Судова влада в Україні: актуальні питання реформування

В успішних, демократичних краї­нах уже давно зрозуміли, що ос­новою держави є суд та право­суддя. Адже підкорення всіх закону, правилам поведінки — це той фунда­мент, на якому будується держава. У цих країнах дбають про суд і право­суддя, бо знають, що це благо як для людей, так і для держави.

Україна відповідно до чинної Кон­ституції (ст. 1) є правовою державою, в якій судова влада є самостійною, не­залежною гілкою влади в системі поділу влади (ст. 6 Конституції). При­наймні так в Основному Законі задек­ларовано. Проте сьогодні слід визна­ти, що система судової влади в Украї­ні, рівень правосуддя набули загроз­ливих руйнівних форм, а суди фактич­но втратили довіру людей.

Отже, невідкладно судова система потребує комплексного реформуван­ня відповідно до вимог міжнародних стандартів, яке повинно забезпечити ефективний доступ громадян до суду, реальну незалежність суду і суддів та гарантоване право людини на справед­ливий судовий розгляд.

Спроби реформування судової вла­ди здійснювались протягом усіх років незалежності України. Однак усі про­цеси реформування судочинства виявилися недостатньо продуманими та непослідовними, що свідчить про від­сутність науково обґрунтованого розуміння і бачення основ розвитку правосуддя в Україні.

Зважаючи на актуальність питання щодо судової влади в Україні, а також чергової спроби її реформування, ініційованої новообраним Президен­том України В. Януковичем Указом від 24 березня 2010 р. № 440/2010, хотів би наголосити на першочергових завданнях при проведенні судової ре­форми.

Впровадження європейських стандартів у національну систему судового устрою і судочинства

У процесі проведення судової ре­форми необхідно наголосити на не­ухильному дотриманні європейських стандартів, основоположних прин­ципів, які стосуються судового устрою і судочинства.

Як доречно стверджує професор М. Козюбра, «європейські стандарти щодо судової влади — це не тільки якийсь єдиний еталон, за яким ми маємо будувати (чи реформувати) на­шу власну судову систему, скільки певні цінності, на які потрібно орієн­туватися при її реформуванні. Вони сформовані європейською цивіліза­цією протягом її багатовікової історії й поступово, завдяки закріпленню у ряді міжнародно-правових докумен­тів, стали в своїй переважній більшо­сті надбанням не лише європейських народів, а й усього людства» [1, 471].

Говорячи про європейські засади, основоположні принципи, на яких має будуватися й функціонувати судова влада, маються на увазі такі стандарти:

• доступність правосуддя;

• справедлива судова процедура;

• незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів;

• юридична визначеність, одна­ковість судової практики і відкритість судових рішень;

• ефективність судового захисту; добір суддів та їх просування по службі;

• професійна підготовка і дис­циплінарна відповідальність;

• організація суддівського само­врядування тощо.

Зазначені та інші стандарти відоб­ражаються у таких міжнародних доку­ментах: Монреальська універсальна декларація про незалежність право­суддя (1983 р.); Основні принципи незалежності судових органів, розроб­лені ООН (1985 р.); Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р. № (94) 12 «Неза­лежність, дієвість та роль суддів»; Європейська хартія про статус суддів (1998 р.); Загальна (універсальна) хартія судді (1999 р.) та ін.

Послідовне і неухильне впрова­дження у судову владу європейських основоположних принципів — це шлях до реального утвердження вер­ховенства права у суспільстві та забез­печення кожному права на справедли­вий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді.

Організаційна структура системи судів України

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливо­го й ефективного судочинства. Однак усі спроби її вибудувати ефективно в Україні залишаються, на жаль, марни­ми. У чому ж проблема? На моє глибо­ке переконання, існуючу систему су­дів загальної юрисдикції необхідно привести у відповідність до засад та принципів, визначених як чинною Конституцією України, так і відповід­но до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення права на судовий захист.

Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на таких принци­пах.

Принцип спеціалізації судів, що пе­редбачає урахування особливостей предмета спірних правовідносин (га­лузеву ознаку) та зумовлену цими особливостями судову процедуру.

Це дає змогу вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримі­нальну, адміністративну і господар­ську спеціалізовану юрисдикції.

Власне, такою відповідно до ст. 125 Конституції України повинна бути і система судів на сьогодні. Адже зако­нодавець у чинному Законі України «Про судоустрій України» від 7 люто­го 2002 р. юридично неправильно визначив конституційні засади органі­зації системи судів загальної юрисдик­ції, віднісши до судів загальної юрис­дикції загальні та спеціалізовані суди (ч. 1 ст. 19 Закону України «Про судо­устрій України»), тим самим вніс у середовище як практиків, так і науков­ців плутанину щодо розуміння струк­тури судів загальної юрисдикції. Моле­на було б у цьому зв´язку пригадати і запровадження законодавцем при прийнятті цього ж Закону вочевидь надуманої, сумнівної ланки, як Апеля­ційний суд України та Касаційний суд України. Але, на щастя, ці маніпуляції з правовою матерією були визнані Конституційним Судом України не­конституційними.

Фактично чинна Конституція Украї­ни, закріпивши принципові, засадові положення побудови судової системи (ст. 125) за юридичною логікою [2], віднесла цивільні, кримінальні, госпо­дарські та адміністративні спеціалізо­вані суди до системи судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності, що пе­редбачає утворення судів, зважаючи на потребу наближення судочинства до людини (доступності судів) та неза­лежності суддів від місцевої влади.

Фактично принцип територіаль­ності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіаль­ного устрою, закріпленої у ст. 133 чин­ної Конституції України. Цей прин­цип зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населен­ня. Визначальна вимога принципу те­риторіальності полягає в тому, що ме­режа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цьо­го логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміні­стративно-територіальними одиниця­ми, на які поширюється юрисдикція судів. Принцип територіальності по­будови судової системи забезпечує те­риторіальне розмежування компе­тенції однорідних судів, тобто визна­чає межі судового округу [3, 614-615].

Отже, в основу побудови судової системи, особливо на першому її рівні, покладено адміністративно-терито­ріальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи збігаються з адміністративними одиницями. Пере­вагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави — зв´язок, транспорт, шляхосполучення — також побудована з ура­хуванням її адміністративно-тери­торіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А отже, така схема побудови є одним із чинників забезпе­чення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті [3, 615]. Слід також зауважити, що принцип територіальності повинен органічно поєд­нуватися з принципом спеціалізації.

Принцип інстанцейності, що перед­бачає організацію судів так, щоб забез­печити правосудність рішення, тобто право особи на перегляд її справи су­дом апеляційної інстанції, а також пра­во учасника судового процесу оскар­жити судові рішення першої та апеля­ційної інстанції до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду).

Принцип доступності правосуддя е загальновизнаним у світовій практиці, хоча у Конституції України не йдеться про цей принцип. Як пише професор М. Козюбра, принцип доступності є «багатоаспектним, він охоплює орга­нізаційно-правові, інституціонально-правові, процесуальні, економічні та інші аспекти» [1, 486-487]. Його до­ступність забезпечується насамперед оптимальною побудовою судової си­стеми: територіальною наближеністю до населення, чіткою визначеністю юрисдикції суду, компетентністю суддів, стабільністю судової систем» тощо.

Надзвичайно важливе значення для забезпечення доступності право­суддя мають його організаційно-правові гарантії: недопустимість відмові: судів у розгляді справ їхньої юрисдикції; дотримання судами розумних строків розгляду справи; необтяже-ність судової процедури зайвими фор­мальностями; доступність правової допомоги для громадян; доступ грома­дян до судових рішень; їх неухильне виконання тощо.

Не менш важливою складовою до­ступності правосуддя є доступність механізмів оскарження судових рі­шень, інстанційна побудова судової системи, чітка визначеність юрис­дикції апеляційних та касаційних судів та ін.

Необхідною умовою доступності правосуддя є його матеріальна складо­ва. Судові витрати не повинні бути пе­решкодою для судового захисту, вимо­гу про доступність правосуддя не буде дотримано, якщо не буде створена ефективна система надання правової допомоги для людей з низьким рівнем достатку. З огляду на це, держава по­винна сформувати систему правової допомоги, що надається за рахунок коштів державного бюджету.

Доступності правосуддя сприяє також поінформованість людей про організацію і діяльність судів. До­ступність до правосуддя не виключає також можливості для особи виріши­ти свій спір у позасудовому порядку (наприклад, третейські суди, посеред­ники (медіатори) та ін.).

Принцип незалежності суддів, що передбачає організацію судової влади і судочинства так, щоб запобігти будь-яким спробам чинити тиск на суддів. Для належного виконання функцій судової влади Конституція України (статті 126, 129) надає її носіям спе­ціальні гарантії незалежності, які за­сновані на положеннях міжнародно-правових документів і, насамперед, на Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності та ролі суддів.

Суддівська незалежність є не осо­бистим привілеєм суддів, а засобом за­хисту публічних інтересів, насамперед законних інтересів, прав і свобод лю­дини та громадянина [3, 620-621].

Систему гарантій суддівської неза­лежності, закріплених у чинній Кон­ституції, можна умовно поділити та­ким чином: особиста недоторканність суддів; безстрокове призначення судді на посаду; неможливість неправомір­ного усунення з посади судді та особи­ста безпека суддів та членів їх сімей [3, 614-615].

Конституцією України забороняєть­ся вплив на суддів у будь-який спосіб. Йдеться про всі заходи впливу, які став­лять за мету втручання у діяльність що­до здійснення правосуддя.

Враховуючи зазначені принципи, а також об´єктивні реалії кризового ста­ну у судовій владі, організаційна структура системи судів України мала б виглядати так:

1. Місцеві спеціалізовані суди — це перший, найбільш наближений до лю­дей рівень, які вирішують у першій інстанції цивільні, кримінальні, адмі­ністративні та господарські справи. При цьому місцеві спеціалізовані цивільні та кримінальні суди діють на рівні району чи міста, а місцеві спеціалізовані адміністративні та гос­подарські суди діють у межах області або її частини (така діяльність госпо­дарських судів, зокрема, відповідає ба­гаторічним національним традиціям). З метою забезпечення принципу доступності правосуддя на рівні місце­вих судів необхідно запровадити інститут виборних мирових суддів, які мають бути складовою державної су­дової системи, що розглядатимуть за спрощеною процедурою дрібні ци­вільні та кримінальні справи.

2. Апеляційні спеціалізовані суди (цивільні, кримінальні, адміністратив­ні та господарські) — це другий рівень системи судів, які мають діяти або в межах території однієї області, або в межах частини території однієї облас­ті, або в межах території кількох обла­стей (округу) — залежно від потреб у кожному виді судочинства. Зокрема, враховуючи вже існуючу практику, на рівні області діють апеляційні цивіль­ні та апеляційні кримінальні суди, а на рівні округу — апеляційні адміністра­тивні та апеляційні господарські суди.

3. Вищі спеціалізовані суди (вищий адміністративний, вищий господарсь­кий, вищий кримінальний та вищий цивільний суди) — це третій рівень си­стеми судів, які є судами касаційної інстанції.

4. Верховний Суд України — найви­щий судовий орган у системі судів за­гальної юрисдикції. Окремо хотів би висловитись щодо статусу Верховного Суду України, оскільки Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. № 8-рп/2010 у справі № 1-1/2010 (щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судо­вий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції Украї­ни) визнано можливість лише однора­зового касаційного оскарження та перегляду рішення суду.

Вже сам конституційний статус Верховного Суду України (ч. 2 ст. 125) як найвищого судового органу за своїм змістом та й за юридичною логікою передбачає можливість пере­гляду рішень нижчестоящих судів. То­му залишення за Верховним Судом України, про що йдеться сьогодні при підготовці нового проекту закону про судоустрій, лише розгляду скарг за ви­нятковими обставинами несумісне зі статусом Верховного Суду не лише як найвищого судового органу, а й органу правосуддя взагалі. Адже «забезпечен­ня єдності судової практики», як за­уважує професор М. Козюбра, «одна­кового застосування норм права суда­ми можливе насамперед тоді, коли Верховний Суд спрямовуватиме судо­ву практику власними судовими рішеннями» [4]. А професор В. Сіренко у зв´язку з цим також справедливо наголошує, що «відмовлятися від можливості виправити судову помил­ку не тільки нерозумно, а й шкідливо, злочинно. При цьому йдеться не про те, щоб судитися до нескінченності, а про те, щоб мати процесуальні і сис­темні можливості зупинити судове свавілля...» [5]. Який вихід?

Сьогодні у деяких країнах (напри­клад Німеччина) крім апеляційного і касаційного порядку оскарження існує змішана форма оскарження — ревізія, що поєднує риси і апеляції, і касації. За ревізійної форми Верхов­ний Суд не зв´язаний рамками скарги і може перевірити не тільки законність, а й обґрунтованість рішень нижче­стоящих судів. Він може скасувати рішення нижчестоящих судів і ухва­лити своє, як і при апеляції, але може і повернути справу на новий розгляд у нижчестоящий суд, як при касації, і може відкоригувати рішення нижчестоящого суду без його скасування [6].

Цілком поділяю зазначений підхід та вважаю, що саме цим — ревізією су­дових рішень нижчестоящих судів, включаючи і вищі спеціалізовані суди, має займатися Верховний Суд Украї­ни, щоб, як справедливо зауважує В. Сіренко, формула «оскарженню не підлягає» не стала юридичним глухим кутом, якого не можна подолати.

Для того щоб рішення Верховного Суду України не перетворювалися на свавілля, необхідно зв´язати, обмежи­ти можливості Верховного Суду його ж власними рішеннями, надавши їм

 

прецедентний характер. Слід погоди­тися з позицією В. Сіренка, який пи­ше, що «в судовій системі необхідний орган, який забезпечує єдність ро­зуміння і тлумачення законодавства, оцінки фактичних обставин справи. І таким органом може бути тільки Верховний Суд України, який здійс­нює судовий нагляд і контроль за рішеннями нижчестоящих судів, а по суті ревізію судових рішень» [6].

Позбавлення Верховного Суду України можливості спрямовувати су­дову практику власними судовими рішеннями, а громадянам додатково мати право на захист своїх законних прав, свобод та інтересів — помилко­вий і хибний шлях, що в кінцевому підсумку призведе до непоправної шкоди законності та правопорядку в Україні.

Порядок призначення суддів на адміністративні посади в судах

Одним із першочергових завдань у сфері реформування судової системи є також законодавче врегулювання по­рядку призначення суддів на адміні­стративні посади в судах.

Донедавна порядок призначення голів судів та їх заступників визначав­ся ч. 5 ст. 20 Закону України «Про судоустрій України», згідно з яким го­лова суду, заступник голови суду при­значаються на посаду строком на п´ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за по­данням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі ре­комендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів).

Разом з тим зазначене положення визнано таким, що не відповідає Кон­ституції України (є неконституцій­ним) згідно з Рішенням Конституцій­ного Суду України від 16 травня 2007 р. № 1-рп/2007.

Після прийняття Конституційним Судом України зазначеного Рішення функції щодо призначення голів судів та їх заступників перебрала на себе Рада суддів України, яка від­повідно до свого рішення від 31 трав­ня 2007 р. № 50 постановила, що до врегулювання зазначеного питання в законодавчому порядку вона призна­чає строком на п´ять років на посади та звільняє з цих посад голів вищих спеціалізованих судів — за поданням Голови Верховного Суду України на підставі рекомендації відповідної ра­ди суддів, а інших голів та заступ­ників голів спеціалізованих судів — за спільним поданням Голови Вер­ховного Суду України та голови відповідного вищого спеціалізовано­го суду на підставі рекомендації відповідної ради суддів.

Однак і цей порядок згідно з Рішен­ням Конституційного Суду України від 22 грудня 2009 р. № 34-рп визна­ний неконституційним.

Крім того, згідно з Рішенням Кон­ституційного Суду України від 16 жовтня 2001 р. № 14-рп/2001, в якому вирішувалось питання щодо повноважень Вищої ради юстиції що­до призначення суддів на посади, та­кож розтлумачено, що ст. 131 Консти­туції України визначено вичерпний перелік повноважень Вищої ради юс­тиції, серед яких немає повноважень щодо призначення голів судів.

Таким чином, вже майже три роки в Україні існує проблема відсутності законодавчого врегулювання механіз­му призначення суддів на адміністра­тивні посади в судах.

Механізм призначення суддів на адміністративні посади в судах пови­нен відповідати як нормам Конституції України, так і європейським стандар­там і, зокрема, принципу незалежності суддів. Так, ч. 1 ст. 126 чинної Консти­туції України суддям гарантується не­залежність, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 слід ро­зуміти так: «Незалежність суддів є невід´ємною складовою їхнього стату­су. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів... Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади».

Щодо європейських стандартів, то відповідно до п. З Основних прин­ципів незалежності судових органів, схвалених резолюцією ГА ООН у 1985 р., судді є незалежними як від ви­конавчої та законодавчої влади, так і від вищих посадових осіб судової вла­ди. Крім того, рекомендаціями Коміте­ту Міністрів Ради Європи від 13 жовт­ня 1994 р. № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» та Європейсь­кою хартією про статус суддів від 10 липня 1998 р. також передбачено, що орган, який уповноважений прий­мати рішення щодо кар´єри суддів, по­винен бути незалежним від уряду та адміністративних органів.

Отже, враховуючи зазначене, а та­кож забезпечуючи, поряд з принципом незалежності суддів та судових орга­нів, прозорість та ефективність при призначенні суддів на адміністративні посади в судах, цей порядок, на мою думку, має бути таким:

1. Голова спеціалізованого місце­вого суду, голова та його заступник спеціалізованого апеляційного суду обираються на посаду з числа суддів відповідного суду строком на п´ять ро­ків та звільняються зборами суддів відповідного суду за рекомендацією відповідної ради суддів.

2. Голова вищого спеціалізовано­го суду та його заступники обирають­ся на посаду строком на п´ять років з числа суддів цього суду і звільняються з цих посад Пленумом вищого спеціалізованого суду за рекомен­дацією Ради суддів вищого спеціалізо­ваного суду.

3. Голова Верховного Суду Украї­ни та його заступники обираються на посаду строком на п´ять років з числа суддів цього суду і звільняються з цих посад Пленумом Верховного Суду України за рекомендацією Ради суддів України.

4. Суддя не може обіймати поса­ду голови більше ніж один термін.

5. Перебування судді на адміні­стративній посаді в суді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.

6. Звільнення судді з адміністра­тивної посади не припиняє його по­вноважень судді.

Щоб унеможливити вплив голови суду на суддів, необхідно переглянути обсяг його повноважень та звузити їх до суто представницьких.

Зазначений порядок призначення суддів на адміністративні посади в су­дах забезпечив би: реалізацію принци­пу незалежності суду і суддів, єдність судової системи, її стабільну роботу зі здійснення правосуддя та, зрештою, більш ефективний судовий захист конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Порядок добору і кар´єрного просування суддів

Правильно встановлений порядок добору і кар´єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності судді, шлях до професіоналізму суддів, а от­же, і забезпечення кожному громадя­нину права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді.

Цей порядок передбачає насампе­ред запровадження єдиної системи до­бору і кар´єрного просування суддів, яка має охоплювати всі стадії процесу набуття та підвищення кваліфікації суддів (кар´єрного просування).

Система добору суддів і формуван­ня суддівського корпусу повинна здійснюватися з дотриманням певних європейських і міжнародних стан­дартів, зокрема, прозорості, відкри­тості (запровадження відкритого кон­курсного відбору на посаду судді), складання кандидатами на посаду судді кваліфікаційного іспиту, недопу­щення впливу (або тиску) на форму­вання суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо. Власне, унеможливлення виникнення неформальних зобов´язань майбут­нього судді перед особами чи органа­ми, що його призначили чи обрали, — свідчення наявності гарантії незалеж­ності судді.

У процедурі добору суддів та їх кар´єрного просування важливо збе­регти один із основних принципів судоустрою, який теж відповідає євро­пейським і міжнародним стандартам та є правовою основою статусу судді у державі — принцип незмінюваності суддів, що означає довічне або без­строкове перебування судді на посаді, а також непереміщення з посади або місця посади без його згоди.

Питання підготовки й підвищення кваліфікації суддів повинні належати виключно до повноважень судової гілки влади, що відповідає висновку Ради Європи щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суд­дів» від 20 жовтня 2009 р.

Процес добору кандидатів у судді має розпочинатися та здійснюватися на конкурсних засадах кваліфікацій­ною комісією суддів спеціалізованого суду, яка вивчає біографію та інші ві­домості про кандидата, проводить співбесіду, психологічне тестування та кваліфікаційний іспит і, з урахуван­ням отриманих результатів, дає реко­мендацію на проходження спеціальної річної підготовки (стажування) у суді.

Рішення про рекомендацію особи на посаду судді приймає та ж кваліфі­каційна комісія суддів спеціалізовано­го суду.

Вища рада юстиції після отриман­ня рекомендації кваліфікаційної комісії спеціалізованого суду прово­дить також співбесіду з кандидатом на посаду судді на предмет перевірки його професійних і моральних якос­тей і приймає рішення про внесення подання Президенту України про призначення особи на посаду профе­сійного судді.

При вирішенні питання про при­значення судді на посаду безстроково Вища кваліфікаційна комісія суддів України повинна проводити ретель­ний аналіз усієї діяльності судді за п´ять років його перебування на поса­ді, зокрема, причин скасування прий­нятих ним рішень і скарг на дії судді, а також проводити кваліфікаційний іспит і лише після цього давати свій висновок про обрання Верховною Ра­дою України судді безстроково.

На базі Академії суддів України (яка повинна діяти при Раді суддів України) необхідно забезпечити без­перервну підготовку суддів, а також підвищення кваліфікації як суддів, так і працівників апарату судів, що має безпосередній вплив на рівень профе­сійної підготовки суддівського корпу­су, а отже, і на оперативний та справед­ливий розгляд справ.

Необхідно переглянути і важли­вість та місце кваліфікаційного класу в кар´єрному просуванні суддів. При­своєння кваліфікаційного класу має відбуватися за результатами об´єктив­ного тестування, для чого необхідно розробити систему завдань різного рівня складності.

Для зайняття посади у суді вищого рівня необхідно, щоб суддя здобув відповідний кваліфікаційний клас. Кваліфікаційний клас, від якого зале­жить розмір надбавки до суддівської винагороди, має стати стимулом для суддів постійно підвищувати свій рівень кваліфікації.

Окрім запровадження єдиної сис­теми добору і кар´єрного просування суддів, слід також утворити і єдину си­стему органів, що відповідатимуть за добір суддів та перевірку їхньої кваліфікації, до якої має увійти:

1. Вища кваліфікаційна комісія суддів (повинна працювати на постійній основі).

2. Кваліфікаційні комісії суддів спеціалізованих судів, які повинні працювати на постійній основі.

3. Вища рада юстиції — вищий орган у системі органів, що відповідає за добір суддів та перевірку їхньої кваліфікації.

Дисциплінарна відповідальність суддів

З метою запобігання дискредитації судової влади через неналежне вико­нання суддею професійного обов´язку необхідно вдосконалити систему дис­циплінарної відповідальності суддів, зокрема: чітко визначити законом підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, пе­релік яких не може бути розширений та неоднозначно тлумачений.

Дисциплінарні повноваження по­винні бути виключені з компетенції кваліфікаційних комісій суддів, оскіль­ки вони прямо не пов´язані з їх ква­ліфікацією. У зв´язку з цим доцільним є створення у системі судоустрою постійно діючої Дисциплінарної пала­ти суддів України, до більшості складу якої мають увійти судді у відставці. За­вданням цього органу має бути здій­снення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів. Дисциплінарне провадження щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду Украї­ни здійснює Вища рада юстиції.

Для забезпечення своєчасної пе­ревірки повідомлень про дії суддів, які містять ознаки дисциплінарного про­ступку, слід запровадити інститут су­дових інспекторів, які призначаються з´їздом суддів України знов-таки з числа суддів у відставці.

Процедура розгляду Дисциплінар­ною палатою та Вищою радою юстиції дисциплінарних справ повинна відбу­ватися на змагальних засадах, а рішен­ня у дисциплінарній справі може бути оскаржене в суді.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Влада в Україні: шляхи до ефективності. — К., 2010.

2. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — М., 2002. — С. 297—304.

3. Конституція України : науково-практичний коментар / В. Б. Авер´янов, Ю. М. Грошевий, О. Д. Святоцький, В. Я. Тацій та ін. — X.; 2003.

4. Козюбра М. Судова влада в Україні // Право України. — 2009. — № 12. — С. 53.

5. Сіренко В. Черговий проект закону про судоустрій чи план створення повної корумпованості судової системи // Голос України. — 2009. — 14 берез.

6. Сіренко В. Судова влада : потрібна принципово нова концепція реформування // Голос України. — 2010. — 13 квіт.

загрузка...
Top