Сучасна вітчизняна цивілістика: наукові центри, напрями, тенденції

Основні центри української цивілістичної науки

Стан науки цивільного права будь-якої країни визначається рівнем існуючих у країні основних наукових центрів, напрямів цивілістичних досліджень (цивілістичних шкіл) і тенденціями їх розвитку.

На сьогодні потужні цивілістичні школи в Україні існують в основних наукових центрах країни — Києві, Харкові, Одесі, Львові, інших містах.

У Києві цивілістичні школи існують на базі кількох вищих юридичних закладів і науково-дослідних установ. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка активно розвивається цивілістична школа цивільно-правового регулювання особистих (немайнових) і майнових відносин у суспільстві (в Україні). Науковий керівник школи — Наталія Семенівна Кузнєцова, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України. Школу заснували в 1952 р. професори С. Н. Ландкоф та Г. К. Матвєєв.

Видатні вчені школи: професор С. Н. Ландкоф («Товарищества и акционерные общества. Теория и практика», 1926; «Проблема развития современного акционерного права», 1927; «Торговые сделки. Теория и практика», 1929; «Основи цивільного права», 1948; «Правовые основания авторского вознаграждения за изобретение», 1954; «Охорона прав винахідників і раціоналізаторів», 1958; «Основы советского изобретательского права», 1961; «Лекції з основ цивільного права», 1962); професор Г. К. Матвєєв («Вина в советском гражданском праве», 1955; «История семейно-брачного законодательства Украинской ССР», 1960; «Основания гражданско-правовой ответственности», 1970; «Советское семейное право», 1978, 1986; «Международное частное право», 1982); професор П. Д. Індиченко («Земельное законодательство буржуазно-помещичьей России»; «Радянське земельне право», 1971); професор В. І. Бошко («Родинно-подружнє право», 1929; «Очерки советского семейного права», 1952); професор О. А. Підопригора («Защита права собственности в римском частном праве», 1960; «Законодательство об изобретательстве и рационализации», 1971 (у співавторстві з К. В. Жудрою), «Правовые вопросы создания и внедрения новой техники», 1975; «Проблемы правового регулирования научно-технического прогресса», 1985; «Основы римского гражданского права», 1994; «Римське приватне право» : підруч., 2001; «Право інтелектуальної власності в Україні» : підруч., 1998); професор Ю. Г. Матвєєв («Англо-американское деликтное право», 1973; «Международные конвенции по авторскому праву», 1976, 1978; «Международная охрана авторских прав», 1987, 2000); професор Д. В. Боброва («Деликтная ответственность и ее роль в охране права граждан и социалистических организаций // Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций», 1988; «Гражданский кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий», 1981 (у співавторстві); співавтор академічних підручників «Цивільне право України»(1994, 1995, 1996, 1999, 2000, 2002); доцент В. К. Дроніков («Римське приватне право», 1961); доцент В. А. Золотар («Советское жилищное право», 1985 (у співавторстві з П. М. Дятловим); доцент Н. П. Лещенко, доцент Т. П. Коваленко.

Сьогодні на юридичному факультеті цього університету плідно працює нове покоління вчених-цивілістів: професорH. С. Кузнєцова («Подрядные договоры винвестиционной деятельности в строительстве», 1993; «Ринок цінних паперів вУкраїні: правові основи формування тафункціонування», 1998 (у співавторстві зI. Р. Назарчуком); професор О. В. Дзера(«Развитие права собственности гражданУкраины», 1996; Право власності / за ред.проф. О. В. Дзери, 2000; Сімейне правоУкраїни / за ред. проф. О. В. Дзери, 1997,2002; Договірне право України. Загальната Особлива частини. — 2 т. / за заг. ред.проф. О. В. Дзери, 2008, 2009); професор І. А. Безклубий («Банківські правочини: цивільно-правові проблеми», 2005; «Банківські правочини», 2007); професор Т. В. Боднар («Виконання договірних зобов´язань в цивільному праві», 2005); професор О. В. Кохановська («Правове регулювання у сфері інформаційних відносин», 2001; «Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві», 2006); професор Р. А. Майданик («Траст: собственность и управление капиталами», 1995; «Проблеми довірчих відносин в цивільному праві», 2002; «Аномалії у цивільному праві», 2007); професор Ю. Д. Притика («Закон України «Про третейські суди» : наук.-практ. ком., 2005; «Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді», 2006).

Авторським колективом учених-цивілістів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка видано підручники за редакцією О. В. Дзери і Н. С. Кузнєцової у двох томах «Цивільне право України» (1999,

2000, 2001, 2002, 2004, 2006, 2009), Науково-практичні коментарі Цивільного кодексу України (2004—2008); Цивільне право :практикум /за ред. Р.А.Майданика, Н.С.Кузнєцової, О. В. Дзери, 2008, 2009); Альманах цивілістики. — Вип. 1 / за ред. Р. А. Майданика, 2008).

В інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка активно розвивається школа міжнародного приватного права, яку представляють: професор А. С. Довгерт («Международное частное право», 1985,1993;«Кодифікація приватного (цивільного) права», 2000); професор В. І. Кисіль («Міжнародне приватне право: питання кодифікації», 2005); професор С. Я. Фурса («Нотаріальний процес. Теоретичні основи», 2002; співавтор навчальних посібників: «Нотаріат в Україні. Особлива частина», 1999; «Спадкове право. Теорія і практика», 2002; «Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар». — т. 1, 2006; «Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура.Суд», 2007).

Авторським колективом інституту видано колективні наукові праці за редакцією професора А. С. Довгерта «Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми» (2001); «Очерки международного частногоправа» (2007).

Значні традиції і наукові результати має школа цивільного права в Інституті держави і права ім.В.М.Корецького, представниками якої є професор Я. М. Шевченко («Основы семейного законодательства», 1982; «Правовое положение несовершеннолетних», 1968; «Ответственность несовершеннолетних за правонарушение»; «Законодавство про сім´ю (теоретичні проблеми співвідношення цивільного і сімейного законодавства)»; «Власник і право власності»,1994;«Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні», 1999; «Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / відп. ред. проф.Я. М. Шевченко, 2005); професор І. М. Кучеренко («Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права», 2004).

Колективом вчених-цивілістів цього інституту видано за редакцією професора Я. М. Шевченко підручник у двох томах «Цивільне право України. Академічний курс» (2003, 2006), Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України(2004).

Активно розвивається цивілістична школа в Інституті приватного права і підприємництва АПрН України, представниками якої на сучасному етапі виступають: професор В. В. Луць («Строки виконання договорів поставки», 1971; «Заключение и исполнение хозяйственних договоров», 1978; «Хозяйственный договор и еффективность производства», 1979; «Строки в цивільних правовідносинах», 1992; «Строки захисту цивільних прав», 1993; «Контракти в підприємницькій діяльності», 1999, 2001, 2008; співавтор підручника «Акціонерне право» (2004), «Здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивільно-правові аспекти)» : монографія / за заг. ред. професора В. В. Луця, 2007; «Непідприємницькі організації» : навч. посіб., 2008); професор М. К. Галянтич («Житлове право України» : навч. посіб., 2002, 2007, 2008 (у співавторстві); «Житлове законодавство України: стан та шляхи удосконалення» : монографія, 2006; «Теоретико-правові засади реалізації житлових прав громадян в умовах ринкових перетворень» : монографія, 2006; «Житлові спори у судовій практиці. Спеціальний курс» / за заг. ред. В. В. Луця, 2008; «Право на житло в Україні: реалізація та захист» / за заг. ред. Є. О. Харитонова,2008).

Традиційно сильна харківська цивілістична школа, представлена відомими вченими-цивілістами: професор І. В. Жилінкова («Особисті права та обов´язки батьків та дітей», 1991; «Брачный контракт», 1995; «Право собственности супругов»,1997; «Правовой режим имущества членов семьи», 2000; Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар / за ред. проф. І. В. Жилінкової, 2008); професор І. В. Спасибо-Фатєєва («Акционерные общества: корпоративные правоотношения», 1998; співавтор коментарів законів України «Про підприємництво», 1995; «Про підприємства», 1997; «Про оренду державного майна», 1997); професор В. Л. Яроцький («Цінні папери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції)», 2006); професор Р. Б. Шишка («Межі здійснення авторських прав», «Патентне право України», «Підприємницька правосуб´єктність», «Охорона інтелектуальної власності (авторсько-правовий аспект)» : монографія, 2002; Цивільне право України : курс лекцій. — 6 т.(у співавторстві), 2004, 2005, 2006); професор С. М. Бервено («Проблеми договірного права», 2006; «Договірне право України» (у співавторстві), 2008).

Колективом учених-цивілістів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого видано за редакцією професорів В. І. Борисової, І. В. Жилінкової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького підручник у двох томах «Цивільнеправо України» (2004, 2007).

Одеську цивілістичну школу представляють: професор Є. О. Харитонов («Приватне право в Стародавньому Римі», 1996; «Рецепція Римського приватного права», 1997; «Основы римского частного права», 1999; «Римское гражданское право», 2001; «Вступ до цивільного права України», 2006; «Цивільні правовідносини» : навч. посіб. (у співавторстві), 2008; «Нариси теорії цивілістики (поняття та концепти)» : монографія, 2008); професор І. С. Канзафарова («Теорія цивільно-правової відповідальності» : монографія, 2006).

Колективом вчених-цивілістів Одеської національної юридичної академії видано за редакцією професора Є. О. Харитонова науково-практичний коментар Цивільного кодексу України (2006), підручник у двох томах «Цивільне правоУкраїни» (2008).

Львівська цивілістична школа представлена професором В. М. Коссаком («Правове регулювання строків у будівництві», 1992; «Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект)», 1996; «Правові засади іноземного інвестування в Україні», 1999; «Право інтелектуальної власності» : підруч. (у співавторстві з

І. Є. Якубівським), 2007); професором З. В. Ромовською («Права та обов´язки батьків та дітей», 1973; «Аліментні зобов´язання», 1975; «Проблемы защиты в советском семейном праве», 1985; «Юридична відповідальність» (у співавторстві) 1983; «Сімейний кодекс України. Коментар», 2003; «Українське цивільне право» : підруч. — у 3 т., 2005, 2006).

Колективом вчених-цивілістів юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка видано за редакцією професора В. М. Коссака науково-практичний коментар Цивільного кодексу України (2006).

На етапі формування перебувають цивілістичні школи в Івано-Франківську — представлена професором В. А. Васильєвою («Цивільно-правове регулювання діяльності з надання посередницьких послуг», 2006; співавтор науково-практичних коментарів ЦК України та підручників з цивільного права) та в Хмельницькому, яку очолює талановитий вчений-цивіліст, професор Р. О. Стефанчук (автор монографії «Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту)», 2007; співавтор підручників з цивільного права та науково-практичних коментарів ЦК України).

Колективом вчених-цивілістів юридичного факультету Хмельницького інституту регіонального управління та права видано за редакцією професора Р.О.Стефанчука навчальний посібник «Цивільне право України», 2004.

Вітчизняна цивілістика розвивається у тісній співпраці з російськими вченими (професори М.І.Брагінський, В.В.Вітрянський, Л. О. Новосьолова, О. П. Сергєєв, Є. О. Суханов), вченими-цивілістами Казахстану(професори М.К.Сулейменов, А. Г. Діденко), Білорусі (професор В. С. Каменков), постійні контакти підтримуються з представниками цивілістичної науки країн далекого зарубіжжя (Італії, Німеччини, Сербії тощо).

Наукові школи цивільного права в Україні

Напрями наукового юридичного пошуку прийнято виділяти залежно від того, в чому полягає і яким чином обґрунтовується сутність права. Напрями вивчення цивілістики за цим критерієм прийнято називати школами цивільного (приватного) права.

В українській науці цивільного права значення наукових шкіл полягає в тому, що вони засновані на вітчизняній цивілістичній доктрині, законодавстві, судовій, іншій правозастосовній практиці, що загалом реально впливає на концептуальні засади цивілістики в Україні.

До основних юридичних шкіл цивільного права може бути віднесено школу природного права, юридичний позитивізм або нормативізм, історичну, психологічну і соціологічну школи права.

Розвиток вітчизняної цивілістики завжди відбувався у руслі світових тенденцій цивільного права, які відрізнялися залежно від особливостей відповідного історичного періоду розвитку юридичної науки.

Характерною особливістю цих тенденцій у XIX—на початку XX ст. була боротьба двох наукових шкіл в юриспруденції — школи природного права та історичної школи права.

Школа природного права. Теорія природного права становить особливу юридичну філософію цінностей, яка зосереджується на природних правах людини, виходить з визнання індивідуалістичних тенденцій, заснованих на ідеях природного права, розробниками яких виступають Г. Гроцій, Ш. Монтеск´є, Ж-Ж. Руссо.

Суть цієї теорії зводиться до того, що людина із самого початку наділена свободою волі і ця свободна воля є джерелом формування права, моралі і моральності, політичної влади, але сам процес розвитку свободи і забезпечення права людини пов´язаний з розвитком держави. Еммануїл Кант у зв´язку з цим слушно зазначає, що «природні задатки людини (як єдиної розумної істоти на Землі), спрямовані на застосування її розуму, розвиваються повністю не в індивіді, а в роді ... [через] антагонізм людей у суспільстві, оскільки він, врешті-решт, стає причиною їх законовідповідного порядку. Історію людського роду в цілому можна розглядати як виконання таємного плану природи — здійснити внутрішньо та для цієї мети також зовнішньо досконалий державний устрій як єдиний стан, в якому вона може повністю розвинути всі задатки, закладені нею в людство» [1].

Регламентоване законодавством ставлення людини до речі у вигляді надання суб´єкту певних повноважень панування, більшою або меншою мірою над майном, яке має значення речі, є проявом суб´єктивного права особи, заснованим на її невід´ємних природних правах.

З цих позицій держава і суспільство загалом постають частиною матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою спільної праці людей [2], наділених вільною волею, як результат укладеного між ними суспільного договору і прояв їх природного права на самореалізацію, самоорганізації розвитку суспільства на власній основі та необхідності врахування позицій суб´єкта, який має керуватися ідеальними (умоспоглядальними) конструкціями як передумовою належних йому суб´єктивних прав.

Авторитет теорії природного права значно впав у порівнянні з епохою просвітництва та буржуазних революцій XVIII—XIX ст. Ця лінія розвитку теорії права і юридичних шкіл простежується у таких нових течіях юриспруденції як позитивізм (К. Остін, І. Бентам тощо), соціальні теорії права (солідаризм Л. Дюгі тощо), теорія інтересів (Р. Ієринг), соціологічна теорія (Є. Ерлінг, Ф. Жені) та інші.

Вітчизняна цивілістична теорія і практика значною мірою зосередилися на аналізі саме позитивного права, підкреслюючи при цьому, що природне право позбавлене відповідної змістовності, понятійної визначеності та загальної значущості.

Історична школа права. Значні традиції в системі напрямів вітчизняної цивілістики має історична школа права, яка пояснює природу права присутністю в ньому «народного духу» (на відміну від психологічної школи, яка вбачає її в правосвідомості [3]. Актуальність досліджень щодо основних понять історичної школи тлумачення цивільного права обумовлена, насамперед, необхідністю історичного пізнання приватного права, оскільки саме в такий спосіб виникає можливість дослідити еволюцію тих чи інших цивілістичних конструкцій, зрозуміти їх сутність.

Історична школа права на чолі з німецьким вченим Савіньї, яка виникла на початку XIX ст., у протилежність школі природного права висунула вчення про те, що право є результатом не вільної волі законодавця, а творенням «народного духу». На цій підставі утверджувалася думка, що право є глибоко національним явищем.

Натомість, проти виключності національної ідеї виступили інші вчені (зокрема Ганс), які обстоювали думку, що в історії права значно більшу роль відіграють загальні умови культурного розвитку, і на певний момент цього розвитку кожен народ має однакові правові установи. Природно-правова доктрина ґрунтуваласяна ідеї, згідно з якою для людства існують єдині і вічні засади права, що випливають із самої природи людини або розумного людського спілкування.

Обидві тенденції отримали свій вираз і в українській юридичній цивілістиці цього періоду, передусім при дослідженні цивільних правовідносин, немайнових прав, правочинів, зобов´язань тощо.

Й. О. Покровський у своїй праці «Основные проблемы гражданского права» школу природного права вважав ідеалістичною. Стосовно ж історичної школи, то, на його думку, вона зайшла в глухий кут з ідеєю національного правового розвитку. Позитивізм також перестав задовольняти юриспруденцію. На думку вченого, новий час вимагає нових підходів орієнтаційного характеру в праві.

Представником історичної школи права був К.А.Мітюков, що обумовило його підходи в питаннях природи права власності як однієї з актуальних наукових проблем тогочасної цивілістики.

Історична школа права, вважав автор, переконала всіх, що ґрунтовно вивчити римське право, як і будь-яке позитивне право, можливо лише шляхом історичного дослідження. У цьому зв´язку монографія «Курс римського права» охоплює всі періоди розвитку римського суспільства [4].

Представником суспільно-історичного підходу до римського права був В. І. Синайський, що передбачало поєднання історичного аналізу з догмою права. У зв´язку з цим вчений намагався розглядати римське право в його розвитку, з урахуванням історично мінливих соціальних факторів. (зокрема підвищеної ролі юристів-жерців і сакрального права, що обумовило виникнення та особливості багатьох інститутів римського права).

Школа позитивного права (юридичний нормативізм). У період радянського права (тобто з 20-х років XX ст.) і до самого останнього часу в українській науці цивільного права значного поширення набув позитивістський (практичний або догматичний) напрям. Представники нормативістської теорії (К. Остін, І. Бентам, Г. Ф. Шершеневич тощо) виходять з ідеї про те, що індивід не має жодних прав, а має лише обов´язки, верховним регулятором людських колективів є об´єктивна норма, яка видається державою. У зв´язку з цим обґрунтовується похідний від волі держави характер суб´єктивного права і заперечується його первинне, дане від природи, походження. Зокрема, Б. Віндшайд зазначав, що будь-яке право існує лише у відносинах між особою та іншою особою, а не особою та річчю [5].

Інший прихильник цієї теорії М. Пла-ніоль зазначає, що відношення юридичного порядку не може існувати між особою і річчю; це був би нонсенс. За самим своїм визначенням, будь-яке право є відношення між особами [6]. Підставою для такого висновку слугує загальний (абсолютний) характер суб´єктивних прав, які відображають і закріплюють економічні відносини приналежності (присвоєності) матеріальних благ.

Слід звернути увагу на внутрішню неоднорідність теорії позитивізму, в межах якої склалися два його різновиди — юридичний позитивізм, або аналітична юриспруденція — один із різновидів обґрунтування формально-догматичного методу, та соціологічний позитивізм (включаючи психологічну школу права), з якого пізніше виникає соціологія права.

Прихильники юридичного позитивізму О. О. Жилін, М. К. Ренненкампф, С. В. Пахман та інші розглядали право як «вираз волі держави», як продукт її діяльності. У той самий час держава, яка творить право, зв´язана ним, обмежує себе, виходячи з розумного розрахунку. Норми права набувають двосторонньої обов´язковості і для підвладних, і для володаря.

Завданням юридичної догматики вони вважали теоретичне опрацювання основних понять правової науки (зокрема й цивілістичної), методів вивчення і застосування права, структурних проблем права, юридичного аргументування та правової динаміки. Юридична догматика базується на формально-догматичних позиціях (узагальнення та класифікація дії правових норм, їх ізоляція від інших соціальних явищ тощо).

Теорія цивільного права (як і права загалом) при цьому перетворюється на замкнену формально-логічну систему понять. Саме право зводиться до законодавчих актів держави, що породжує так зване юридичне поняття держави. Юридичний позитивізм заперечує значення ціннісного і сутнісного підходів до розуміння держави і права, обмежуючись емпіричними та формально-догматичними методами та постановкою практично-утилітарних цілей, системою викладання основних юридичних понять.

Об´єктивною передумовою розвитку юридичного позитивізму в Україні була потреба в інтенсивному розробленні догм права, емпіричних узагальнень, класифікації і систематизації законодавства в зв´язку з реформами 60—70-х років XIX ст. у Російській імперії. Саме цивільне право при цьому зводилося до суми галузевих, цивільно-правових інститутів, до узагальнення завдань та проблем цивільного законодавства.

На позиціях юридичного позитивізму стояв професор Київського університету М. К. Ренненкампф, який використовував також і історичний метод.

На розвиток юридичного позитивізму в Росії та Україні мала вплив промова професора Харківського університету С. В. Пах-мана «О современном движении в науке права», проголошена ним на річних зборах юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті 14 лютого 1882 року. Він вважав, що «...юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом. Лише в такому випадку досягається чистота юридичного методу» [7].

На думку одного з прихильників юридичного позитивізму М. І. Палієнка, «право не має метафізичної сутності, повинно залишатися в межах емпіричного пізнання». Тому необхідно відмовитися від спроб виявити за правовими явищами усяку ідею права, що розкривається розумом [8].

Однак обмеженість юридичного позитивізму полягає в його відриві від соціальної та етичної характеристики права. У зв´язку з цим наприкінці XIX ст. юридичний позитивізм поступається місцем теоріям соціологічного позитивізму, нормативно-соціологічному напряму, а потім і школі «відродженого природного права». Прихильниками нових підходів були Б. О. Кістяківський, Є. В. Спекторський, М. М. Ковалевський, А. М. Фатєєв та інші.

На подальший характер методологічних досліджень значний вплив мали ідеї неокантіанства, в яких використані погляди І. Канта на державу і право в їх моральній основі, що ґрунтуються на законах розуму. Згідно з ними природне право засноване на законах моральної повинності, а позитивне базується на ньому та формально виникає з волі законодавця. У зв´язку з цим у нації розвивається нормативно-соціологічний напрям як синтез догматичної юриспруденції і неокантіан-ства, що включає висновки не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Прихильники цього напряму водночас підкреслюють значення соціальних і духовних процесів та інститутів як передумови формування позитивного права [9].

Школа соціологічного права. Останнім часом активно розвивається соціологічна школа права (Є. Ерліх, Ф. Жені), прихильники якої відштовхуються в своїх міркуваннях від розуміння права як суспільного явища, суспільної природи права. Представники соціологічної школи права обґрунтовують природне походження найістотніших прав особи та громадянина, які держава лише формалізує, але не може скасувати чи істотно обмежити в силу їх божественного походження.

Усвідомлення необхідності поєднання соціального і правового підходів у дослідженні права притаманне й професору Львівського університету С. С. Дністрянському, який вважав, що в основі пізнання права повинен лежати певний «соціологічний дослід»: «Мета науки права є досвід порядку людського суспільного життя. Науковий метод мусить відповідати сій меті; він мусить звернути свою увагу на суспільне життя, яке воно було, яке воно є та яке має бути; воно є дисципліною реального життя і реальних змагань до суспільного порядку. Воно обіймає реальне впорядкування суспільного життя в минулому, в теперішньому та й в майбутньому» [10].

У 70-ті роки XIX ст. у російській та українській правовій науці розвивається соціологічна школа права, тлумачення права не як абстрактної системи нормативних розпоряджень державної влади, а як одного із взаємопов´язаних соціальних факторів, у контексті інших факторів.

Цивілізаційна (культурологічна) школа права. Із соціологічної школи права поступово виділилася так звана цивілізаційна (культурологічна) школа права, яка розглядає право, насамперед цивільне, як елемент цивілізації (культури), що представляє собою самостійну цінність. При цьому не заперечується зв´язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня «тверда прив´язка» його до тієї чи іншої суспільно-економічної формації, не відкидаються цінності і досягнення правової думки інших цивілізацій [11].

У даному випадку право за своєю суттю визнається феноменом культури, оскільки воно виростає з культури і формує культуру. Прихильники цього підходу вважають, що «всі односторонні інтерпретації права — природно-правові,позитивістські, соціологічні, психологічні, економічні тощо.» послаблюють його місце і значення в культурі» (Роман Токарчик / Roman Tokarczyk). Мається на увазі, що зрозуміти сутність права можна не шляхом абсолютизації якогось одного аспекту права, а тільки враховуючи його багатомірний і цілісний характер як надзвичайно складного і динамічного явища загальнолюдської культури [12].

Тенденції розвитку української цивілістичної науки

Тенденції сучасної вітчизняної цивілістики відображають основні проблеми та напрями розвитку українського суспільства, держави і права.

Загальна проблема юридичної науки полягає в розробці теоретичних моделей і механізму їх реалізації, що відповідають дійсності і здатні адекватно обслуговувати приватні та публічні права й інтереси їх носіїв. Юридична наука не завжди встигає за вимогами практики, яка нерідко створює малодосліджені сучасною юридичною наукою юридичні конструкції. Подібна ситуація виникла з інститутом довірчої власності, без належних наукових засад розвивається процес застосування цивілістичних конструкцій галузями публічного права (адміністративний договір, адміністративні послуги, податкові застава і порука тощо). Така невідповідність теорії з правозастосовною діяльністю не сприяє формуванню одноманітної судової практики, створює загрозу викривленого розуміння сутності і можливої дискредитації таких правових новел.

Одна з причин подібного «відставання» науки пов´язана з неналежним залученням науковців до нормотворчої діяльності і формування судової практики. Для цих цілей перспективним є обов´язкове попереднє узгодження та експертування проектів нормативних актів, роз´яснень та узагальнень судової практики вищих судових інстанцій провідними вченими-юристами, а також залучення їх до науково-експертних рад відповідних державних органів на оплатних засадах.

У цьому контексті не менш важливо проводити підготовку середньострокових і довгострокових наукових програм перспективного нормотворення та прогнозування правозастосовної практики за рахунок бюджетних чи позабюджетних коштів. Зокрема актуальними в доктрині і правозастосовній практиці є питання щодо створення цивілістичних концепцій ринків нерухомості і фінансових послуг, способів і меж судового захисту, ефективної системи судочинства, помірності публічних обмежень приватних прав тощо.

Характерна особливість сучасного стану української цивілістики переважно визначається потребами тлумачення сучасних актів кодифікації приватного законодавства в сфері приватного права (Цивільного, Сімейного, Господарського кодексів України), чим пояснюється популярність коментаторської юридичної літератури (коментарі ЦК,СК, ГК, інших актів цивільного законодавства).

Інша тенденція полягає в надмірному впливі вищих судових інстанцій, які нерідко змушені в своїй діяльності привласнювати своїм рішенням обов´язкову силу для всіх судів. Такі дії певною мірою спровоковані благою метою хоча б часткового усунення наслідків юридичних колізій у законодавстві (зокрема між ЦК і ГК України).

Така тенденція лише підтверджує сформовану в минулі часи (починаючи із зародження цивілістики Російської імперії) і діючу донині традицію, за якою судова організація не допускала впливу науки на судову діяльність. Це призвело до того, що «теорія і практика йшли у нас кожна своєю дорогою, самостійно піклувалися про своє існування і цуралися одна одної» [13]. Така ситуація негативно впливає, охолоджує порив юристів до науки. Внаслідок цього судді, практикуючі юристи не мають достатніх стимулів займатися наукою, яка нерідко стає непотрібною для практики, оскільки достатньо «...ловити кожне зауваження судових інстанцій» [14]. Така ситуація не може не впливати на якісний і кількісний рівень вчених-цивілістів. Незважаючи на значну кількість захищених останнім часом дисертацій з приватноправових юридичних наук, рівень цивілістичних досліджень зростає не пропорційно числу нових вчених з науковим ступенем, а за власними, неписаними законами, які переважно відображають реальний рівень наукових керівників своїх молодих колег. У результаті відчуження від практики юридичні дослідження мало цікавлять практиків, тоді як видання кодексів з рішеннями судових інстанцій розходяться багатотисячними накладами. Суди страждають тією самою вадою: їх рішення погано мотивуються і зазвичай прикриваються посиланнями на норму права, яка нерідко не дає прямої відповіді на питання, нібито вирішені рішенням суду.

У цьому контексті вихід з такої ненормальної для цивілістики ситуації та усунення розбрату між теоретичною і практичною юриспруденцією вбачається в активізації наукою цивільного права догматичної, історично-філософської розробки українського цивільного законодавства, права загалом і звільнення судових інстанцій від штучної ізоляції юридичного інтелекту шляхом звернення за науковою допомогою при формуванні правозастосовної практики.

ПРИМІТКИ

1. Кант Еммануїл. Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані // Зібр. тв. — у 6 т. / Еммануїл Кант. — М., 1965. — Т. 6. — С. 9, 12, 15.

2. Філософія права :навч. посіб. /за заг.ред. М.В.Костицького,Б.Ф.Чміля. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — С. 13—14.

3. Белов В.А. Гражданское право. Общая часть : учеб. / В.А.Белов. — М.:Центр ЮрИн-фоР, 2002. — С. 24—27.

4. Антологія української юридичної думки. — вбт. /редкол.:Ю.С.Шемшученко(гол.) [таін.]. — Т.6:Цивільнеправо /упоряд.:Я.М.Шевченко, І. Б. Усенко,Г.П.Тимченко[та ін.] ; відп. ред. Я. М. Шевченко. — К. : Юридична книга, 2003. — С. 10 (Автори розділу Я. М. Шевченко,А.Ю.Бабаскін).

5. Севрюкова И. Ф. Виды ограниченных вещных прав и владение в системе украинского гражданского законодательства : дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук / И. Ф. Севрюкова. — К., 1988. — 204 с.

6. Там само. — С. 15—60, 61—125.

7. Див.:Пахман С.В. О современном движении в науке права /С.В. Пахман.—СПб., 1882. — С. 26; Цит. за: Антологія української юридичної думки. — в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (гол.) [та ін.]. — Т. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права/ упоряд.:В.Д.Бабкін, І. Б. Усенко, Г.П.Тимченко, Н. М. Пархоменко; відп.ред.: В.Д.Бабкін, І.Б.Усенко.—К.:Юридичнакнига,2002.—С.16 (Автори розділу В. Д. Бабкін,І.Б.Усенко).

8. Палиенко Н. И. Учение о существе права и правовой связанности государства / Н. И. Палиенко. — Х., 1908. — С. 203—204.

9. Антологія української юридичної думки. — в 6т. /редкол.: Ю.С.Шемшученко(гол.) [та ін.]. — Т. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права / упоряд. : В. Д. Бабкін,І.Б.Усенко, Г. П. Тимченко, Н.М.Пархоменко; відп.ред.:В.Д.Бабкін, І.Б.Усенко.—К.:Юридичнакнига,2002.—С.16—17(АвторирозділуВ.Д.Бабкін, І. Б. Усенко).

10. Дністрянський С.С. Загальна наука права і політики/С.С.Дністрянський.—Прага,1923.—Т.1.—С.9—32;ДністрянськийС.С.Погляднатеоріїправатадержави/С.С.Дністрянський. — Л., 1925. — С. 58—63, 107, 55.

11. Цивільне право України : підруч. : у 3 кн. — Кн. 1 / Є. О. Харитонов, Р. О. Стефанчук, А.І.Дришлюк[таін.];заред.Є.О.Харитонова,А.І.Дришлюка.—О.:Юридичналітерату-ра, 2005. — С. 50 (Автор глави Є. О. Харитонов).

12. Мережко О. Сучасні юристи — «етоплебс» чи «етократія»? Розвиток сучасної філософії в Польщі / О. Мережко // Юридична газета. — 2007. — № 25. — 21 червня. — С. 14.

13. Шершеневич Г. Ф. Наука гражданского права в России / Г. Ф. Шершеневич. — М. : Статут, 2003. — (Классика российской цивилистики). — С. 12.

14. Тамсамо.—С.12.

загрузка...
Top