Структура цивільних правовідносин

Вступ.

1. Поняття цивільних правовідносин.

2. Види цивільних правовідносин.

3. Суб’єкти цивільних правовідносин.

4. Об’єкти цивільних правовідносин.

5. Зміст правовідносин.

5.1. Суб’єктивне право.

5.2. Структура.

5.3. Класифікація за видами.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Для задоволення своїх потреб у суспільстві люди змушені вступати в різноманітні відносини. Переважна більшість таких суспільних відносин регулюється правовими нормами. У міру того, як суспільні відносини врегульовуються нормами права, вони переростають у правовідносини. Отже, правовідносини - це частина суспільних відносин, які врегульовані нормами права.

Норми цивільного права посідають важливе місце серед правових норм у суспільстві. Вони складають самостійну галузь права. Суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права, називають цивільно-правовими відносинами. Цивільно-правові відносини - це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті, бажаний результат їх функціонування.

У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб’єктивних прав та обов’язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб’єктивних цивільних прав та обов’язків).


1. Поняття цивільних правовідносин

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняються лише на підставі правових норм, які безпосередньо породжують правові відношення і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок.

2) Саме у правових відношеннях досягається мета правових норм, проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання.

3) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.

4) Правове відношення — це завжди двосторонній зв'язок, тому що сама норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує.

5) Правові відношення мають вольовий характер. По-перше, тому, що через норми права у них відображується державна воля. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являється автоматично і потім функціонувати без волевиявлення його учасників, у всякому разі хоча б одного з них, не може. Необхідний вольовий акт, який породжує це правове явище. Правові відношення, перш ніж з'явитися, проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення.

6) Правові відношення охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, не в усіх правових відношеннях держава зацікавлена (наприклад, у правових відношеннях, що виникають з правопорушень), але її інтерес полягає у такому разі в тому, щоб ці соціальні ексцеси належним чином розв'язувались, винні особи зазнавали покарання тощо. Тому захист правопорядку та законності означає також охорону правових відносин.

7) Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це — завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їх дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, не настільки формалізованих та впорядкованих.

8) Правовідносинами можна вважати ті суспільні відносини, що передбачені гіпотезою правової норми, а, крім того, належать до сфери ідеологічних відносин.

З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв'язку між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечується державою. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Спираючись на таке розуміння сутності і загальне визначення поняття правовідносин, у найпростішому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами цивільного права[5, c. 163-165].

Водночас можливе і точніше визначення. Наприклад, таке. Цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які є носіями цивільних прав і обов'язків.

З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до найскладніших питань теорії цивільного права.

Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного.

2) Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що ґрунтується на уповноважувальному характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір, який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) Захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства) породжують відповідні цивільні права і обов'язки[10, c. 142-144].

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, держава, інші суб'єкти публічного права. Усі вони мають певні суб'єктивні права та обов'язки стосовно один одного. Причому невиконання обов'язків тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу.

Цивільно-правові відносини є досить поширеними в суспільстві, адже вони виникають на підставі норм, що супроводжують життя людини від народження і до смерті, врегульовують майже усі грані її приватного життя. В окремих із них учасниками виступають також органи внутрішніх справ, наприклад, при розшуку безвісно відсутньої особи, або у відносинах, які виникають на підставі договору про охорону майна громадян тощо.

Оскільки цивільно-правові відносини є різновидом галузевих правових відносин, то їм властиві також ознаки правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Серед загальних ознак, які характеризують цивільно-правові відносини, називають: виникнення їх на підставі правових норм; належність учасникам відносин суб'єктивних прав та обов'язків; можливість застосування до порушників засобів державного примусу.

Галузеві ознаки цивільно-правових відносин зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права. Відповідно до ст. 1 ЦК України цивільними є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Ґрунтуючись на цьому, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

а) це є особисті немайнові відносини та майнові (відносини власності і товарно-грошові);

б) вони засновані на юридичній рівності і майновій відокремленості учасників;

в) їх формування і здійснення базується на основі вільного волевиявлення суб'єктів[7, c. 173-174].

Окремо слід згадати ще про одну особливість цивільно-правових відносин. Суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки їх учасників виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів (договорів та інших правочинів; заподіяння шкоди іншій особі тощо). Це різноманітні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження особи; стихійне лихо), так і до соціальної сфери життя (укладання договору, постановлення рішення суду). Вони виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільно-правовими відносинами. Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.

Отже, цивільно-правові відносини - це врегульовані нормами сучасного цивільного права особисті немайнові та майнові відносини, засновані на вільному волевиявленні майново відокремлених, юридично рівних учасників, які є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, що виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів та забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту[4, c. 101].


2. Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.

Залежно від того, який критерій покладено в основу поділу, виділяють такі види цивільно-правових відносин:

а) прості і складні;

б) майнові та особисті немайнові;

в) абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини;

г) активні та пасивні;

д) речові та зобов'язальні відносини.

Прості і складні правовідносини. У більшості випадків кожна особа в цивільних правовідносинах має як права, так і обов'язки. Проте існують цивільно-правові відносини, у яких одна особа (сторона) має лише право, а інша - лише обов'язок. Тому цивільно-правові відносини поділяють на прості і складні.

Простими називають правовідносини, в яких одній особі належить лише право, а іншій - лише обов'язок. Наприклад, правовідношення, що виникає на основі укладення договору позички. Позичкодавець має право лише вимагати повернення речі, а користувач лише зобов'язаний до цього і не наділений законом будь-якими іншими правами.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Таких правовідносин більшість. Наприклад, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і, водночас, зобов'язаний сплатити продавцю її вартість. Продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ, і, водночас, має право вимагати сплатити вартість цієї речі. Права та обов'язки сторін взаємообумовлені та складають зміст правовідносин купівлі-продажу. Аналогічне поєднання прав і обов'язків у осіб спостерігаємо в цивільно-правових відносинах, що виникають при укладанні договорів поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, найму, лізингу та ін.

Розмежування правовідносин на прості і складні інколи є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що належать до різних зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей на перевізника (транспортну організацію) покладено обов'язок не лише перевезти річ, а й зберегти її (зберігання без договору). Тому, при вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, оскільки це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму[8, c. 214-215].

Особисті немайнові та майнові відносини. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання. Майновими є відносини між суб'єктами з приводу майна. Передусім це правовідносини власності. Однак майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Є також зобов'язальні майнові правовідносини. Інші відносини, з приводу особистих немайнових благ (честь, гідність, право на ім'я та ін.) називають особистими немайновими відносинами. Досить поширеними є відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Усі вони мають такі характерні особливості: по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не можуть бути відокремленими від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства неможливо передати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику); особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

по-третє, у випадках, передбачених законом, при порушенні цих прав допускається відшкодування моральної шкоди.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації (суб'єктний склад) у правовідносинах.

Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо). При цьому вони безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад власника щодо володіння і користування своїм майном, не залежить від поведінки оточуючих осіб. Кожен власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, але при цьому він зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ст. 4 Закону України «Про власність»). Оточуючі власника особи не повинні перешкоджати здійсненню його прав. Тому діяльність власника у суспільстві проходить не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, на основі норм цивільного права, які обов'язкові до виконання кожним суб'єктом.

В абсолютних правовідносинах уповноваженій особі протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб. Одна сторона (уповноважена) в таких правовідносинах визначена, а інша (зобов'язана) - невизначене коло осіб, обов'язок яких полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав. Наприклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваженою особою, а всі інші - особи, які існують одночасно з ним, є зобов'язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої особи, її обов'язок утримуватися від дій, які б порушували права інших осіб. Таким чином, в абсолютному правовідношенні і уповноважена особа, і зобов'язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення будь-ким із них цих правил тягне негативні наслідки для порушника.

Окрім права власності, до абсолютних цивільно-правових відносин належать: немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими; відносини з приводу таких благ, як життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Загальнорегулятивними називають такі відносини, які відображають зв'язок одного з одним. Кожен у таких правовідносинах на боці уповноваженої і зобов'язаної сторони. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійсненням права на здоров'я, здорове довкілля. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

Відносні правовідносини характеризуються тим, що у них конкретно визначені обидві сторони. Такими є зобов'язальні правовідносини. Сторони в них цілком конкретні - кредитор і боржник. У договірних зобов'язаннях сторони (особи) мають свою назву, притаманну для конкретних зобов'язальних правовідносин, наприклад: у договорі купівлі-продажу - продавець і покупець; у договорі дарування - дарувальник і обдаровуваний; у договорі комісії - комісіонер і комітент.

Отже, у відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна зобов'язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи певні дії: передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей тощо.

Прикладом відносного цивільного правовідношення може бути не лише цивільно-правове зобов'язання, що виникає з договору, а й таке, що виникає із факту заподіяння шкоди.

Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника, прав авторства, особистих немайнових прав, оскільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов'язана особа - порушник чужих прав.

Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бути порушене будь-ким з числа осіб, які перебувають в зоні юридичної досягненості з нею. Право уповноваженої особи у відносному правовідношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка бере участь в цьому правовідношенні. Так, позичкодавець може вимагати повернення боргу тільки від користувача.

Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносному правовідношенні — з боку конкретно визначених осіб[11, c. 187-189].

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Поділ таких правовідносин обумовлюється характером поведінки зобов'язаної сторони. Так, якщо зобов'язана сторона характеризується активною поведінкою, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (в разі виконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини, оскільки боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу тощо.

В інших правовідносинах зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони. Змістом суб'єктивного обов'язку у цьому випадку є пасивна поведінка зобов'язаної сторони. Такі правовідносини називають пасивними. До них належать: відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини тощо.

Речові і зобов'язальні правовідносини. Поділ правовідносин на речові і зобов'язальні не слід завжди розуміти так, що в їх основі лежить наявність чи відсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами мають зв'язок не лише речові, а й переважна більшість зобов'язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу, майнового найму, обміну, дарування тощо). Так, за договором купівлі-продажу суб'єктивні обов'язки продавця спрямовані на передачу речі і права власності на неї покупцеві. При цьому між сторонами виникають не речові, а зобов'язальні відносини. Але поряд з діями боржника об'єктом таких відносин є речі. Тому в літературі у таких випадках дії боржника називають об'єктом першого порядку, а речі — об'єктом другого порядку.

В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальні покладено характер залежності задоволення інтересів уповноваженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини щодо володіння і користування майном.

Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язальними.

Отже, речові права реалізуються безпосередньо уповноваженою особою, а реалізація зобов'язальних правовідносин завжди пов'язана з виконанням обов'язку конкретною зобов'язаною особою (боржником)[9, c. 127-129].

Окрім зазначених видів цивільно-правових відносин, в юридичній літературі не безпідставно виділяють ще й регулятивні та охоронні відносини'.

Регулятивні відносини ~ це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин у суспільстві. Вони виникають із договорів, односторонніх угод і засвідчують правомірну діяльність фізичних та юридичних осіб.

Охоронними називають правовідносини, які виникають між порушником цивільно-правових норм і потерпілим. Вони виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим. Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища.

Будь-які цивільно-правові відносини можна охарактеризувати з урахуванням їх видів, які існують у цивільному праві. Комплексний підхід при характеристиці тих чи інших конкретних цивільно-правових відносин, у кожному окремому випадку, дозволяє сформулювати модель їх видової характеристики. Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають на основі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу є складними, майновими, відносними, активними, зобов'язальними та регулятивними.

Класифікація можлива за різними підставами.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.Вони можуть поділятися на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважу-вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов’язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива і за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними[12, c. 119-121].


3. Суб’єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також іменуються особами.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони називаються уповноваженими (іноді — управомоченими) особами (у зобов'язаннях їх іменують також кредиторами). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпоряджання, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються зобов'язаними особами (у зобов'язаннях вони іменуються "боржники" або "дебітори"). Наприклад, той, хто заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають і як зобов'язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна особа або декілька осіб.

Стаття 2 ЦК визначає коло суб'єктів цивільних відносин та дає їх законодавчу характеристику (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив).

Учасниками цивільних відносин (а, отже, і цивільних правовідносин) можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, у ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. У зв'язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами, хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона зумовлена лише певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими та особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними-інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші[1, c. 140-142].

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Цивільну правосуб'єктність зазвичай визначають як соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення.

Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю. Але, з іншого боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Отже, природною передумовою правосуб'єктності є природне право; її соціальна передумова — існування суспільства; юридична — норми цивільного права; формально-юридична — норми, закріплені в актах цивільного законодавства.

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність -— це здатність особи мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст.25) і юридичних (ст.91) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Дієздатність у ЦК визначена лише стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності у організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається термін "праводієздатність юридичної особи".

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому в складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізняти: 1) правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність — здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздатність — здатність особи бути представником і тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність брати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнесдієздатність — здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність — здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність — здатність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Щодо юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Щоб не вдаватися до надто складних словесних конструкцій, правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено — "здатність", маючи на увазі, що йдеться про здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, спостерігаємо у відмінностях між ними прояв різниці між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у ст.91 ЦК. Юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Проявом таких природних властивостей людини є здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин.

Стосовно суб'єктів публічного права, також недоцільно розрізняти їх правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а, отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.

Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступництва[3, c. 215-217].


4. Об’єкти цивільних правовідносин

Дослідження питання об'єкта правовідносин у теорії держави та права є однією з найбільш дискусійних проблем, з приводу якої суперечки не припиняються і сьогодні. Цій темі присвячені праці теоретиків С. Алексеева, А. Венгерова, Я. Магазінера, А. Полякова, П. Рабіновича, Б. Лазарева, Р. Халфіної та ін. Проблема визначення об'єкта правовідносин розроблялася вченими також стосовно окремих галузей — у цивільному праві її досліджували такі вчені, як М. Агарков, О. Йоффе, В. Лапач, Л. Лунц та ін. Окремі аспекти об'єкта цивільних правовідносин вивчали М. Ве-нецька, О. Дзера, В. Коссак, В. Луць, О. Малявко, Є. Суханов, Я. Шевченко. Але й сьогодні питання визначення та систематизації об'єктів цивільних правовідносин є одним із найменш розроблених і, що характерно, не тільки в цивільному праві. Це пояснюється тим, що саме загальнофілософське поняття об'єкта є дискусійним і розглядається під різними кутами зору. У даній статті досліджуватимуться загальнотеоретичні та галузеві визначення поняття об'єкта правовідносин, визначатимуться загальні ознаки та надаватимуться уточнені визначення понять «об'єкт правовідносин» та «об'єкт цивільних правовідносин». Розгляд поставленої проблеми має методологічне значення.

У філософії термін «об'єкт» головним чином використовується для характеристики співвідношення матерії та свідомості. Енциклопедичні видання радянських часів представляли об'єкт (пі-ньолат. objectum — предмет, від лат. objicio — кидаю вперед, протиставляю) як те, що протистоїть суб'єкту, те, на що спрямована його предметно-практична і пізнавальна діяльність. При аналізі поняття «об'єкт» на філософському рівні воно розглядається як частина матеріального та духовного світу, на яку спрямована пізнавальна та перетворювальна діяльність суб'єкта. При цьому об'єкт розуміється як матерія, що знаходиться поза суб'єктом, який її досліджує. Тобто об'єкт — це те, що протиставляється суб'єкту в його діяльності.

У соціології під об'єктом розуміється певна реальність (а також її різні сторони, характеристики і відносини), на яку спрямоване дослідження. Тобто об'єкт дослідження — це проблемна ситуація, яка існує в конкретних соціальних явищі, процесі, відношенні, сфері суспільного життя.

Поняття «об'єкт» за своєю суттю є багатозначним. І в праві воно також застосовується в багатьох словосполученнях: «об'єкт права», «об'єкт правовідносин», «об'єкт прав», «об'єкт злочину», «об'єкт правопорушення». У даній статті ми розглядаємо зміст і ознаки поняття «об'єкт правовідносин».

У теорії права категорія «об'єкт правовідносин» застосовується для позначення одного з елементів правовідносин, незважаючи на те, що деякі автори не вважають його елементом правовідносин і виводять за межі системи правовідносин. О. Йоффе, розглядаючи об'єкт правовідносин, виводить положення про те, що об'єкт — це зовнішній чинник, який є причиною виникнення та існування права взагалі та правовідносин зокрема. Така полярність поглядів у теорії права призводить до такої самої розбіжності поглядів на об'єкт правовідносин у галузевих науках.

У юридичній цивілістичній літературі запропоновано цілу низку визначень об'єкта правовідносин. Одні автори називають об'єктом «те, на що направлені суб'єктивні права та обов'язки», інші — «те, з приводу чого виникають правовідносини, тобто це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів». Деякі автори визначають об'єкт як «те, на що впливають суб'єктивні права та обов'язки» чи «на що впливає суб'єкт правовідносин», «матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права», «поведінка зобов'язаної особи».

Так само немає єдиної думки щодо визначення поняття «об'єкт правовідносин» і в іншій галузевій літературі. Об'єктом трудових правовідносин в одному випадку вважають трудову функцію, в іншому — робочу силу. Крім того, дослідники трудового права говорять про універсальний об'єкт правовідносин — працю[2, c. 36-39].

Перелік наукових поглядів у окремих галузях права можна продовжувати до безкінечності, інша справа, що в цьому немає необхідності, оскільки як загальнотеоретичні, так і галузеві тенденції в даному питанні виявляються вже на даному етапі. Слід констатувати, що при визначенні об'єкта правовідносин на загальнотеоретичному рівні, об'єкта галузевих правовідносин, об'єкта правовідносин підгалузей права прослідковується явна непослідовність і нелогічність. Так, на галузевому рівні об'єктом податкових правовідносин визначаються кошти, а об'єктом перевірки вважають дуже широкий спектр явищ, починаючи від суб'єктів і закінчуючи відносинами. Згадаємо: за правилами логіки частина має ознаки цілого. Тож хіба податкова перевірка — це не частина податкових правовідносин? І об'єкт податкової перевірки — це не частина об'єкта податкових правовідносин? Відповіді на дані запитання відсутні.

Проаналізувавши підходи до визначення поняття «об'єкт правовідносин», можна констатувати, що дані поняття виводилися з урахуванням таких основних положень:

— у теорії декларативно визнається, що правовідносини є відносинами суспільними і тому виникають тільки між людьми;

— під об'єктами правовідносин розуміють досить широке коло явищ — від матеріальних і нематеріальних благ, речей, предметів до дій, діяльності, поведінки суб'єктів правовідносин, а у деяких випадках відбувається поєднання цих позицій;

— об'єкт правовідносин — це правова реальність, оскільки реально існує в об'єктивному світі і виражена як результат урегульованої правом діяльності (поведінки людини — суб'єкта права);

— поняття «об'єкт правовідносин» тісно пов'язане з поняттям «інтерес», оскільки у визначеннях особлива увага приділяється спрямованості дій суб'єкта і його зацікавленості кінцевим результатом своїх дій. Наприклад, під об'єктом правовідносин розуміються матеріальні та духовні блага, отримання та використання яких становлять інтерес уповноваженої сторони.

Говорячи про об'єкт правовідносин, необхідно зазначити: ми виходимо з того, що об'єктом правовідносин може бути тільки поведінка людей (їх діяльність), а не самі по собі явища зовнішнього середовища, наприклад речі або результати творчої діяльності. Речі, матеріальні блага, матерія є об'єктом дій. Спростовуючи твердження про те, що об'єктом правовідносин є речі, вважаємо справедливими доводи О. Йоффе. Право здійснює правовий вплив не на річ безпосередньо, оскільки остання не може підлягати змінам, а впливає на поведінку людей, які, у свою чергу, спрямовують свої зусилля на річ. Речі піддаються тільки фізичному впливу, а не правовому. Здійснення такого фізичного впливу може бути забезпечене правом, але саме право не впливає на річ. Крім того, у багатьох правовідносинах кінцевою метою особи є отримання речі й у такий спосіб задоволення своїх майнових інтересів. Право спрямоване на врегулювання та забезпечення певної поведінки, яка забезпечить задоволення інтересу. Якщо самої поведінки достатньо для задоволення інтересів зацікавленої особи, правовідношення вичерпує свою функцію і припиняється (виконанням). Якщо для задоволення інтересу необхідна передача речі, право створює чи забезпечує створення умов, за яких буде вироблена ця річ, чи передана у власність, чи в користування. Саме право не може ні створити, ні передати цієї речі ні у власність, ні в користування. Отже, право в обох випадках спрямоване тільки на забезпечення визначеної поведінки зобов'язаних осіб, яка або безпосередньо задовольняє інтереси, або створює умови для їх задоволення[6, c. 97-98].

Серед головних ознак, притаманних об'єкту правовідносин, можна назвати такі.

1. Об'єктом правовідносин є поведінка, але не будь-яка, а врегульована нормами права. Тобто право діє як один із важливих інструментів управління поведінкою особи, яка і є об'єктом правового регулювання (правовідносин). К. Маркс, характеризуючи роль поведінки в правовому регулюванні, підкреслював, що сама по собі людина не існує для права і не є його об'єктом. Тому дії людини — це єдине, через що людина підпадає під дію права. Якою б суспільно корисною чи навпаки не була поведінка, якщо вона не опосередкована правом, вона не є правовою і не підтримується авторитетом держави, оскільки поведінка взагалі в суспільстві не має статусу об'єкта правовідносин.

2. Поведінка, не врегульована нормами права, не породжуватиме того правового результату, до якого прагне особа, задовольняючи свій інтерес. Хоча існують інтереси, які задовольняються поведінкою, не врегульованою правом (наприклад знайомство з видатним ученим) Відповідно, така поведінка не вважатиметься об'єктом правовідносин.

3. При задоволенні свого інтересу особа може поводитися як правомірно (її поведінка відповідає визначеним правовик нормам чи не суперечить їм), так і протиправно (поведінка прямо суперечить правовим нормам).

Правомірна поведінка є найбільш поширеною і врегульованою нормами права, а головне, такою, що гарантується державою. Вона є бажаною для держави і суспільства. Тому така поведінка стимулюється і підтримується авторитетом держави. Діяння осіб, які перешкоджають здійсненню правомірної поведінки, переслідуються державою так само — через механізми правового регулювання, тобто визначення тих негативних наслідків, які настануть у разі здійснення неправомірної поведінки.

4. Спрямованість поведінки на задоволення інтересу. Кожна особа, що вступає в правовідносини, має свій особистий інтерес. За певних умов особи можуть об'єднуватися в правовідносинах. Це означає, що інтереси осіб або збігаються, або є різнонаправленими, але не суперечать один одному.

Виходячи з вищевикладеної позиції, враховуючи загальнотеоретичні та логічні вимоги до поняття, шляхом зазначення головних ознак, спробуємо вивести поняття категорії «об'єкт правовідносин». Вважаємо за можливе надати визначення об'єкта правовідносин у такому вигляді. Об'єкт правовідносин — урегульована нормами права поведінка осіб, спрямована на задоволення власних інтересів.

При визначенні об'єкта правовідносин на галузевому рівні необхідно враховувати галузеву належність норм права, якими врегульовується поведінка осіб, становище осіб одна щодо одної, а також характер інтересу, на задоволення якого спрямована така поведінка.

Вищевикладені положення є справедливими і для галузевих правовідносин, зокрема для цивільних, оскільки останні є складовою частиною правової системи. Як ми вже зазначали, об'єктом правовідносин ми вважаємо поведінку осіб, вона залежатиме від положення цих осіб одна щодо одної. Для цивільного права положення осіб характеризується юридичною рівністю та майновою самостійністю. Крім того, на поведінку особи, а тим самим і на об'єкт правовідносин матиме вплив також характер інтересу особи, який вона прагне задовольнити, Якщо інтерес особи майновий і потребує передачі будь-якої речі чи майна, то і поведінка особи буде відповідною.

Таким чином, об'єктом цивільних правовідносин ми вважаємо врегульовану нормами цивільного права поведінку юридично рівних майново самостійних, осіб, яка спрямована на задоволення майнових та немайнових інтересів[6, c. 100-107].


5. Зміст правовідносин

5.1. Суб’єктивне право

Суб’єктивне цивільне право — вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу.

Отже, суб’єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб’єкта.

Юридична суть суб’єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб’єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб.

Суб’єктивне право пов’язано з правом в об’єктивному розумінні, тобто з цивільно-правовою нормою або із сукупністю норм, у яких воно передбачене.

Суб’єктивне право також пов’язано з суб’єктивним обов’язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб.

Традиційно цивільне (суб'єктивне) право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою володіння суб'єктивним правом для уповноваженої особи означає:

1) можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктів цивільного права;

3) можливість звернутися у необхідному випадку до суду та інших органів, що мають юрисдикцію у цивільних справах, за захистом порушеного права.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші суб'єкти права не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпоряджання, управління його майном. Нарешті, у разі порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) власник може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо. Цивільне право, що належить суб'єкту цивільного правовідношення, слід відрізняти від цивільної правоздатності.

Основні відмінності між цими категоріями полягають у такому:

• цивільна правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право завжди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно визначених благ;

• правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі;

• правоздатність є органічною (природною) властивістю суб'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів).

Суб'єктивне цивільне право - це засноване на цивільно-правових нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно врахувати і те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права[4, c. 157-159].


5.2. Структура

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.

Наприклад, в тому ж таки договорі позики може бути передбачене забезпечення виконання його умов за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення), з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання.

Суб'єктивне право має свою структуру. Воно складається з трьох прав (повноважень): 1) право (повноваження) на власні дії; 2) право (повноваження) на чужі дії; 3) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного (цивільного та будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) - сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), що належить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Такий поділ цивільного права цілком визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то при їх поділі на об'єктивні та суб'єктивні слід враховувати, що власне особа і є носієм цих конкретних прав, які невіддільні від особи. Цивільно-правові відносини є досить різноманітними. Вони відрізняються між собою за структурою, суб'єктним складом, колом зобов'язаних осіб і ступенем їх конкретизації, об'єктом, підставами виникнення та іншими критеріями. Поділ цивільно-правових відносин на види має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Це дає змогу осмислити їх сутність та значення в системі правових відносин, сприяє засвоєнню нормативних актів і в кінцевому результаті - правильному застосуванню цивільного законодавства в тому чи іншому випадку[8, c. 224-225].


5.3. Класифікація за видами

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.

Таке уточнення наведеного поняття, звісно, можливе. Однак практична необхідність цього існує не завжди, оскільки у разі коли йдеться про право особи, з контексту вбачається, що мається на увазі саме суб'єктивне право. Очевидно, з цих міркувань у ЦК йдеться просто про "цивільні права та обов'язки". Водночас вживання терміна "суб'єктивне цивільне право" є доцільним при спеціальному дослідженні чи характеристиці цієї категорії. Тому далі зазначений термін використовуватиметься у випадках, коли це буде доцільним з наведених вище міркувань.

Цивільний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'язаної особи. Розрізняють обов'язки активного і пасивного типу.

Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта цивільних правовідносин здійснити ту або іншу дію (дії). Невиконання ним цієї вимоги призводить до застосування санкцій, передбачених договором або законом.

Обов'язок пасивного типу ґрунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. У цьому разі зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій.

Заборона при цьому може бути прямою або такою, що мається на увазі.

Так, з прямою забороною маємо справу, коли йдеться про обов'язок наймача жилого приміщення не порушувати правила користування ним, правила співжиття тощо. Мається на увазі, що заборона існує у тих випадках, коли за здійснення якихось дій передбачене застосування санкцій, настання відповідальності тощо. Наприклад, із самої суті права власності випливає обов'язок пасивного типу, встановлений для всіх інших, крім власника, суб'єктів права не перешкоджати йому у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні його власністю. При цьому необхідно мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у зобов'язанні (правовідношенні), яке вже існує. Зазначена заборона може бути у правовідношенні, яке вже існує, і може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом[11, c. 135-136].


Висновки

Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.

Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб’єктивні права та обов’язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб’єктивних прав та виконання суб’єктивних обов’язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.


Список використаних джерел

1.Бірюков І. Цивільне право України : Загальна частина: Посібник для юрид. спец. вузів/ Іван Бірюков, Юрій Заїка, Віктор Співак. -К.: Наук. думка, 2000. -304 с.

2. Завальна Ж. Об'єкт цивільних правовідносин/ Ж. Завальна // Юридична Україна. -2006. -№ 7. - С. 36-39

3. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : В 4 т./ А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. -К. : А.С.К.. -2004. -(Сер. "Нормативні документи та коментарі") Том 1. -2004. -927 с.

4. Основи правознавства : Навчальний посібник/ В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. -К.: Алерта, 2005. -377 с.

5. Панченко М. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Микола Панченко,. -К.: Знання , 2005. -583 с.

6. Погрібний С. Цивільні відносини як об’єкт правового регулювання// Вісник Академії правових наук України. -2004. -№ 4. - С. 97-107.

7. Силенко Л. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. -К. : Алерта. -2004 - Ч. 1. -2004. -327 с

8.Харитонов Є.Цивільне право України : Підручник/ Євген Хари-тонов, Ніна Саніахметова,. -К.: Істина, 2003,2005. -773 с.

9. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. -К.: Прецедент, 2005. -448 с.

10. Цивільне право України. Загальна частина : Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. -К.: КНТ, 2006. -477 с.

11. Цивільне право України : Підручник: У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. -2-е вид. доп. і перероб.. -К. : Юрінком Інтер. -2004 - Кн.1. -2004. -735 с.

12. Цивільне право України : Підручник: У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України; КНУ ім. .Шевченка. -2-е вид., доп. і перероб. . -К. : Юрінком Інтер. -2004 - Кн.2. -2004. -639 с.

13. Цивільне процесуальне право України : Навчальний посібник/ І. О. Безлюдько, С. С. Бичкова, В. І. Бобрик,; За заг. ред. С. С. Бичкової. -К.: Атіка, 2006. -383 с.

загрузка...
Top