Сучасне праворозуміння у контексті витоків, постулатів, основних принципів та функціонального призначення права

Складні економічні, політичні, соціальні процеси в сучасному суспільстві демонструють на­гальну необхідність пошуку нових підходів до багатьох невирішених про­блем у право- та державотворенні. Те, що пропонувала теорія, теоретичні наробки та концептуальні положення вчора, на жаль, не одержали практич­ного втілення або, ще гірше, були виз­нані недосконалими саме з практичної точки зору. Чи навпаки, практика, не­обхідність та доцільність сьогодні по­винні серйозно впливати і впливають на майбутні пошукові теоретичні мо­делі. Крім того, на нашу думку, вчені, інколи захоплюючись певними науко­вими категоріями, поняттями, прин­ципами, досліджують їх дещо відірва­но одне від одного, не в системі, не в сукупності з іншими, досить часто первинними, а не похідними, правови­ми конструкціями. Останнє зауважен­ня, наприклад, характерне для дослі­дження окремих елементів правової системи, однієї групи соціальних норм, без аналізу інших, процесів адаптації або імплементації законо­давчих норм, без аналізу взаємодії або зближення національних правових си­стем тощо. Таким чином, у представ­леній статті пропонуємо серед першо­чергових, так званих прологових, кроків до аналізу вельми необхідної і важливої проблематики, пов´язаної з верховенством права, зупинитися на тому, що вкладається у зміст права, як визначається ця категорія в сучасній юридичній науці сьогодні, яким є сутнісне «наповнення» цієї категорії тощо.

Саме від цього може залежати та залежатиме не тільки визначення, роз­криття, аналіз принципу верховенства права, а й багато інших явищ правової дійсності. Наприклад, співвідношення принципу верховенства права та принципу верховенства закону слід розглядати в певних суспільствах, у форматі певного правового розвитку в контексті взаємовиключення чи взає­мозумовленості? Чи є нині, як вважа­ють деякі вчені, саме в умовах подо­лання кризових явищ корупційних схем та їх проявів, більш прийнятним для практики принцип верховенства закону, ніж принцип верховенства права?

На ці складні запитання можна знайти відповіді, на наше глибоке пе­реконання, аналізуючи насамперед центральний елемент національних правових систем — право. З нашої точ­ки зору, є аксіоматичним те, що прин­ципи, функції, структура, дія будь-якого феномену в правовій площині зумовлюються саме його природою та змістом.

Слід зазначити, що «шлях», пов´я­заний із праворозумінням, завжди був тернистим і доволі складним. Пошук оптимального або універсального визначення права характерний як для вітчизняної, так і для зарубіжної юри­спруденції, як у минулому, так і нині. Залежно від тих чи інших аргументів, просторово-часових вимірів в істо­ричній і правовій ретроспективі вини­кають різні напрями, спрямування та школи права. Загальновизнана типо­логія права, принаймні, складається з: нормативістського підходу, соціоло­гічного, теорії природного права, філо­софського розуміння права та інтегра­тивної юриспруденції.

Не заперечуючи важливість кожно­го з цих напрямів і необхідність їх дослідження, хочемо зазначити, що пошуки єдиного або абсолютного визначення права, яке нарешті врівно­важило б суперечки між прибічника­ми природно-правового, позитивного і філософського підходів до права, не досягли своєї мети. Тому вважаємо, що постановка проблеми про праворозуміння, його сутність, природу, а здебільшого — призначення в суспіль­ному, державному та правовому роз­витку може охоплювати й охоплює, щонайменше, дві проблеми. Перша проблема пов´язана з превалюванням однієї із зазначених вище теорій праворозуміння в певних просторово-темпоральних характеристиках. Друга проблема пов´язана зі своєрідністю права, розглядом його витоків, прин­ципів, функцій, а отже, констатацією того, що ця абстрактна категорія не може бути однаковою для різних дер­жавно-правових утворень навіть у ме­жах однієї правової сім´ї. Про це йдеться в підрозділі статті «Плюралістичність праворозуміння: випад­ковість чи закономірність» [11,6].

Ця думка в тому чи іншому ракурсі обговорювалася вченими-правознавцями. Так, професор В. Лазарев виокремлює професійне і наукове визначення права [8, 29]. Професор Ф. Роянов, у свою чергу, констатує: «У вітчизняній юридичній науці при визначенні поняття права не з´ясо­вується, про яке право іде мова, звідси спроба надати визначення права вза­галі» [12, 4]. Отже, вважаємо, для того щоб право не залишалося відповідною абстрактною теоретичною моделлю, а одержало «кров» і «плоть», необхідно не стільки надати його універсальне визначення, скільки наголосити на важливості уявлення про нього як про дієвий, але, втім, своєрідний регуля­тор суспільних відносин.

Внаслідок розвитку загальних уяв­лень «про місію права» в життєдіяль­ності людей, формування загальних та спеціальних знань про право, засоба­ми як юридичної науки в цілому, так і загальної теорії держави і права, у суспільній думці формується уявлен­ня про право як про дещо абстрактну категорію, а інколи навіть про певну сукупність теоретичних елементів, се­ред яких: система права, інститут пра­ва, субінститут, підгалузь права тощо.

Не заперечуючи сам по собі абст­рактний рівень і характер права, в цій статті ставимо за мету окреслити такі його характеристики, що допоможуть в усвідомленні й розумінні того, що це явище соціальної дійсності не може розглядатися як стале, незмінне або як формат однаковий для доволі різних держав, правових розвитків у різних хронологічних рамках.

Справа в тому, що право — універ­сальний регулятор, але не універсаль­на константа. В одних правових систе­мах домінують одні риси права, в інших — більш рельєфними є інші. Для того щоб проаналізувати не стільки «всезагальність» найбільш дієвого ре­гулятора суспільних відносин, скільки навпаки, підкреслити своєрідність цього явища, пропонуємо розглянути:

1) витоки права (з урахуванням дії в тій чи іншій правовій системі);

2) постулати права (зв´язок із певними моральними канонами суспільства);

3) принципи права (їх більшу або меншу «питому вагу», в тому чи іншо­му соціумі);

4) функції права (результа­тивність та дієвість права).

Право внаслідок тих самих причин, що і держава, виникає під впливом економічних, політичних, соціальних та інших процесів. Що стосується первісних суспільств, то щодо них мо­ва йде про звичаї чи соціальні норми первісного суспільства, чи про моно-норми. Під мононормою (від грец. monos — один, від лат. поппа — прави­ло) розуміли синкретизм соціальних норм, тобто єдність релігійних, мо­ральних, правових норм тощо [15, 112].

Синонімом терміна «звичаєве пра­во» може слугувати термін «архаїчне право», що підкреслює їх відмінність від сучасного права. У спеціальній ет­нологічній літературі використовуєть­ся також поняття «традиційне право», тобто про феномен права можна роз­мірковувати починаючи з ранніх ста­дій розвитку людського суспільства. Характеристику архаїчного права по­в´язують із існуванням особливої юри­дичної ментальності. Про анімістичні уявлення стародавніх людей, що по­кладалися в основу первісних правопорядків, писав у своїй праці «Чисте вчення про право» Г. Кельзен [4, 48].

Г. Гегель стверджував, що історія людства розвивається від несвободи до свободи, тобто від неправового ста­ну до правового. Він писав, що східні деспотії знають лише одну вільну лю­дину — деспота. Римська доба дає нам свідчення свободи цілого суспільного прошарку, а пруська дійсність у добу Г. Гегеля постає як кульмінація роз­витку права як інституції [2].

Починаючи від середньовічних правознавців, аналіз та намагання по­яснити феномен права були прита­манні кожній правовій системі, в усіх просторових та часових координатах. Є зрозумілим, що право як централь­ний елемент правової системи суттєво відрізнятиметься в романо-германській, англосаксонській або мусуль­манській правових системах.

Саме змістовна частина права зале­жатиме від тих чи інших витоків пра­ва, від того, яку роль відігравало зви­чаєве право або традиційна регуляція у формуванні правових норм. Яким чином враховувалися як джерела пра­ва рішення окремих судових інстанцій чи своєрідні джерела — такі, напри­клад, як Універсали Центральної Ра­ди. Адже ще з часів студентства є зро­зумілою відмінність правової системи, де основним джерелом права є: або нормативно-правовий акт, або право­вий прецедент, або традиційно-релігійні норми.

Отже, від витоків права, що зумов­люються різними причинами від еко­номічного розвитку до географічного розташування країни, залежатиме роз­виток права як соціального феномену, відповідно, його принципів, та розви­ток правової системи в цілому, що їх відображатиме. Причому, на наше глибоке переконання, право не може розглядатися «як єдиний взірець» навіть для країн однієї правової сім´ї.

Сьогодні деякі західні вчені зазна­чають, що єдиного права немає і бути не може, хоча окремі суспільства мо­жуть мати єдине поняття права в подібних правових системах [14, 522].

Цікавим і маловивченим питанням . в юридичній науці є питання, присвя­чене постулатам права. Ця категорія є своєрідною, підлягає детальному до­слідженню. Проте вже сьогодні можна констатувати, що постулати права відтворюють деяку внутрішню суб­станцію права, безпосередньо пов´яза­ну з її моральним наповненням та мо­ральним змістом.

Моральний і духовний прогрес сприяє розвитку людини як правової істоти і розвитку правової реальності. Не випадково в І. Канта моральний імператив і правовий принцип всезагальної формальної рівності збігають­ся. Він зазначав, що чинити треба зовні так, щоб вільний прояв твоєї сва­волі був сумісний зі свободою кожно­го, відповідно до всезагального закону Мислитель, визначаючи поняття пра­ва, підкреслював, що «право — це су­купність умов, при яких сваволя особи сумісна із свавіллям іншого з погляду всезагального закону свободи» [3]. Людству доведеться ще доволі довго працювати у напрямі підготовки кож­ного члена суспільства до усвідомлен­ня здатності шанувати право, тобто до сприйняття його канонів, приписів та настанов.

Оскільки людина живе в соціокультурному просторі, правова реаль­ність не може формуватися поза нею і не нести на собі відбиток і культури, і соціальності. Правова реальність ор­ганічно включена в загальний, єдиний, нормативно-ціннісний континіум «соціальність-культура». Як соціальне явище в об´єктивній формі право існує в правових відносинах і соціальних інститутах, у суб´єктивній формі — у правосвідомості, що обслуговує пра­вове життя. Цивілізований соціум вбачає у праві засіб захисту своєї ці­лісності й саморозвитку [7, 489-495].

У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. Для пояс­нення правових норм необхідний не лише їх всебічний аналіз з урахуван­ням ідей правової свідомості су­спільства, соціальної групи, а й вияв взаємозв´язків норм права з принци­пами і нормами моралі, з моральною свідомістю суспільства. Застосування норм права потребує проникнення в моральну оцінку життєвих відносин, обставин із конкретної юридично зна­чущої справи. Аналіз моральних відносин, їх оцінка мають особливе значення при розгляді шлюбно-сімей­них, а також багатьох цивільних та кримінальних справ.

Більше того, досить показовою що­до морального наповнення правових норм є правова система СІЛА, де діють одночасно принаймні 53 різні правові системи (федеральна, правові системі 50-ти штатів, правова система округу Колумбія та правова система приєднаної до штатів держави — Пу­ерто-Ріко) [6, 263]. Те, що в одному штаті є тяжким злочином, в іншому — лише моральна провина.

Проблема співвідношення права та моралі традиційно розглядається в контексті виділення загальних і від­мінних рис названих явищ. При цьому самі феномени «право» та «мораль» сприймаються як самостійні й уособ­лені. Подібний підхід допустимий ли­ше у тому разі, якщо говорити про право і мораль як про метафізичні (які розглядаються поза реальні життєві обставини) категорії. Більш логічним є розгляд проблеми співвідношення права та моралі в контексті взаємозу­мовленості моральних і юридичних начал у змісті правових норм. Основ­ним моральним началом права є його справедливість. Що ж стосується юри­дичного начала, то, на нашу думку, це насамперед загальна значущість і ре­зультативність правового припису.

Оцінка права з точки зору справед­ливості є суб´єктивною характеристи­кою, яка реалізується на рівні індивіду­альної або суспільної правосвідомості.

В основі уявлень про мораль і пра­во знаходяться інтереси людини. Та чи інша група або соціум відповідно до своїх інтересів формує власне ро­зуміння моралі та права. Більше того, не є обов´язковим, щоб у середині тієї чи іншої групи існували ідентичні уяв­лення. Так, прибічники тієї чи іншої релігії керуються одними уявленнями про мораль. Проте залежно від майно­вого стану їх уявлення про власність (а це вже сфера правових ідей) можуть бути різними.

Отже, якщо «не вбий», «не вкра­ди» — загальні моральні канони для будь-якої правової системи, то в бага­тьох випадках і в різних аспектах пра­во, віддзеркалюючи моральні настано­ви, може суттєво відрізнятися і відріз­няється в окремих державно-правових системах у різних часових і просторо­вих вимірах.

Ще однією характеристикою, що свідчить про своєрідність права в пев­них заданих координатах часу і про­стору, є принципи права. Принципи права беззаперечно належать до його основних механізмів. Принцип — це завжди вихідне начало, це — завжди ідея, а крім неї — і норми, і соціальні відносини, оскільки принципи набу­вають нормативного і правозастосовного змісту.

Принципи поширюються на багато сфер життєдіяльності людини. Вони реально перетворюються на дійсність, мають певне ідеологічне і виховне зна­чення. Погоджуючись з тим, що прин­ципи права у цьому сенсі не є здобут­ком права однієї якої-небудь держави або ряду держав певного історичного періоду, слід зазначити, що вони відтворені всією історією права та пра­вовим розвитком, деякі з принципів сформовані ще в період формування римського права і отримали своє втілення та застосування в різних історичних умовах і, безумовно, від­творили сутнісне призначення права на кожному етапі суспільного та пра­вового розвитку.

Втім, хотілося б висловити думку, що правове поле кожної країни у кож­ний історичний період містить дві складові: одна — це загальні глибинні підвалини права, що відтворюють історію і втілюють правонаступництво; інша складова — це особли­вості, пов´язані із специфікою кожної країни. Поєднання цих двох складо­вих надають індивідуальну, неповтор­ну «картину» права різних країн. Слід визнати, що всі вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу правових принципів [5, 200]. Але слід усвідомлювати, що в різних темпоральних рамках правові принци­пи можуть відігравати і відіграють до­волі різну роль у правовому та дер­жавному розвитку. Так, у країнах зі сталою демократією, стабільним пра­вовим порядком домінує принцип верховенства права, який пронизує всю правову «тканину», є головним засобом і метою суспільного розвитку.

Принцип верховенства права є од­ним з основоположних принципів правової матерії, правової доктрини та правового життя. Він є визначальним при формуванні всіх інститутів держа­ви і суспільства в цілому. У такому ро­зумінні право є найвищою соціальною цінністю, найголовнішим суспільним орієнтиром. Саме це має враховувати законодавець, закріплюючи загально­обов´язкові приписи, надаючи їм нор­мативного характеру.

Проте при загостренні кризових явищ та їх проявів, девальвації ідеалів законності, корупції в органах держав­ної влади та управління, дискримі­нації прав людини, на нашу думку, в системі правових принципів неминуче починає домінувати принцип верхо­венства закону (не в розумінні його диктатури, а, швидше, в розумінні су­веренітету закону, «недоторканності закону»), обов´язковості його вико­нання [10, 81-102].

Тому слід зазначити, що право, яке втілює принципи соціальної свободи, соціальної справедливості, демокра­тизму, гуманізму, рівноправності, за­конності, принцип взаємної відпо­відальності особи і держави залежно від багатьох внутрішніх та зовнішніх умов розвитку відповідної держави, буде або менше, або більше регулюва­ти відносини, відображені відповідни­ми правовими принципами, а, отже, мати більшу або меншу «насиченість» ними.

Сучасна юридична наука визначає, що функції права — це основні напря­ми впливу права на суспільство, що відображає суттєві риси, властивості й ознаки права.

Слід зазначити, що питання про сутність права і його призначення в житті суспільства безпосередньо по­в´язане з його функціями. У свою чер­гу, слід визнати, що саме правові функції відображають легітимність діючої влади, загальносоціальну спря­мованість діяльності держави. Оскіль­ки право покликане забезпечувати інтереси всіх членів суспільства і кож­ного з них зокрема. Отже, право має бути найефективнішим соціальним регулятором, визначати можливу й обов´язкову поведінку у цьому су­спільстві.

У такий спосіб право справляє без­посередньо позитивний вплив на по­ведінку суб´єктів правовідносин та на систему суспільних відносин у цілому, а це, у свою чергу, відображають регу­лятивна, охоронна, виховна, функція переконання, примусу та інші функції права.

Як зазначають сучасні правознавці, право за своєю природою покликане в суспільстві робити відповідними про­тилежні інтереси різних соціальних суб´єктів, сприяти вирішенню різних соціальних суперечностей, примушу­ючи сторони шукати компроміси, укладати угоди тощо [9, 10-15].

Особливо важливою є превентив­на, попереджувальна місія права. Пра­вові норми містять санкції — саме завдяки їм ця місія значною мірою і здійснюється.

Оскільки суспільство, як соціо­логічна реальність, постає як структу­ра нормативно встановленої та коор­динованої поведінки, то заслугою та пріоритетом права є те, що воно не ли­ше впорядковує й інтегрує суспільні дії, зберігаючи цілісність і усталеність суспільного організму, а й сприяє створенню узагальнених, міцних і стійких моделей поведінки. «Впрова­дження правового регулювання, — пи­ше Р. Циппеліус, — надає соціальній дійсності стабільності та особливої орієнтаційної впевненості. У плюралі­стичній боротьбі думок стосовно того, що є дійсно правильним і справедли­вим, правові норми пропонують надійні та гарантовані лінії поведін­ки» [13]. Завдяки праву поведінка, що відхиляється від норми, утримується в жорстких межах санкцій, віднов­люється регулятивний стан речей, що був порушений девіантною поведінкою, соціальні конфлікти позбавля­ються деструктивної сили як врегу­льовані раціонально-договірним спо­собом — так право здійснює свою суспільно формуючу та стабілізуючу функції. Ці функції здійснюються за­собами адаптації до вимог держави, конкретних осіб, громадянського су­спільства, досягненням конкретних цілей щодо зміцнення соціального по­рядку, збереженням власної системної цілісності, захистом основних норма­тивно-ціннісних принципів, моделей належної поведінки, ідеалів, що є дов­готерміновими, — морально-правови­ми орієнтирами [1].

У кожному правовому середовищі право виконує відповідні функції, проте їх «регулююча» або «охоронна» дія є різною в різних суспільствах та різних хронологічних межах. Тому право, як найбільш дієвий регулятор суспільних відносин, вирізнятиметься також своїм функціональним наванта­женням, в якому домінують або регу­лятивні, або охоронні властивості. Ефективність правового регулювання серед багатьох факторів не в останню чергу зумовлюватиметься результа­тивністю правового впливу — право­вими функціями.

Підсумовуючи викладене, зазначи­мо, що метою цієї статті є аналіз права не як абстрактного конструкту, а як державного регулятора суспільних відносин, що має характерні власти­вості, риси та ознаки залежно від ви­токів формування, своєрідних посту­латів — моральної насиченості право­вих норм, правових принципів, що більше або менше застосовуються у правовому житті та правовій політиці держави, залежно від специфіки дер­жавного, суспільного та правового розвитку, і, врешті-решт, від функцій, які відрізняються не тільки змістовни­ми характеристиками, а й формаль­ною реалізацією у процесі право-, дер­жавотворення.

Аналіз тих чи інших ознак, рис, властивостей права не може бути ви­черпним не лише в межах однієї на­укової статті, а й у межах окремої мо­нографії, циклу монографій, що ос­мислюються вченими й усвідомлю­ються у певному суспільстві. Тому на­ша спроба дослідження тих чи інших характеристик права ставить за мету не стільки всеосяжний у кількісному розумінні характер, скільки спробу виокремити ті з них, що можуть стати в нагоді для розуміння сутності, при­роди, функціональної ролі права в то­му чи іншому суспільстві, в певних просторово-часових характеристиках.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Алексеев С. С. Линия права. — М. 2006.
  2. Гегель Г. Философия права / пер. с нем. 1990.- 524 с.
  3. Кант И. Основы метафизики нравственности. — СПб., 1995. — 529 с.
  4. Кельзен Ганс. Чистое учение о праве. — М., 1987. — Вып. 1. — С. 48.
  5. Лившиц Р. 3. Теория права : учеб. — 2-е изд. — М., 2001. — С. 200.
  6. Морозова С. А., Ильин А. В. Из истории права. — М., 1996. — С. 263.
  7. Мухаев Р. Т. Теория государства и права. — М., 2005. — С. 489—495.
  8. Общая теория государства и права / под ред. В. В. Лазарева. — М., 1994. — С. 29.
  9. Оніщенко Н. М. Проблеми ефективності законодавства : сучасна доктрина та потреби практи­ки // Судова апеляція. - 2006. - № 2 (3). - С. 10-15.
  10. Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : моногр. : у 2 кн. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка / відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К., 2008. — Кн. 1. Верховенство праваяк принцип правової системи : проблеми теорії. — С. 81—102.
  11. Рабінович П. Загальносоціальна («природна») правова система : поняття і структура // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 4 (55). — С. 6.
  12. Роянов Ф. М. Юридическое право : время разобраться по существу. Препринт. — Уфа, 2001. С. 4.
  13. Циппеліус Райнгольд. Філософія права / Є. М. Причепій (пер. з нім.). — К., 2000. — 300 с.
  14. Шауер Ф. Существует ли понятие права? // Российский ежегодник права. — 2008. — № 1.
  15. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. пособие. — М., 1995. — Т. 2. — С. 112.
загрузка...
Top