Способи виникнення та припинення права власності

Вступ.

1. Формування поняття про право власності у Стародавньому Римі.

2. Поняття і зміст права власності.

3. Спільна власність.

4. Набуття і втрата права приватної власності.

5. Захист права власності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Припускають, що інститут власності спочатку склався тільки щодо res mancipi, як речей найбільш цінних в архаїчному господарстві, і лише згодом був перенесений на res пес mancipi.

Але слід звернути увагу на те, що саме право власності в періоді, що розглядається, ще тільки починало складатися, про що свідчить, зокрема, той факт, що в архаїчній латинській мові не існувало навіть загальновизнаних термінів для позначення юридичних інститутів посідання і власності. Більш того, не було чіткого розмежування цих двох інститутів.

Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом (dominium ex jure Quiritium).

Особа, що мала таке право, могла витребувати свою річ з чужого незаконного володіння будь-якої особи, подавши проти утримувача позов rеі vindicatio. Крім того, власник мав право вимагати від будь-якої особи, щоб вона не перешкоджала користуванню річчю. На цей випадок йому надавався actio negatoria. Однак, зважаючи на все, спочатку індивідуалізація власності мала місце тільки щодо рухомих речей (res mobiles).

Нерухомість — земельні ділянки, капітальні будівлі тощо — перебували у власності родових союзів, а в окремих осіб могла бути лише в тимчасовому користуванні.


1. Формування поняття про право власності у Стародавньому Римі

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югери. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим посіданням, що, як і племінна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність. І надалі громадське землеволодіння ще довгий час залишалося основним ним видом власності на землю, і практично весь період республіки точилася боротьба за зміну (або збереження) статусу цих земель.

Внаслідок природних процесів суспільного розвитку громадське землеволодіння з часом все ж розпалося. Однак його заступила не індивідуальна приватна, а колективна власність, що мала родинний характер. Речі належали фамілії і не могли перейти до сторонніх осіб за заповітом, якщо були живі прямі нащадки спадкодавця. Пізніше цей родинний характер власності було викорінено. Вона індивідуалізувалася, внаслідок чого pater familias дістав право розпоряджатися своїми речами на власний розсуд як за життя, так і шляхом заповіту.

Слід зазначити, що це стосується землі й поширювалося на інші res mancipi. Щодо власності на res nес tаnсірі, яка конституювалась пізніше, то вона, очевидно, відразу виникала як індивідуальна, а родинного характеру не мала.

За даними джерел можна дійти висновку, що на ранніх етапах розвитку римського права ще не існувало практики визначення змісту права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Сутність права власності визначалася передусім тим, що воно є найбільш повним пануванням над річчю, з тих, які допускаються цивільним правом.

Слід зазначити, однак, що йшлося не про «абсолютне», а про «найбільш повне панування над річчю, що допускається об'єктивним правом». Це означало можливість його обмеження в інтересах третіх осіб. Перелік таких обмежень в Законах XII таблиць, до речі, вельми широкий (VII. 1—2, 9а— 96).

Однак характер захисту інтересів власника був абсолютним — за допомогою віндикаційного і негаторного позовів він міг захистити свої права від порушень з боку будь-якої особи. Тому можна говорити про «абсолютний характер» речевих прав.

Придбання права власності можливе було з двох джерел: від держави і від приватних осіб, що було своєрідним прототипом пізнішого поділу засобів придбання права власності на первісні та похідні.

Від держави власність могла бути отримана таким чином: розподіл громадських земель (ager publicus); розподіл на тих або інших умовах земель, завойованих Римом, між його громадянами; розподіл рухомих трофеїв полководцем між солдатами, продаж таких трофеїв квесторами з аукціону.

Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом:

1) Mancipatio — урочистий обряд передачі права власності на res tаnсірі, що вчинявся у присутності п'яти свідків — повнолітніх римських громадян і вагаря шляхом виголошення спеціальної формули. Дійсність угоди не залежала від фактичної передачі речі, досить було вже одного обряду. Не мала значення також підстава передачі права власності — купівля-продаж, дарування тощо.

2) Traditio застосовувалася для передачі права власності на res nес tаnсірі. У цьому разі відбувалася проста передача речі у фактичне володіння іншої особи, поєднане з висловленням волі передати їй право власності на цю річ. Вчинення якого-небудь спеціального обряду не вимагалося.

3) In jure cessio — цей спосіб передачі права власності міг бути використаний щодо res tаnсірі і res nес tаnсірі. Сутність його полягала у фіктивному судовому спорі, в якому набувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач визнавав справедливість цих вимог.

A) Usucapio — придбання речі за давністю володіння. Могло мати місце у разі, якщо річ було добросовісно отримано не від власника, або якщо при вчиненні обряду передачі власності були порушення. Допускалося за умов, що спосіб придбання в принципі був правомірним, набувач був добросовісним, закінчився необхідний термін добросовісного володіння річчю: два роки — землею, іншими речами — один рік (Закони XII таблиць. VI. 3).

5) Спадкування — полягало у переході прав на речі від померлого спадкодавця до його спадкоємців відповідно до приписів закону або заповіту (Закони XII таблиць. V. 3—5)[7, c. 324-326].

У період пізньої республіки цей інститут зазнав істотних змін, що пов'язано з подіями, які відбувалися в житті Риму. Зміцнення Римської держави, зростання громадського земельного фонду, в свою чергу, обумовило розширення практики надання земельних ділянок з його складу приватним особам. Власність на землю все більше індивідуалізується. Впродовж 121—111 pp. до н. є. з'являються три аграрних закони, які скасували принцип невідчужуваності колишніх земель громадського фонду, наданих приватним особам; закріпили права приватного власника землі: uti, firui, habere, possidere (користуватися, отримувати плоди, мати, володіти); скасували обов'язок власників колишніх громадських земель сплачувати земельний податок; закріпили можливість переходу земельної ділянки у спадщину тощо. Отже, у цей період формується індивідуальне право приватної власності.

Разом з тим, було б помилкою вважати, що цей процес закінчився вже на початку нашої ери. Характер його був складним, а іноді й непослідовним.

Індивідуалізація власності, ускладнення пов'язаних з цим відносин на певному етапі вели до своєрідного «розщеплення» єдиної колись категорії права квіритської власності. Зокрема, особливості правового режиму мали землі власне римські та провінційні. Перші — звільнені від податку, з провінційних стягується спеціальний податок — stipendium або tri-butum. Крім того, в деяких джерелах згадується можливість подвійного «домінія» (володарювання) над рабом: на підставі jus civile та на підставі права бонітарного (преторського).

Таке зовнішнє ускладнення відносин власності призвело до поширення у романістиці погляду, згідно з яким у римському праві визнавалося існування власності (права власності) у чотирьох видах: квіритська, бонітарна (або ж преторська), провінційна та власність перегрівів[3, c. 49-51].

Для з'ясування дійсного стану справ варто звернутися до першоджерел. Аналіз їх, а також дані досліджень останнього часу в цій сфері дозволяють сумніватися в правомірності такої диференціації.

По-перше, некоректними є підстави та критерії класифікації. Наприклад, провінційну власність виокремлено тільки за єдиним критерієм, що відрізняє її від римської власності, — те, що вона оподатковується. З певною мірою умовності сюди можна додати географічний критерій. Але цього, очевидно, недостатньо для виокремлення відносин у самостійний вид, тим більше, що йдеться тільки про один специфічний об'єкт — землю. Але ж класифікуються не аграрні відносини, а власність взагалі.

Що стосується власності перегрінів, то її виокремлено, згідно з-цією позицією, за критерієм масиву нормативного матеріалу, що застосовується. Однак, як зазначалося, при формуванні римського «класичного» права jus civile і jus gentium практично рівною мірою слугували джерелами формування приватного права, що забезпечувало досить надійний захист інтересів іноземців у Римі періоду принципату.

Щодо так званої бонітарної, або преторської, власності висновки можуть бути ще парадоксальнішими. Як свідчать останні дослідження першоджерел, римські юристи, що користувалися юридичною термінологією у її суворому та чіткому значенні, ніколи не кваліфікували бонітарного господаря речі як власника. Терміну «бонітарна», або «преторська», власність римське право не знало. Вперше його використав Теофіл, візантійський юрист VI ст. н. е., у парафразі Інституцій. Що ж стосується сутності «бонітарної власності», то за своїм характером вона була добросовісним посіданням, що є, до речі, підставою для набуття права власності за давністю володіння[9, c. 218-219].

2. Поняття і зміст права власності

Поняття права власності у сучасній цивілістиці визначають також шляхом переліку та опису сутності правоможностей власника, сукупність яких становить зміст правовідносин власності. Хоча таке бачення було нетиповим для римської юриспруденції, надалі враховуватимемо і цей підхід, оскільки це дає можливість перекинути своєрідний місток між класичним римським і сучасним правом.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати прибутки; право захисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правоможності певною мірою повторюють одна одну, правознавці звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правоможність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правоможності — право володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності й називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Jus possidendi (право посідання) — правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю. Це означає, що річ має бути в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте цю свою правоможність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право посідання іншим особам (наприклад за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власник передавав свою річ у посідання заставодержателю, прекаристу чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї посідання. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного володіння річчю, тобто держання, а не посідання. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не в посідання. Наймач фактично володіє річчю, однак у нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесійного захисту — інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише за допомогою власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця[11, c. 137-139].

Jus utendi (право користування) — це більш широка за обсягом порівняно з правом посідання правоможність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може набувати різноманітних форм, способів, методів, видів тощо. Проте в римському праві є певні загальні правила користування річчю. Приміром, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. За загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правоможність власника. У ній закладено можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правоможності.

Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Наприклад, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. За договором найму право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду[2, c. 66-68].

Jus abutendi (право розпорядження) полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правоможності й дістали її тільки в III ст. до н. є. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні юридичної долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (відчуженням іншій особі тощо). Наприклад, відчуження може бути здійснено шляхом продажу, міни, дарування, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних юридичних формах за однієї неодмінної умови — воно має не суперечити закону. Цю правоможність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правоможність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правоможності (знана нині тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі — jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності[10, c. 147-149].

Отже, враховуючи викладене у попередньому підрозділі, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим правом, найвищою владою, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності в Римі, як зазначалося, за всіх часів могло обтяжуватися обмеженнями — в інтересах держави, суспільства, на користь сервітуаріїв, заставодержателя тощо.

Таким чином, хоча у римському приватному праві були обмеження правоможностей власника, римські правознавці трактували право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Іноді уточнювалося, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактувалося як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси впевненість у непохитності цих відносин: змінити своє відношення до речі людина могла лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мали усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не міг.

У дійсності відносини власності є суспільними і регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник, як суб'єкт права, наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджатися), які всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, додержуватися, поважати його права, тобто правам власника кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речевих позовів, а також саме право називають абсолютним[4, c. 137-139].


3. Спільна власність

Виключний (неподільний) характер права власності передбачав, що власником певної речі може бути тільки одна особа. Якщо одна особа має повне право власності на цю річ, то інша не могла мати такого самого права на ту саму річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Не може існувати кілька прав на одну й ту саму річ. Однак римські юристи помітили, що на практиці часто виникають ситуації, за яких одна й та сама річ може бути власністю кількох осіб, наприклад у випадках, коли річ переходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або якщо особа, що не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна й та сама річ є власністю кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характеру права власності суперечили дійсності. Це зумовило необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельзсин говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло окремо». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, однак одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.

Виходячи з характеристики відносин власності Цельзом, можна дійти висновку, що кожний із власників має частку права власності на всю річ у цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної власності означає: якщо річ буде зруйновано, зіпсовано або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні, кожний із власників зберігає свою частку права на частку, котра залишилася, або на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав за правом спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього залишилося всього кілька балок, вони належать двом співвласникам відповідно до їхніх часток права. Такі самі наслідки були й у випадках, якщо ціна будинку збільшувалася. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, п'ятикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного становитиме 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою: одному — дві кімнати, другому — три. Отже, у цьому разі реальні та ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.

Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча б один із них не згоден з прийнятим рішенням, воно не могло здійснюватися. Однак кожний із співвласників має право на власний розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Проте переважне право на придбання відчужуваної частки права у спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник, який бажає вчинити відчуження своєї частки, має право продати її будь-якій іншій особі.

Кожний із співвласників має право вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі[5, c. 217-219].


4. Набуття і втрата права приватної власності

Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялась і нікому не належала. Дуже рано римляни в усій різноманітності форм виникнення права власності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'язаних моменти — спосіб набуття права власності (modus ас-quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настанням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття.

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у тому, що право власності виникає вперше. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив рибу в морі, став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права — звідси й назва. Основним титулом похідного способу є договір (це можуть бути договори як речевого, так і зобов'язального права). Крім того, до цього способу належить і перехід права власності в порядку спадкування.

До первісних способів набуття права власності належать: захоплення нічийних речей (заволодіння); знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю володіння; приєднання речей, змішування речей.

1) Occupatio rei nullius (захоплення нічийних земель, заволодіння) — спосіб набуття права власності, сама назва якого свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли навколо були ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю. Цим способом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності, набутого цим способом, могли бути речі, які до заволодіння ні в чиїй власності не перебували, тобто нічиї. Сюди ж належали речі, від права власності на які власник відмовився, — викинуті. Перший, хто підбирав таку викинуту річ, ставав її власником (Д. 41.7.2.1). Однак не можна змішувати викинуті речі з загубленими. Власник, що втратив володіння річчю, не втрачав права власності на неї, тому загублені речі не могли бути об'єктом привласнення, оскільки не є нічиїми.

Привласнення нічийних речей обґрунтовувалося принципом, проголошеним ще Законами XII таблиць, — res nullius cedit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом заволодіння (Д. 41.1.51.1).

2) Thesaurus (скарб) — цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина — тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено за допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

3) Specificatio (переробка речей) — спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безперечно, належала майстру. Якщо ж була зроблена з чужого матеріалу, то виникало питання: «хто ж її власник?» У Римі щодо цього точилася дискусія. Існували дві позиції. Прихильники першої вважали, що власником нової речі буде майстер, який її зробив; послідовники другої доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Тривалий час представники цих двох течій не могли порозумітися. І лише при компіляції Юстиніана було зафіксовано компромісне рішення: якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні — право власності на неї належатиме її творцеві — майстру. Наприклад, із чужого шматка мармуру скульптор зробив статую. Повернути її у первісний стан неможливо. Тому власником статуї є скульптор. Якщо з чужого золота зроблено браслет, то останній можна знову перетворити в золото. Тому право власності на браслет належить власникові золота.

4) Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) — спосіб набуття, заснований на давності володіння майном, яке не належало його володільцю. Спочатку набути право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на res mancipi. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих. Претори розширили межі набуття за давністю, поширивши його й на інші категорії громадян. При компіляції Юстиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого[8, c. 296-298].

Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови:

а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності);

б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;

в) безперервність володіння протягом встановленого строку;

г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

5) Accessio (приєднання речей) мало місце у разі, якщо одну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити. Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого власника. При цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Такі форми приєднання мали місце і при будівництві будинку без дозволу власника на чужій землі. Будинок ставав власністю власника землі за принципом superficies solo cedit — будова переходить у власність того, кому належить земля. Сюди ж відносилися намиви, припаї тощо.

6) Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди з моменту відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.

Основними способами похідного набуття були:

1) договір між відчужувачем і набувачем речі;

2) перехід майна у спадщину.

При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditioni-bus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача і правова основа) право власності переходило від відчужувача до набувача. Правовими формами похідного набуття права власності були:

1) Mancipatio (манципація) — символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, який був платою за річ, що відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсний факт передачі права власності набувачеві.

2) In jure cessio (поступка правом) з'явилася вже у пре-торському праві та являла собою уявний судовий процес. Набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за набувачем.

3) Traditio (проста передача) — простіша, легша і доступніша форма перенесення права порівняно з двома розглянутими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими й ускладнювали цивільний обіг. Така форма вже була відома jus gentium. Вона називалась traditio і полягала у передачі фактичного володіння річчю відчужувачем набувачеві. Це міг бути або окремий речевий договір, або дії на виконання попередньої угоди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності за договорами зобов'язального права за традицією мала значення підстава — causa justa possessions, за якою передача здійснювалася. Цією підставою була взаємна воля, висловлена в договорі, що мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.

Припинялося право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, реквізиції) тощо[6, c. 154-157].


5. Захист права власності

Право власності — це абсолютне право, яке означає, що власник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне панування, тобто користується всіма правоможностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні не порушувати права власника, поважати їх. Власник — суб'єкт права власності, а всі, хто його оточує, — зобов'язані суб'єкти.

Порушення права власності надає право власнику вимагати від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібіторний. Пізніше преторська практика додала до них ще один — actio in rem Publiciana.

1) Віндикаційний позов дістав назву від латинських слів геі vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребування своєї речі власником, що не володіє, від невласника, що володіє.

Віндикаційний позов у різні часи розвитку Римської держави і права мав неоднакові форми: законний позов про річ шляхом присяги, позов через спонсію, позов шляхом петиторної формули.

Сутність найдавнішого позову шляхом присяги полягала в тому, що претендент на спірну річ мав внести суму присяги на доведення достовірності своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі та відповідачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих самих претензій на одну і ту саму річ, безперечно, зумовлює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов у формі преюдиціальної спонсгї, який є одним з етапів у розвитку захисту приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін позивача і відповідача чітко визначено. Претендент, який не володів річчю, пропонував володільцю укласти з ним sponsio — вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст так «Якщо раб, про якого йде спір, є моїм за правом квіритів, то чи обіцяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з інтенцією, що обіцяна сума нам має бути надана. За цією формулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ наша» (Гай. 1.4.93). Відмова від спонсії загрожувала відповідачеві програшем процесу[10, c. 157-158].

У класичний період віндикаційний позов здійснювався через петиторну формулу. Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Отже, рішення суду залежало від здатності позивача довести своє право власності. Саме ця форма віндикації стверджується як головний речовий позов захисту права власності, основні положення якого збереглися до наших днів. За період свого існування він настільки відшліфувався і абстрагувався від тих умов, за яких з'явився, що став придатним для застосування за будь-яких соціально-економічних відносин.

Перед тим, як заявити віндикаційний позов, позивач повинен був встановити тотожність належної йому речі та речі, яку він збирався віндикувати. Цей засіб інколи міг бути достатнім для припинення процесу взагалі, якщо у відповідача не було шансів утримати спірну річ. Тому, перш ніж заявити віндикацію, позивач міг зажадати від володільця речі надати її для огляду шляхом пред'явлення спеціального позову.

Відповідачем за віндикаційний позовом завжди був фактичний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею чи всупереч їй втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, а не власник. Отже, віндикаційний позов застосовувався для поновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб таке володіння, не втрачав права власності на річ, що і було підставою для віндикаційного позову.

Якщо відповідач вступав у процес, то він мав оспорювати докази, що їх наводив позивач. Якщо позивач придбав річ за договором, відповідач міг оспорювати підстави і способи придбання права власності позивачем. На вимогу відповідача позивач також мав довести, що всі його попередники також придбали цю річ на законних підставах. Зазначений процес доведення права власності міг бути обмежений строками набувальної давності.

За віндикаційний позовом відповідачами могли бути не тільки справжні володільці й держателі речі. З часів Юстиніана цей позов допускався і проти фіктивних володільців. Ними визнавалися фактичні володільці, які з метою уникнути відповідальності за віндикаційний позовом навмисно самі позбавлялися володіння. До них належали також ті особи, які проголошували себе володільцями, не будучи такими, з метою ввести в оману позивача-власника. Однак останні відповідали за особистим позовом.

Отже, відповідачем за цим позовом був усякий, хто володів спірною річчю. Ульпіан визнавав відповідачами всіх володільців і навіть держателів: «Обов'язок судді при розгляді цього позову полягає в тому, щоб встановити, чи є відповідач володільцем. Не стосується справи питання про те, за якою підставою він володіє; коли я довів, що річ моя, то володільцю необхідно віддати річ, якщо він не протиставить якої-небудь ексцепції. Однак дехто, як, наприклад, Пегас, вважали, що цим позовом охоплюється лише таке володіння, яке є при інтердиктах uti possidetis і utrubi. Нарешті, говорить він, не можна віндикувати від того, кому річ передано на схов або надано в позику, або в найм, або хто вступив у володіння для виконання легатів, або внаслідок надання посагу, або для охорони інтересів дитини, ще ненародженої, або від того, кому не надано забезпечення внаслідок шкоди, що йому загрожує, бо всі ці особи не володіють. Я ж думаю, що можна вимагати від усіх, хто утримує річ, і має можливість її віддати» (Д. 6.1.9). Відповідач міг відмовитися вступити в спір про власність. У такому разі він зобов'язаний був видати річ позивачеві[1, c. 54-56].

Відповідальність відповідача за віндикаційним позовом полягала в покладенні на нього обов'язку повернути річ з усіма її прирощеннями. Щодо прирощень, то їх повернення зумовлювалось характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недобросовісний мав повернути прирощення у повному обсязі за весь той час, що річ перебувала у нього.

Володіння в багатьох випадках вимагало певних витрат (наприклад, їжа для рабів, корм для тварин тощо), без яких річ не могла існувати. В такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Останні поділялись на три види: а) необхідні, без яких річ не могла існувати; б) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати (наприклад, при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на більш цінну, якісну); в) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відокремити від речі, не пошкодивши її.

Недобросовісний відповідач мав право тільки на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом враховувались і понесені ним витрати на утримання речі.

Петиторний характер формули при формулярному процесі в окремих випадках дозволяв присудити відповідача за вказаним позовом замість видачі спірної речі сплатити певну грошову суму. Тому намагалися з оцінки предмета спору зробити засіб примусити відповідача до повернення речі. Позивач давав оцінку спірної речі під присягою.

Право власності на річ, яку не вимагають шляхом позову про річ і яка була оцінена настільки, наскільки на суді присягнув позивач, відразу ж переходить до володільця: адже позивач визнається таким, що уклав з ним (відповідачем) мирову за тією ціною, яку встановив сам (Д. 6.1.1.49).

2) Негаторний позов (action negatoria) — позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Позивачем виступав власник речі, якому хтось перешкоджав у якийсь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Зазвичай, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претендував на користування якимось чином чужою річчю. У той же час відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право (наприклад забруднення води чи землі відходами). Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

3) Прогібіторний позов (action prohibitoria) можна також назвати «позовом про заборону на майбутнє». Він був подібний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред'явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому (Д. 39.1).

4) До речевих позовів належав також actio in rem Publiciana. За змістом цей позов практично був подібний до віндикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів. Зокрема, служив для захисту інтересів так званих бонітарних власників і посесорів, яким річ було передано на законних підставах, якщо у набувача не виникло права на цивільний позов (Д. 6.2.1—15). Він був запроваджений претором для захисту преторської (бонітарної) власності у І ст. до н. є. За своєю сутністю це був петиторний позов. Він відрізнявся від преторських інтердиктів, призначених для захисту володіння, оскільки класичне право ще розрізнювало бонітарного власника і добросовісного володільця. Перший прирівнювався до квіритської власності. Однак преторський едикт, яким вводився actio in rem Publiciana, проголошував: я дам позов, якщо хто-небудь вимагатиме в позовному порядку те, що передається в порядку манципації і що було (йому) передано на законній підставі і ще не набулося за давністю.

Отже, цей позов однаково захищав і бонітарного власника, і добросовісного володільця, який одержав res mancipi лише за традицією. Класичні юристи збільшили сферу застосування цього позову, поширивши його і на випадки придбання res пес mancipi.

Для пред'явлення цього позову вимагалося додержання умов, необхідних для набуття власності за давністю. Володілець-позивач мав бути добросовісним і обґрунтовувати своє володіння законною підставою, а також належність речі до тих, що можна набути за давністю.

Цей позов створений був не для того, щоб відняти річ у власника, і доказом цього є ексцепція: «якщо ця річ не належить володільцю», а для того, щоб добросовісний покупець, який одержав цю річ на даній підставі у володіння, краще зберігав за собою річ. (Д. 6.2.17)[11, c. 147-148].


Висновки

Отже, можна зробити висновок про некоректність розмежування у римському праві кількох видів права власності. Скоріше таке «розщеплення» пов'язане не з реальним існуванням кількох видів власності (права власності), а є спробою екстраполювати сучасні підходи, поняття, категорії на давньоримську основу.

Однак, як зазначалося, справедливим є висновок сучасних науковців, згідно з яким у римській юриспруденції були відсутні уявлення, адекватні сучасному праву власності (В. А. Савельев, Є. О. Суханов). Тому для розуміння сутності цього інституту в римському приватному праві слід вказати на характерні риси відповідних відносин, зокрема, такі:

1) безпосередня влада над річчю. Для того, щоб користатися або розпоряджатися нею, власнику немає необхідності звертатися до інших осіб;

2) абсолютна влада над річчю, яка, втім, може бути обмежена в інтересах суспільства або третіх осіб (сервітути тощо);

3) захист прав власника від порушень з боку «всіх і кожного»;

4) еластичність права власності — його здатність до відновлення після припинення обмежень, встановлених законом або угодою;

5) можливість для власника використовувати позитивніякості речі;

6) можливість отримувати та використовувати на свій розсуд плоди, які дає річ, в тому числі — отримувати доходи від її використання;

7) можливість для власника розпоряджатися належними йому речами, тобто визначити їх фізичну та юридичну долю;

8) можливість (право) власника витребувати свою річ від особи, що утримує цю річ без законних підстав.

З урахуванням цих рис і маємо розглядати надалі властивості інституту права власності у класичному римському праві.


Список використаної літератури

  1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
  2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
  3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
  4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
  5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
  6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
  7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 511 с.
  8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юрист, 1996. - 544 с.
  9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 1999. - 508 с.
  10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. - 3-е вид., виправлене. - Харків: Одіссей, 2003. - 287 с.

11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. - К.: Атіка, 2006. - 245 с.

загрузка...
Top