системи місцевого самоврядування;

— запровадження нової ідеології функціонування органів виконавчої влади місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення та реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

— організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

— створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

— запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Концепція адміністративної реформи передбачає, що вона буде здійснюватись у п'яти напрямках і пройде в три етапи. Ці напрямки мають включати:

— створення нової правової бази, що регламентуватиме організацію і здійснення державного управління в Україні;

— формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

— кадрове забезпечення нової системи державного управління;

— зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

— наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.


1. Адміністративна реформа як складова забезпечення дієздатності держави

Перехід до стратегії держави-реформатора суттєво підвищує вимоги щодо кваліфікованості та оперативності дій органів державної влади. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає в процесі здійснення економічної політики, є тим меншим, чим більш вірно здатна владна система збирати й переробляти інформацію про передумови та наслідки управлінських рішень і виробляти адекватні засоби координації інтересів.

Конструктивність державної влади полягає як в її здатності розробити напрями і завдання економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені закони і прийняті рішення. Адекватність законодавчої активності держави забезпечується використанням відповідних методик оцінки і вироблення рішень та своєчасним надходженням інформації про стан соціально-економічної системи, економічні передумови та результат законодавчих рішень. Отже, єдність та динамічна співпраця законодавчої та виконавчої гілок влади є критично важливими для успіху стабілізаційних стратегій.

Динамічність економічних процесів викликає потребу в здійсненні органами виконавчої влади оперативних дій з тактичного і короткострокового стратегічного регулювання. У зв'язку з цим існує тенденція до концентрації цієї влади в руках компактного авторитетного і компетентного суб'єкта. Компактність зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, пов'язаного з обробкою інформації і узгодженням висновків. Авторитетність забезпечує виконуваність управлінських рішень. Компетентність дозволяє уникнути хибних рішень за умов "затягування" в поточні проблеми.

У зв'язку з цим важливу роль в даному процесі відіграє адміністративна реформа. Власне, те, наскільки ефективно уряд виявиться спроможним реалізувати об'єктивно обумовлені завдання держави-реформатора в майбутньому, залежить від того, наскільки ефективно проводиться урядом адміністративна реформа сьогодні. Оскільки ініціатором і провідником реформ в Україні є держава, то й система державного управління повинна:

- сприяти реалізації політики реформ;

- відповідати на зміни, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, реагувати і впливати на ці зміни;

- організовувати свою діяльність і процедури адекватно до економічної моделі, що існує в суспільстві.

На сьогодні перед апаратом державного управління поставлено завдання усунути суперечність між системою соціально-економічних відносин, що об'єктивно склалася зараз в Україні та, власне, устроєм й процедурами системи держуправління. Адміністративна реформа повинна також закласти методологічні й теоретичні підвалини постійного самовдосконалення й перебудови апарату в бік вищої ефективності відповідно до вдосконалення складових суспільної системи.

З моменту ухвалення Концепції адміністративної реформи в Україні накопичено певний досвід проведення практичних заходів, які, в основному, стосувалися реорганізації системи центральних органів виконавчої влади. За цей час також виявлено низку тенденцій в позиціях різних суб'єктів реформи, які впливатимуть на її зміст та результати[12, c. 225-227].

Загалом необхідно відзначити необхідність посилення фінансово-економічного обґрунтування, моніторингу та оцінки заходів адміністративної реформи. Реформаторські дії можуть і повинні бути відображені в грошовому чи іншому кількісному аспекті. Зміни цих кількісних показників як протягом часу, так і в порівнянні зі встановленими цілями, можуть бути виміряні у відношенні до використаних ресурсів. Це створить підґрунтя для кваліфікованої оцінки ефективності проведених чи запропонованих змін. Особливо в нагоді цей підхід повинен стати, наприклад, при визначенні витрат на утримання державного апарату. Сьогодні ж пропозиції "різко скоротити витрати" на державне управління не обґрунтовано відповідними розрахунками, вони пов'язані в основному з кон'юнктурними ідеологічними міркуваннями. Під таким кутом зору адміністративна реформа по суті не відрізнятиметься від кампаній з поліпшення та вдосконалення управлінської діяльності радянських часів, визначною рисою яких було формальне скорочення чисельності без поліпшення якості управління. Власне, специфічним для перехідних економік є те, що за неспроможності утримувати "дорогий" уряд, завдання, які стоять перед цим урядом, є за рядом параметрів значно більш складними та відповідальними, ніж у розвинених економіках.

На сьогодні обґрунтування нормативно-правових актів, що приймаються, є досить загальним. Широке визначення "неефективна система державного управління" (Концепція адміністративної реформи) не можна, по суті, використовувати як підставу для будь-яких реформаторських дій. Наприклад, особливо активно протягом останніх двох років відбуваються зміни в структурі центральних органів виконавчої влади. Ключовими аргументами для цих змін були "скорочення" та "консолідація", проте не доведено, що система, яка створюватиметься в результаті перетворень, буде значно ефективніше виконувати покладені на неї завдання.

На основі вивчення вітчизняного досвіду реформування системи державного управління можна із значною імовірністю передбачити, що при порушенні послідовності дій апарат управління буде змушений постійно "перебудовувати" себе під нормативно-правову базу, або ж постійно пропонувати зміни до цієї бази. Отже, висуваючи пропозиції про первинність правового забезпечення над економічними перетвореннями, ми створюємо умови для ймовірного конфлікту норм законодавчих актів та об'єктивних факторів (фінансових, наприклад) прийняття управлінського рішення. Не є таємницею, що протягом останніх років зобов'язання держави відповідно до чинного законодавства суттєво перевищували можливості державного бюджету забезпечити їхнє виконання[7, c. 124-126].


2. Основні напрями та положення Концепції адміністративної реформи

Після проголошення незалежності Української держави постала потреба реформування суспільства. Надзвичайно важливе місце у процесах реформування посідає реформа правової системи. Серед чинників, які сприяли прискоренню її проведення, велику роль відіграють прийняття Конституції України, а також вступ України в листопаді 1995 року до Ради Європи і необхідність виконання зобов’язань, в тому числі правового характеру, які взяла на себе наша держава.

Сучасне становище адміністративного права й права взагалі багато хто висвітлює лише в негативному плані. І це має причини. Однією з причин нинішнього соціально-економічного становища в першу чергу є недосконалість і серйозні недоліки в організації та порядку діяльності органів виконавчої влади та невідповідність ролі даних органів завдання і функціям перехідного періоду. Це, зокрема, загрожує посиленням кризових явищ і створює ситуацію некерованості соціально-економічними процесами в суспільстві.

Українське суспільство усе ще знаходиться перед цивілізаційним вибором, переживає історичний перелом, сутність якого полягає в переході від одного якісного стану до іншого: від монополії однієї форми власності до багатоукладності, від суспільних зв’язків, заснованих на тоталітаризмі, на принципах авторитарної держави, до моделі, що ґрунтується на нових принципах суспільного розвитку. Цей процес насамперед включає модернізацію механізмів соціального управління. Однак, якщо кризовий стан початку 90-х років характеризувався і водночас обумовлювався відсутністю в Україні державно-управлінського механізму, здатного забезпечувати владний регулятивний вплив на відповідні сфери суспільного буття, то криза кінця 90-х — це вже й наслідок дії чинної моделі урядування. За роки незалежності в Україні фактично відбулося відтворення адміністративної системи радянського зразка. Сутнісна невідповідність їй окремих нових інститутів не дозволяє їм розкрити свої конструктивні можливості. Чимало структур знаходяться в стані безперервної принципової реорганізації. Існуючий адміністративний апарат не здатний забезпечити ефективне функціонування державного механізму, на цивілізованому рівні виконувати свою основну функцію — надання послуг населенню. До мінімуму зведена результативність не тільки законотворчого процесу, але й чинність прийнятих законодавчих актів. Об’єктивно здійснюється широкомасштабна дискредитація державності. Не випадково суспільство щоразу зазнає серйозних поразок при спробі провести радикальні перетворення в політичній, економічній, соціальній чи інших сферах. Реальною стала загроза трансформації державного управління і дестабілізуючий і дезінтегруючий чинник, тобто у свою протилежність.

Саме тому і потрібна адміністративна реформа, і не будь-яка, а конструктивна і проміркована. Не останню роль у цьому відіграє засіб мислення[4, c. 10-11].

Можна сказати, що за сучасних соціальних реалій України лінійне мислення, яке ще продовжує значною мірою визначати методологічні підходи до аналізу соціального розвитку, стало принципово недостатнім і навіть небезпечним. Воно є однією з підвалин догматизму і неминуче зазнає невдачі, коли стикається з реальністю при потребі встановлення діагнозів, розроблення прогнозів та обґрунтування політичних чи управлінських рішень. Переконливий приклад: “несподіваність” падіння комуністичних режимів і розпаду Союзу РСР для радянського офіційного суспільствознавства.

Вже зроблено перші кроки на шляху здійснення правової, зокрема адміністративної, реформи.

З цією метою і була відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 року створена Державна комісія з проведення адміністративної реформи[2, c. 3].

3. Роль Концепції адміністративної реформи в реформуванні адміністративного права України

Основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні, розроблені Державною комісією з проведення адміністративної реформи згідно з Указом Президента України від 22 липня 1998 року “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні”, покладені в основу здійснення реформування системи державного управління.

Дана Концепція передбачає реформування органів виконавчої влади, державної служби, територіального центру та систем місцевого самоврядування, створення адміністративної юстиції, реформування адміністративного законодавства, а також головні напрями здійснення усіх цих заходів.

Центральне місце в проекті цієї Концепції посідає викладення основних напрямків розвитку і реформування адміністративного законодавства, перш за все оновлення змісту правового статусу громадян шляхом закріплення в законодавстві загальновизнаних прав і свобод громадян, створення реального механізму забезпечення реалізації цих прав і свобод. Значну увагу приділено також реформуванню законодавства про державну службу, про органи виконавчої влади. Вироблені напрями правового регулювання принципових засад функціонування цих органів, запровадження адміністративної реформи через різні форми судового контролю за виконавчою владою тощо.

Указом Президента України від 20 листопада 1998 року затверджено Першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи, якими передбачені заходи щодо реформування Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування шляхом прийняття відповідних законодавчих актів.

У порядку організації виконання цього Указу Міністерством юстиції були розроблені і здійснені конкретні заходи щодо прискорення прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів”, який, на жаль, досі не набрав чинності. Також було розроблено проект концепції Закону України “Про державний контроль у сфері діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб”. Розроблено проект Кодексу загальних правил поведінки державного службовця.

Ключове місце у правовому забезпеченні адміністративної реформи посідає адміністративне право. Метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, у яких кожній людині має бути гарантоване реальне додержання і охорона невід’ємних прав і свобод, а також їх ефективний захист у разі порушення. На вирішення цих завдань спрямована розробка Адміністративного кодексу України, Кодексу адміністративних процедур, в яких будуть упорядковані відповідні суспільні відносини[6, c. 22-24].

За ініціативою Міністерства юстиції розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року при Міністерстві утворено Робочу групу для підготовки низки актів з адміністративного законодавства, в тому числі Адміністративного кодексу України.

Згідно з розділом V Концепції адміністративної реформи розробляються проблеми, пов’язані з судовим захистом прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади та запровадженням адміністративної юстиції.

Відповідні робочі групи виходять з того, що необхідність розподілу юрисдикційної праці випливає із ст.ст. 125 і 127 Конституції України, які передбачають створення спеціалізованих судів.

Робота спрямована на забезпечення захисту громадян адміністративною юстицією, уособлює загальний механізм запобігання втручанню органів державної влади, їх посадових осіб в особисті справи громадян.

Питання адміністративної юстиції знайдуть своє відображення в Адміністративно-процесуальному кодексі та Закону України “Про судоустрій”.

Українська держава виходить з того, що ефективне державне управління як в центрі, так і на місцях повинно згідно з Конституцією України здійснюватися на демократичних засадах. Саме тому в розвиток Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” розроблені також проекті законів України “Про органи самоорганізації населення” та “Про порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання”, які подані Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України, а також проект Закону України “Про Програму державної підтримки і розвитку місцевого самоврядування”. Це і дещо інше вже зроблено. Можна з усією впевненістю сказати, що реформа, так як її показують, надзвичайно масштабна. Вона вражає тими великими перетвореннями, що мають бути зроблені. Адміністративна реформа в Україні — це не відновлення, не добудова радянської системи урядування, не поступове поліпшення, удосконалення чинної моделі, а розбудова принципово нової державно-управлінської системи[1, c. 7-10].

І тут треба зауважити декілька теоретичних моментів, пов’язаних з нею.

Креативність реформи. Як відомо, два типи внутріструктурного оновлення, що суттєво відрізняються один від одного. Відтворювальній, коли нове покоління структурних одиниць за якісними характеристиками, а отже й функціями, мало відрізняється від своїх попередників. Зміст такого оновлення лише в заміні зношених елементів дієздатними. Останні відтворюються за строго визначеними програмами, з не менш строгим контролем випадкових відхилень. Таке відтворення не змінює форму об’єкта і зміст його функцій. Поле діяльності таких систем обмежене еволюційно зайнятими ними нішами, а при суттєвих змінах у зовнішньому середовищі воно може додатково обмежуватися у зв’язку із зниженням положення об’єкта в метасистемі.

Інший ефект дають зміни, які відзначаються радикальним оновленням системи, коли виникають структури і функціонуючі одиниці з незнайомими раніше характеристиками. Ці зміни проявляються в новому способі діяльності, який перетворює реальність і в порядку зворотного зв’язку поглиблює модернізаційні процеси в системі, що оновлюється. Такого роду оновлення є вже не відтворювальнім, а продуктуючим нове.

Отже, проблема адміністративної реформи — це і проблема вибору моделі механізму соціального управління: традиційно статична, за допомогою якої стихія нового вводиться силою державної влади у жорсткі рам-ки відносин, чи інша, яка відкриває широку дорогу соціальної творчості і забезпечує свою ефективність на принципово новій основі. Кризовий стан економіки, гострота соціально-політичної ситуації об’єктивно підштовхують до першого варіанту, тобто до відтворення дещо поновлених механізмів адміністративно-командного типу в умовах високої централізації. Однак у кращому випадку це означатиме консервацію вже “зношеного”, а отже гальмування соціального поступу. Другий варіант відкриває широкі можливості, але вимагає радикальної зміни поглядів на сутність не тільки державного управління, але й самої держави як політичного інституту, врахування всієї сукупності факторів при визначенні та уточненні завдань реформи, виборі стратегії і тактики її проведення.

Адміністративна реформа в цілому зорієнтована на підвищення рівня самоорганізації суспільної системи. В Концепції зазначається: “Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства в змозі гарантувати і (які) неможливо знайти на ринку послуг. Вона постійно прагне дорегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям”.

Креативний за своєю глибинною суттю характер етапу розвитку України обумовлює принципову креативність адміністративної реформи. Однак ці процеси неоднозначні і внутрішньо суперечливі.

Як правило, суб’єкт управління з достатнім енергетичним потенціалом реагує на виникаючи відхилення в системі комбінаторним набором уже вироблених ним або продукованих нових способів відповідної дії. Однак незначний внутрішній енергетичний потенціал чинної системи урядування робить її нездатною на адекватну відповідь. Креативність же всесильна. Криза — це прояв, наслідок неспроможності соціальних регуляторів. Вона неминуче призводить до їх зруйнування, розчищає простір для творення нових систем соціального управління. Протидія державного механізму інноваціям тільки посилює дію креативних факторів і може призвести до його перебудови у кризовому варіанті, в тому числі з проходженням стадії соціальної катастрофи[8, c. 15-18].

Україна знаходиться в точці галуження, вибираючи шлях подальшого розвитку, а відтак і розбудови системи урядування. Однак майбутні стани країни (держави, суспільства) не просто відкриті й непередбачувані. Не все, що бажане суб’єкту реформаторської діяльності, може бути реалізоване в конкретних умовах, конкретному соціальному середовищі. Існує обмежений спектр майбутніх можливих і доцільних форм суспільної та державної організації країни, поле її шляхів у майбутнє. Можна припустити, що існували ймовірні шляхи трансформації СРСР у новий тип міждержавного об’єднання, який не мав аналогів. Однак вибраний шлях — остаточна модель нового Союзного договору, а тим паче так званий Державний комітет надзвичайного стану — виявилися за межами такого спектру.

Майбутні форми соціальної і вужче — державної організації в Україні відкриті у вигляді віяла наперед визначених можливостей. При цьому існують певні “коридори” еволюції. Один з них — це шлях суспільства в майбутнє з урахуванням необхідності гармонізації інтересів не тільки соціальних, але й етнічних його компонентів, на що має бути зорієнтована і адміністративна реформа.

Відкритість зовнішньому середовищу. У Концепції адміністративної реформи зазначається, що метою реформування місцевих органів виконавчої влади є гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку. Одним з основних напрямків діяльності місцевих державних адміністрацій, що мають бути закріплені законодавчо, визначено реалізацію державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм і національно-культурного розвитку.

З огляду на демократізацію різних сфер суспільного життя, на етнонаціональне відродження система урядування, що створюється, має бути здатна до функціонування в умовах багатокультурності, до врахування інтересів усіх компонентів суспільства. Перебіг етнонаціональних процесів обумовлює національно-демократичний тип ідеології адміністративної реформи, справляє вплив на основні напрями її здійснення. Треба також зазначити, що у процесі модернізації системи державного управління спостерігаються дві крайності: а) прагнення звести її до механічного поєднання окремих елементів; б) надмірне ускладнення, внаслідок чого виникає певний психологічний бар’єр, своєрідний страх перед складністю проблеми адміністративної реформи[13, c. 3-6].

Адміністративна реформа дійшла до певної межі і опинилась майже у глухому куті. Так, щоб зробити перебудову в державно-управлінських відносинах, треба матеріально забезпечити державних службовців. І на такому рівні, щоб їм і не хотілося брати хабара або робити інші правопорушення. Якщо ж тільки закріпити законодавчо їхню діяльність та ще й вводити нові органи, не маючи кошт їх реального забезпечення, то матимемо ситуацію, яка склалася з Конституцією України. Коли і без неї жити не можна, але й порушують її доволі часто, що має в свою чергу доволі негативні наслідки.

Також одним з факторів, яким, я вважаю, можна зменшити кількість правопорушень в управлінським сфері, є спрощення процедур. Дуже складні, потребуючі багато часу процедури, які залишилися нам у спадок ще від радянських часів, залишають велике поле діяльності для хабарництва.

І ще одне. Це — інформаційне забезпечення. На тому етапі суспільного розвитку, на якому знаходиться зараз Україна, потрібне гарне інформаційне забезпечення.

Вирішення інформаційного питання може відбуватись у двох аспектах:

1. законодавчо зобов’язати засоби масової інформації висвітлювати діяльність держави, влади;

2. піти по прикладу Міністерств, які оголосили Конкурс на краще висвітлення їх діяльності.

Адміністративна реформа зараз знаходиться на такому етапі, що її швидкий розвиток гальмується низкою невирішених соціальних й інших питань[9, c. 118].


Висновки

Таким чином, в контексті адміністративної реформи в Україні слід говорити про пошук механізмів розробки та реалізації державної політики, які за мінімальних витрат забезпечували б максимальну ефективність координації інтересів акторів вітчизняної економіки.

Основними засобами такого регулювання конфлікту політичних інтересів та економічних можливостей є забезпечення прозорості процесу прийняття рішень та посилення громадського контролю за цим процесом. При слабкій державі, а Україна очевидно є такою, єдиною можливістю виконання визначеної стратегії є орієнтація на узгодження різноспрямованих інтересів суспільних сил на базі мінімізації їхніх конфліктів. Це виводить на перший план систему інститутів, які сприяють оформленню корпоративних інтересів економічних суб'єктів, їх доведенню до органів, що приймають рішення та забезпеченню зворотного зв'язку між об'єктами та суб'єктами державної економічної політики. Організованість корпоративних інтересів досягається в ході інституціалізації об'єднань економічних суб'єктів - створення відповідних ділових союзів на рівні галузей та економіки в цілому. Недержавні інститути, спрямовані на структурування інтересів економічних суб'єктів, формулювання групових інтересів та узгодження підприємницьких дій на мікро-, мезо- та макрорівні - об'єднання та асоціації професійного, галузевого, міжгалузевого та всеукраїнського рівнів, повинні бути тісно пов'язані з державними узгоджувальними органами. Для цього доцільним є вироблення пакету договірних умов, в яких було б сформульовано узгоджені напрями, завдання і пріоритети стратегічного розвитку та методи громадського контролю за їхнім дотриманням.

Незважаючи на те, що кількість таких підприємницьких об'єднань всеукраїнського рівня становить, за різними підрахунками, від 80 до 120, їхня співпраця з органами державної влади має здебільшого спорадичний характер. Це обумовлено як свідомо опозиційною позицією деяких таких організацій, так і відсутністю дієвих організаційних механізмів даної співпраці. В цьому контексті важливим кроком буде запровадження рад громадських організацій при всіх урядових комітетах, як це заплановано недавнім рішенням Уряду.


Список використаної літератури

1. Голосніченко І. Адміністративна реформа у контексті передбачуваного внесення змін до Конституції України//Право України. - 2004. - № 11. - С.7-10.

2. Дьомін О. Роль адміністративної реформи у державотворенні на сучасному етапі //Право України. - 2003. - № 5. - С.3-7

3. Журавський В. Щодо реформи адміністративно-територіального устрою України //Право України. - 2005. - № 8. - С.16-18

4. Корж В.Т. Адміністративно-територіальна реформа - це шлях до стабільності країни на перспективу/ В.Т. Корж //Голос України. - 2005. - 5 серпня. - C. 10-11

5. Матіос А. Державне управління в умовах адміністративно-правової реформи //Юридична Україна. - 2006. - № 2. - C. 34-37.

6. Пахомов І. Адміністративна реформа: предмет реформування //Право України. - 2004. - № 3. - С.22-24

7. Полешко А. Стан і перспективи реформування адміністративного права України //Право України. - 2007 . - № 9 . - С. 123 - 129

8. Полешко А. Сучасний стан і перспективи реформування українського адміністративного права //Право України. - 2005. - № 7. - С.15-24

9. Полешко А. Хід адміністративної реформи в Україні //Право України. - 2003. - № 4. - С.104-118

10. Пухтинський М. Адміністративна реформа: концептуальні та прикладні аспекти здійснення //Урядовий кур'єр. - 2003. - 19 березня. - C. 13

11. Сьомін С. Процеси глобалізації в контексті адміністративної реформи в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 2. - C. 61-67.

12. Тодика Ю. Адміністративна реформа в Україні в аспекті розвитку конституційного процесу //Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 2-3. - C. 224-238

13. Топчієв О. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2006. - № 6. - C. 3-6

загрузка...
Top