Сутність плебсології та запобігання заворушенням

Плебсологія — це нове філософсько-правове вчення, яке започаткував і успішно розробляє доцент юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка М. Скригонюк [1].

Етимологічно назва цього вчення походить від слова «плебс», що у Стародавньому Римі означало частину населення, яка не була в рабстві, але й не користувалася політичними правами нарівні з патриціями — представниками родової знаті. Тобто це були люди із нижчих прошарків населення, простолюд.

Поява плебсології як окремого вчення не випадкова. Це об´єктивно зумовлено труднощами суспільного життя, суперечностями, що виникають між владними структурами і людьми, для вирішення яких кримінально-адміністративних заходів вже замало. Навіть у чинній Конституції України (статті 34, 39) йде мова про запобігання заворушенням чи злочинам. Водночас громадяни за Конституцією України (ст. 39) мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, а також мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. За незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій службовою особою або із застосуванням фізичного насильства передбачена кримінальна відповідальність (ст. 340 КК України).

Проте народ відірваний від безпосередньої, реальної державної влади і по суті не має ефективних важелів впливу на її органи, щоб захищати свої інтереси. Тому сучасне суспільне життя свідчить, що для захисту прав, свобод і законних інтересів громадяни застосовують й інші форми боротьби, які не згадуються в Конституції України: блокування руху транспорту, рейдерство, захоплення приміщень, захоплення заручників, виставлення наметів у громадських місцях, голодування, непокору і фізичні сутички з представниками влади, погроми, бунти, організацію вибухів тощо.

КК України (ст. 294) передбачає кримінальну відповідальність за масові заворушення, тобто порушення громадського порядку об´єднаннями людей, натовпами, що можуть супроводжуватися насильством, підпалами, опором представникам влади тощо. Кримінальна відповідальність передбачена також за групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК

України), а також за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК України). Адміністративна відповідальність встановлена за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій (ст. 185´ КпАП), а також про створення умов для цього (ст. 1852 КпАП).

Ці та інші законодавчі акти відповідають волевиявленню народу. Бо, як відомо, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, яка складається з 450 народних депутатів, обраних населенням (статті 75, 76 Конституції України). Вони і приймають закони, зокрема, щодо виступів народу. А народ — це населення держави, її громадяни, які мешкають на території держави і утворюють єдину соціально-біологічну спільноту, що безперервно відновлюється у процесі відтворення сукупності людей. Поведінка народу є способом його життя, сукупністю діянь і вчинків.

Згідно з Конституцією України (ст. 5) народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Труднощі полягають в тому, що народ — не сама влада, а лише її джерело, тобто вихідне начало. А для використання будь-якого джерела необхідні відповідні механізми.

Народ породжує владу, створює її органи, тому влада повинна піклуватися про благополуччя людей, забезпечувати їх природні та юридичні права і свободи, захищати їх законні інтереси. А якщо ці вимоги порушуються, то народ має право чинити опір гнобленню, як це і було записано ще в 1789 p. у знаменитій французькій Декларації прав людини і громадянина (статті 1-2). Отже, народ має право на своєрідну соціальну необхідну оборону, яка має знімати відповідальність.

У таких випадках виникає проблема урегулювання поведінки людей так, щоб не порушувався громадський порядок, не виникали масові заворушення, погроми тощо, не вчинялися злочини, а винні в їх скоєнні були притягнуті до відповідальності.

У вирішенні зазначених проблем для боротьби з масовими заворушеннями і груповими порушеннями громадського порядку знань криміналістики, кримінального права і процесу, кримінології, адміністративного права тощо недостатньо. Тут необхідні масштабні філософсько-правові, соціологічні, психологічні, економічні узагальнення, аналіз тощо. Тобто є потреба в новому науковому напрямі, який всебічно вивчав би усі види поведінки народу, його окремих груп у випадках порушення прав і законних інтересів людей, незадоволення вла-дою і можливою протиправною поведінкою самих людей. Отже, запропоноване М. Скригонюком вчення, яке назване плебсологією, не є випадковим. Воно актуальне, соціально значиме і відповідає соціальним потребам суспільства.

Вчених, які займаються проблемами плебсології, можна назвати плебсологами. Саме вони, напевно, будуть вивчати поведінку народу не тільки з погляду філософсько-правових проблем, айв інших напрямах, що стосуються багатопланових народних дій, образу життя людей, їхньої поведінки і особливо конфліктних ситуацій з органами влади. До цього можуть бути причетні проблеми економіки, політики, соціології, психології, моралі, культури, релігії тощо. Так, щоб пізнати складні людські стосунки, лише філософсько-правових поглядів недостатньо.

Але наука плебсологія, з огляду на етимологію її назви, має дещо умовний характер, бо народ — це не тільки простолюд, і він не є першопричиною суспільних заворушень, зокрема тих, які виявляються в позаконституційних формах.

Автор цього вчення початково зводив плебсологію до системи філософсько-правових поглядів про масову участь мудрого простолюду в праводержавотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах. Це визначення потребувало уточнення, оскільки запропонована початково квінтесенція плебсологічної концепції через форму названого терміна «філософсько-правове вчення» не розкривала сутність плебсології, а лише вказувала на певний напрям. Справа в тому, що в сучасних масових конфліктних соціально-державних процесах і їх організації бере участь, як правило, національна еліта з політиків, державних діячів, творчої інтелігенції, бізнесменів, студентів тощо, але не простолюд, нехай навіть мудрий. Не виключно, що під впливом критики, у квітні 2009 р. на пленарному засіданні Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції з плебсологічної тематики М. Скригонюк виголосив, що окрім простолюду об´єктом вивчення плебсології є також еліта людського суспільства [1, 20].

Історія знає випадки, коли широкомасштабного розмаху набували виступи проти влади людей, які мали нижчий статус за простолюд. Ми маємо на увазі повстання рабів під керівництвом Спартака, яке в 71 р. до н. е. охопило всю Італію. Це повстання було придушене лише римською армією, якою керував Красс. А, як відомо, раби не належали навіть до нижчих прошарків населення і не мали жодних юридичних прав. Але це не означає, що їх поведінка має залишатися поза предметом такої науки, як плебсологія.

Заворушення, виступи людей можуть мати місце не тільки проти влади, а й за певну владу, де одна група народу буде протистояти іншій. Це може призвести і до громадянської війни, що означає організацію і проведення збройної боротьби за державну владу між класами, соціальними групами населення, народу. І в цій війні може брати участь не тільки простолюд, а й високоосвічені політики, кваліфіковане командування. Історія пам´ятає державні перевороти, про які прості люди довідувалися лише після того як вони відбулися. Це ще раз підкреслює, що плебсологію не потрібно зводити лише до природно-соціальних процесів, які відбуваються в середовищі «мудрого простолюду».

Отже, за сутністю предмета плебсології її необхідно розуміти як систему філософсько-правових поглядів у формі вчення і як нову правову науку про масову участь мудрого простолюду, інших соціальних і національних груп у праводержавотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах, зокрема глобалізмі і антиглобалізмі, фінансово-економічних, політичних системах і кризах, різного виду виборах, плебісциті щодо поглядів про захист: природи; прав та свобод людини; тендерної рівності; сім´ї; національних та соціальних груп; рідної національної, а також справедливої інтернаціональної державності; мов, культур тощо, з метою морального, національного та правового об´єднання Європи, а також побудови світового класичного громадянського суспільства [1, 20].

З позиції плебсології населення держави можна вивчати як народ загалом чи мешканців окремих регіонів. А якщо необхідно більш конкретно знати чи прогнозувати особливо негативну плебсологічну поведінку людей, то доцільно вивчати певні їх групи, які можуть діяти корпоративно, захищаючи свої права, свободи та законні інтереси. Це можуть бути групи шахтарів, вчителів, лікарів, студентів, безробітних, ошуканих вкладників, водіїв, військових, пенсіонерів, малих чи середніх підприємців, засуджених тощо.

Плебсологію в широкому розумінні можна визначити як своєрідне народознавство — науку, що вивчає з позиції захисту прав, свобод і законних інтересів громадян суспільне життя людей та поведінку народу, витоки відповідної поведінки, її причини, можливі наслідки, запобігання заворушенням чи злочинам тощо. Вивчати народ можна не тільки з погляду права, а й з економічних, філософських, соціологічних, психологічних, моральних позицій, з урахуванням культури, літератури, релігії, народної творчості тощо. Але народознавство не варто зводити лише до етнографії, що вивчає культуру народів, їхній побут, уклад суспільного життя.

Плебсологічна наука вивчає поведінку не лише кримінального характеру, а й будь-яку спрямовану на захист природних прав і законних інтересів людей.

Для виконання конституційних вимог (статті 34, 39) із запобігання заворушенням чи злочинам з боку населення плебсологи повинні знати ті чинники, що можуть стримувати негативну плебсологічну поведінку народу, і використовувати їх для профілактики. Вивчення цих чинників потребує комплексного підходу, бо є чинники очевидні, а є такі, до яких необхідно приглядатися.

Безумовно, наявність законодавства, що забороняє певну поведінку під страхом притягнення до відповідальності, зокрема кримінальної з активною діяльністю правоохоронних органів, стримує від вчинення правопорушень. Норми моралі більш занурені в соціальне життя і можуть сприйматися неадекватно, хоча вони теж займають не останнє місце в регулюванні поведінки людей. Ці норми забезпечуються не примусовою силою держави, а силою суспільної думки. Ці норми є самобутніми, вони — у людських душах і вказують, що є добро, а що є зло.

Моральні норми можуть зосереджуватися у звичаях, традиціях. З одного боку, вони можуть відігравати стримувальну роль в негативній поведінці людей, особливо у разі санкціонування державою. З другого — якщо прийняті закони не відповідають звичаям, традиціям, то таке законодавство може бути сприйняте як несправедливе, а тому буде виправдання для його невиконання. Вести боротьбу з традиціями та звичаями дуже небезпечно.

Сукупність духовних і матеріальних цінностей, що лежать в основі культури, теж зумовлює плебсологічну поведінку народу.

Установлення режиму законності, забезпечення правопорядку, матеріального стану людей, впевненість у їх майбутньому може бути стримувальними чинником у негативній плебсологічній поведінці населення. А зниження рівня життя людей, зневажливе ставлення до ролі духовних, моральних цінностей у регулюванні суспільних відносин, туманне визначення ідеології розвитку суспільства посилює роль релігії як окремої форми свідомості людини. У преамбулі Конституції України однозначно записано, що вона була прийнята з усвідомленням відповідальності перед Богом.

Релігійні вірування разом з культурою, мораллю, літературою, наукою становлять усвідомлену національну самобутність, що відіграє певну роль в поведінці людей. Самосвідомість з релігійним забарвленням викликає смиренність і покаяння за свої гріхи, яких не потрібно допускати, що веде до морального вдосконалення, до позитивного розвитку в усіх напрямах людської поведінки. Релігія є важливішим стримувальним чинником від порушення прав, свобод, законних інтересів громадян, окремим важелем у забезпеченні законності і правопорядку.

І все ж таки релігійні норми, постулати тримаються лише на вірі, тобто розумності поведінки, думок, і експериментальному науковому доказуванню не підлягають. Але якщо існують стримувальні релігійні норми і віра в них, то їх треба сприймати і виконувати. Це буде лише на користь людей.

Отже, сутність плебсології як нового наукового напряму та чинники, що можуть стримувати плебсологічну поведінку народу, потребують подальшого дослідження і відповідних характеристик.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Плебсологія як філософсько-правове вчення. — К., 2008. — 764 с.
  2. Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту : Друга Всеукраїнська науково-практична конференція (24 квітня 2009 р.) : матеріали доповідей та виступів. — К., 2009. — Вип. 2. — 248 с.
загрузка...
Top