Становлення і розвиток інституту територіального моря в міжнародному праві

1. Виникнення інституту територіального моря в міжнародному праві.

2. Міжнародно-правові доктрини та конференції з міжнародного морського права стосовно статусу територіального моря.

3. Кодифікація інституту територіального моря на Женевських конвенціях з морського права.

Список використаної літератури.


1. Виникнення інституту територіального моря в міжнародному праві

Поняття «територіальне море», або «територіальні води», виникло в той самий історичний період, що й поняття «вільне море», або «відкрите море». Три обставини послужили підставою для поширення суверенітету прибережної держави на морський пояс, що примикає до його берегів, називаний територіальним морем. Коротенько ці обставини можна викласти в такий спосіб: 1) безпека держави вимагає, щоб їй була надана можливість захищати свої берегові володіння з боку моря; 2) для забезпечення своїх комерційних, фіскальних і політичних інтересів прибережна держава повинне мати можливість нагляду над всіма судами, що входять у її територіальні води, що залишають їх або стають на якір у цих водах; 3) держава повинна мати також виключне право на експлуатацію морських ресурсів у межах територіального моря, які необхідні для існування й благополуччя населення, що проживає на її території.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і його виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якогось держави, підпорядковано його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сторіччя англійський юрист А. Джентілі включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав територіальними водами. У це ж час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визначати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як правило, у межах від 3 до 12 морських миль[15, c. 226-227].

Територіальне море як інститут міжнародного права має тривалу й непросту історію розвитку. Навіть наприкінці XIX і в першій половині XX століть усе ще йшли суперечки про правовий статус або юридичну природу територіального моря. Одні юристи-міжнародники вважали, що над територіальним морем прибережна держава має права суверенітету, інші ж стверджували, що воно володіє всього лише правом юрисдикції, або обмеженого суверенітету, а треті писали про те, що прибережна держава не є ні власником, ні сувереном територіального моря й що йому належить лише «пачка сервітутів» над ним.

Територіальне море визнається частиною території прибережної держави, на яку поширюється суверенітет даної держави. Тому природно, що на територіальному морі як загальне правило діє юрисдикція держави берега.

У той же час, територіальне море є невід'ємною частиною світового океану, з яким зв'язані інтереси всього людства.

Різноголосиця в доктрині по цьому важливому питанню знайшла відбиття й у практиці держав, особливо в судовій практиці.

Ще більш гострі суперечки між державами йшли по питанню про ширину територіального моря. Протиборчі тенденції формувалися навколо питання про те, чи має прибережну державу право встановлювати ширину територіального моря тільки в межах 3 морських миль або це право поширюється на більше широкий морський пояс, але не далі 12 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується територіальне море. Ці розбіжності тривали близько 100 останніх років. Не вдалося примирити позиції держав по цьому питанню й на Женевських конференціях по морському праву 1958 і 1960 років, де зштовхнулися дві точки зору: з одного боку, США, Англія й інші західні країни ратували за 3-мильний ліміт, а з іншого боку - СРСР і інші соціалістичні держави, а також багато країн, що розвиваються, відстоювали 12-мильний ліміт.

Професор Я. Броуілї (Англія), пояснюючи сформовану в той час ситуацію, не без підстави помітив: «На передній край висувалися міркування національної політики, хоча вони до відомого ступеня визначалися фактом приналежності відповідної держави до того або іншого регіону або блоку. Соціалістичні держави й країни, що недавно досягли незалежності, виражали заклопотаність із приводу посилення військово-морських чинностей як політичні кошти, і особливо з появою військових судів в узбережжя тих або інших держав». До цьому варто додати, що позиція соціалістичних країн, крім того, опиралася на міжнародно-правову практику, посилаючись на яку Комісія міжнародного права висловила добре відоме положення про неприпустимість розширення територіального моря за межі 12 морських миль.

Відомий теоретик міжнародного права Ж. Жидель у своїй книзі «Міжнародне морське право» визначив територіальні води як частина водного простору, що перебуває між внутрішніми водами з однієї сторони й відкритим морем - з іншої. Очевидно, в 30-х роках нинішнього сторіччя, коли була написана ця книга, питання про розподіл морських просторів у доктрині вирішувався досить просто: ближче всього до материка розташовані внутрішні води, потім територіальні води, а за їхніми межами - відкрите море. Зараз, через кілька десятків років, ця схема усе ще продовжує діяти, хоча між територіальними водами й відкритим морем лежать і інші морські райони[9, c. 38-40].

Гаазька конференція по кодифікації міжнародного права в проекті документа «Про правовий режим територіального моря», що ввійшло в Заключний акт від 12 квітня 1930 року, дала таке визначення територіальних вод: «Сухопутна територія держави оточена поясом морських вод, називаним у даній конвенції територіальними водами. Суверенітет у цих водах здійснюється з дотриманням умов, запропонованих справжньою конвенцією, і інших правил міжнародного права» (ст. 1).

Перша міжнародна конференція, що відбулася в Женеві в 1958 році, по морському праву 29 квітня 1958 року прийняла Конвенцію про територіальне море й прилягаючій зоні. Конвенція набула чинності 10 вересня 1964 року. Ст. 1 конвенції говорить:

«1. Суверенітет держави поширюється за межі його сухопутної території і його внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до його берега й називав територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет здійснюється з дотриманням постанов справжніх статей і інших норм міжнародного права».

Поряд з визнанням суверенітету держави над його територіальним морем в останні десятиліття спостерігається тенденція деякого його обмеження. Це видно й з тексту ст. 1, у якій положення про здійснення суверенітету держави в його територіальних водах доповнюється положенням про необхідність дотримання постанов, передбачених конвенцією, і інших норм міжнародного права. Які саме норми маються на увазі?

Зовсім очевидно, що держави готові боротися за недоторканність свого повного суверенітету не тільки відносно територіальних вод, але в ще більшому ступені відносно повітряного простору над територіальним морем, морського дна і його надр. Це одержало відбиття в неофіціальному зведеному тексті для переговорів Третьої Конференції ООН по морському праву, ст. 2 якого говорить:

«1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі його сухопутної території й внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - його архіпелажних вод, на морський пояс, що примикає, називається територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само як на його дно й надра».

Однак юристи вважають за необхідне зберегти існуюче обмеження суверенітету. Тому в ст. 2, п. 3 було включено наступне положення: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням справжньої конвенції й інших норм міжнародного права»[10, c. 51-53].

Правовий режим територіального моря звичайно порівнюють із режимом, установлюваним у внутрішніх водах, і з режимом відкритого моря.

Прибережна держава здійснює суверенітет над своїм територіальним морем, але не в настільки повному обсязі, як над внутрішніми водами. Повновладдя прибережної держави піддається тут деяким загальним обмеженням. Якщо прибережна держава вправі заборонити захід іноземних судів у свої внутрішні води, то воно не може відмовити таким судам у праві мирного проходу через своє територіальне море.

Розходження прав прибережної держави у своєму територіальному морі й у відкритому морі виникає з розходження правових режимів цих акваторій. Як було сказано вище, у територіальному морі держави мають суверенітет. Територіальне море нерозривно пов'язане із сухопутними володіннями, воно жодним чином не становить частину відкритого моря, де всі держави користуються існуючими там свободами на рівних підставах.

І визнання суверенітету прибережних держав у їхніх територіальних водах, і визнання ними права мирного проходу іноземних судів у цих водах складалися в ході боротьби двох напрямків, одне з яких уважало, що територіальне море - це частина державної території, а інше - що воно частина відкритого моря.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. територіальне море - це прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що входить до складу території прибережної держави й перебуває під його суверенітетом з урахуванням загальноприйнятих норм міжнародного права. ІІІ Конференції ООН зіграла важливу роль у справі закріплення 12- мильної межі ширини територіального моря. У ст. 3 Конвенції сказано, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, що відміряються від вихідних ліній, відповідно до справжньої Конвенції".

На територіальне море, на повітряний простір над ним, а також на його дно й надра поширюється суверенітет прибережної держави. Виходячи із цього, вона має право в територіальних водах на захист своєї безпеки; вправі встановлювати закони й правила відносно безпеки судноплавства й регулювання руху судів; захисту навігаційних засобів і встаткування; захисту кабелів і трубопроводів; збереження ресурсів моря; запобігання порушення рибальських, митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил прибережної держави, збереження навколишнього середовища; правил, що стосуються морських наукових досліджень і гідрографічних зйомок. У свою чергу, іноземні судна, поважаючи суверенітет прибережної держави в територіальних водах, зобов'язані дотримувати законів і правила прибережної держави; не повинні порушувати мир, добрий порядок і безпеку прибережної держави.

Для прибережних держав територіальні води представляють важливе джерело морських багатств, головним чином риби, що є істотним продуктом харчування для населення. Територіальні води є також шляхами судноплавства. Разом з тим вони служать інтересам безпеки прибережних держав, будучи для них захисним поясом з боку моря. Отже, для прибережних держав територіальні води мають важливе господарсько-економічне й військово-оборонне значення.

Аналізуючи правовий режим територіального моря, варто пам'ятати, що межі територіального моря тієї або іншої держави - це державні кордони, а не просто межі даної акваторії, відокремлюючи її від моря. Порушення таких меж рівнозначно порушенню державних кордонів[14, c. 164-167].


2. Міжнародно-правові доктрини та конференції з міжнародного морського права стосовно статусу територіального моря

Відносно визначення правового статусу територіального моря учасникам I Конференції ООН по морському праву вдалося прийняти конструктивне рішення. Конвенція про територіальне море й прилягаючу зоні, розроблена ними в 1958 році, містять обґрунтовані й відповідаючі інтересах прибережних держав положення про те, що суверенітет держави поширюється за межі його сухопутної території і його внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до його берега й називав територіальним морем, а також на повітряний простір над ним, так само як на поверхню й надра його дна (ст. 1 і 2 Конвенції).

Конвенція, таким чином, розглядає територіальне море як складову частину державної території, що дає прибережній державі чіткі правові підстави для захисту його інтересів. У той же час Конвенція враховує зацікавленість інших держав у використанні просторів територіального моря, у межах яких знаходяться морські шляхи, досить зручні для судів у навігаційному й комерційному відношеннях. Через це в Конвенції зізнається право мирного проходу іноземних судів через територіальне море при дотриманні встановлених Конвенцією умов, що гарантують повагу інтересів прибережної держави з боку перетинаючих його територіальне море іноземних судів (ст. 14-23 Конвенції).

Прийнявши зазначені вище положення, учасники Конвенції знайшли в принципі доцільне сполучення суперечливих інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, з іншого боку - міжнародного судноплавства. Це була одна із серйозних удач I Конференції ООН по морському праву. Однак пізніше правильність такого рішення стала піддаватися сумніву з боку певної частини прибережних держав, що розвиваються, що воліли здійснення свого суверенітету в територіальному морі без усяких обмежень. Поряд з відсутністю єдиної межі ширини територіального моря ця обставина дала про себе знати на III Конференції ООН по морському праву, особливо на підготовчій і початковій стадіях її роботи.

Так було поставлене питання в ході підготовки до Конференції ООН по морському праву й на самій Конференції у зв'язку з тим, що деякі прибережні країни, що розвиваються, негативно настроєні в цілому стосовно діючого міжнародного морського права, зажадали відмови від територіального моря як від нібито віджилого поняття[13, c. 27-28].

Представник Танзанії, виступаючи 15 березня 1973 р. у Комітеті з мирним використанням дна морів і океанів, заявив, що «Концепція територіального моря в цей час є анахронізмом» і повинна бути замінена новим поняттям «національне» море й. Однак термін «національне» море викликав в учасників Конференції асоціацію з давньоримською концепцією «mare nostrum» («наше море») і стародавньою концепцією епохи феодалізму й супроводжуючих їй розділів морів і океанів «mare clausum» («закрите море»). Може бути, із цієї причини представник Танзанії не вніс надалі відповідної формальної пропозиції по цьому питанню. Але в нього виявилися однодумці, які зробили це.

На заключній, шостій сесії Комітету ООН по морському дну 16 липня 1973 р. Мальта внесла повторну пропозицію, що відтворювало в основному згадуване вище її пропозицію 1971 року, що стосується «національного морського простору». А трьома днями раніше, 13 липня 1973 р., надійшов документ, внесений делегаціями Панами, Перу й Еквадору. Частина I документа трьох країн називалося «Прилягаюче море». Назва ж «прилягаюче море» у зазначеному документі тільки злегка маскувала поняття 200-мильного національного моря, що знайшло недвозначне відбиття в ст. 1, 4 і 5 ці документи.

У ст. 1 сказано: «1. Суверенітет прибережної держави й, отже, здійснення його юрисдикції поширюються на море, що примикає до його берега в межах, не перевищуючі відстані в 200 морських миль від відповідної вихідної лінії.

2. Даний суверенітет і юрисдикція поширюються також на повітряний простір над прилягаючим морем, а також на його дно й надра».

У прилягаючому морі, згідно ст. 4, «можуть вільно плавати суду під будь-яким прапором, без обмежень, крім обмежень у зв'язку з моральним зобов'язанням відносно мирного співіснування й відповідно до положень, установленими прибережною державою відносно дослідження, розвідки, збереження й розробки ресурсів, збереження морського середовища, наукових досліджень, розташування споруджень і охорони навігації й судноплавства». На довершення до перерахованого переліку обмежень, які самі по собі робили право судів «вільно плавати» примарним, ст. 5 указувала на те, що «прибережна держава може встановити додаткові умови для проходу іноземних судів... з метою охорони національного миру, порядку й безпеки».

Ні пропозиція Мальти, ні пропозиція Панами, Перу й Бразилії, як, втім, і інші пропозиції, що надійшли в цей час, не обговорювалися в комітеті, тому що він на останньому етапі своєї роботи зосередив зусилля на виробленні списку тем і питань по морському праву, які варто рекомендувати для обговорення на майбутній III Конференції по морському праву. Навіть складання й обговорення цього списку натрапляло на істотні труднощі, лише в останній момент комітету вдалося його прийняти[5, c. 72-74].

Затверджений список тем і питань не передбачав такого пункту, як «національне море». Але в ньому була тема «Характер і особливості територіального моря, включаючи питання про єдність і безліч його режимів». Вона давала можливість прихильникам концепції «національного моря» знову поставити її на обговорення вже на самій Конференції. До того ж прийняття зазначеного списку не позбавляло учасників самої Конференції права піднімати й інші питання. Ініціативу щодо цього на Каракаській сесії III Конференції ООН по морському праву взяв на себе делегат Мадагаскару. Виступаючи 11 липня 1974 р. на другому комітеті Конференції, він запропонував розділити всі морські простори «на національні й міжнародні морські зони». На його думку, «право визначати ширину національної морської зони повинне повністю ґрунтуватися на національній і дискреційній юрисдикції суверенної держави, і тільки воно (тобто ця держава) має право встановлювати режим діяльності в рамках національної морської зони й визначати відповідну національну політику».

Указавши, що «національна морська зона повинна досягати межі 200 морських миль», делегат Мадагаскару рекомендував за цією межею створити міжнародну морську зону, у якій «прибережна держава буде відігравати особливу роль і буде зобов'язано стежити за певними видами діяльності, здійснюваними в цій зоні».

Пропозиція Мадагаскару бути енергійно підтримане Уругваєм, Перу і Бразилією, на думку яких введення нових понять, таких як «національне море» і « міжнародне море», дозволило б привести норми морського права у відповідність із сучасністю. Під «сучасністю» вони, очевидно, розуміли свої однобічні закони, що поширили суверенітет цих країн на 200-мильні морські зони уздовж приналежних їм берегів.

Концепція «національного моря» або «національної морської зони», викликала в другому комітеті Конференції широку опозицію й критику як з боку розвинених, так і багатьох країн, що розвиваються. З нею не погодилися делегації Камеруну, Індії, Туреччини, Пакистану, Індонезії, Верхньої Вольти, Фінляндії, Нідерландів, Великобританії, ФРН, Ямайки, Тринідаду й Тобаго, Венесуели, Радянського Союзу, Польщі, ГДР і інших країн.

У зазначеній концепції ці держави побачили серйозну погрозу міжнародному судноплавству. Багато країн, що розвиваються, особливо ті з них, які прагнуть до створення й розвитку національного морського транспорту, також побачили в ній елементи, що суперечать їхнім інтересам в області розвитку міжнародних морських і економічних зносин і, отже, національної економіки.

Спочатку, однак, у Мадагаскару, Уругваю, Перу й Бразилії найшлися союзники. Так, на тій же сесії Конференції 9 липня 1974 р. делегація Гайани внесла у вигляді проекту статей пропозицію, що передбачало поширення компетенції прибережної держави «на прилягаючий район морського простору шириною до 200 морських миль». У межах цієї 200-мильної зони, що у цілому повинна перебувати під юрисдикцією прибережної держави, Гайана пропонувала встановити морську зону шириною в 12 морських миль, що перебуває під «повним суверенітетом» прибережної держави. По своїй істоті схожим на гаванську пропозицію була пропозицію Іспанії, внесена 10 липня 1974 р. В іспанській пропозиції, щоправда, не вказувалася ширина смуги, на яку поширювався суверенітет прибережної держави в межах «морських зон, що підпадають під національний суверенітет або юрисдикцію», які поєднувалися терміном «компетенція».

Делегат Гайани, роз'ясняючи свою пропозицію, відзначив, що в ньому термін «юрисдикція» містить у собі поняття суверенітету, суверенних і преференційних прав і являє собою термін, що поєднує різні вживані вираження.

Як у гайанській, так і в іспанській пропозиціях були помилковим образом об'єднані різні за значенням і характером юридичні поняття. Зовсім очевидно, що «суверенітет держави» - єдине у своєму роді поняття, що означає поряд з незалежністю держави в міжнародних справах також його виняткове верховенство в межах своєї території й над нею - не може бути поглинений поняттями «юрисдикція» або «компетенція», що означають лише певну риму (або повноваження) або суму правоповноважень (або повноважень), які мають цільове призначення й не обов'язково мають властивості суверенітету. Ясно, що суверенітет не може бути й рівноцінний зазначеним поняттям. Тому обидві ці пропозиції зазнали критики не тільки за відхід від традиційної концепції територіального моря, але й за юридичну плутанину, що міститься в них, плутанину елементарних понять.

Заперечуючи проти зазначених пропозицій, делегат Фінляндії сказав, що його делегація «не вважає, що суверенітет є найбільш широкою формою юрисдикції; навпроти, суверенітет включає, серед іншого, поняття юрисдикції». Він додав: «Фінляндія вважає, що застосування традиційних концепцій територіального моря й суверенітету залишається найбільш правильним визначенням утримування й характеру необмежених у принципі повноважень прибережної держави у відношенні даної морської зони. Коротше кажучи, позиція делегації Фінляндії по різних проектах статей, представленим комітету, буде визначатися точкою зору, відповідно до якої необхідно якнайменше змінювати текст Конвенції, схваленої в 1958 р.».

Покритикував пропозиції Гайани й Іспанії делегат Нідерландів, що сказав, що ці пропозиції породжують «більше проблем, ніж ті, які вони можуть вирішити». Він відзначив також, що в цьому випадку «використання слова «юрисдикція» може внести неясність у розуміння суверенітету прибережної держави над територіальним морем і юрисдикції прибережної держави над зонами, розташованими за межами територіального моря, оскільки деякі автори змішують концепції юрисдикції й суверенітету»[11, c. 59-62].

Ще більше поєднання самих несумісних понять міжнародного права являв собою внесений Грецією проект статей про «національні морські зони» шириною до 200 морських миль, що включають: а) внутрішні або архипілажні води, б) територіальне море, в) прилягаючу й економічну зони, у яких «прибережна держава здійснює свій національний суверенітет або юрисдикцію».

Це незвичайне змішання концепцій, юридичних понять і термінів лише підкреслило безпідставність спроб спростувати перевірений досвідом інститут територіального моря навіть в очах тих, хто співчував ідеї створення «нової системи морського права». «Документи, представлені Гайаною й Іспанією, - заявив делегат Тринідаду й Тобаго, - є похвальною спробою проаналізувати основні тенденції, що виявилися в ході дискусії. Однак делегація Тринідаду й Тобаго зволіла б дотримуватися в цьому питанні класичної концепції територіального моря, і тому вона підтримує формулу, представлену Індією в документі A/Conf..62/C.2/2.4».

Виступаючи проти пропозицій, що передбачали створення «національних морських зон», делегат Верхньої Вольти правильно помітив: «Поняття національної морської зони припускає, що прибережна держава буде здійснювати над цією зоною повний суверенітет, одним з наслідків якого з'явилася б залежність доступу до моря країн, що не мають до нього виходу, через дискреційні повноваження прибережної держави».

На третій сесії Конференції ООН по морському праву, що відбулося 28 липня - 29 серпня 1975 р. у Женеві, було ухвалене рішення про перехід Конференції до нового методу роботи-- неофіційним переговорам, проведеним на основі Неофіційного єдиного тексту для переговорів. У цей текст як основу статей про територіальне море були включені положення Женевської конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні 1958 року. У них були внесені іноді істотні, а іноді менш істотні зміни. Такі зміни були зроблені з урахуванням дискусії на каракаській сесії Конференції й пропозицій, внесених там делегаціями соціалістичних країн (СРСР, Болгарія, ГДР і Польща), делегаціями Індонезії, Маврикія, Філіппін, Англії, Індії, Бангладеш, а також 24 державами, що перебувають у географічно несприятливому положенні й не мають виході до моря. Що стосується правового статусу (юридичної природи) територіального моря, то статті Конвенції 1958 року, що визначили його, не перетерпіли по суті ніяких змін і в цьому виді ввійшли в Неофіційний єдиний текст для переговорів, а потім в усі наступні прийняті Конференцією проекти, включаючи офіційний проект конвенції 28 серпня 1981 р. і текст Конвенції, схвалений 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції 1982 року визначає: «1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі його сухопутної території й внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - його архіпілажних вод, на морський пояс, що примикає, називаним територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само як на його дно й надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням справжньої конвенції й інших норм міжнародного права».

Стаття 2 Конвенції, таким чином, повністю відтворює ст. 1 і 2 Женевської конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні з одним лише доповненням, що стосується держав-архіпелагів і архипілажних вод - нового поняття, що не зачіпає ні статусу, ні правового режиму територіального моря.

Ще на каракаській сесії Конференції Індонезія пропонувала включити в ст. 2 положення, що вказує на те, що «суверенітет прибережної держави поширюється на ресурси територіального моря». Це пропозиція не знайшла, як ми бачимо, відбиття ні в Конвенції 1982 року, ні в більш ранніх її редакціях. Загальновідомо, що суверенітет держави над сухопутною територією й над внутрішніми морськими водами вже містить у собі право цієї держави на ресурси зазначених районів. Так розуміється суверенітет держави й над територіальним морем. Тому таке доповнення було б зайвим, і воно могло б створити непотрібну проблему тлумачення[6, c. 119-121].

Таким чином, III Конференція ООН зволіла, як видно з тексту Конвенції, зберегти традиційний статус територіального моря: суверенітет прибережної держави при повазі ним інших положень Конвенції, а також інших застосовних норм міжнародного права. Однак прихильники повного поширення суверенітету прибережної держави на прилягаючу 200-мильну морську смугу намагалися домогтися успіху в рамках обговорення питання про ширину територіального моря й множинності його режиму.

Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2), що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води й іменує їх як територіальне море. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має деякі обмеження, й відповідно до ст. 2 Конвенції, здійснюється з дотриманням норм міжнародного права.

У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є:

- питання про розмір ширини територіального моря;

- правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря.

Питання про розмір ширини територіальних вод протягом тривалого часу являло собою дуже складну проблему, і тільки у ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль".

Територіальні води мають 3 межі: внутрішню, зовнішню і бокову.

В питанні про правовий статус архіпелажних вод варто підкреслити, що архіпелажні води як правова категорія морських просторів явище в міжнародному морському праві порівняно нове, і воно вперше офіційно зафіксоване у частині IV Конвенції ООН з морського права 1982 р. Правовий статус архіпелажних вод, згідно зі ст. 49 Конвенції 1982 p., визначається поширенням на них суверенітету держави-архіпелагу, що деякою мірою ідентичне правовому статусу внутрішніх морських вод.

Для позначення обсягу архіпелажних вод на підставі ст. 47 Конвенції 1982 р. держава-архіпелаг може проводити прямі архіпелажні вихідні лінії, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки найвіддаленіших островів і висихаючих рифів архіпелагу. При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Ширина територіального моря відлічується від архіпелажних ліній, що відмежовують архіпелажні води, в бік моря за вищеописаними правилами.

Від зовнішньої межі територіального моря в сторону відкритого моря будь-яка прибережна держава може встановлювати прилеглі зони.

Відповідно до ст, 33 Конвенції 1982 p., прилегла зона встановлюється прибережною державою з метою здійснення свого контролю, необхідного для запобігання порушенням митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря, а також для покарання винних у цих порушеннях. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Згідно зі ст. 76 Конвенції 1982 p., "континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря протягом усього природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, тоді як зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань".

Якщо зовнішня межа підводної околиці материка простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній відліку територіального моря, прибережна держава може встановити зовнішню межу свого континентального шельфу і на більшу відстань, але не далі, ніж на 350 морських миль від вихідних ліній відліку територіальних вод або не далі, ніж на 100 морських миль від 2500-метрової ізобати морських глибин.

Правовий статус континентального шельфу як певної правової категорії морських просторів визначається, крім права прибережної держави визначати, відповідно до положень Конвенції ООН з морського права 1982 p., його просторовий обсяг, правом прибережної держави поширювати на нього свої суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів свого континентального шельфу.

У питанні про правовий статус виключної економічної зони необхідно мати на увазі, що це цілком нова і дуже своєрідна правова категорія морських просторів, яка не має аналогів у так званому класичному варіанті міжнародного морського права.

Ця категорія з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права (1973-1982 pp.) і була закріплена в міжнародно-правовому порядку в частині V Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до ст. 55 Конвенції, "виключна економічна зона являє собою район, який знаходиться за межами територіального моря, але прилягає до нього і підпадає під встановлений у даній частині особливий правовий режим, відповідно до якого права та юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції",

Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря (ст. 57)[2, c. 177-187].

Відповідно до ст. 56 Конвенції 1982 p., прибережна держава у виключної економічній зоні має:

- суверенні права у сфері розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як у водах, що покривають морське дно. так і на морському Дні й у його надрах;

- юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд;

- юрисдикцію стосовно морських наукових досліджень;

- юрисдикцію стосовно захисту і збереження морського середовища.

Іноземні держави у виключної економічній зоні будь-якої прибережної держави повинні враховувати й шанувати ці права й у той же час вільно користуватися всіма іншими правами і свободами, передбаченими в ст. 87 Конвенції, що визначають свободи відкритого моря.

До них належать:

- свобода судноплавства;

- свобода польотів у повітряному просторі;

- свобода прокладення кабелів і трубопроводів;

- інші правомірні з погляду міжнародного права свободи з використання моря (ст. 58 Конвенції).

Питання про правовий статус вод відкритого моря завжди було і залишається одним із найважливіших питань міжнародного права. З'явившись іще в античні часи, воно поступово розвивалося, зазнало багато різних трактувань, і навряд чи можна стверджувати, що до теперішнього часу вирішене остаточно, хоча й сформульоване досить вдало у частині VII Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 p., включає в себе усі частини "моря, що не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу".

Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права - принципом свободи відкритого моря.

У зміст цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається:

- свобода судноплавства;

- свобода польотів над відкритим морем;

- свобода прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

- свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди;

- свобода рибальства;

- свобода наукових досліджень.

Відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих. що не мають виходу до моря, і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря.

На підставі ст. 88 Конвенції, "відкрите море резервується для мирних цілей". Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітетові (ст. 89 Конвенції).

Питання про замкнуті або напівзамкнуті моря в загальному плані в міжнародному морському праві не нові. Але виділення їх у самостійну правову категорію морських просторів, закріплення цього виділення в конвенційному порядку і визначення їхнього правового статусу сталося тільки на III Конференції ООН із морського права.

У Конвенції 1982 р. цим питанням присвячена частина IX "Замкнуті або напівзамкнуті моря". Поняття "замкнуте або напівзамкнуте море" як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, "означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виняткових економічних зон двох або більше прибережних держав".

Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва:

- координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку й експлуатацію;

- координують здійснення своїх прав і обов'язків стосовно захисту і збереження морського середовища;

- координують політику проведення наукових досліджень;

- запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави[1, c. 156-159].


3. Кодифікація інституту територіального моря на Женевських конвенціях з морського права

Протягом багатьох роківпісля закінчення Гаазької конференції питання про міжнародний правопорядок на морях не обговорювався.

Перша міжнародна конференція з морського права (Женева, 24 лютого - 27 квітня 1958 року). Учасникам Гаазької конференції не вдалося встановити фіксований ліміт ширини територіальних вод. Вивчення й аналіз цього питання з метою узгодження позицій держав продовжила вже після другої світової війни Комісія міжнародного права ООН. Однак, незважаючи на те, що було прикладено багато зусиль, це завдання так і не вдалося вирішити. Комісії довелося визнати, що практика міжнародних відносин не виробила єдиної точки зору щодо ширини територіального моря.

Члени Комісії міжнародного права, мабуть, побоювалися розвитку тенденції розширення територіальних вод до 12 миль, поширення суверенних прав прибережних держав на континентальний шельф або встановлення зон «виняткових інтересів» на видобуток живих і мінеральних ресурсів моря й т.д. Вони думали також, що небезпека загрожує самому принципу волі відкритого моря - принципу, що проіснував із часів Гроція до наших днів. Комісія дійшла висновку, що обговорення питання про ширину територіальних вод необхідно винести на представницький міжнародний форум.

На сесії Генеральної Асамблеї ООН 21 лютого 1957 року була прийнята резолюція про скликання міжнародної конференції «для розгляду проблем, морського права, маючи на увазі не тільки юридичні питання, але також беручи до уваги і їх економічні, технічні аспекти, а також значення для використання живих ресурсів».

Генеральна Асамблея ООН доручила Першому комітету, очолюваному Бейлі, провести підготовчу роботу.

Для загальної дискусії було відведено 31 засідання комітету, для розгляду організаційних питань - 5 засідань. Проект, складений комітетом, обговорювався на 40 засіданнях; проблема ширини територіальних вод - на 39 засіданнях.

У ході роботи комітету виявилося прагнення держав до встановлення ширини територіальних вод понад 3 миль, а також до розширення прилягаючої зони. Ключовою проблемою, що викликала гостру дискусію, була проблема створення виняткових рибальських зон. Висунуті пропозиції свідчать про те, що позиції держав досить різнилися.

США заявили, що ширина територіальних вод не повинна перевищувати 6 миль, становлячи разом з виключно рибальською зоною 12 миль. Однак проти проекту США було подано понад дві третини голосів.

Радянський Союз пропонував закріпити право кожної держави на встановлення ширини територіальних вод у межах від 3 до 12 миль, виходячи з історичних умов, географічного положення, їхнього значення для економіки й безпеки прибережної держави, а також з огляду на інтереси міжнародного судноплавства. Проти пропозиції СРСР голосували прихильники 3-х і 6-мильні межі, і воно також не зібрало необхідної більшості голосів[7, c. 65-68].

25 квітня 1958 року учасникам Женевської конференції 1958 року, на якій були присутні представники 85 країн, все-таки вдалося прийняти чотири конвенції. Це:

1. Конвенція про територіальне море й прилягаючій зоні, що вступила в чинність 10 вересня 1964 року.

У ній дане визначення територіальних вод, але встановити єдиний ліміт їхньої ширини знову не представилося можливим. Конвенцією визнаний інститут прилягаючої зони, однак спроби сформулювати її визначення зазнали невдачі.

2. Конвенція про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря, що вступила в чинність 20 березня 1966 року.

3. Конвенція про континентальний шельф, що вступив у чинність 10 червня 1964 року.

4. Конвенція про відкрите море, що вступило в чинність 30 вересня 1962 року.

Крім зазначених чотирьох конвенцій, був погоджений також як додаток до них факультативний протокол про мирний дозвіл суперечок. Протокол набув чинності 30 вересня 1962 року, але за весь минулий період не одержав застосування в практиці держав.

Отже, можна констатувати, що Женевська конференція 1958 року, як і Гаазька конференція 1930 року, зазнала невдачі в питанні встановлення ліміту ширини територіальних вод, хоча деякі кроки в цьому напрямку були все-таки зроблені. Так, наприклад, у ст. 24, п. 2 Конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні вказується, що прилягаюча до територіального моря зона не може поширюватися за межі дванадцяти миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря. Важливо й те, що на Женевській конференції обговорення питання про прилягаючу зону вилилося в дискусію про зони виключних прав на рибальство.

Розбіжність позицій учасників конференції пов'язане із протиріччями їхніх інтересів. Першорядне значення має та обставина, що імперіалістичні держави не змогли направляти роботу конференції за своїм розсудом. Їхньої позиції зустрічали все більший осуд з боку делегацій інших країн.

Друга міжнародна конференція по морському праву (Женева, 17 березня - 26 квітня 1960 року). Рішення, прийняті Женевською конференцією, не задовольняли повною мірою її учасників. На їхню думку, бажані були подальші дискусії по питанню про ширину територіальних вод і встановлення зон виключних прав рибальства. Конференція 1958 року запропонувала Генеральній Асамблеї ООН розглянути на її XIII сесії питання про скликання другої міжнародної конференції по морському праву. 10 грудня 1958 року Генеральна Асамблея ухвалила скликати таку конференцію з метою, як сказано в її матеріалах, «подальшого розгляду проблеми ширини територіального моря й питання про границі рибальських зон».

Морські держави постаралися цього разу прозондувати позиції один одного, і підготовка до конференції була проведена більш ґрунтовно. З 21 березня по 13 квітня 1960 року було проведено 28 її засідань, але думки учасників розходилися занадто глибоко, і конференція 1960 року у свою чергу зазнала невдачі.

Позиції її учасників в основному полягали в наступному: жодне держава не відстоювала 3-мильний ліміт ширини територіального моря; пропонувалася різна ширина в межах від 6 до 12 миль. За територіальним морем пропонувалося встановити прилягаючу зону[8, c. 193-195].

Багато уваги було приділено проблемі виняткової рибальської зони. Учасники конференції вважали, що її неможливо відокремити від питання про територіальне море, оскільки рибальська зона лежить безпосередньо за зовнішньою границею територіального моря.

Деякі держави прагнули досягти компромісного рішення, але проведені переговори не привели до яких-небудь позитивних результатів.

На противагу позиції США 10 держав Азії й Африки запропонували свій проект, що складався із трьох пунктів: Генеральна Асамблея ООН на своєї XX сесії розгляне питання про скликання міжнародної конференції протягом найближчих 5 років; чекаючи цієї держави повинні підтримувати статус-кво; одночасно держави, як і колись, мають право розширювати свої рибальські зони до 12 миль. Однак проект 10 держав не одержав необхідної більшості голосів.

США дійшли згоди з Канадою про спільне висування «нового» проекту, що відрізнявся від їхній колишньої позиція лише деякими деталями. Відповідно до цього проекту ширина територіального моря повинна становити 6 миль; за цими межами може бути встановлена рибальська зона, що не перевищує 6 миль; у цій зоні право ведення промислу надається поряд із прибережними тим державам, чиї інтереси історично закріплені. У проекті прямо говорилося про те, що цим не зачіпаються положення, що стосуються рибальства, які втримуються у двосторонніх і багатосторонніх угодах, «існуючих у цей час або здатних бути ув'язненими в майбутньому». Автори проекту були стурбовані насамперед гарантіями інтересів тих, хто звичайно веде лов риби в прибережних районах інших держав. Пропозиції США й Канади були відкинуті.

Надійшли проекти й від делегацій Ісландії, Бразилії, Куби, Уругваю й інших країн, але жоден з них не одержав потрібного числа голосів, тобто двох третин голосів учасників конференції.

За пропозицію Ефіопії, Гани й Ліберії, що передбачало, що розвинені держави повинні робити технічне сприяння рибопромислової діяльності держав, що розвиваються, було подано 68 голосів, жодного голосу не бути подане проти, 20 делегацій від голосування втрималася.

Після Женевської конференції впродовж більш ніж 10 років подібного роду міжнародних форумів не скликалося, однак серйозним змінам піддавалася сама практика[3, c. 177-178].


Список використаної літератури

1. Анцелевич Г. О. Міжнародне право: підручник / Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук ; М-во економіки та з питань європейської інтеграції України, Українська академія зовнішньої торгівлі. - К. : Алерта : Пектораль, 2003. - 409 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: підручник для студентів вищих навч. закладів / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича ; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. - К. : Алерта, 2005. - 424 с.

3. Бирюков П.Н. Международное право, Москва: Юристъ, 1998

4. Калинкин Г.Ф. Режим морских пространств, Москва: Юридическая литература, 1981

5. Комарова Л.А. Современное международное морское право, Москва, 1985

6. Лазарев М. Теоретические вопросы современного международного морского права: громадсько-політична література / М. И. Лазарев, ; АН СССР, Ин-т государства и права. - М. : Наука, 1983. - 301 с.

7. Международное морское право, Москва: издательства Университета дружбы народов, 1988

8. Міжнародне право: навчальний посібник / М-во освіти і науки України ; За заг. ред. : М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 335 с.

9. Молодцов С.В. Международное морское право, Москва: Международные отношения, 1987

10. Молодцов С.В. Правовой режим морских вод / Степан Молодцов,. - М. : Междунар. отношения, 1982. - 231 с.

11. Нгуен Н. Международное морское право: закони і законодавчі акти / Нгуен Нгок Минь; Ред. Ю. Г. Барсегов, Пер. с вьет. Г. Г. Шинкарецкой. - М. : Прогресс, 1981. - 183 с.

12. Николаев А.Н. Проблема территориальных вод в международном праве, Москва, 1959

13. Николаев А.Н. Территориальное море, Москва: Международные отношения, 1969

14. Тимченко Л. Міжнародне право: Навчальний посібник для дистаційного нвчння / Леонід Тимченко ; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". - К. : Університет "Україна", 2007. - 223 с.

15. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное пособие / Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. - К. : Знання , 2005. - 414 с.

загрузка...
Top