Суспільна мораль як предмет етики й юриспруденції

Коли предметом теоретичного осмислення є соціонормативна реальність, перед дослідником постає завдання неабиякої складності, викликаної чинниками як культурно- історичного, так і епістемологічного порядку. Попри це, в кожному випадку необхідно так чи інакше локалізувати «місцезнаходження» окремих соціальних регуляторів принаймні таким чином, аби уможливити вивчення їх конкретних буттєвих форм.

Вихідне уявлення про те, що буття права, моралі чи політики у формах ідей і норм має своєю передумовою їх існування у формі соціальних відносин, визначає основним предметом розгляду реальну суспільну практику і зумовлює необхідність використання емпірично-орієнтованих підходів до її осмислення.

Для ілюстрації цієї тези звернемось до деяких трактувань суспільної моралі, які пропонуються у спеціальній літературі. Метою нашого аналізу буде з’ясування їх зв’язків із відмінними стратегіями моралерозуміння, а також встановлення придатності розглядуваних інтерпретацій для використання в теоретичній і практичній юриспруденції.

Поняття суспільної моралі у пострадянській етиці. Уточнення значення поняття суспільної моралі видається необхідним з кількох причин. Серед найбільш важливих назвемо ускладнення структури сучасних соціорегулятивних систем; термінологічну обмеженість поняттєво-категоріального апарату юриспруденції й моральної філософії; плюралістичність, властиву як праворозумінню, так і сучасному розумінню моралі. Останню обставину продемонструвала, зокрема, дискусія, що відбувалась у рамках російсько-білоруського дослідницького проекту «Суспільна мораль: методологія дослідження, нормативно-етичні й прикладні проблеми» (2006-2007, 2009 рр.) [1].

Один із учасників дискусії, відомий російський етик Р. Апресян виокремив можливі напрями розуміння суспільної моралі: а) системи певним чином ієрархізованих цінностей; б) способи їх пред’явлення, або ж імперативне вираження; в) інструменти, які забезпечують їх дієвість на рівні інститутів, правил і процедур; г) навички членів суспільства з їх сприйняття і реалізації в комунікативних, кооперативних, корпоративних, професійних та інших відносинах [2, 10]. Зазначимо загальну відповідність цієї схеми відмінностям між основними напрямами праворозуміння: ціннісним («натуралістичним»), нормативістським і соціологічним: ціннісно-метафізичне трактування суспільної моралі в етиці корелює із юснатураліз- мом у правознавстві, тоді як функціональний підхід до її осмислення створює можливості передовсім соціологічного вивчення цього феномену.

Сам дослідник надає першочергове значення першому способу трактування. Згідно з Р. Апресяном суспільна мораль, поряд із абсолютною (абстрактною) мораллю й мораллю осо- бистісного вдосконалення, виступає особливою ціннісно-нормативною підсистемою моралі. Це «цінності й уявлення, пов’язані з життям спільноти, її само(управлінням) й політиками, які в ній здійснюються, а також відповідні [цим] цінностям вимоги й практики» [2, 4-5]. У змістовному плані суспільна мораль втілює спільне благо й справедливість, а у функціональному — спирається на особливі дисциплінарні засоби, забезпечуючи баланс індивідуальних і суспільних інтересів [3, 69].

Означене трактування моралі належить до субстанційних і ціннісних: суспільною мораллю є вже самі по собі змістовно визначені цінності й принципи як такі (спільного блага, балансу індивідуального й суспільного інтересів, справедливості), незалежно від форм та способів їх соціальної репрезентації. Така мораль, вочевидь, покликана визначати основний зміст державно-юридичного права, хоча фактична сфера її соціального втілення не обмежується останнім. Позитивом підходу Р. Апресяна є наголос на якісній специфіці моралі як особливого, ціннісно-орієнтуючого засобу впливу на людську поведінку. Водночас суспільна мораль тут розглядається дещо ідеалізовано, у відриві від реальної неоднорідності ціннісно- нормативної свідомості та від моральності, представленої змістовно відмінними поведінковими зразками. «Ідеальна суспільна мораль» як складова філософських концепцій слабо відрізняється тут від «реальної моралі» суспільства. Попри включення в дефініцію «практик», в яких втілюються відповідні цінності, автор статті не приділяє їм тут особливої уваги.

Вкажемо на ще один аспект розуміння суспільної моралі Р. Апресяном, який виокремлює А. Прокоф’єв: остання — це втілення моральних цінностей «не в будь-яких, а в особливих інститутах — позаправових і позаполітичних. Йдеться про корпоративні, професійні, комунальні способи регуляції поведінки. Ті, які мають формалізований та інституційний характер, але при цьому продовжують спиратися на ідеальні санкції й не допускають тотальної кодифікації. Які спираються на м’який примус і наступну добровільну відповідність, а не на прямий і постійний примус тощо» [4, 54]. У цьому випадку суспільна мораль виявляється своєрідною «сірою зоною» між таким правом і політикою, з одного боку, та індивідуальною мораллю, з другого [4, 54].

Слід зазначити, однак, що корпоративні механізми регуляції поведінки можуть охоплювати як моральне, так і юридичне регулювання: деякі види корпорацій у своїй внутрішній діяльності спираються на спеціальні інституції, уповноважені розглядати спори і порушення правил поведінки членів корпорації, а також використовують до порушників доволі жорсткі у психологічному відношенні санкції (прикладом можуть слугувати, зокрема, релігійні організації). Гадаємо, що такі механізми мають власне юридичний, а не моральний характер. Загалом же можливість відокремити інститути суспільної моральності від юридичних інститутів залежить як від розуміння поняття інституту (зокрема організаційного, функціонального чи норма- тивістського), так і від типу право- і моралерозуміння. Окрім цього, з огляду на таку властивість соціальних інститутів як транзитивність, один і той самий організаційний інститут (наприклад, держава чи корпорація) у певних відносинах може виконувати завдання як моральної, так і юридичної регуляції; державне право може реалізовувати певні функції суспільної моралі тощо.

В емпіричному узагальненні, здійсненому іншим учасником дискусії — О. Артем’євою — зазначається, що ідея суспільної моралі, присутня у працях сучасних дослідників, містить такі уявлення: а) зорієнтованість суспільної моралі на досягнення спільного блага;

б) суспільна мораль мислить «кількостями», для неї важливий критерій «більшості»; в) інституційність, опертя на установлення, які підтримуються організаційно й процедурно; г) суб’єкт і об’єкт вимог суспільної моралі можуть бути роз’єднані; ґ) суспільна мораль допускає колективний осуд (рос. — вменение); д) вона неодмінно формалізована й кодифікована, принаймні частково [5]. Ознаки інституційності, фор- малізованості й кодифікованості (остання, втім, не має універсального характеру) свідчать про реальність феномену суспільної моралі, про соціальну об’єктивованість як її необхідну характеристику. Це, на нашу думку, зобов’язує вивчати зазначений феномен не лише на матеріалі філософських концепцій, але передовсім на матеріалах суспільної практики.

Прикметно, що ті філософи, які, розвиваючи ідеї І. Канта, обстоюють ідеалізовані («модельні») й когні- тивістські погляди на суспільну мораль, наголошують на її виключно рефлексивній природі, що, на їх думку, протиставляє будь-яку мораль нерефлексивному звичаю (Б. Кашніков). Окрім цього, звертається особлива увага на дискурсивність та ініціативність як характеристики морального суб’єкта (Р. Апресян, Дж. Ролз, Ю. Габермас, К.-О. Апель та ін.). (Такий суб’єкт, однак, постає вельми умовним, абстрактним учасником не менш абстрактних суспільних відносин.)

На нашу думку, ознака рефлексивності суттєво проблематизує ідентифікацію суспільної моралі в реальній практиці. Якщо мається на увазі поняттєво-концептуальна рефлексія як засіб осмислення моральних цінностей і норм, така мораль залишиться продуктом діяльності і надбанням самих лише інтелектуальних еліт суспільства. Однак навіть і у цьому випадку рефлексивність не може бути повною хоча б з огляду на те, що реальна моральна свідомість має передовсім спонукально-практичний, а не теоретичний характер (Л. Максимов) й значною мірою зумовлюється ірраціональними чинниками.

Ознака дискурсивності, розглядувана як передумова функціонування моралі ідеалізує цей феномен так, що звичаєвість або ж і суспільна моральність («нрави») не можуть бути віднесені до моралі тією мірою, якою вони відтворюють дорефлексивні чи нерефлексивні поведінкові стереотипи (скажімо, доморальні архетипи «своїх-чужих» та архетипи ієрархії, притаманні не лише людським спільнотам, але й колективам соціальних тварин). Принагідно зазначимо, що ознака рефлексивності дає змогу протиставити не лише «мораль» і «звичай» в етичній думці, але й юридичні звичаї та природно-правові уявлення. Проте сучасне правознавство (на відміну від етики?) загалом «переросло» той радикальний юснатуралізм, який вважав правом лише теоретично обґрунтовані, «розумні» норми, заперечуючи пра- вовість звичаєвих і традиційних суспільних установлень як таких.

Цінність протиставлення суспільної моралі звичаю як нерефлексивному утворенню видається доволі сумнівною ще й тому, що, будучи виведеним поза сферу суспільної моралі, звичай, який не є юридичним, виступатиме невідомою формою соціонор- матики, для позначення якої необхідно запропонувати окремий термін.

Прикладом іншого, соціологічно- орієнтованого підходу до розуміння суспільної моралі виступає позиція білоруського етика О. Беляєвої, яка веде про феномен «історичної системи моральності». Його рушійними силами є різні колективні суб’єкти (виробничі колективи, корпорації, етичні комітети, громади, етноси, класи, національні держави, глобальне співтовариство), які в окремих аспектах можуть виступати інститутами моральності [6]. Ґрунтуючись на єдності субстанційного й функціонального підходів до осмислення сфери морального регулювання, дослідниця зазначає, що мається на увазі «один і той самий феномен, який називається мораллю, коли йдеться про специфічну форму регуляції відносин і поведінки за допомогою нормативно-ціннісних установок свідомості; і моральністю, коли розглядаються відносини і вчинки, які реально практикуються в суспільстві та обґрунтовуються системою нормативно-ціннісних уявлень» [7, 54, 51-52]. «Специфіка моральності якраз і полягає у її відсутності як такої. Моральність — це та сама мораль, злита з усіма іншими способами регуляції й системами цінностей». Вона являє собою «моральнісний аспект» суспільної реальності, який перебуває під істотним впливом різноманітних позаморальних чинників (економічних, етнічних, релігійних тощо) [7, 51-52]. Отже, конкретно-історичною формою суспільної моралі тут виступає моральність, в якій моральна регуляція злита з юридичною та з іншими формами соціальної регуляції. Своєрідність ситуації полягає в тому, що моральність постає деякою інтегральною (а не суто моральною) характеристикою та результатом впливу на соціальну практику чинників як моральних, так і позаморальних, як нормативних, так і фактичних.

Безперечною перевагою наведеного підходу є його емпірична спрямованість, що робить наведене розуміння моралі/моральності придатним як для практично орієнтованого соціально- етичного дослідження, так і, гадаємо, для потреб юридичної практики й загальної теорії права. Водночас з огляду на пропоноване вище поняттєве розмежування зауважимо, що звичаєва моральність функціонує власне як нормативний регулятор (як мораль або ж, як це, на нашу думку, мовчазно допускає наведене розуміння моральності, — як загальносоціальне юридичне регулювання).

Суспільна мораль і державно-юридична практика. Аналіз поглядів представників моральної філософії засвідчує, що значення поняття суспільної моралі розрізняється також залежно від підстав поділу моралі на суспільну, індивідуальну (особистісну, автономну) та абсолютну.

Сучасна етика використовує для виокремлення суспільної моралі передовсім такі критерії, як призначення моральних норм (забезпечення спільного блага); предмет моральної регуляції (поведінка індивідів як учасників суспільних відносин, функціонування окремих соціальних інститутів і суспільства в цілому). Суспільна мораль при цьому може позначатись також як «публічна мораль» (Т. Нагель, А. Разін), «соціальна етика» (А. Ріх), «інституційна етика» (Р. Хардін).

Наскільки сумісними є підходи до розуміння суспільної моралі, які пропонуються в етиці, з тими значеннями цього поняття, які дозволяли б оперувати ним як у соціологічній юриспруденції, так і в повсякденній правозастосовній діяльності? Відповідь на це запитання визначається, по-перше, безпосереднім предметом цієї діяльності, яким виступає оцінка не соціальних інститутів, а поведінки окремих індивідів та їх об’єднань, та, по-друге, її суто практичним характером.

У цьому контексті вкажемо на таку розрізнювальну ознаку суспільної моралі як фактична сфера дії її норм. За цим критерієм суспільною мораллю, як би тавтологічно це не звучало, виступатиме мораль суспільства (пор.: ст. 1 Закону України «Про захист суспільної моралі») [8], або ж, радше, мораль окремих соціальних груп (з урахуванням існуючої соціальної диференціації, виявлення уявлень і норм, які становлять зміст останньої, часто є значно більш реалістичним завданням, аніж першої).

В етиці для позначення сфери функціонування «реальної моралі» запропоновано поняття «моральнісної практики», покликане відображати єдність свідомості та поведінки, сущого і належного, цінності та повинності [9, 101]. Коли під суспільною мораллю маються на увазі ті норми, які de facto діють у суспільстві, в етиці використовуються також терміни «моральність» (рос. — нравственность, нім. — sit- tlichkeit), «нравність», «нрави» (М. Рогожа), «звичаєвість» (останній термін, на жаль, усуває різницю між моральними та юридичними звичаями).

«Нрави» (нім. — sitten) як реально- поведінкова практика складаються не під впливом усвідомленого прийняття спільнотою певних норм, а, натомість, формуються стихійно під впливом різноманітних емпіричних чинників. Це відносини, які набувають нормативного значення й самі слугують загальними поведінковими зразками, забезпечуючи самовідтворення стереотипів соціальної поведінки. Для юриспруденції особливе значення має вивчення тих «нравів», які реально практикуються учасниками правовідносин і правозастосовними органами («пра- возастосовна» й «правореалізаційна» моральність), дослідження мораль- нісної реальності діючого права, моральних аспектів того юридичного регулювання, яке здійснюється фактично. На жаль, ці питання зазвичай не привертають серйозної уваги теоретиків та філософів права, залишаючись переважно предметом юридичної публіцистики.

Усе викладене дає змогу зробити деякі попередні висновки. Аби відобразити багатоаспектність та неоднорідність сфери моральної регуляції, смислові значення понять суспільної моралі й моральності повинні диференціюватись. Ці поняття набувають таких основних смислів: 1) ціннісно обґрунтовувані ідеологічні вимоги до соціальних інститутів та до поведінки учасників суспільного життя — «соціальна етика», «ідеальна мораль»;

2) якісна характеристика міри соціального втілення таких ідеологічних вимог («моральність», протилежністю

якої є «аморальність»); 3) фактичний стан суспільних відносин, реальна по- ведінкова практика, сукупність суспільних «нравів», які слугують засобом соціальної саморегуляції — «реальна мораль», яка виражає «реальні ідеали» (Ю. Смоленцев), «реально-належне» (В. Бакштановський, Ю. Сого- монов).

Попри очевидні взаємозв’язки між вказаними значеннями, між ними існують суттєві відмінності. Якщо перший різновид суспільної моралі за своїм змістом є передовсім раціоналістичною конструкцією моралістів — філософів та богословів, — то третій є «природним» виявом самого процесу функціонування соціальних інститутів. Перший виконує передовсім ціннісно-орієнтуючу, тоді як третій — насамперед нормативно-регулюючу функції [9, 131]. Останнє значення є переважно ціннісно-нейтральним, тоді як друге є суто оцінковим: «ідеальна мораль» слугує «нормообразом» [10, 24] щодо «нравів». З огляду на сказане відрізняються й сфери практичного використання відповідних понять.

Наведені вище розбіжності відображають структурну й соціально- змістовну розшарованість моральніс- ної регуляції, яка проблематизує виявлення відмінних від самого лише внутрішнього переконання правозастосовця, критеріїв справедливості правозастосовного рішення. Насамперед йдеться про ті випадки, коли закон містить відсилку до «суспільної моралі» чи до «моральних засад суспільства».

Звісно, правозастосування як офіційна діяльність органів державної влади, яка здійснюється «тут і тепер», в рамках реально існуючої політичної системи, аж ніяк не може ігнорувати ту мораль, яка офіційно декларується домінуючими суспільними групами.

Із зрозумілих причин правозастосо- вець у більшості випадків впроваджуватиме в життя саме її.

Водночас, як відомо, між ідеологічними деклараціями і реальними відносинами існують розбіжності. Та юридична практика, яка не враховуватиме практики моральнісної, фактичних «нравів», ризикує відірватись від реалій суспільного життя. З огляду на це правозастосовне рішення, так чи інакше, коректуватиметься реальною суспільною мораллю і при цьому має орієнтуватись на деякий «середньо- статистичний» конкретно-історичний рівень моральності. Оскільки ж реальна мораль представлена відмінними культурними практиками, з огляду на що звернення до загальної моральної очевидності тут може виявитись безуспішним, зовнішнім та формальним критерієм моральної легітимності індивідуального юридичного рішення виступатиме його загальна відповідність реальним ціннісно-нормативним уявленням панівних суспільних груп. Питання же про іншу — сутнісну, «вищу» справедливість такого рішення завжди залишатиметься відкритим, що, власне, й зумовлює постійну актуальність природного типу право- і мо- рале-розуміння.

На завершення зазначимо, що в умовах зростання спеціалізованості суспільствознавства нагальним завданням стає розробка дисциплін, які дозволяють долати фрагментарність гуманітарного знання, синтезувати здобутки галузевих наук. До таких дисциплін належить загальна теорія соціальної регуляції, розвиток якої вимагає міждисциплінарного діалогу (зокрема між представниками філософії й загальної теорії права, етики й соціології), під час якого має уточнюватись, зокрема, спільний поняттєво- категоріальний апарат цих наук, визначатись і вирішуватись проблеми взаємодії різних засобів соціальної регуляції. Гадаємо, що одним із кроків у цьому напрямі може виступати також і пропонована стаття.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Общественная мораль : философские, нормативно-этические и прикладные проблемы / под общ. ред. Р. Г. Апресяна. — М., 2009. — 494 с.
  2. Апресян Р. Г. Понятие общественной морали (опыт концептуализации) // Вопросы философии. — 2006. — № 5. — С. 3-17.
  3. Апресян Р. /.Понятие общественной морали. Послесловие к дискуссии // Вопросы философии. — 2010. — № 2. — С. 60-73.
  4. Прокофьев А. В. Концептуализация понятия «общественная мораль» : некоторые проблемы и трудности (о статье Р. Г. Апресяна «Понятие общественной морали») // Вопросы философии. — 2008. — № 3. — С. 51-61.
  5. Артемьева О. В. Социальная перспектива этики добродетели
  6. Беляева Е. В. Исторические формы общественной морали
  7. Беляева Е. В. Метаморфозы нравственности : динамика исторических систем нравственности. — Минск, 2007. — 464 с.
  8. Про захист суспільної моралі : Закон України від 20 листопада 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 14. — Ст. 192.
  9. Смоленцев Ю. М. Мораль и нравы : диалектика взаимодействия. — М., 1989. — 200 с.
  10. Плахов В. Д. Социальные нормы. Философские основания общей теории. — М., 1985. — 254 c.
загрузка...
Top