Сучасні філософсько-правові концепції права та правопорядку

Філософія права — це не просто якась окрема теорія чи сукупність філософських побудов і схем, що претендують на пояснення юридичної реальності, а передусім процес мислення, спрямований на пошук сенсу права та його місця у світобудові як одного з найважливіших аспектів соціальної дійсності. Саме тому окремі юридичні теорії, концепції, гіпотези та інші теоретичні конструкції являють собою методи єдиного мисленнєво-пізнавального процесу, за посередництвом яких розкривається зміст права як комплексного, багатогранного й багатовимірного явища суспільного життя. У своїй роботі ми розглянемо основні з них.

Позитивістська теорія належить до найдавніших у вивченні права і традиційно вважається найбільш «науковою» та «об’єктивною». Позитивізм (утилітаризм, біхевіоризм і (нео) кантіанство) як філософський метод передбачає такі світоглядні постулати: «1) заперечення метафізики (для науки має значення лише те, що доступне спостереженню); 2) заперечення онтології й її заміна гносеологією та методологією пізнання (пізнання абсолютної істини неможливе, можливе лише висунення ймовірних гіпотез на основі спостережуваних даних); 3) заперечення самоочевидності й інтуїції, а також пов’язаний з цим раціоналізм і релятивізм (ніщо не може бути пізнане безпосередньо, усе повинно бути доведено за допомогою процедури логічного висновку); 4) заперечення суб’єктивності й розгляд її як перешкоди на шляху об’єктивного наукового пізнання (абсолютне протиставлення суб’єкта й об’єкта); 5) сильна концепція норми («нормальними» визнаються лише чуттєвий досвід і логічне мислення, все інше — або невігластво, або патологія)» [1, 20].

З огляду на це юридичний позитивізм повинен послідовно заперечувати природне право як метафізику, інтуїтивне право, а також можливість судейської нормотворчості як прояву суб’єктивності в праві. З другого боку, з точки зору філософського позитивізму, саме право та його філософія можуть кваліфікуватися як найчистіша метафізика, оскільки право, будучи за своєю природою нематеріальною субстанцією, далеко не завжди доступне спостереженню, а тим більше чуттєвому сприйняттю.

Основоположною рисою юридичного позитивізму є ототожнювання права з еманацією волі держави (волюнтаризм). З цієї точки зору роль юриста обмежена тлумаченням дійсної волі відповідних держав. Однак для сучасних представників аналітичної юриспруденції єдність системи права, втілена в «основній нормі» (Г. Кельзен) або «єдності первинних та вторинних джерел» (Х. Харт), більш важлива, ніж еманація права з конкретних актів волі держави.

Таким чином, класичний позитивізм можна звести до таких принципів: 1) право — єдина система норм, що існує з волі держави; 2) ця система норм є «об’єктивною» реальністю, яку слід відрізняти від того, яким повинно бути право; 3) класичний позитивізм висуває жорсткі вимоги при визначенні юридичної дійсності тієї чи іншої норми. З його позиції або ця норма юридично обов’язкова, або ні.

Мабуть, головною перевагою позитивістського методу сьогодні є те, що він, порівняно з такими методами, як реалізм, фемінізм, природнє право й економічний аналіз права, віддає прихильність саме нормам, а не іншим чинникам політичного, економічного або ідеологічного порядку, розчиняючим норми в неюридичних явищах.

Нормативізм, найбільш рельєфно виражений у «чистому вченні про право» Г. Кельзена, є логічним розвитком юридичного позитивізму (аналітичної юриспруденції). Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм «сущого» і «належного». Причому нормативізм відносить право до сфери належного, а не сущого, обмежуючись вивченням виключно формальної сторони права. Г. Кельзен визначає норму права як правило, за яким за належних обставин (серед них делікт відіграє важливу роль) настають певні наслідки, як правило, у вигляді примусових заходів (санкцій). За Г. Кельзеном, право — примусовий соціальний порядок. Примус у формі санкцій здійснюється певними централізованими органами держави, яка монополізувала насильство у суспільстві.

Теорія нормативізму привернула увагу російської та української юридичної думки невдовзі після опублікування Г. Кельзеном своїх перших праць. Методологічну основу нормативістської теорії серйозно критикували І. Полієнко і Б. Кістяківський, який з приводу теорії Г. Кельзена писав: «Насправді буття однаково притаманне явищам, які можна пояснити за допомогою категорії необхідності, так і явищам, що визначаються категорією належного. А те, що правові явища Г. Кельзен зараховує до належного, уявленого у встановленому ним специфічному сенсі, то вже силою цієї вихідної точки зору уся його побудова постає як чистої води формально- логічна конструкція, яка ніяк не торкається буття і реальності права. Однак у цьому відстороненні від усілякого буття і реальності Г. Кельзен і бачить власне сутність юриспруденції та юридичного методу. Помилковість його вихідних тез позначається... неоднаково в різних частинах його дослідження... однобічна нормативно-логічна побудова Г. Кельзена, яку він вважає в основному юридичною, не пристосована навіть для вузької сфери юридичної догматики» [2, 401-402].

Водночас зазначимо, що на противагу теорії нормативізму німецький юрист К. Шмітт, опонент Г. Кельзена, обґрунтував ідею, що право — це не стільки норма, скільки «рішення». Звідси, до речі, і назва його теорії — «decisionism».

Природно-правовий метод припускає, що позитивне право черпає свою легітимність із природного права, яке виражає універсальні морально-етичні цінності і принципи, незалежні від національно-культурних особливостей. Можна виокремити декілька основних точок зору на природу природного права: 1) природне право — еманація божественного права (jus div- inum), і його джерелом є воля Бога;

2) природне право — це природне право, оскільки воно вкорінене у природі й поширюється на всіх живих істот;

3) природне право — це раціональне, розумне право, оскільки вкорінене в розумі й природі людини; 4) природне право — справедливе право, вищий ідеал права.

Давньоримські юристи визначили природне право таким чином, співвідносячи його з правом народів (jus gentium): «Природне право — це те право, якому природа навчила все живе: бо це право притаманне не тільки людському роду, а й усім тваринам, що народжуються на землі і в морі, і птахам; сюди відноситься поєднання чоловіка і жінки, яке ми називаємо шлюбом (одруженням), сюди ж народження дітей, сюди ж виховання; ми бачимо, що тварини, навіть дикі, володіють знанням цього права. Право народів — це те право, яким користуються народи людства; можливо легко зрозуміти його відміну від природного права: останнє є спільним для всіх тварин, а перше — лише для людей (у їх відносинах) між собою» [3, 83].

Раціоналістичний елемент у ставленні до природного права вперше з’являється у Г. Гроція, який розглядав природне право як «humano intellectui conveniens», тобто як принципи, що є очевидними та зрозумілими людині й можуть бути виведені з безсумнівних самоочевидних положень шляхом правильного логічного роздуму. У подальшому раціоналістичний елемент вчення Г. Гроція про природне право було розвинуто, і його почали розуміти як раціональне право, що спирається на природу і розум людини та засноване на якому-небудь основному філософському принципі. Ототожнення природного права зі справедливістю характерне для юридичного ідеалізму. «Якщо відкинути все різноманіття тез, які оформляють юридичний ідеалізм, — зазначає Ж.-Л. Бер- жель, — то виявиться, що він відповідає доктринам «природного права» і твердженню про існування ідеалу вищої справедливості, такої справедливості, яка вища за позитивне право, що тисне на владу і самого законодавця» [4, 41].

Як видається, головною метою природно-правових вчень є виявлення тих норм і принципів, які об’єднують усіх людей, тобто пошук загальнолюдського юридичного елемента, незалежного від національних, релігійних, етнічних та інших особливостей.

На жаль, прихильники сучасної гуманістичної версії природного права періодично забувають, що можлива й інша модель у дусі вчень Б. Спінози та Т. Гоббса, яка вбачає головний природний закон суспільних відносин у перманентній війні усіх проти всіх, у соціалдарвіністській боротьбі за існування, в якій виживає сильніший і найбільш пристосований. У трактуванні цих філософів природне право — фактична сила, а держава — сила всієї маси індивідів, що з’єдналися над одним індивідом. Справа ще й у тому, що природа людини, в якій прихильники природно-правових вчень намагаються відшукати основу права, не настільки шляхетна й добра, про що, до речі, попереджає й психоаналіз. Тому й існує право, репресивна складова якого, підкреслювана позитивізмом, є стримуючим фактором стосовно негативного, іноді навіть звіриного боку людської природи.

Прихильники політико-орієнтованого підходу розуміють під правом постійний процес, у межах якого члени спільноти намагаються виявити й забезпечити спільний інтерес. У цьому аспекті такий підхід перегукується з німецькою школою юриспруденції інтересів, яка тлумачить право як процес постійної боротьби. Знаний представник цієї школи Р. Ієрінг так визначив сутність права: «Життям права є боротьба, боротьба націй, державної влади, класів, груп інтересів та індивідів. Усе право є результатом боротьби, кожну важливу норму необхідно силою домагатися в тих, хто їй опирається, і вона залишається живою лише остільки, оскільки ті, хто її підтримує, готові її захищати. Право — це не абстрактна ідея, а жива сила» [5, 442]. Аналогічним чином політико-орієнто- ваний підхід вбачає у праві перманентний процес авторитетного та управляючого рішення, в якому право створюється, підтримується та змінюється під впливом рішень політично значимих факторів.

У другій половині ХХ ст. виникла аналітична філософія права, яка застосовує філософські методи пізнання до вивчення та оцінки ролі права в суспільствах різного типу, розробляє й критикує принципи нормального права, вивчає природу й легітимність держави як джерела права. Головна теза економічного аналізу права, критичних досліджень права та феміністської юриспруденції полягає в тому, що не існує права, не залежного від політики. Теоретична новизна та політичний сенс вказаних напрямів проясняється на фоні правового позитивізму, в якому виражений традиційний ліберальний підхід до права. Нові напрями (більшою чи меншою мірою) відкидають лібералізм. Так, згідно з концепцією сучасного британського філософа права Х. Харта, будь-яке встановлене право є соціальним феноменом, доступним соціологічному аналізу. Основна теза Х. Харта проголошує: «Не існує необхідного зв’язку права і моралі. Право пізнається на основі соціальних якостей і трактується відповідно до його специфіки» [6, 79]. Правовий позитивізм розмежовує право й мораль. Х. Харт фіксує подібність правових та моральних обов’язків. Обидва ці види передбачають: обов’язковість певної поведінки; критику й засудження індивіда при недотриманні обов’язків; соціальний сенс будь-якого обов’язку. Х. Харт специфічно трактує принцип Дж. Мілля про завдання шкоди. Влада загалом і державна влада особливо — носій шкоди. Цілком звільнитися від владної шкоди неможливо, її можна лише зв’язати легітимністю. Шкода — це ступінь легітимного втручання влади при виключенні державного патерналізму. У ХІХ ст. ця ідея була популярною в британській філософії права. Сучасна аналітична філософія права відроджує її, зв’язуючи воєдино правові, політичні та політико-філо- софські аспекти проблеми.

Будучи однією з найвпливовіших течій сучасної філософської думки, філософія екзистенціалізму не могла не справити вплив на формування філософії права, оскільки екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. У сфері права йому притаманний акцент на людині та її невід’ємних правах. Як відомо, існують два різновиди екзистенціалізму: релігійний або християнський (М. Бердяєв, К. Ясперс, Г. Марсель) та атеїстичний (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр). Їх об’єднує переконання, що існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з’являється у світі й тільки пізніше визначається. На їх думку, людина не піддається визначенню, оскільки людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою бачить себе і якою себе робить. Людина існує як людина, постійно знаходячись поза собою, проектуючи себе та гублячи себе назовні. Характеризуючи атеїстичний екзистенціалізм, Ж.-П. Сартр наголошує, що «це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по- людськи людина може не шляхом занурення у саму себе, а шляхом пошуку мети зовні, якою може бути звільнення або будь-яке конкретне самоздійс- нення» [7, 344]. У такій інтерпретації право хоч і не визначає сутність людини, однак може створювати деякі важливі передумови її існування, сприяючи вільній самореалізації у зовнішньому світі. З другого боку, за теорією ек- зистенційної комунікації К. Ясперса «спілкування людей, зв’язок із собі подібними — це структурний момент, універсальна умова людського буття». Комунікація, за К. Ясперсом, «настільки становить всеохоплюючу сутність людини, що поза комунікацією неможлива людська свобода» [8, 17]. Під таким кутом зору право повинне перетворитися на засіб, здатний забезпечити вільну міжособистісну комунікацію в загальнолюдському масштабі. По суті, екзистенціалістське трактування права багато в чому подібне з природно-правовим, оскільки обидва вбачають у праві інструмент гуманізації соціально-культурного середовища людського існування і підкреслюють у ньому загальнолюдський момент.

Право й суспільство взаємно зумовлюють одне одного, одне не може існувати без іншого. З одного боку, правові норми виникають тільки в суспільстві, з другого — існування суспільства логічно передбачає право. «Суспільство, — вважає німецький філософ права Р. Циппеліус, — є структурою смислоорієнтованих дій: структурою, при виникненні якої норми відіграють ключову роль» [9, 192]. Ще Аристотель підкреслював соціальну, спільнотну природу людини. Сучасна антропологія також утверджує колективістську, а не індивідуалістичну її сутність. Людина за своїми інстинктами є колективістом, бо тільки інстинкт солідарності дозволив їй вижити в умовах боротьби з природою. Будь-якому суспільству необхідне право, і будь-яке право є суспільним продуктом.

Одними з найважливіших представників соціологічного напряму в праві були французькі юристи Л. Дюгі та Ж. Селль. Л. Дюгі у своїх теоретичних побудовах відштовхувався від думки Аристотеля про те, що людина за своєю природою — громадська істота, яка живе в суспільстві й підко- рюється його нормам. Перетворення соціальної норми на норму юридичну і народження права має місце тоді, коли більша частина суспільства доходить висновку, що ця соціальна норма настільки важлива для суспільства, коли застосування примусу в якості санкції за її порушення стає суспільно необхідним і відповідає критерію справедливості. Таке право має об’єктивний характер і не залежить від волі держави. Розвиваючи ідеї Л. Дюгі, Ж. Селль визначав право як суспільний імператив, що виражає необхідність, яка виникла з природної солідарності. Соціологічний підхід заперечує принципову різницю між націо- нальним і міжнародним правом, оскільки їх норми мають витоком спільне джерело — суспільне буття.

Право — вияв культури, її найважливіша нормативно-аксіологічна складова. Саме у праві культура досягає своєї справжньої єдності й цілісності. Право виростає та розвивається в надрах культури, з другого боку, право саме є важливим культуроутворюючим фактором, що сприяє розвиткові цивілізації. Нерозривний органічний зв’язок права і його науки з культурою підкреслював Б. Кістяківський, який дійшов висновку: «Для того, щоб наука про право була побудована правильно, вона має бути орієнтована не на ту чи іншу гуманітарно-наукову дисципліну і не на всю їх сукупність, а передусім на філософію культури і лише через неї на усю суму гуманітарних наук, об’єднаних за допомогою філософії в цілісну систему наукового знання» [2, 216].

Справді, у міру розвитку культури й права людина поступово звільняється від страху свавілля та грубого насилля, а свобода не тільки не зникає й не придушується, а й набуває нової культурної якості, входить у соціально-правові межі та трансформується з ірраціонально-індивідуалістичного стану в стан раціонально-соціальний. Культура за посередництвом права формує із відокремлених індивідів єдиний соціальний організм, в якому індивід тільки й може вижити й розвинутися, свідомо реалізуючи власну свободу.

Психологічна теорія дослідження права, найбільш детально та послідовно опрацьована школою Л. Петражицького, мабуть, одна з оригінальнійших у цій сфері. Вихідна методологічна установка цієї школи полягає в тому, що під правом розуміють психологічні переживання (емоції) юридичного характеру, адже «специфічна природа явищ права, моралі, естетики, їх відмінності між собою та від інших переживань вкорінені не у сферу інтелектуального, а у сферу емоційного, імпульсивного...» [10, 353]. Усе те, що ми емоційно переживаємо в термінах кореспондуючих прав і обов’язків, становить психологічний зміст юридичних норм. На відміну від норм права, норми моралі мають суто імперативний, однобічний характер. Професор Л. Петражицький визначає поділ права на такі класи і підкласи: 1) інтуїтивне і позитивне право; 2) офіційне і неофіційне право. Позитивне право, на його думку, — це специфічні правові емоції, котрі супроводжуються посиланнями на щось зовнішнє, що зумовлює певну поведінку суб’єкта. Офіційне право є підвидом позитивного права і являє собою «право, яке підлягає застосуванню і підтримці з боку представників державної влади, з обов’язку їх суспільного служіння». Право, позбавлене такого значення в державі, — неофіційне право. Інші правові емоції являють собою інтуїтивне право, притаманне окремим особам, яке залежить від їх природних задатків та психіки. Що стосується держави і державної влади, то вони, з точки зору психологічної теорії, є не щось реальне, а усього лише емоційна проекція, емоційна фантазма, і означають особливий вид прав, що приписуються певним особам. Виступаючи проти позитивістських теорій права, котрі вбачають суттєву ознаку права у примусі або визнанні його норм з боку держави, Л. Петражицький за допомогою психологічного методу зміг досить переконливо розкрити логічну непослідовність таких теорій.

Оскільки поняття «постмодернізм» надзвичайно багатогранне, має сенс вести мову не стільки про філософію постмодернізму як певної цілісної теорії чи системи, скільки про певні тенденції в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу. Характерними рисами постмодернізму, що справили помітний вплив на розвиток сучасної теорії й філософії права, є: 1) скептичне ставлення до раціоналізму та його можливостей; 2) культурний і етичний релятивізм; 3) відмова від насильницького перетворення реальності, її переведення з «нерозумного» стану в «розумний»; 4) антисистематичність, тобто відмова від спроб систематизації світу, оскільки він не вкладається в жодні теоретичні схеми; 5) своєрідне плюралістичне змішування жанрів і стилів у хаосі буття» [1, 112].

У певному сенсі юридичний постмодернізм є симптомом кризового стану сучасного права, оскільки, на думку Г. Бермана, «право ХХ ст. як в теорії, так і на практиці все менше сприймається як зв’язне ціле, звід, організм, «corpus juris» і все більше як мішанина, каша з миттєвих рішень і норм, які суперечать одна одній, поєднаних тільки спільними «прийомами», «технікою». Старе метаправо зруйнувалося, і його змінив своєрідний цинізм» [11, 52]. Все це змушує переглянути існуючі нині основні підходи до праворозуміння — теорію природного права, юридичний позитивізм, соціологію права — з точки зору виклику постмодернізму. Визнаючи обмеженість традиційних типів праворозуміння, деякі дослідники пропонують «інтегративну» концепцію права, яка об’єднує все найкраще, що можна знайти в них. Так «інтегрована юриспруденція вміщує принципово важливі для прибічників позитивізму і юснатуралізму питання про природу права і її співвідношення з політикою і мораллю (які є критерієм розрізнення цих напрямів) у історичному вимірі — у контекст ще однієї групи питань: «Що таке правова традиція? Як вона виникає і як розвивається? Якою мірою аналітичні питання позитивіста та моральні питання прибічників теорії природного права не тільки зумовлені та структуро- вані, а й спрямовуються та вирішуються глобальними історичними питаннями того суспільства, право якого розглядається?» Усім основним школам юриспруденції для їх інтеграції необхідно відмовитись від «ствердження власної переваги», оскільки єдине, чого їм не вистачає — це «визнання їх взаємозалежності» [11, 363]. Серед філософських напрямів, здатних запропонувати новий підхід до права, слід відокремити феноменологію, герменевтику, антропологію та синергетику.

Феноменологія, починаючи з 60-х років ХХ ст., містить два відносно самостійних напрями: трансцендентальну (або філософську) феноменологію, до якої належать деякі різновиди екзи- стенціалістської течії (передусім ідеї М. Гайдеггера), та соціологічну феноменологію.

Вихідним положенням філософської феноменології є пошук аподиктичних основ соціального буття. Виступаючи проти вульгарного натуралізму (статичності, стабільності та об’єктивізму парадигми Нового часу) та ще більше проти релятивізму, що зароджувався, Е. Гуссерль «бачив таку основу в трансцендентальному Я, яке виступає аксіомою для соціального світу і його апріорною онтологічною підставою. У самодостатньому суб’єкті, його інтенції на зовнішній світ останній набуває модусу існування, в ньому ж розкривається «природа речей». При цьому зовнішній світ — світ феноменів — конституюється свідомістю, наділяючи його відповідними значеннями. Тому ми маємо справу не з предметами об’єктивної реальності як такими, а з їх сенсами. Буття сенсів принципово відрізняється від буття об’єктивних предметів і буття психічних явищ: сенс не є, а «означає» (набуває буття в якості значення). Водночас свідомість, яка конституює зовнішній світ, знаходиться в перманентному стані, постійно «переступаючи» власні межі, і не є тотожна самій собі в кожний момент. При цьому правові зв’язки, які не є ні фізичними, ні психічними явищами, походять не з природи людини, а з очевидністю осяжні в собі самих. Розум породжує норму поведінки (індивідуальну норму) в конкретній життєвій ситуації» [12, 9]. Хибність подібних конструкцій очевидна. Довести нормативне почуття справедливості, виходячи з апріорі певного суб’єкта, неможливо. Разом з тим поєднати одиничну життєву ситуацію з постульованим універсальним вихідним началом соціального буття прихильникам цього напряму також не вдалося. Можливо, у зв’язку з цим Е. Гуссерлю стало очевидно, що суб’єкт сам зумовлений життєвим світом — абсолютною онтологічною данністю, яка передує свідомості.

Схожа ситуація складається в іншому впливовому філософському напрямі — герменевтиці, основні положення якої сформульовані Г. Гадаме- ром. Завдання герменевтики, на його думку, — змусити говорити самі предмети, вчинки, спільне інтерсуб’єктивне поле учасників комунікації. На таку роль може претендувати не мова, а розмова (діалог) як різновид досвіду. Стосовно правової проблематики це конкретизується в проголошенні об’єктивного існування сенсу справедливості. П. Рікер вважав, що «він втілюється у визнанні та повазі до особистості іншого як суті соціальності. Право — це ставлення до іншого, опосередковане певними соціальними інститутами. Тим самим тільки й можливе спільне проживання або суспільство як єдине ціле (засноване на співробітництві, тобто політичне суспільство» [13, 28-29].

У межах філософсько-антропологічного напряму особливо цікавим є постулат А. Гелена про те, що всі соціальні інститути (в тому числі й право) походять із недосконалості природи людини в якості компенсації цієї біологічної нездатності. Саме соціальні інститути забезпечують розподіл прав і обов’язків, соціокультурну ідентичність і гарантують тим самим стабільність суспільства. Єдиним критерієм їх оптимальності є самозбереження соціуму. Надзвичайно важливим є також привертання уваги до соціально-культурної зумовленості природи людини (правового статусу особистості). Все це сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від європоцентризму (К. Леві-Стросс, М. Герсковіц, К. Гірц). Однак відмова від пошуку спільних основ правової реальності, доведена до логічного завершення, може призвести до радикального релятивізму.

Синергетика — один з наймолодших міждисциплінарних напрямів наукових досліджень, який передбачає як певну методологію, так і відповідну картину світу. Будучи інтегративною доктриною, синергетика не може не зараховувати до своєї проблематики питання нормативного регулювання поведінки людей. У найбільш загальному вигляді синергетика — це нелінійне мислення та ймовірнісна (стохастична, недетермінована) картина світу, яка передбачає в якості основних моментів нерівноважність, нестійкість та незворотність складних об’єктів та процесів. Саме так описується складна дисипативна система (далека від рівноваги) як право, що є принципово відкритою. Як бачимо, новітні течії філософії дають можливість більш адекватно представити картину правової реальності. Остання виявляє такі якості як динамізм, змінність, нестійкість, залежність від суб’єктивного сприйняття. Нові типи праворозуміння підходять до її опису та пояснення значно ближче, ніж традиційні школи права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Мережко А. А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. — К., 2002. — 189 с.
  2. Кистяковский Б. А. Философия и социология права / изд. подг. Ю. Н. Давыдов, В. В. Сапов. — СПб., 1999. — 800 с.
  3. Памятники римского права : Законы ХІІ таблиц. Дигесты Юстиниана. Институции Гая. — М., 1997. — 608 с.
  4. Иеринг Р. Борьба за право // Антология мировой правовой мысли : в 5 т. — М., 2003. — Т. 3. — С. 440-449.
  5. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. — М., 2000. — 576 с.
  6. Харт Х. Л. Концепція права / пер. з англ. — К., 1998. — 232 с.
  7. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм / Сумерки Богов ; сост., общ. ред. и предисл. А. А. Яковлева. — М., 1989. — С. 319-344.
  8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994. — 527 с.
  9. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности // Антология мировой правовой мысли : в 5 т. — М., 2003. — Т. 5. — С. 351-363.
  10. Циппеліус Р. Філософія права / пер. з нім. Е. Е. Причепія. — К., 2000. — 300 с.
  11. Честнов И. Л.Правопонимание в эпоху постмодерна // Известия высших учебных заведений. Правоведение. — 2002. — № 2. — С. 4-16.
  12. Берман Г. Дж. Право і революція. Формування західної традиції права. — К., 2001. — 652 с.
  13. Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. — 1996. — № 4. — С. 27-36.
загрузка...
Top