Суб´єкт та суб´єктивна сторона складу злочину

Визначення суб´єкта злочину, передбаченого ст. 136 КК України

Класичним принципом кримінального права, проголошеного ще в 18 ст. під час Великої французької революції, є принцип особистої відповідальності винного, тобто відповідальності лише осудної фізичної особи, яка досягла певного віку. З теорії сучасного кримінального права відомо, що суб´єктом злочину вважається особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і здатна нести за нього кримінальну відповідальність. Іншими словами, така особа характеризується двома провідними, зазначеними в законі ознаками: по-перше, осудністю, а по-друге, досягненням встановленого кримінальним законом віку. Як випливає з низки статей КК України (наприклад статті 6, 7, 8, 9, 10), суб´єктом злочину може бути лише фізична особа.

Суб´єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 19 та ч. 1 ст. 20 КК України, може бути лише осудна або принаймні обмежено осудна особа, яка здатна усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності чи керувати ними. Ми зараз не станемо вдаватися в полеміку стосовно відмінності між осудністю та обмеженою осудністю, обмежившись провідною характеристикою обох статей — можливість нести покарання як наслідок здатності усвідомлювати власні вчинки.

Що ж до віку, то згідно з ч. 1 ст. 22 КК України кримінальний закон встановлює визначений вік, по досягненні якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, а саме — виповнення шістнадцяти років. Хоча ч. 2 ст. 20 передбачає кримінальну відповідальність по досягненні 14 років за особливо тяжкі злочини, однак ст. 136 КК України не належить до категорії тяжких, тому віковий ценз суб´єкта розпочинається з шістнадцятирічного віку.

Але специфіка змісту ст. 136 КК України чітко відрізняє її від суміжних статей 135, 139 КК України, в яких також фігурує злочинна бездіяльність, за суб´єктом даного злочину. Це пояснюється тим, що у суміжних статтях йдеться про спеціальних суб´єктів, тобто тих, на кого покладені чітко регламентовані обов´язки, і вчинений злочин пов´язаний саме із порушенням таких (окремі категорії держслужбовців, працівники медицини, рятувальних служб та інші особи, які, в тому числі й за договором, виконують певне коло обов´язків, пов´язаних із наданням допомоги іншим громадянам).

Загалом у кримінальному праві спеціальний суб´єкт характеризується додатковими ознаками:

1) за громадянством суб´єкта (громадянин України, особа без громадянства, іноземці з різними офіційними статусами, починаючи від нелегальних мігрантів і закінчуючи дипломатичною недоторканністю);

2) за статтю (статеві злочини різних типів);

3) за віком (особи до 14 років, особи після 14 і до 16 років, особи, старші за 16 років);

4) за сімейними відносинами та обов´язками (несплата аліментів, невиконання батьківських обов´язків тощо);

5) за посадовим статусом і обов´язками (посадові злочини та зловживання);

6) стосовно військового обов´язку (військові злочини);

7) стосовно виробничих і господарських відносин та обов´язків;

8) стосовно транспортних та технічних засобів підвищеної небезпеки;

9) за іншими професійними підставами і відповідними обов´язками (медичні працівники, педагоги, рятувальники тощо);

10) за ситуативними особливими статусами (свідки, експерти, перекладачі тощо);

11) за ситуативними обов´язками на договірних підставах (доглядачі за хворими чи малолітніми тощо).

Ознаки спеціального суб´єкта можуть виступати конструктивними ознаками складу злочину (тобто без яких даний склад відсутній — наприклад, відповідно до ст. 139 КК України «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», спеціальним суб´єктом може бути лише медичний працівник) та кваліфікуючою ознакою, що створює склад злочину за обтяжуючих обставин.

Тому наступним кроком, щоб окреслити суб´єкта злочину за ненадання допомоги за ст. 136 КК України, нам необхідно з´ясувати, хто саме не може виступати суб´єктом даного злочину.

Стаття 135 КК України визначає суб´єктом злочину осіб, правовий обов´язок яких передбачає необхідність піклування про інших осіб, що опинилися у безпорадному стані і потребують допомоги. Такий статус спеціального суб´єкта, може бути зумовлений:

1) законом або іншим нормативним актом. Так, ст. 37 Основ законодавства України про охорону здоров´я зобов´язує співробітників міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водіїв транспортних засобів та працівників інших професій, на яких законодавством і службовими інструкціями покладено відповідний обов´язок, надавати першу невідкладну допомогу, а підприємства, установи, організації і громадяни зобов´язані надавати транспортні засоби для перевезення хворих;

2) згідно з Конституцією та законодавством про шлюб і сім´ю, батьки зобов´язані утримувати своїх неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх дітей і піклуватися про них. У свою чергу, діти зобов´язані утримувати непрацездатних батьків, а подружжя повинне матеріально підтримувати одне одного;

3) договором — наприклад, договором довічного утримання, укладеним згідно зі ст. 425 Цивільного кодексу України, або іншим договором цивільно-правового характеру, зокрема договором про догляд за хворим чи дитиною тощо.

Стаття 139 КК України визначає спеціальним суб´єктом особу медичного персоналу. Згідно зі ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров´я медичною та фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, а також особи без спеціальної освіти, яким, як виняток, за спеціальним дозволом дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Стаття 137 КК України визначає спеціальним суб´єктом осіб, на яких покладені професійні чи службові обов´язки щодо охорони життя та здоров´я неповнолітніх, у тому числі — персонал навчально-виховних закладів освіти (дитячих садків, шкіл та інших закладів, де перебувають неповнолітні).

Отже, навіть із порівняльного аналізу видно, що у всіх наведених прикладах суб´єктом злочину виступають лише спеціальні суб´єкти, тоді як у ст. 136 КК України суб´єктом є особа, яка не була зобов´язана піклуватися про потерпілого і не ставила його своїми діями в небезпечне для життя становище.

Загальна характеристика суб´єктивної сторони злочину

Розглянувши поняття суб´єкта злочину за ст. 136 КК України за ненадання допомоги, переходимо до детального розгляду поняття суб´єктивної сторони злочину. Адже суб´єктивна сторона — це психічне ставлення злочинця до вчинюваного ним злочину, тому до ознак, що становлять суб´єктивну сторону, належать вина, мотив і мета злочину, а також емоційний стан особи в момент здійснення злочину. Відповідно до цього суб´єктивна сторона злочину за ст. 136 КК України характеризується виною у формі умислу або необережності до наслідків, сама ж бездіяльність актуалізується свідомо.

Перш за все, слід зауважити, що згідно зі ст. 23 КК України намір і необережність є формами вини. Саме ці форми психічного ставлення виражають антисоціальне або зневажливе ставлення винного до охоронюваних кримінальним законом інтересів. Як зазначав С. А. Тарарухін, усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної [1].

Умисел, у свою чергу, поділяється на прямий і непрямий. Причому, вони обидва передбачають усвідомлення суспільно небезпечних наслідків вчиненого діяння, але при прямому умислі винний передбачає неминучість, а при непрямому — лише реальну можливість їх настання. Тому в кримінальному праві відрізняють ці форми умислу саме за вольовим компонентом, адже у прямому умислі наявне усвідомлене прагнення настання суспільно небезпечних наслідків, а у непрямому — лише їх усвідомлене припущення [2; 3; 4; 5; 6; 7].

У Науково-практичних коментарях до КК України ми зустрічаємо таке тлумачення провідної відмінності видів умислу, як байдужість до відповідних наслідків [8; 9]. Проте не бажати та ставитися байдуже — це різні речі. Виходячи ж із того, що злочин — це усвідомлена активність, вчинок як складний вольовий акт, в якому є й стадія боротьби мотивів і безпосередньо прийняття рішення, ставлення має бути обов´язковим компонентом. Особливого значення це набуває саме в контексті проблеми ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Річ у тім, що даний різновид злочинної бездіяльності явно не передбачає попереднього умислу чи замаху, адже відбувається у об´єктивно виниклих умовах, в які неочікувано для винного потрапив потерпілий. Тому тут йдеться, скоріше, про байдужість як прояв непрямого умислу, коли особа припускає ризик для життя чи здоров´я жертви, однак не надає допомоги, не вважаючи, що вчиняє злочин своїм невтручанням. В іншому випадку, якщо особа внаслідок самовпевненості передбачала можливість суспільно небезпечних наслідків (у вигляді значної шкоди здоров´ю потерпілого) своєї бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або якщо особа взагалі не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити, то згідно зі ст. 25 КК України це можна визначити як необережність. Але в обох випадках щодо злочину, передбаченого ст. 136 КК України, важко говорити про наявність прямого умислу, адже якщо б особа усвідомлювала та бажала настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді травматизації чи загибелі потерпілого, що перебував у безпорадному стані, то таку ситуацію варто кваліфікувати вже як вбивство чи нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Види прямого умислу

Підтвердити такий наш висновок можна навіть через характеристику видів прямого умислу. Так, П. С. Матишевський, коментуючи ст. 8 КК України 1994 р., виділяє такі його різновиди, як визначений, альтернативний, обдуманий, раптовий та афективний [10]. Спираючись на цю класифікацію проаналізуємо її в контексті розуміння ненадання допомоги.

  • Визначений умисел характеризується наявністю у винного бажання досягнути конкретного злочинного наслідку, однак у разі запланованого ненадання допомоги (що саме по собі маловирогідне, бо така ситуація за ст. 136 КК України не є наслідком дій винного і є навіть раптовою для нього), це буде умисне вбивство чи тяжке тілесне ушкодження.
  • Альтернативний умисел, коли винний передбачає кілька можливих злочинних наслідків (наприклад, свідоме заподіяння власною бездіяльністю будь-якої значної шкоди потерпілому — тяжких тілесних ушкоджень, або смерті). Однак, як і у попередньому випадку, таке ненадання допомоги знов-таки стає інструментом усвідомленої шкоди, і повинно кваліфікуватися як вбивство чи тілесні ушкодження.
  • Обдуманий умисел, який виникає, формується завчасно, і злочин готується заздалегідь. Однак, як ми вже зазначали, об´єктивна сторона ст. 136 КК України визначає неочікуваність та раптовість і, відповідно, непричетність винного до її підготовки.
  • Раптовий умисел виникає безпосередньо перед початком злочинного вчинку. Такий варіант взагалі можливий, однак за умови раптово виниклого прагнення нанести все ж таки усвідомлену шкоду це не позбавляє подібну бездіяльність кваліфікуючої ознаки замаху на вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень.
  • Афективний умисел, що виникає в стані сильного душевного хвилювання під впливом неочікуваної психотравмуючої ситуації, коли поведінка особи характеризується неконтрольованістю. Цей різновид умислу може мати місце при стресі, внаслідок потрапляння до неочікуваної ситуації, в якій потерпає інша особа і потребує надання допомоги. Однак внаслідок провідної характеристики — сильного душевного хвилювання та зниженого самоконтролю — ми вже не можемо говорити про прямий умисел (який потребує більш-менш об´єктивної оцінки ситуації), а скоріше чи то про непрямий умисел чи то, що більш реально, про злочинну необережність.

Як ми бачимо з наведеного аналізу прямого умислу щодо вчинення діяння, передбаченого ст. 136 КК України, бути не може, в іншому випадку автоматично «включаються» ознаки інших умисних злочинів, свідомо спрямованих проти життя та здоров´я особи (наприклад, статті 115, 121 КК України — залежно від наслідків, що настали).

Проблема усвідомлення

Все розуміння суб´єктивної сторони злочину за ст. 136ККУкраїни, впирається в проблему усвідомлення особою суспільно небезпечних наслідків власної бездіяльності. Як зазначав М. Й. Коржанський, будь-яка людська дія чиниться свідомо і бажано. Психічне ставлення особи до власної дії і виражається формулою — «усвідомлене бажання». Тому при скоєнні умисного чи необережного злочину суб´єкт однаково бажає вчинити конкретні дії і усвідомлює їх фактичну сторону [11]. Звідси випливає, що й прийняття особою рішення щодо невтручання в ситуацію, яка вимагає надання допомоги іншій особі у небезпечному стані, відбувається також свідомо і бажано.

Однак не слід ставити знак рівності між як мінімум трьома формами усвідомлення ненадання допомоги:

1) усвідомлення небажання втручатися в небажану з якихось особистісних причин ситуацію надання допомоги іншій людині;

2) усвідомлення настання однозначно суспільно небезпечних наслідків власного невтручання та ненадання допомоги;

3) усвідомлення кримінальної відповідальності за таке невтручання.

Як ми бачимо, навіть ці три форми включають різні компоненти усвідомлення винною особою власної бездіяльності при ненаданні допомоги. При цьому всі три або ж хоча б одна з трьох форм усвідомлення присутня завжди. Тому слід коротко охарактеризувати кожну з цих форм, а потім узагальнити кримінально-правове розуміння усвідомлення в контексті даного типу злочину.

Отже, у першому випадку особа усвідомлює власне небажання втручатися та надавати допомогу під впливом особистісних перепон, як-то:

— фізичні можливості (точніше — відсутність таких), які, будучи обмеженими, на думку самої особи, заважають їй впевнено втрутитись у ризиковану ситуацію і надати допомогу потерпілому, що перебуває у небезпеці;

— психологічні особливості, які дезорганізують всю активність і заважають впевнено діяти, надаючи допомогу (наприклад, стан сильного душевного хвилювання, страхи чи взагалі якісь суто психологічні комплекси);

— особистісні вади моральних якостей, які просто внаслідок деформованості навіть не викличуть думку про необхідність надати допомогу іншій особі, що перебуває у небезпеці;

— відсутність досвіду дій в подібних ситуаціях, що заважає надати допомогу, навіть за наявності достатньо розвинених фізичних можливостей;

— особистісне негативне ставлення щодо потерпілої особи, яке заважає виникненню прагнення надати допомогу конкретній особі у даному стані;

— вади розумової діяльності, коли особа просто не розуміє, що відбувається і наскільки ця ситуація є небезпечною для потерпілого, внаслідок чого також просто не виникає думка про необхідність втручатися;

— хворобливий або занадто виснажений стан організму, який заважає особі в даний час адекватно сприймати, оцінювати та втручатися в ситуацію.

Цим переліком, звичайно, ми не обмежуємо особистісні мотиви усвідомлення небажання втручатися та надавати допомогу, однак навіть і вони дають можливість виокремити дану форму усвідомлення подібної бездіяльності.

У другому випадку можуть виникнути вади усвідомлення настання суспільно небезпечних наслідків ненадання допомоги внаслідок:

— нерозуміння небезпечності ситуації для потерпілого і, відповідно, непередбачення суспільно небезпечних наслідків (внаслідок тієї самої недосвідченості, особистісної байдужості чи недалекоглядності);

— злочинної самовпевненості, коли особа з легковажності розраховувала на можливість відвернення суспільно небезпечних наслідків;

— злочинної недбалості, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї бездіяльності для потерпілого у небезпечному стані, хоча повинна була і могла їх передбачити;

— у разі самоусунення шляхом обмеження власного втручання лише оповіщенням належних установ та осіб, замість особистісного втручання та власноручного надання допомоги потерпілому в межах реальних можливостей.

Все це пояснює ситуацію вад усвідомлення або хибного усвідомлення можливості настання небезпечних для потерпілого наслідків, ступеня ризику і, відповідно, зумовлює невтручання та ненадання безпосередньої допомоги.

У третьому випадку особа усвідомлює власну бездіяльність, але не здогадується про можливість настання кримінальної відповідальності за ненадання допомоги. Загалом не обов´язково, щоб винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого ним діяння. Кримінальне право базується на принципі, що незнання закону не звільняє від відповідальності, адже особа завжди може, у зв´язку із обнародуванням закону, ознайомитися з його змістом і знати, чи є діяння, що вчинюється, протиправним [12]. Але ж можливість ознайомитися та знання закону — це досить різні речі, тим паче, що окрім правової неосвіченості на усвідомленість особи можуть впливати емоційні компоненти, вади інтелектуальної сфери тощо. Все це може відбитися у конкретній нестандартній ситуації необхідності надання допомоги або завадити її ідентифікувати як таку, що потребує саме особистого втручання. Тоді, за неусвідомленості протиправності власного невтручання та караності подібної бездіяльності особа не здатна усвідомлювати і його суспільної небезпечності, оскільки в неї навіть не виникає думка це робити.

Подібне неусвідомлення кримінальної відповідальності та караності бездіяльності, знов таки, може пояснюватися низкою чинників:

— правовою неосвіченістю, коли особа знає на побутовому рівні, чого робити не можна, однак щиро не здогадується, що КК України регламентує дещо, що робити не лише можна, а й необхідно, щоб не нести кримінальної відповідальності;

— правовим нігілізмом певних верств населення, коли люди внутрішньо готові до порушення окремих норм, якщо їм здається, що це не стане відомим правоохоронним органам.

При цьому в першому випадку, стосовно неосвіченості, особа може загалом тверезо розсудити, що жоден закон, починаючи з Конституції, не покладає на всіх громадян обов´язку надавати допомогу іншим людям. Тим паче, що це так і є, а зазначені в коментарях до КК України спроби констатувати начебто кримінальний закон покладає на громадянина правовий обов´язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, виглядають досить необґрунтованими. Адже ані в Загальній частині КК України, ані в інших законах держави не вказується про універсальний обов´язок для всіх суб´єктів, на відміну від чітко регламентованих подібних обов´язків окремих спеціальних суб´єктів. Тому на побутовому рівні особа, яка не надала допомоги, може й не здогадуватися про кримінальну відповідальність, не вважаючи себе суб´єктом, обтяженим подібними зобов´язаннями.

Інколи, розглядаючи ненадання допомоги, при встановленні форми і виду вини можна стикатися із так званою подвійною формою вини: умисної щодо одних і необережною щодо інших наслідків тієї самої дії або бездіяльності. Загалом подвійна форма вини, на думку науковців, можлива, тому що можливими є два якісно відмінні за характером і ступенем суспільної небезпеки злочинні наслідки одних і тих самих дій винної особи і її різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків [13].

При цьому необережна поведінка при ненаданні допомоги, як, власне кажучи, й умисна, завжди усвідомлена. Інша справа, що метою її є соціально нейтральна потреба, задоволення якої не передбачало настання соціально небезпечних наслідків. Тобто такі наслідки постають побічними або «випадковими», зумовленими неадекватно обраними засобами. Разом із тим, у осіб, що вчинили злочин у формі необережності, антисуспільна спрямованість відсутня. Так вважають й науковці, які, коментуючи ст. 25 КК України, вказують, що при злочинній самовпевненості відсутнє свідоме припущення шкідливих наслідків [14]. В іншому коментарі зазначається, що суб´єкт передбачає, що діяння, подібні до вчинюваних ним, взагалі-то призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак залишається упевненим, що вчинена саме ним дія (чи бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків [15].

Тобто, розглядаючи злочин, пов´язаний з ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, ми можемо констатувати близькість його суб´єктивної сторони до змішаної форми вини, причому часто можна визначити наявність елементу злочинної необережності, коли наявний довільний намір людини не втручатися, але відсутній довільний намір цілеспрямованого досягнення суспільно небезпечних наслідків щодо конкретного потерпілого. Іншими словами, винна особа не могла зазделегіть планувати цієї ситуації, а якщо навіть спонтанно опинившись у ній прийняла б усвідомлене рішення власною бездіяльністю нанести значну шкоду конкретному потерпілому, то був би прямий умисел і такий злочин вже слід було б кваліфікувати за іншими статтями злочинів проти життя та здоров´я особи — чи то як вбивство (ст. 115 КК України), чи то як умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України). Тим паче, що навіть у текстах зазначених статей КК України не вказується спосіб спричинення смерті чи тяжких тілесних ушкоджень, що передбачає заподіяння їх як діями, так і бездіяльністю, що не виключає й ненадання допомоги. Головною ознакою цих статей є ознака умисності. Таким чином, ми доходимо висновку, що про прямий умисел у ст. 136 КК України принципово йтися не може.

ПРИМІТКИ

  1. Тарарухін С. А. Вибрані твори / С. А. Тарарухін. — К. : Вид-во НАВСУ, 2004. — Частина 1. Юридична психологія. Мотивація злочинної поведінки. — 212 с.
  2. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. / С. С. Алексеев. — М. : Юрид. лит., 1981. — Т. 1. — 359 с.
  3. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть / М. И. Бажанов. — Днепропетровск : Пороги, 1992. — 167 с.
  4. Кримінальне право України. Загальна частина//за ред. П.С.Матишевського, П.П.Андрушка, С.Д.Шапченка. — К.:Юрінком Інтер, 1996. — 512 с.
  5. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. / Ю. В. Александров, В. І. Ан-типов, М. В. Володько [таін.]; відп.ред. Я.Ю.Кондратьєв. — К.:Правові джерела, 2002. — 432 с.
  6. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. для юрид. вузів і фак. / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін,В.Т.Борисов [таін.];за ред. М. І. Бажанова, В.В.Сташиса,В.Я.Тація. — Київ ; Харків : Юрінком Інтер : Право, 2001. — 416 с.
  7. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /зазаг.ред.В.В.Сташиса, В. Я. Тація. — К. : Ін Юре, 2003. — 1196 с.
  8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. — 2-ге вид. — К. : А.С.К., 2003. — С. 44.
  9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. Спеціальний випуск (за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України від 25.05.1994 р.) / відп.ред.Я.Ю.Кондратьєв,С.С. Яценко.—К.:Юрінком,1994.—С.24.
  10. Там само. — С. 26.
  11. Коржанський М. Й. Встановлення вини / М. Й. Коржанський // Нариси уголовного права. — К. : Генеза, 1999. — С. 86.
  12. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. — 2-ге вид. — К. : А.С.К., 2003. — С. 44.
  13. Коржанський М. Й. Зазнач. праця. — С. 103.
  14. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. — 2-ге вид. — К. : А.С.К., 2003. — С. 47.
  15. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К. : Ін Юре, 2003. — С. 78.

загрузка...
Top