Судові органи в Західноукраїнській Народній Республіці (1918-1919 рр.)

На сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки зросла увага до проблем, дослідження яких зумовлено поступальним рухом України до суверенної, правової держави, відновленням і розвитком власних державницьких традицій. Особливий інтерес у вчених викликає теорія й практика українського державотворення в Західноукраїнській Народній Республіці.

Історію ЗУНР досліджувала чимала кількість учених-істориків, та на жаль, що стосується правничої літератури, то тут ситуація значно гірша. З істориків права тільки кілька осіб досліджували цю проблему: відомий професор Львівського університету В. Кульчицький, професор Б. Тищик, доценти О. Вівчаренко та М. Кобилецький, останній з яких захистив у 1998 р. кандидатську дисертацію на тему, присвячену ЗУНР. А професор Б. Тищик і доцент

О. Вівчаренко у 1993 р. опублікували окреме дослідження [1, 8; 2; 3].

Сьогодні чимало джерел з історії ЗУНР зберігається в архівах Польщі (Центральний військовий архів, Архів актів у Варшаві, державний архів у Перемишлі), у Відні (Центральний державний архів, Адміністративний та Військовий архів), у Німеччині, Чехії, США, Великій Британії, Франції [1, 8].

Процес вивчення історії Західноукраїнської Народної Республіки, яким займалися українські дослідники, відображає основні тенденції розвитку української історичної науки і в радянський час, і в умовах становлення новітньої національної державності, а також зарубіжної україністики [4, 7].

Правоохоронні органи в кожній демократичній державі відіграють дуже важливу роль у здійсненні правосуддя та забезпеченні правопорядку. Не менш важливим напрямом державотворення у період існування ЗУНР було формування судової системи влади, якому і присвячене це дослідження.

Організаційну основу судової системи становить стара австрійська система судівництва, про що йшлося у прийнятому 21 листопада 1918 р. Законі УНРади «Про тимчасову організацію судів і власті судейської». Керівним органом судової влади закон визначав Державне секретарство судівництва, а всі суди попередньої держави відповідно «стають судами Західно-Української Народної Республіки і є зобов’язані в її імені виконувати дальше спорове, неспорове і карне судівництво». За визнанням безпосереднього учасника судового будівництва ЗУНР М. Чубатого, «устрій судів та виконування самого судівництва побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягало у нас майже ніяким змінам, тим більше, що обсади судейських посад не стрічалися з більшими трудностями з огляду на доволі велике число суддів-українців. На перший план висунулася потреба змінити старі закони, які мали на цілі охорону австрійської держави». Тимчасово залишалися в силі ті закони та розпорядження судової влади, що не суперечили інтересам української держави. З дня оприлюднення закону усі судові вироки та ухвали повинні були виноситися від імені ЗУНР [4, 186].

Невдовзі Державне секретарство судівництва, яке очолював О. Бурачинський, провело реформування судової системи, розділивши територію держави на 12 судових округ та 130 судових повітів. Вони мали комплектуватися суддями на основі виборності місцевим населенням, при цьому було дотримано квотного представництва в судовому корпусі обранців від національних меншин. Запроваджувалися судочинства українською мовою, принципи гласності, відкритості, змагальності, права звинуваченого на захист. У зв’язку із складними воєнними обставинами судовий інститут присяжних був тимчасово скасований, для ведення кримінальних справ створювалися трибунали першої інстанції. Функції другої та третьої судових інстанцій належали відповідно тимчасово створеним Окремим судовим сенатам другої та третьої інстанцій. Були врегульовані питання розмірів оплати праці судовим працівникам, судових та цивільних експертів, судове мито тощо [4, 168].

У 1908 р. у Східній Галичині з 1 150 суддів 367 або 31,8 % були українцями, 772 судді або 63,3 % — поляки, в тому числі членами вищого крайового суду з 56 осіб 42 або 72%, були поляки, а 13 суддів (23,3 %) українці [5]. Українські судді працювали і в інших частинах Австро-Угорської монархії.

А. Долинський був суддею Найвищого трибуналу у Відні, О. Каранович — радником Найвищого Адміністративного Суду у Відні та ін. Судді, які склали присягу на вірність ЗУНР, залишились на своїх посадах. Присягу прийнято і у службовців та технічного персоналу судів. Причому не існувало жодних дискримінацій за національним та релігійним принципами. Підтвердженням цього став показовий судовий процес, який організувала польська влада у травні 1921 р. проти заступника військового коменданта Золочівського повіту Т. Ваня. Його звинуватили у примусовому, за допомогою військової сили, прийнятті у працівників суду присяги на вірність Україні та зобов’язання їх протягом одного року вивчити українську мову [2, 89-90].

У параграфі 1 Закону «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» зазначалось: «Закони і розпорядки, на підставі котрих в бувшій австрійській державі виконувалось судівництво, оскільки вони не противляться державності Західно-Української Народної Републики, остають аж до їх зміни, зглядно знесення в правній силі і на їх підставі мається дальше вести судочинство». У параграфі 2 записано, що «всі закони і розпорядки, які мали на цілі охорону прав бувшої австрійської держави, її армії та її органів... мають тепер анальогічно примінюватися для охорони прав і інтересів Західно-Української Народної Републики, її армії та її органів». У параграфі 3 зазначалося: «Всі суди, які знаходяться на території бувшого ц. к. Вищого суду краєвого у Львові, стають судами Західно-Української Народної Републики і є зобов’язані в її імени виконувати дальше спорове, не- спорове і карне судівництво» [1, 191-192].

Компетенція колишнього австрійського міністерства судівництва переходила, відповідно до параграфа 4 Закону, до державного секретарства судівництва ЗУНР. До нього належало також «іменування судових урядників» (службовців). Що стосується суддів, то їх призначав Державний Секретаріат на пропозицію державного секретаря судівництва. Параграфом 5 Закону скасовано дію деяких положень австрійського Основного закону від 21 грудня 1867 р. «Про судову владу» [1, 192].

Отже, колишній австрійський повітовий суд тепер називався «Повітовий суд Західно-Української Народної Републики», колишній окружний суд — «Окружний суд Західно-Української Народної Републики».

Таким чином, Законом Української Національної Ради від 21 листопада 1918 р. створено систему судових органів у ЗУНР, яка складалась із повітового суду, окружного суду та Вищого Суду. Як найвища судова інстанція окремим законом мав бути створений Найвищий Суд ЗУНР. Суд присяжних, враховуючи військове та соціально-економічне становище держави, тимчасово призупиняв свою діяльність терміном на один рік на основі розпорядження Державного Секретаріату. Незважаючи на велику кількість кваліфікованих спеціалістів- юристів відчувався брак суддів. Ситуація вимагала також, щоб поряд зі старими австрійськими суддями працювала нова генерація спеціалістів та патріотів. Українська Національна Рада 11 лютого 1919 р. за поданням Державного секретарства судівництва прийняла Закон «Про скорочення підготовляючої судівської служби». Закон надавав право Державному секретарству судівництва, за наявності вакантних суддівських посад, скорочувати термін стажування на посаду суддів з трьох до двох років. Австрійське законодавство, яке продовжувало діяти на території ЗУНР, встановлювало певний термін стажування для обіймання окремих посад після закінчення юридичного факультету. Кандидатів на суддівські посади за цим Законом частково звільняли від проходження такого стажування. Дія закону в часі мала тривати п’ять років, тобто законодавець передбачав встановлені терміни повної стабілізації в державі [2, 91-92].

На його виконання Державне секретарство судівництва прийняло відповідне розпорядження від 20 лютого 1919 р., яким розробило порядок складання суддівського іспиту. Для складання іспиту створювалась екзаменаційна комісія. До її складу входив як голова комісії «Президент Вищого Суду або Президент окружного суду в тій місцевості, яка є осідком комісії». Членів комісії на строк три роки призначав Державний секретар судів- ництва за пропозицією голови комісії. Причому кандидати у члени комісії вибирались на конкурсній основі і їх мало бути на половину більше від призначуваних. Адвокати, члени комісії рекомендувались головою за погодженням із адвокатською палатою у місці розташування комісії. Важливе значення іспиту підтверджував факт рекомендації призначати членами комісії професорів юридичного факультету, спеціалістів у галузях цивільного та кримінального права і процесу. Комісія створювалась при Вищому Суді або в іншому місці, яке встановлювалось Державним секретарством судівництва. Вона складалася з п’яти членів, «з яких не менше двох мали бути суддями, а один адвокатом». Екзаменаційну комісію при окружному суді у Станіславі створено 23 березня 1919 р. Головою став Президент окружного суду Ф. Магела, заступниками — Президент окружного суду І. Чернявський і радник Вищого Суду С. Щалковський, екзаменаторами — адвокат Л. Бачинський, віце-президент Української Національної Ради, адвокат Ф. Гальперн, адвокат Г. Зайдель, радник Вищого Суду І. Габрусевич і радник Й. Кульчицький. У розпорядженні передбачалось, що суддівські іспити «є вільними від такс і тарифів, а уряд екзаменаторів є безоплатний, однак немісцевим екзаменаторам належать службові і кошти подорожі». Витрати покривались за державні кошти, що ліквідовувало можливості зловживання під час іспиту. Прохання про складання іспиту вносилось до Державного секретарства судівництва через Президію окружного суду за місцем проживання кандидата. Іспит складався з двох частин — письмової та усної. Письмова з цивільного і кримінального права проходила два дні. Кандидати мали право вільно використовувати усі наявні в суді закони та розпорядження. У розпорядженні детально регламентувався сам хід іспиту і критерій оцінки. У випадку незгоди кандидата з оцінкою він міг протягом трьох місяців складати повторно новий. Кандидат, який три рази не склав іспит, звільнявся від подальшого проходження суддівського стажування. Протокол підписувався всіма екзаменаторами і зберігався в архівах суду, де відбувався іспит. Місцезнаходженням екзаменаційної комісії на період надзвичайних ситуацій окремим розпорядженням Державного Секретаріату визначено місто Станіслав [2, 92-93].

Інформація про призначення на суддівські та прокурорські посади неодноразово друкувалась в офіційному державному часописі «Република».

15 березня 1919 р. повідомлялось про призначення на посаду Президента Станіславського окружного суду М. Каратницького і двох його заступників та державних обвинувачу- вачів — прокурорів — судового радника Й. Кульчицького і його заступника судового радника Л. Заградника, а 29 березня призначення на посаду прокурорів Л. Шаховича в Стрию та Г. Огоновського в Коломиї, суддями Д. Бойка в Бережанах і М. Гамярсько- го до Львівського Вищого Суду з місцем роботи в Монастирці. Повідомлялась також інформація про наявність вільних судівських та прокурорських посад, яка друкувалась у газеті «Република» [2, 93].

29 квітня 1919 р. оголошувався конкурс на обіймання посад президентів окружних судів у Самборі, Чорткові, Стрию та віце-президентів окружних судів у Бережанах, Станіславі, Самборі. Конкурс мав тривати до

16 червня 1919 р. Після проголошення Злуки Зунр та УНР необхідно було внести зміни і до офіційних документів судових та прокурорських органів. Розпорядженням Державного Секретаріату від 2 березня 1919 р. «Про печати, вивіски і орієнтаційні написи судів, державних прокураторій і карних заведень» ліквідовувалось аналогічне розпорядження ЗУНР від 18 грудня 1918 р. Офіційні документи та печатки судів, прокуратури мали відповідати державним атрибутам Української Народної Республіки — гербу, тризубу і напису українською мовою — «Українська Народна Республіка». Усі написи на документах та печатках виготовлялись українською мовою. Крім українського тексту, можна було додатково вживати мови законно визнаних національних меншин. Дотогочасні атрибути Австрії та ЗУНР у документах судової системи мали діяти аж до закінчення їхнього терміну використання [2, 93-94].

11 лютого 1919 р. Українська Національна Рада прийняла два важливі закони щодо діяльності судів республіки у цивільному і кримінальному судочинстві. Законом «Про розмежування компетенції повітових та окружних судів в цивільних справах» розмежовано їхню компетенцію щодо окремих категорій справ і, відповідно до інфляційних процесів у державі, збільшено суми судового мита при розгляді цивільних справ. Іншим законом Української Національної Ради «Про зміну складу Трибуналів першої інстанції в карних справах» встановлювався порядок розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції. Суддями одноособово розглядались кримінальні справи у випадку, коли термін покарання за вчинене правопорушення не перевищував одного року «в’язниці або тяжкої в’язниці». У всіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох професійних суддів. Суддями, які приймали рішення одноособово, могли бути лише юристи високої кваліфікації з класним чином «радник суду» і «радник Вищого Суду дотичних трибуналів». Дія закону поширювалась на всі кримінальні справи, у яких не було прийнято рішення суду по першій інстанції. Структуру та порядок діяльності судів вищих інстанцій встановив Закон Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. «Про тимчасове виконуване судівництво в цивільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричинених війною». Ним змінювався порядок розгляду судами цивільних і кримінальних справ у другій і третій інстанції, з причини військової ситуації, пов’язаної з втратою столиці держави м. Львова [2, 94].

Функції Вищого Суду та Найвищого Суду у Львові виконували спеціально створені Сенати — «Окремий судовий Сенат ІІ інстанції та окремий судовий Сенат ІІІ інстанції». Державне обвинувачення у цих судах мали підтримувати прокурори, призначені Державним секретарством судівни- цтва. Голова і члени сенатів також призначались Державним секретарством судівництва з числа президентів і віце-президентів окружних судів та радників Вищого Суду Західної Області Української Народної Республіки. Усі члени судових сенатів продовжували працювати на своїх попередніх посадах. Засідання судових сенатів ІІ та ІІІ інстанцій відбувалися раз на місяць у місцях, встановлених Державним секретарством судівництва. На виконання постанов цього закону Державне секретарство судівництва прийняло 22 березня 1919 р. розпорядження «Про встановлення правильника для Окремого Судового Сенату другої інстанції». Судовий Сенат ІІ інстанції було утворено при окружному суді в Станіславі, а початок його роботи встановлено з 1 квітня

1919 р. Судовому Сенату ІІ інстанції передали на розгляд всі судові справи, які згідно із законодавством знаходились у компетенції Вищого Суду у Львові. При Судовому Сенаті ІІ інстанції утворювався канцелярський відділ. Всю іншу необхідну роботу виконував допоміжний персонал окружного суду в Станіславі. Також при Судовому Сенаті ІІ інстанції «встановлено заступництво публічного оскарження для ведення агент Державної Надпрокураторії». У її склад переходив канцелярський відділ Державної прокуратури у Станіславі. Найвищому Державному Суду Західної Області Української Народної Республіки передавались функції, які в колишній Австро-Угорщині виконував Верховий судовий і касаційний трибунал у Відні. Розпорядженням Державного секретарства судівництва регламентовано й оплату судових витрат, мита, плату судових експертів. Для малозабезпечених осіб передбачались такі пільги: «належить за доручене відпадає, коли сторона зобов’язана до зарплати той належності, має право убогих» [2, 94-95].

Отже, із зазначеного можна дійти висновку, що законодавство, яке регулювало діяльність судових органів, ще потребує детального вивчення та наукового аналізу з боку дослідників.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права. — Л., 2004. — 392 с.
  2. Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918-1923) : дис. ... канд. юрид. наук. — Л., 1998. — 205 с.
  3. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка : 1918-1923 рр. — Коломия, 1993. — 120 с.
  4. Західно-Українська Народна Республіка, 1918-1923 : Ілюстрована історія / С. Адамович, П. Арсенич, О. Баран, Л. Бурачок, В. Бурдуланюк та ін. ; гол. ред. М. Кугутяк. — Л. — Івано- Франків., 2008. — 524 с.
  5. Pravnik. — Krakow., 1912. — S. 130.
загрузка...
Top