Світоглядні проблеми науки фінансового права

Як переконує історичний досвід, перехід від соціалістичного до постсоціалістичного суспільства надзвичайно позитивно позначився на розвитку правознавства в цілому та науки фінансового права особливо. Це сталося, насамперед, завдяки появі всезростаючих суспільних потреб у реальних наукових фінансово-правових дослідженнях, відмові від лженаукової апологетики фінансово-правової політики держави, відміні жорсткої політичної цензури правознавства в цілому, подоланні найвульгарніших проявів методологічного монізму та ряду інших чинників. Як наслідок з´явилося нове покоління вчених юристів-фінансистів, сформувалися адекватні велінням часу їх організаційні структури, почали складатися нові наукові школи, у геометричній прогресії стали приростати нові фінансово-правові знання. Щоправда, при ретельнішому аналізі з´ясовується, що новими у прирощених фінансово-правових знаннях є не якісно відмінні від попередніх ідеї, гіпотези, концепції, доктрини тощо, а головним чином факти, які всупереч тому, що вони відображають докорінно відмінну від попередньої фінансово-правову дійсність, все ж таки штучно вмонтовуються багатьма вченими юристами-фінансистами у старі, ще марксистсько-ленінські ідеї, гіпотези, концепції, доктрини. Цілком очевидно, що причини цього явища багатопланові, проте насамперед вони кореняться у панівних світоглядних засадах пострадянської науки фінансового права.

Принагідно зазначимо, що додатковим потужним мультиплікатором прогресу науки фінансового права стала в останні роки також глобальна криза публічних фінансів. Розпочавшись із краху докризової системи публічних фінансів, вона виявилась найдієвішим прискорювачем незворотних якісних змін у численних сферах суспільного буття та свідомості. Світова криза публічних фінансів не тільки позначила завершення існування тих станів суспільства і їх ідеологічних відображень, що уже вичерпали себе, а й достатньо чітко окреслила цілий ряд нових начал, засадничих принципів суспільного буття і свідомості, зокрема й свідомості наукової. Закономірно, що одні з найфундаментальніших змін, які уже намітилися та почали послідовно втілюватися у життя під впливом цієї кризи, на нашу думку, стосуються філософії публічних фінансів, філософії фінансового права і, знову-таки, світоглядних засад фінансового права.

Зокрема, началом начал останньої є постулат, що публічні фінанси — це легітимно привласнена державою з допомогою сили частина приватної власності (а в цілі попередні історичні епохи і вся власність) індивідів чи їх об´єднань для цілей цієї ж держави. А фінансове право прихильники цієї доктрини розуміють виключно як механічну сукупність владних приписів держави з приводу публічних фінансів, начисто позбавлену імпліцитних об´єктивних чинників, позадержавних рис. Такий стан речей, насамперед, є неминучим наслідком монопольного панування в науці фінансового права у минулому та нині елементаристського парадигмального підходу, який органічно зрісся в радянський час зі спотвореним економічним детермінізмом у розумінні природи й субстанціональних властивостей фінансового права та механічно перенесений методом діалектичного зняття у пострадянську наукову дійсність.

Більшість пострадянських вчених юристів-фінансистів (як вітчизняних, так і зарубіжних), як правило, не враховують той факт, що традиційна парадигма лінеарності, яка панувала в методологічних підходах творців науки з часів Ньютона, нині відсувається на другий план, тому що все більшу множину феноменів об´єктивної дійсності стало неможливим адекватно зрозуміти та пояснити на основі лише її методологічних підходів, тобто лише з позицій однозначності та одновекторності причинно-наслідкових зв´язків (стосовно фінансового права — тільки його економічним детермінізмом).

На передній край науки все більше висувається парадигма нелінеарності. Вона переносить акцент з досліджень інваріантів та станів рівноважності жорстких консервативних систем на дослідження процесів самоорганізації, станів нестійкості, темпоральності, тобто на процеси народження, виникнення нового, перебудови дисипативних та синергетичних структур, одним із найпоширеніших різновидів яких є право в цілому та фінансове право зокрема. Аналізуючи тенденції суспільного прогресу, які вже стали очевидними, можна припустити, що парадигма нелінеарності стане домінуючою у пізнанні більшості сфер суспільного буття післякризового соціуму.

Щоб не бути хибно зрозумілим, відзначимо, що ми не заперечуємо елементаризм як тип наукового пізнання взагалі. Як переконує аналіз розвитку науки, у тому числі виникнення, становлення й розвитку юриспруденції, елементаризм, що склався як тип наукового пізнання ще в античні часи на підставі аристотелівської схеми родовидових відносин, забезпечив і продовжує гарантувати науці багато видатних досягнень. Він залишається незамінним при вивченні кількісних і несистемних якісних властивостей явищ дійсності, а також несистемних явищ реальності в цілому, зокрема фінансового права. Однак для адекватного розуміння права як явища системного, особливо для систематизації права елементаристський підхід виявляється однобічним, обмеженим, не адекватним, що не дозволяє побачити й зрозуміти поряд з елементами явища зв´язків між ними, природних змісту, форм та меж цього ж явища, внутрішніх механізмів і тенденцій розвитку відповідних феноменів.

Раціональною альтернативою попередній, елементаристській детерміністській метапарадигмі пізнання позитивного фінансового права, є, на нашу думку, системна метапарадигма науки фінансового права, тобто системний підхід до його вивчення. Як переконує досвід розвитку багатьох інших, у тому числі гуманітарних наук, в основу системної метапарадигми науки фінансового права може бути покладена загальна теорія систем, що існує й успішно розвивається вже більше 100 років і в планетарному масштабі досягла вражаючих успіхів. У цілому ж історія системного підходу до розуміння явищ об´єктивної реальності нараховує кілька тисячоліть.

Право, у тому числі позитивне, за своєю природою атрибутивно системне явище. Цю його сутність зрозуміли й переконливо продемонстрували на прикладі його юридичних конструкцій ще давньоримські юристи. Проте, як переконує аналіз розвитку світової юриспруденції, її історія поки що склалася так, що системні дослідження права як явища об´єктивної реальності, особливо його системних властивостей проводилися час від часу, і то лише окремими вченими. Очевидно, саме тому поки що не існує жодної вітчизняної або закордонної наукової школи фінансового права, що виробила б необхідний сучасній науці фінансового права досвід застосування системного підходу до пізнання фінансово-правової дійсності. У цій ситуації іншого раціонального виходу зі становища, що склалося, ніж скористатися методологічним досвідом системних досліджень інших наук, на нашу думку, не існує.

Аналіз способів і підсумків використання системного підходу до пізнання об´єктивної реальності протягом багатьох століть, особливо більш ніж столітньої еволюції загальної теорії систем і результатів її застосування в різних науках у багатьох країнах світу переконливо свідчить про наявність декількох стійких методологічних моделей (парадигм) системного підходу до пізнання об´єктивної реальності. Ще в давнину, на початковій стадії розвитку системних досліджень була сформульована перша парадигма системного підходу до пізнання дійсності, відповідно до якої основні завдання системного дослідження лежать у площині знаходження способів рівноваги (у найширшому змісті цього поняття), збалансованості аналізованих систем. Саме з огляду на це побудовані тектологія А. Богданова, «загальна теорія систем» Л. фон Берталанфі, кібернетика Н. Вінера, математична теорія систем М. Месаровича, системно-пізнавальні концепції К. Боулдинга, А. Рапопорта, У. Ешбі й багатьох інших. Всі вони орієнтовані головним чином на дослідження стану рівноваги систем. Ця парадигма, як і наступні, має свої відмінні риси, однак жанр цієї наукової праці не дозволяє розкрити їх більш детально.

Наведу конкретний приклад результатів застосування першої парадигми системного мислення в науці фінансового права. Так, за допомогою цієї пізнавальної моделі вже близько 10 років досліджує податкове право Р. Гаврилюк. Найбільш концентрованими й узагальнюючими підсумками його праці стало обґрунтування нею егалітарної (інструментально-потребової) концепції податкового права [1], висновку про наявність взаємовиключних властивостей («квантової суперпропозиції») у публічних фінансів та їх спроможність у зв´язку з цим задовольняти загальні потреби соціуму або приватні потреби індивіда залежно від випадкового збігу обставин [2], принципу симетрії приватних і публічних потреб індивіда як теоретичного ядра егалітарної парадигми податкового права [3] та ряд інших принципових методологічних і теоретичних положень. Зокрема, вона дійшла висновку про те, що вчення філософії про властивості симетричних сторін кожної діалектичної суперечності є, зокрема, і теоретичним ядром егалітарної доктрини податкового права, становить у сукупності зміст принципу симетрії приватних і публічних потреб індивіда — платника податку. Субстанціональними властивостями цього принципу є: єдність симетричних протилежностей; їх взаємовиключення, взаємозаперечення; їх взаємопокладання, взаємопроникнення одна в одну; взаємоперетворення, самореалізація симетричних протилежностей; нерівноцінність симетричних протилежностей під час їх взаємодії; ієрархічність симетричних протилежностей [3, 107].

Важливі нові наукові результати одержала в дослідженні феномену інституту фінансового права внаслідок застосування методологічної моделі першої парадигми системного мислення Л. Вакарюк. Так, нею обґрунтований висновок про можливість і необхідність використання типових юридичних конструкцій фінансового права як інтегрального іманентного критерію визначення фінансово-правових інститутів і систематизації позитивного фінансового права за його внутрішніми якостями — правовими властивостями. Цей методологічний підхід до вивчення феномену інституту фінансового права дав змогу Л. Вакарюк виявити деякі закономірності правової матерії й сформулювати на підставі цього закон системного сепаратизму юридичних конструкцій фінансового права (полягає в тому, що різноякісні складові елементи   юридичної   конструкції фінансового права як системи завжди структурно незалежні між собою), закон оптимальності структури юридичних конструкцій фінансового права (сутність його полягає в тому, що жодна юридична конструкція фінансового права за своєю природою не може стискуватися або розширюватися безмежно як у часі, так і в просторі — їх завжди чітко детермінують мета існування відповідної юридичної конструкції й зумовлені цією метою її функції, тобто правові явища), реально збагатити науку фінансового права цілим рядом інших вагомих положень, узагальнень, оцінок і висновків. У своїй сукупності вони виявилися настільки нетрадиційними, якісно новими, революційними, тобто — парадигмально іншими, що вітчизняне фінансово-правове наукове співтовариство, яке перебуває здебільшого в полоні лінеарних методологічних підходів, не сприйняло позитивно цих результатів дослідження, представлених у 2008 р. у формі кандидатської дисертації «Інститут фінансового права: питання теорії та методології», мовчазно саботувало їх [4].

Таке явище повного несприйняття відповідним науковим співтовариством парадигмально нових знань протягом певного періоду (а інколи абсолютне несприйняття) в науці не є чимось винятковим. Наприклад, стосовно системного підходу до пізнання дійсності основні ідеї загальної теорії систем вперше були сформульовані та викладені в їх класичній формі Л. фон Берталанфі ще у прочитаних ним у Чикагському університеті лекціях в 1937-1938 рр. Проте перші публікації їх на сторінках наукових журналів з´явилися у 1947-1950 рр. Причину такої затримки сам Л. фон Берталанфі пояснював несприятливим інтелектуальним кліматом для системних досліджень, що панував у науці в 30-ті роки XX ст. Ця ситуація докорінно змінилася після Другої світової війни, коли саме системні дослідження дозволили «віднайти ключ» до керованої ядерної реакції і продемонструвати це усьому світу. Внаслідок цього ставлення світової наукової еліти до загальної теорії систем набуло протилежного — позитивного значення [5].

Головною відмінною рисою другої парадигми системного аналізу є перехід від дослідження переважно умов рівноваги систем, їхньої симетрії до аналізу неврівноважених та необоротних станів складних і надскладних динамічних систем. Це явище в праві, у тому числі фінансовому, проявляється суцільно, а точніше кажучи, це основний стан права взагалі: його постійний саморух, саморозвиток. Щоб переконливіше пояснити цю сутність права, звернемося ще раз до європейського праворозуміння, точніше, до розуміння феномену права Європейським судом з прав людини. Ґрунтовно та всебічно вивчивши це питання, беззаперечний авторитет у вітчизняній юриспруденції з цієї проблеми П. Рабінович дійшов висновку, що згідно з європейським праворозумінням (в дещо умовному сенсі) право — це об´єктивно зумовлені наявними біологічними та соціальними факторами конкретні й реальні можливості задоволення потреб (інтересів) суб´єктів соціуму, справедливо збалансовані з можливостями задоволення потреб (інтересів) інших суб´єктів та й усього суспільства і забезпечені відповідними обов´язками останніх. «Ясна річ, — резюмує П. Рабінович, — цією дефініцією позначено поняття про право так зване загальносоціальне (соціально-природне), а не державно-вольове, не „юридичне"» [6]. На завершення свого міркування П. Рабінович поставив риторичне запитання: «Чи не втрачається цілком нормативність, стандартизованість феномену права у тому праворозумінні, яке «висвічують» рішення суду?», на яке відповів: «Вважаємо, що ні» [4].

З позицій критеріїв загальної теорії систем право належить до нелінійних, тобто до складно ієрархічно організованих систем. А, як відомо, всі такі системи, що утворюються з великої кількості підсистем — галузь фінансового права з її численними підгалузями, на порядок численнішими складними інститутами, ще більш численними інститутами, субінститутами тощо, не є винятком і здатні непередбачувано флуктувати. Тобто спостережувані параметри таких систем підлягають не лише закономірним змінам, а й випадковим відхиленням від типових значень параметрів. При цьому якщо в аспекті стабільності таких систем, як переконує набутий наукою величезний досвід у вивченні цього феномену, флуктуації зменшуються з часом до наймінімальніших величин, тобто «прагнуть до нуля», то в напрямі нестійкості такі флуктуації завдяки позитивному зворотному зв´язку системи із зовнішнім середовищем, — у фінансовому праві, наприклад, зв´язку якого-небудь фінансово-правового інституту з адекватною дійсністю публічних фінансів — періодично стають настільки сильними, що з неминучістю спричиняють руйнування відповідної системи. Завдання ефективного законодавця в тому й полягає, щоб передбачити, вирахувати цей момент руйнування відповідної правової системи й завчасно підготувати заміну її новою, адекватною новому чи якісно оновленому зовнішньому середовищу (а післякризові суспільства постануть саме такими), системою фінансовоправових норм належної цільової спрямованості.

Цим процесом можна й необхідно ефективно управляти, тому що за даними загальної теорії систем у такий критичний момент, у точці біфуркації досить найменших впливів на систему для того, щоб вона стрибкоподібно, шляхом заперечення заперечення, перейшла з одного раніше стійкого стану, який став внаслідок безперервного розвитку (в нашому випадку фінансового права й фінансово-правової дійсності) нестійким, у новий стійкий стан. Внаслідок цього система набуває ще більш диференційованого, вищого рівня упорядкованості й організації, в остаточному підсумку набуває властивостей, за визначенням відомого вчееого-системника І. Пригожина, «дисипативної структури» [7]. При цьому ні на мить не можна забувати, що в момент перебування системи у точці біфуркації принципово неможливо передбачити, в якому напрямі розвиватиметься система, якби це відбувалося спонтанно, без зовнішнього втручання в цей процес (у випадку з фінансовим правом таке втручання може й повинен здійснювати законодавець) — до дисипативної структури чи хаосу. Тобто цим засвідчується фактично квантова природа — наявність взаємовиключних властивостей — у складних динамічних правових системах, зокрема у фінансовому праві.

У цій ситуації поводження таких складних систем, якими є всілякі якісно різні між собою феномени фінансового права, до того ж функціонуючих за умов незворотності часу, слід оцінити, швидше, як невизначене, ніж визначене. Тому що будь-яка складна система відповідно до сучасних постулатів загальної теорії систем здатна породжувати порядок й організацію з безладдя та хаосу в результаті процесу самоорганізації, в якій найважливішу роль відіграє випадковість. До того ж поки що наукою фінансового права не вироблено достатніх правил, за допомогою яких можна було б на підставі врахування внутрішнього стану системи, наприклад, юридичної конструкції конкретного податку, й сукупності факторів впливу на неї — відповідного зовнішнього середовища — однозначно або навіть із певною мірою ймовірності визначити такий стан цієї системи. Тут перед наукою фінансового права відкривається величезне поле докладання зусиль, хоча вже є й деякі цікаві результати.

Наприклад, з методологічних позицій другої парадигми системного аналізу І. Бабіним була досліджена така надскладна й наддинамічна правова система, як юридична конструкція податку. У підсумку автор одержав ряд принципово нових для науки фінансового права висновків, які істотно збагатили сучасні теоретичні уявлення про правову природу й сутність податку. Зокрема, він дійшов переконливого висновку, що на органічних внутрішніх і зовнішніх зв´язках елементів юридичної конструкції податку базується фундаментальна системність внутрішньої організації юридичної конструкції податку, система її зв´язків з відповідним зовнішнім середовищем, з механізмами керування оподаткуванням та їхнім розвитком, функціонування юридичної конструкції податку в цілому. І. Бабіним також з´ясовано, що для юридичної конструкції податку як інструмента права властиві, як мінімум, по дві групи внутрішніх і зовнішніх зв´язків податку як юридичного явища з відповідним зовнішнім середовищем. Урегульоване податковим правом відчуження законодавчо встановленої частки власності приватного суб´єкта від нього здійснюється за допомогою фіскальних елементів юридичної конструкції податку. Між кожним із фіскальних елементів юридичної конструкції податку й іншими елементами цієї групи існує органічний внутрішній зв´язок і взаємозумовленість. Одночасно є безперечними зв´язки всієї зазначеної групи фіскальних елементів юридичної конструкції податку й юридичною конструкцією права приватної власності суб´єкта оподаткування, які з позицій податкового права належать до зовнішніх зв´язків. Ця ієрархічна структура юридичної конструкції податку має на меті створення достатніх легітимних умов для вилучення законодавчо визначеної частини приватної власності в її виробника й спрямування її у відповідний публічний фонд коштів.

Другу групу внутрішніх зв´язків у юридичній конструкції податку становлять зв´язки, що складаються між організаційними елементами юридичної конструкції податку. У свою чергу, між групою організаційних елементів як якісно виокремленою субстанцією юридичної конструкції податку, з одного боку, і юридичною конструкцією права публічної власності на податкові надходження в бюджет або інший публічний фонд грошових ресурсів, з другого боку, складаються стійкі зовнішні зв´язки, метою яких є забезпечення надходження податку в грошовій або іншій формі у відповідний публічний фонд і зарахування цього податкового надходження на баланс цього фонду. Нарешті, І. Бабіним за допомогою другої парадигми системного аналізу встановлено також, що юридична конструкція податку складається з постійних і змінних величин. До перших належать суб´єкти податкових правовідносин — платник податків і публічний суб´єкт — одержувач податку. Зміна хоча б одного з них з неминучістю спричинює зміну відповідної юридичної конструкції податку іншою його конструкцією. Всі інші елементи — елементи оподаткування — не є постійними й можуть змінюватися в межах однієї й тієї ж юридичної конструкції податку. Вивчення всієї сукупності зв´язків елементів юридичної конструкції податку дало змогу авторові запропонувати й обґрунтувати концепцію первинних і вторинних якостей груп елементів цієї конструкції [8]. Тобто вивчення апріорно системного явища з позицій відповідного методологічного підходу дозволило І. Бабіну пізнати ті субстанціональні властивості досліджуваного явища, які, наприклад, при елементаристському підході завжди «вислизали» від ученого.

Третя основна системна парадигма має інший характер — вона методологічно зорієнтована, класично світоглядна, спрямована не на об´єкти, що підлягають системному дослідженню, а на аналіз найрізноманітніших системних теорій, що досліджують такі об´єкти, і їх наукового (категорійно-понятійного) апарату. У певному сенсі її можна назвати метасистемною парадигмою. Фактично вона виникла водночас з появою системних досліджень взагалі, тобто кілька тисячоліть тому. Однак більш-менш завершеної форми вона набула близько в середині XIX ст. [9]. Якщо в інших науках дослідники до неї зверталися багаторазово, то у правознавстві вона залишається поки що не затребуваною. Причиною тому, можливо, є відсутність критичної маси справді системних досліджень системних властивостей права зокрема і права як феномену дійсності в цілому.

Як тут бути? Більшість вітчизняних та зарубіжних вчених юристів-фінансистів, будучи представниками елементаристського підходу до правопізнання, прихильниками парадигми лінеарності, на цю проблему взагалі не зважають та продовжують розглядати фінансове право лише як механічну сукупність відповідних юридичних норм. Окремі з наймолодших представників цього ж підходу пропонують не збурювати наукове співтовариство новими методологічними парадигмами, зокрема, системним підходом до вивчення фінансового права, не «перемикати гештальтів» [10], послуговуючись термінологією Т. Куна, хоча б ще певний період часу, щоб «не травмувати заживо» загальновизнаних корифеїв науки фінансового права та «не кидати тінь» на класиків науки фінансового права минулого. Немає потреби доказувати, що такі уявлення утопічні — затребувана пострадянським оновленим, особливо післякризовим суспільством нова наука фінансового права неминуче постане. Більше того, її «паростки» уже трансформуються в «бутони».

Основне питання в іншому — чи склалася уже критична маса по-новому мислячих вчених юристів-фінансистів зокрема та правознавців в цілому, в яких «неначе полуда з очей спала», а самі вони «бачать по-іншому», в новому ракурсі уже, здавалося б, остаточно вирішені проблеми своєї науки? А якщо так, то чи усвідомили вони свою місію бути провісниками і представниками водночас нової науки, нового суспільства? Адже аксіоматично, що наука того чи іншого суспільства є невід´ємним елементом його культури, відображає специфіку усього культурного контексту епохи. Час покаже. Проте асоціально пасивно очікувати. Настав час форсайту [11] і в науці фінансового права.

Висновки до актуальної теми

1. Юридична наука (правознавство, загальнотеоретична юриспруденція) — це система знань про об´єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Загальними об´єктами вказаної науки є право і держава, а предметом — основні змістовні риси цих об´єктів. Юридична наука як наукова система складається з сукупності окремих її галузей, кожна з яких вивчає відповідні аспекти права і держави.

2.      Нагальна потреба у переосмисленні предмета і структури загальнотеоретичної юриспруденції та відповідної навчальної дисципліни все відчутніше зумовлюється не лише внутрішніми, а й зовнішніми чинниками, вирішальне значення яких пов´язане з розвитком міждержавних інтеграційних процесів у сфері науки та освіти. Адже формування єдиного європейського дослідницького й освітянського простору як мета Болонського процесу, до якого у 2005 р. приєдналася Україна, передбачає зближення національних освітніх програм, їх приведення у відповідність до європейських цінностей.

3.      У жодній західноєвропейській країні, як і на Заході в цілому, не існувало й не існує базової загальнотеоретичної дисципліни, яка б комплексно об´єднувала теорію держави і теорію права. На відміну від європейських традицій, у пострадянській загальнотеоретичній юридичній науці (насамперед Росії, України, Білорусі) продовжує домінувати думка, що вона має двоєдиний характер, який виявляється у дослідженні держави і права в межах єдиної науки в їх єдності, що відокремлення теорії права від твори держави є штучним, воно неминуче призводить до збіднення як правознавства, так і державознавства, ускладнює їх розуміння, суперечить вітчизняній традиції, згідно з якою загальна теорія держави і права протягом багатьох десятиліть складалася як єдина цілісна юридична наука; тому допускається лише внутрішня диференціація загальної теорії держави і загальної теорії права, тобто їх певна автономія як частин цілого, а не відокремлення частини від цілого і утворення нового цілого.

4.      Спроби модифікувати загальнотеоретичну юридичну дисципліну в напрямі сучасних уявлень про співвідношення права і держави, відповідно змінивши її назву із «загальної теорії держави і права» на «загальну теорію права і держави», поки що проблеми не вирішують. Для загально-теоретичної юридичної науки, як і для юриспруденції в цілому, притаманним залишається дуалізм предметів. Предметом загальної теорії держави і права, як правило, охоплюється «багатогранна і складна взаємодія суспільства і держави, роль і місце держави і права в політичній системі суспільства», «суспільна, групова та індивідуальна політична і правова свідомість», «загальні закономірності соціального життя, що визначають розвиток державних і правових явищ», «загальне і особливе у політичних режимах різних держав» тощо.

5.      Будь-яка наука може мати лише один предмет. Юриспруденція не є винятком. Дуалізм предметів логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання, власне, двох різних наук із двома різними предметами: науки про право — правознавства, предметом якої є право, і науки про державу — державознавства, предмет якої — держава.

6.      Предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв´язків і проявів, а держава як «публічно-правовий союз». Предметоутворювальним для загальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.

7.      Найважливішою функцією юридичної науки є виявлення соціальної сутності правових і державних явищ.

8.      До пріоритетних проблем юридичної науки, що потребують першочергового вирішення, слід віднести: кризу публічної влади, необхідність проведення конституційної, муніципальної реформ, потребу в доопрацюванні концептуальних основ інноваційної політики, незадовільний стан навколишнього природного середовища, нестабільність кримінального законодавства, корупцію тощо.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Гаврилюк Р. О. Егалітарна інструментально-потребова концепція податкового права // Право України. — 2007. — № 10. — С. 45—50; Гаврилюк Р. А. Эгалитарная (инструментально-потребно-стная) концепция налогового права // Современные проблемы теории налогового права : материалы межд. науч. конф. (Воронеж, 4—6 сентября 2007 г.) / под ред. М. В. Карасёвой. — Воронеж, 2007. — С. 24-32.

2.      Гаврилюк Р. О. «Квантова суперпозиція» публічних фінансів і ефективність правового регулю-вання оподаткування : проблеми теорії// Право України. — 2009. — № 6. — С. 154—160.

3.      Гаврилюк Р. Принцип симетрії приватних та публічних потреб індивіда — теоретичне ядро егалітарної парадигми податкового права // Право України. — 2009. — № 2. — С. 101—108.

4.      Вакарюк Л. В. Інститут фінансового права : питання теорії та методології: автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2008.

5.      Bertalanffy L. von. General System Theory. Foundations, Development, Applications. — London, 1971. - P. 95-96.

6.      Рабінович П. Феномен права : погляд Страсбурзького суду // Юридичний вісник України. — 2009. — № 14. -4-10 квіт.

7.      Пригожий И. От существующего к возникающему. — М., 1985. — С. 27; Пригожий П., Стен-герс И. Порядок из хаоса. — М., 1986. — С. 94.

8.      Бабін 1.1. Юридична конструкція податку : моногр. — Чернівці, 2008. — С. 87—92.

9.      Месарович М., МакоД., Такахара И. Теория иерархических многоуровневых систем. — М., 1973; Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем. — М., 1978; Уемов А. И. Системные аспекты философского знания. — Одесса, 2000; Садовский В. Н. Общая теория систем как метатеория // Вопросы философии. — 1972. — № 4. — С. 78—89.

10.    Кун Т. Структура наукових революцій. — К., 2001. — С. 124, 131, 134—135.

11.    Корсак К. Форсайт — забуте старе чи винахід XXI століття? // Науковий світ. — 2009. — № 8. — С. 6.

загрузка...
Top