Способи утворення партії

Вступ.

1. Порядок утворення політичних партій.

2. Структура політичних партій та способи їх організації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Одним із найважливіших конституційних надбань громадян у демократичній державі є право на об'єднання (свобода спілок та асоціацій), тобто можливість вільно утворювати різного роду об'єднання, приєднуватися до них та виходити з них. Це загальне право закріплене основними законами усіх сучасних держав. Однак для багатьох конституцій, що їх прийнято після Другої світової війни, особливо в останнє десятиріччя, характерним є виділення з цього загального правила й закріплення як особливого його виду права на створення політичних партій.

У деяких країнах це здійснено шляхом спеціальної вказівки, що право на об'єднання включає в себе право на утворення політичних партій. Але у більшості країн право на утворення політичних партій передбачається окремими законами або статтями у Конституціях (Вірменія, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Польща, Португалія, ФРН, Україна, Хорватія, ПАР та ін.). Виділення сучасними конституціями із загального права на об'єднання особливого права на утворення політичних партій є далеко не випадковим. Передусім воно свідчить про визнання істотної різниці між партіями та іншими видами громадських об'єднань та про розуміння тієї ролі, яку партії відіграють у політичній системі.

Щоправда, історичний досвід свідчить, що свобода об'єднання, яку проголошує конституція, далеко не завжди включає в себе свободу створення політичних партій. Так, основні закони колишніх соціалістичних держав, проголошуючи свободу об'єднання, оголошували єдину правлячу партію керівною силою суспільства і держави, що заздалегідь виключало будь-яку можливість утворення інших політичних партій. Таким чином, під свободою об'єднання навіть формально малася на увазі лише свобода утворення неполітичних громадських організацій (причому жодна з них не могла бути створена без дозволу відповідного партійного органу).


1. Порядок утворення політичних партій

Аналогічне становище було характерне і для тих країн, що розвиваються, конституційне право яких закріплювало однопартійну систему.

Політичні партії - це добровільні об'єднання громадян, що реалізують належне їм право на об'єднання. Але воно може бути здійснене тільки у колективній формі і, отже, одночасно є колективним правом, правом групи громадян. Саме у цьому розумінні можна говорити про свободу утворення та діяльності як особливе право політичних партій.

Свобода утворення та діяльності політичних партій є конституційно визнаною (незалежно від того, виділяється вона із загального права на об'єднання або ні) у всіх демократичних державах. Виникає, однак, важливе у теоретичному та практичному плані питання, чи є ця свобода абсолютною, чи вона може бути тією чи іншою мірою обмеженою. Мова, звичайно, йде про демократичну державу, бо в умовах тоталітаризму такої проблеми просто не існує, як не існує і самої свободи утворення та діяльності політичних партій.

У сучасній конституційній доктрині з питання про свободу утворення та діяльності політичних партій існують дві діаметрально протилежні точки зору. Прибічники радикального тоталітаризму вважають, що ця свобода повинна бути абсолютною, бо будь-яке обмеження означає заперечення демократії. Яскравим прикладом подібного погляду на співвідношення свободи політичних партій та демократії може бути концепція французьких політологів К. Деббаша і Ж. Понтьє. Ліберальну демократію, - пишуть вони, - важко сумістити із забороною політичних партій, навіть якщо мова йде про тоталітарні партії (тобто партії, що виступають за встановлення тоталітарних режимів). Демократія заперечує саму себе, відмовляючи у праві на існування та вираження своїх ідей деяким партіям на тій підставі, що вони є тоталітарними. Демократія - це прийняття тих, хто її не допускає. Ця формула особливо стосується політичних партій.

Проте слід підкреслити, що подібних захисників абсолютної демократії, абсолютної свободи політичних партій у сьогоднішньому світі явна меншість. Переважає більш реалістична точка зору на співвідношення демократії і свободи політичних партій. її прихильники, розглядаючи багатопартійність, свободу утворення та діяльності політичних партій як невід'ємну ознаку демократичної правової держави, разом з тим відстоюють право цієї держави захищати демократичний конституційний лад [4, c. 97-98].

Отже, перед демократичною державою стоїть завдання правильно визначити ці межі, тобто зберегти розумний баланс між свободою політичних партій та вимогами захисту демократії. Будь-яке порушення цього балансу, як свідчить досвід багатьох країн, є загрозою для демократії, веде або до невиправданого її обмеження, або взагалі до ліквідації. Кожна держава, здійснюючи правове регулювання свободи політичних партій, вирішує вказане завдання, спираючись на власний історичний досвід, враховуючи національні історичні традиції, конкретні умови політичного розвитку. Однак, якою б не була специфіка цього регулювання в окремих країнах, спільним є законодавче обмеження свободи утворення та діяльності політичних партій, що повністю відповідає міжнародним стандартам у галузі прав і свобод людини. Припустимість такого обмеження визнається Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 22).

Законодавство більшості сучасних держав передбачає різного роду обмеження цієї свободи шляхом заборони утворення та діяльності тих чи інших видів політичних партій; визначення вимог, що їх висувають до уставних та програмних документів партій, до партійної організації; встановлення державного контролю над процесом утворення партій, їх фінансовою діяльністю; надання відповідним державним органам права тимчасово зупиняти та припиняти діяльність партій.

Конституції й спеціальні закони визначають види політичних партій, легальне утворення та діяльність яких на тих чи інших підставах заборонені. Ці підстави можуть бути різними, але більш поширеним є характер політичних партій, їх цілі й методи діяльності.

Передусім заборонені утворення та діяльність політичних партій, що ставлять собі за мету насильницьке усунення існуючого конституційного ладу. "Партії, що за своїми цілями чи поведінкою своїх прибічників прагнуть до заподіяння шкоди основам вільного демократичного порядку, або ліквідувати його, або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки, антиконституційні" (п. 2, ст. 21 Основного закону ФРН). У тих чи інших варіантах аналогічна підстава заборони самого існування певних політичних партій формулюється конституціями й інших держав, які передбачають обмеження їх свободи[1, c. 46-48].

У країнах, які порівняно недавно набули незалежності або в яких сильними є сепаратизм та регіоналізм, забороняються політичні партії, що ставлять під загрозу незалежність і територіальну цілісність країни або національну єдність. Це стосується головним чином країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав, що виникли в результаті розпаду колишніх соціалістичних федерацій (наприклад, Грузія, Молдова, Україна, Казахстан). Так, згідно з ч. З ст. 26 конституції Грузії 1995 р. забороняється створення та діяльність політичних об'єднань, метою яких є посягання на незалежність Грузії.

Багато з держав є поліетнічними за складом населення, у багатьох величезний вплив на політичне життя здійснює релігія. Досвід їх політичного розвитку свідчить, що ці фактори нерідко сприяють розпаленню міжетнічної та релігійної ворожнечі і розбрату, виникненню гострих, часто збройних конфліктів, що підривають безпеку держави, її територіальну цілісність, національну єдність. Велика роль у цьому належить діяльності політичних партій, що їх створюють на етнічній, расовій (у ряді країн і племінній) та релігійній основах, чим обумовлена заборона такого роду партій. Найбільш характерне таке обмеження свободи політичних партій для законодавства країн, що розвиваються, де, як свідчить історія формування партійних систем, багато партій створювалися (та й створюються) на етнічній, племінній та релігійній основах (особливо показовим у цьому відношенні є приклад африканських країн).

Досить поширеною є також заборона на створення й діяльність релігійних та місцевих політичних партій (Ангола, Кабо-Верде, Мозамбік, Буркіна-Фасо та ін.). Така заборона пояснюється двома обставинами: по-перше, загроза сепаратистських тенденцій, виразниками яких нерідко виступають такі партії, а по-друге, за наявності численних дрібних етнічних груп регіональні та місцеві партії фактично є політичними організаціями цих груп.

Втім, слід відзначити, що заборона на утворення регіональних та місцевих партій притаманна і законодавствам деяких європейських країн (Португалія, ФРН) [2, c. 65-66].

Заборона на створення політичних партій на етнічній чи релігійній основі передбачається і законодавством ряду постсоціалістичних держав (Албанія, Болгарія, Грузія, Казахстан, Молдова, Росія). Причому така заборона формулюється по-різному.

У деяких країнах забороняються політичні партії, що їх створюють, наприклад, як сказано у ст. 4 єгипетського закону про політичні партії 1977 р., "на класовій основі". Цей захід спрямований передусім проти комуністичних партій. Близькими за своїм значенням та формулюванням є законодавства ряду пострадянських держав про заборону утворення та діяльності політичних парій, цілі та дії яких спрямовані на "розпалювання соціального розвитку і ворожнечі" (Грузія, Молдова, Росія).

Законодавство значних груп держав, головним чином тих, що мають тоталітарне минуле, забороняє функціонування різного роду надто правих та лівих, екстремістських політичних партій та організацій, що пропагують і застосовують підривні й насильницькі методи у своїй діяльності. Такими передусім є фашистські партії. Вони забороняються конституцією (Італія, Португалія) або законами про партії (Албанія, Болгарія, Румунія). У деяких країнах, крім того, видані спеціальні закони про заборону фашистських партій та організацій (Австрія, Італія, Португалія). Так, італійський закон 1952 р. (доповнений у 1975 р.) відносить до категорії фашистських такі партії, які переслідують антидемократичні цілі; апологетизують режим, вихваляючи його лідерів та використовуючи методи розпущеної Національної фашистської партії; організують маніфестації фашистського спрямування.

Ще одним видом екстремістських організацій, що його забороняє законодавство багатьох країн, є таємні та воєнізовані організації (Ангола, Болгарія, Грузія, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Швеція та ін.)

Такими є основні види політичних партій, утворення та діяльність яких забороняються у багатьох сучасних державах. У конкретних умовах окремих країн законодавство передбачає й інші види. Так, у Шрі-Ланці, де постійною загрозою для єдності держави є сепаратизм (головним чином тамільський), у конституцію 1978 р. була включена спеціальна ст. 157 А, що проголошувала забороненою будь-яку політичну партію, однією з цілей якої є створення на території Шрі-Ланки сепаратистської держави [10, c. 112-114].

У ряді країн законодавство розшифровує загальне поняття "тоталітарні партії", перераховуючи їх конкретні різновиди. У цьому відношенні показовим є албанський закон про політичні партії 1991 р. (з поправками 1992 p.), що забороняє партії, цілі та діяльність яких мають фашистський, сталінський, енверо-комуністичний і марксистсько-ленінський характер. Слід відзначити, що створення та діяльність комуністичних партій заборонені також і в ряді інших постсоціалістичних держав (Латвія, Румунія). У цілому необхідно підкреслити, що законодавство більшості постсоціалістичних держав прямо не забороняє утворення та діяльність комуністичних партій, а втім, багато з цих партій, відмовившись від попереднього найменування, перейшли на позиції соціал-демократії.

Незважаючи на специфіку, притаманну законодавству окремих країн, сказане дозволяє зробити загальний висновок: у демократичних державах, які стали на шлях демократизації, обмеження свободи політичних партій шляхом законодавчої заборони їх окремих видів має на меті захист демократії. Воно спрямоване переважно проти тих партій, які виступають за їх ліквідацію й встановлення тоталітарного режиму у будь-яких його формах.

Законодавство більшості сучасних держав регламентує порядок набуття політичними партіями легального статусу, а у деяких - і сам процес їх утворення. Існує три основних порядки набуття політичними партіями легального статусу: явочний, дозвільний, та явочно-реєстраційний. Вони розрізняються за ступенем обмеження свободи утворення партій.

Явочний порядок характеризується тим, що політична партія утворюється вільно, без попереднього дозволу державних органів та визнається легальною вже за фактом її утворення. При явочному порядку не вимагається обов'язкової реєстрації партій якимсь органом, а отже, подання відповідних документів та свідоцтв (достатньо простого повідомлення). Такий порядок гарантує формально необмежену свободу утворення політичних партій та діє переважно у країнах зі слабкою правовою інституціоналізацією, що не мають спеціального закону про партії. Це ряд європейських держав (Великобританія, Бельгія, Греція, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція, Швеція), держав - членів британської співдружності (Австралія, Індія, Канада, Нова Зеландія, США)[6, c. 68].

Разом з тим слід мати на увазі, що явочний порядок утворення політичних партій застосовується до них тільки як до суб'єктів політичного процесу. Для одержання статусу юридичної особи, тобто суб'єкта громадянсько-правових відносин, партії повинні, як правило, пройти процедуру реєстрації, що передбачається відповідними нормами громадянського права на об'єднання. Ця процедура включає в себе ряд вимог, які повинна задовольняти партія. Зокрема, вона має представити до реєструючого органу різні документи та відомості (статут, список засновників тощо).

Реалізація одержання статусу юридичної особи залежить від самої політичної партії (вона може й не добиватися його отримання), а також від державного органу, що проводить реєстрацію, який може відмовити в ній. Однак, незвернення за реєстрацією чи відмова в ній жодним чином не впливають на статус політичної партії як суб'єкта політичного процесу. Всі партії вільно здійснюють свою діяльність у галузі політичних відносин (беруть участь у виборах на рівних підставах тощо).

Явочний порядок у його "чистому" вигляді, тобто такий, що не передбачає офіційного визнання політичних партій як суб'єктів політичного процесу, існує лише у небагатьох країнах (типовий приклад - Великобританія). У більшості країн аналізованої групи це поняття носить досить умовний характер. Політичні партії дійсно утворюються вільно й існують де-факто, без якого-небудь юридичного оформлення. Але, як вже зазначалося, головна мета політичних партій, самий сенс їх існування - оволодіння конституційними засобами, через виборчий процес - державною владою та її здійснення. Введення інституту державної реєстрації політичних партій як суб'єктів цього процесу, що практикується у багатьох країнах, де формально діє явочний порядок утворення партій, може розглядатися як відступ від нього.

Інститут державної реєстрації політичних партій скрізь пов'язаний із їх участю у виборчому процесі, але має свою специфіку в окремих країнах. В одних реєстрація політичних партій є обов'язковою умовою їх допуску до виборів. Так, у США не існує яких-небудь законодавчих перешкод для утворення політичних партій (виборчі закони штатів забороняють створення лише організацій, що виступають за насильницьке усунення існуючих конституційних форм правління). Проте для участі у виборах політична партія повинна пройти складну процедуру реєстрації[6, c. 70-71].

Виборче законодавство ряду країн звичайно передбачає дві категорії політичних партій: зареєстровані та незареєстровані (Індія, Австралія, Канада, Непал, Швеція). І ті й інші можуть брати участь у виборах, але, як правило, на різних підставах: зареєстровані партії користуються рядом переваг порівняно з незареєстрованими (наприклад, в Індії їм дається право використовувати на виборах партійні символи, в Канаді та Австралії компенсуються виборчі витрати і надається ефірний час). Слід, однак, підкреслити, що, на відміну від США та Шрі-Ланки, реєстрація в інших країнах є добровільною й не обумовлює участь партій у виборах.

У Канаді федеральний закон про вибори передбачає правила реєстрації політичних партій для участі у виборах. Партія може бути зареєстрована, якщо вона має не менше 12 мандатів у палаті общин або висунула не менше 50 кандидатів. У ряді провінцій автоматично реєструються політичні партії прем'єр-міністра та лідера офіційної опозиції. Тільки зареєстровані партії мають право на компенсування частини виборчих витрат (аналогічне положення передбачене й австралійським виборчим законом 1983 p.).

Таким чином, у всіх згаданих країнах політичні партії де-факто стають як суб'єкти виборчого процесу партіями де-юре, тобто явочний порядок їх утворення доповнюється реєстраційним порядком (обов'язковим або факультативним).

Дозвільний порядок полягає в тому, що для проведення заходів по створенню партій (скликання установчого з'їзду, національної конференції, на яких конституюється партія) необхідно отримати попередній дозвіл державного органу. Цей порядок значно обмежує свободу утворення політичних партій, за винятком, природньо, тих випадків, коли вона взагалі відсутня (при забороні будь-яких партій) або обмежена забороною утворення нових партій понад фіксовану законодавством їх кількість.

Дозвільний порядок притаманний тоталітарному й авторитарному режимам. В історичному плані характерним прикладом є російське законодавство початку 20-х років. Хоча у перші роки після жовтня 1917 р. багато з політичних партій були заборонені, формальна заборона на утворення інших партій, окрім правлячої комуністичної, була відсутньою. Однак відсутність регулювання у даному випадку сама по собі виступала способом регулювання й навіть його принципом: це означало, що і в офіційному політичному розумінні, і за фактичним становищем, і за орієнтацією законодавства Компартія була не тільки правлячою, але й єдино можливою політичною партією у Радянському Союзі.

Дозвільний порядок вводився у деяких країнах як тимчасовий захід, обумовлений винятковими обставинами. Так, він діяв в Австрії після звільнення країни від фашистської окупації у 1945-1949 pp., в Єгипті під час переходу від однопартійної системи до багатопартійної (1976-1978).

Явочно-реєстраційний порядок характеризується двома рисами: політичні партії створюються вільно, без будь-якого попереднього дозволу, але набувають легального статусу тільки шляхом реєстрації у компетентному державному органі. Таким чином, з одного боку, політичні партії утворюються як при явочному порядку - вільно, тобто для здійснення будь-яких пов'язаних із цим дій (проведення установчого з'їзду чи конференції, виборів керівних органів тощо) не вимагається попереднього дозволу. Цей момент підкреслюється у ряді конституцій, що проголошують свободу утворення партій (Португалія, Перу, Мадагаскар, Греція, Італія та ін.).

У той же час спеціальні закони про політичні партії (а у ряді країн закони про товариства та асоціації) передбачають необхідність реєстрацій у тій чи іншій формі для набуття політичною партією легального статусу (за загальним правилом - суб'єкта як політичних, так і громадянсько-правових відносин).

Явочно-реєстраційний порядок діє у більшості сучасних держав, де правова інституціоналізація здійснюється у широких масштабах. Такими є усі постсоціалістичні держави, багато з країн, що розвиваються, ряд європейських держав (Австрія, Італія, Іспанія, Португалія, ФРН). Це свідчить про те, що він більш за все відповідає основній вимозі правового регулювання політичних партій в умовах "войовничої демократії" -дотримання балансу між свободою утворення партій та її розумним обмеженням.

Обов'язкова реєстрація політичних партій, без сумніву, обмежує свободу їх утворення. По-перше, вона, як правило, передбачає пред'явлення до партій певних вимог, дотримання яких є необхідним для їх реєстрації. По-друге, вона поєднана з державним контролем, оскільки включає перевірку реструктуючим органом дотримання цих вимог (у тому числі змісту основних партійних документів, правильності повідомлень тощо).

Явочно-реєстраційний порядок утворення політичних партій особливо необхідний у країнах, де, як в Україні, багатопартійна система знаходиться ще в процесі становлення і де цей процес не можна пускати на самоплив[7, c. 139-140].

Інститут реєстрації як компонент порядку утворення політичних партій, обов'язковий для набуття ними легального статусу, має в окремих країнах свої особливості матеріального та процедурного характеру. Можна виділити два його основні різновиди, що суттєво різняться за характером реєстрації.

У ряді країн для набуття легального статусу вільно утвореним партіям достатньо подати до компетентного державного органу вказані в законі документи й відомості. При цьому партії не може бути відмовлено у реєстрації, тобто по суті мова йде навіть не про реєстрацію, а про внесення її до відповідного реєстру.

До таких органів відносяться міністерство внутрішніх справ (наприклад, у Словаччині, Тунісі) й міністерство юстиції (Білорусь, Грузія, Латвія, Молдова, Україна). У деяких країнах реєструючими органами є інші міністерства (міністерство у справах адміністрації та територій - Га-бон, Конго; міністерство публічних свобод - Буркіна-Фасо). Без сумніву, кращий варіант, коли реєстрацію здійснює міністерство юстиції як орган, що стоїть на варті закону і вільний від відомчості.

У ряді країн реєстрацію політичних партій проводять судові органи: суди загальної юрисдикції (Болгарія, Румунія, Португалія, Польща) або спеціальні суди - виборчі трибунали (Бразилія, Болівія, Перу, Уругвай). Судами загальної юрисдикції звичайно є вищі судові інстанції (наприклад, верховні суди у Португалії, Сан-Томе й Принсипі), однак у ряді інших країн - нижчі інстанції (Софійський міський суд Болгарії, муніципальний суд Бухареста в Румунії, воєводський суд Варшави у Польщі). Видається, що реєстрація політичних партій органами незалежної судової влади чи то судом загальної або спеціальної юрисдикції є найбільш демократичною, особливо у тих випадках, коли вона здійснюється не одноособово (головою верховного суду в Анголі, Португалії), а колегіально, у порядку звичайного судочинства.

Виходячи з того, що політичні партії виступають головними суб'єктами виборчого процесу, законодавство деяких країн доручає реєстрацію їх центральній виборчій комісії реєстрацію (Федеральна виборча комісія у Мексиці, Комітет з керівництва загальними виборами у республіці Корея). Слід підкреслити, що йдеться не про тимчасову реєстрацію партій як умову допуску їх до чергових виборів, про що вище йшлося, а про постійну реєстрацію як обов'язкову умову набуття ними легального статусу.

Нарешті, засновуються і спеціальні органи для реєстрації політичних партій. Зазвичай це одноособовий орган - реєстратор, що є характерним переважно для країн, де немає законів про політичні партії, а їх правовий стан визначається законами про товариства чи асоціації (Ботсвана, Маврикій, Малайзія та інші)[11, c. 154-155].

У багатьох країнах реєструючі органи наділяються рядом повноважень із контролю за діяльністю політичних партій.

Спільним для законодавства, що передбачає явочно-реєстраційний порядок, є встановлення ряду вимог, дотримання яких - необхідна умова набуття політичними партіями легального статусу. Хоча ці вимоги досить різні за своїм характером та обсягом, однак їх можна класифікувати.

По-перше, це вимоги, що стосуються природи і характеру політичних партій. Не підлягають створенню партії, утворення та діяльність яких відповідно до конституції й закону заборонені. Спільною для законодавства країн, що розвиваються, є вимога про загальнонаціональний характер політичних партій.

У цьому відношенні слід відзначити, що такого роду вимоги пред'являються до політичних партій, які претендують на одержання статусу загальнонаціональних у країнах, де дозволяється також створення й регіональних партій (звичайно за федеративного устрою). Так, в Ефіопії політична партія набуває статусу загальнонаціональної, якщо дотримується таких умов: з 1500 членів-засновників не більше 40% мають бути мешканцями одного регіону, інші - мешканцями у крайньому разі чотирьох регіонів, причому в кожному з них вони повинні складати хоча б 15% загальної кількості членів-засновників.

По-друге, це вимоги до чисельності членів політичних партій. Вони передбачають встановлення мінімальної кількості осіб, необхідної для її створення та реєстрації. Як відзначалося, право на об'єднання - це індивідуальне право громадян, але воно може бути реалізованим тільки колективно. Природно, що одна особа не може заснувати політичну партію, для цього потрібне об'єднання певної кількості осіб. Але якою має бути мінімальна кількість осіб, що є необхідною для набуття об'єднанням легального статусу політичної партії? Зрозуміло, що чим вона більша, тим суворіше обмежується свобода утворення політичних партій. Разом з тим навряд чи карликове об'єднання спроможне реально здійснювати завдання й функції сучасної політичної партії, визнані законодавством. Значення чисельності об'єднання як однієї з умов надання йому статусу політичної партії підкреслюється, наприклад, у законі ФРН 1967 р.

Сучасне законодавство по-різному вирішує проблему визначення мінімальної чисельності об'єднання, необхідної для визнання його політичною партією і реєстрації. В одній групі країн закон взагалі не згадує ані про кількість засновників, ані про її загальну чисельність (Камерун, Сенегал). У іншій - визначається кількість членів-засновників, яка варіюється у широких межах (наприклад, в Росії - 10, у Польщі - 15, Болгарії - 50). При цьому у ряді випадків встановлення мінімальної кількості членів-засновників пов'язується з вимогою загальнонаціонального характеру партії (так, у Гані кожний округ має бути представлений щонайменше одним членом-засновником, в Анголі кожна з 14 провінцій - не менше 150). Крім того, у деяких країнах, що розвиваються, закон визначає умови, за яких особа може стати членом-засновником. Зазвичай це - наявність громадянства від народження, громадянських та політичних прав, проживання на національній території тощо. Нарешті, у третій групі країн закон встановлює мінімальну чисельність цілого об'єднання громадян, яка дає право на реєстрацію як політичної партії (Мексика, Португалія, Україна). Так, у Португалії петиція про реєстрацію партії має бути підписаною не менше, ніж п'ятьма тисячами осіб старших за 18 років, що володіють усією повнотою громадянських та політичних прав; в Україні, Словаччині та Чехії така петиція підписується не менше, ніж однією тисячею виборців.

Застосування тієї або іншої вимоги до реєстрації політичних партій залежить від конкретних умов країни і визначається різними факторами. Видається, однак, що найбільш доцільним є встановлення мінімальної кількості членів політичної партії. Врешті-решт не має істотного значення, чи засноване громадське об'єднання трьома, 15 чи 50 особами - у будь-якому випадку воно не буде відрізнятися від групи виборців, політичної кліки, клубу, якщо його членський склад обмежений тільки цими особами. Показово, наприклад, що відсутність встановленої законодавством мінімальної кількості не тільки членів об'єднання, але й засновників сприяє виникненню великої кількості дрібних угруповань, які претендують на статус політичних партій. Це особливо характерно для країн, де формування багатопартійності почалося порівняно недавно.

Третя група вимог включає такі, що стосуються організаційної будови політичних партій (загальні принципи організації, назва, символи, статут тощо).

Поряд із цими вимогами законодавство передбачає вимоги процедурного характеру. Передусім це обов'язок політичної партії представити у реєструючий орган разом із заявою про реєстрацію ряд документів згідно зі встановленим законом переліком. Такий перелік далеко не однаковий в окремих країнах, але, як правило, він включає такі документи: статут і програму партії, протокол установчих зборів (з'їзду, конференції), список засновників та членів керівних органів із докладними відомостями про них (а там, де встановлюється мінімальна чисельність партії, - список її членів). Найважливіші з цих документів - статут та програма партії, зміст яких дає можливість зробити висновок про її організацію, цілі, основні напрямки й методи діяльності, про наявність кваліфікаційних ознак, що відрізняють політичні партії від інших громадських об'єднань. Однією з них, як ми бачили, є наявність програми політичної партії. Характерно, що в ряді нормативних актів, що визначають загальний правовий статус громадських об'єднань, ця умова спеціально обумовлюється стосовно процедури реєстрації політичних партій. У положенні про порядок легалізації об'єднань громадян України 1993 р. вказується, що політичні партії пред'являють свої програми (ст. 3).

Законодавство ряду країн не обмежується встановленням вимог матеріального та процедурного характеру, дотримання яких - необхідна умова реєстрації політичних партій. Тією чи іншою мірою воно регулює і сам процес їх утворення. За загальним правилом це знаходить своє вираження у ряді норм, покликаних забезпечити його демократизм та гласність. Так, у деяких країнах закон пропонує проведення установчого з'їзду (конференції) для прийняття рішення про створення партії, статуту, програми, формування шляхом виборів її керівних органів (Болгарія, Латвія та ін.) [3, c. 152-154].


2. Структура політичних партій та способи їх організації

Структура будь-якої партії в організаційному плані являє собою систему, до якої входять - ядро (партійні активісти, партійні лідери), рядові члени партії та її прихильники. В організаційному плані партія поділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату і мас, партії і політичного оточення, партії і суспільства тощо.

Основоположним документом, що визначає організаційну структуру політичної партії, є статут. У ньому визначаються завдання, структура, функції та порядок діяльності політичної партії.

У статуті закріплюються організаційні принципи побудови, організаційна структура партії, принципи та норми її внутрішньопартійної демократії. Статут визначає: порядок вступу до політичної партії та припинення членства в ній; права та обов'язки члена партії та інші повноваження; порядок скликання і проведення партійних зборів, конференцій та з'їздів політичної партії; формування керівних та виконавчих органів партії; механізми забезпечення участі політичної партії у виборчих кампаніях та керівництва депутатами-партійцями; порядок вступу політичної партії до політичних блоків та міжнародних організацій; джерела матеріально-технічних і фінансових надходжень та порядок здійснення витрат політичною партією; правовий статус партії та порядок припинення її діяльності.

Американський теоретик Ф. Сорауф в організаційній структурі політичної партії виділяє три елементи:

1) організація, що об'єднує людей для спільної, узгодженої діяльності в досягненні певних цілей. Як будь-який інститут, партійна організація має власне внутрішнє життя - рекрутування нових членів, ви-сунення кандидатур на державні посади, "поділ праці" всередині партії;

2) "державна партія", тобто члени партії, які організовані в рамках законодавчих, виконавчих та представницьких органів влади, що фактично є продовженням партії в цих органах;

3) "електоральна партія" - всі ті, хто надає партії ту чи іншу підтримку, є її симпатиками, активістами, виборцями. Конкретним співвідношенням цих трьох елементів партії Ф. Сорауф пояснює організаційну її структуру.

Які ж можуть бути способи організації політичних партій? Важливість з'ясування цього питання є очевидним, оскільки спосіб організації партії є визначальним у її політико-практичній діяльності. Відтак, організаційні структури політичних партій повинні базуватися на наступних моментах: по-перше, організація партії повинна якнайадекватніше відображати структуру потенційного електорату, а також тих сегментів суспільства, котрі партія намагається залучити на свій бік у ході виборчої кампанії, по-друге, організація партії повинна забезпечувати прийняття зважених рішень і забезпечити їх виконання; по-третє, внутрішньопартійний процес прийняття рішень повинен ґрунтуватися на основі консенсусу з приводу засадничих положень, які хвилюють електорат; по-четверте, зміни в партійній організації повинні відбуватися в контексті змін, які відбуваються в оточенні партії. При цьому слід застерегти, що часті організаційні зміни негативно позначаються на внутрішньопартійному балансі сил [1, c. 79-80].

Організаційно сильна партія чітко окреслює свої межі діяльності. У таких партіях будь-які групи та фракції, що знаходяться поза межами партії, не впливають на її діяльність. Традиційно такі партії включаються в закриту модель. Прикладом закритої моделі може бути Консервативна партія Великобританії.

• Виконавчий комітет працює у політичних групах, які складаються з депутатів парламенту та запрошених експертів.

• Дослідницький інститут проводить дослідження для партії, публікує їх результати, готує проекти партійних програмних документів, обслуговує партійну фракцію у парламенті.

Відтак, партія складається з кількох частин. Внутрішня організація партії ієрархічна. Ключову позицію в ній займає лідер партії, який обирається всіма членами парламенту від Консервативної партії. Якщо консервативна партія при владі - він стає прем'єр-міністром Великобританії, якщо ні - лідером опозиції. У кожному разі він проводить політику партії в парламенті. Лідер призначає керівників партії: голову партії та спікера фракції у парламенті, якщо партія опозиційна.

Інші частини партії існують як структури допоміжні до лідера та парламентської фракції. Одна із них - Національна Асоціація консерваторів не обирається, а складається з більш ніж 3-х тисяч чоловік - членів парламенту, перспективних кандидатів, партійних функціонерів, представників місцевих організацій та інших. Асоціація збирається щорічно й обирає 150 чоловік у Виконавчий комітет, який визначає напрямки політики партії, вирішує окремі організаційні питання і т.п.

Центральний партійний офіс безпосередньо контролюється лідером партії, який сам призначає на ключові посади в ньому людей. Члени партії зорганізовані в окружні асоціації, які діють у територіальних межах округу на виборах до парламенту. Місцеві організації визначають політику партії на місцевому рівні, у тому числі і найважливіше питання - хто буде кандидатом партії в даному окрузі. Позаяк ці районні відділення мають незначний вплив на загальнонаціональну політику партії, вони лише делегують своїх представників на щорічну партійну конференцію, яка виконує тільки дорадчі (консультативні) функції, і навіть прийняті на цій конференції резолюції носять лише рекомендаційний, а не зобов'язуючий характер. Партійні лідери все ж повинні прислуховуватися до прийнятих резолюцій і при потребі враховувати результати дебатів, оскільки вони виражають настрої партійних мас[6, c. 125-127].

Кожна місцева організація відповідає за збір коштів. Кошти надходять із трьох джерел: пожертви фірм, індивідуальні внески, фінанси окружних асоціацій. Майже половина окружних асоціацій утримують постійних працівників, виконавчим співробітникам сплачують певні кошти, відповідно до ефективності їхньої праці. Кожна місцева організація відраховує певну суму одержаних фінансів до національного партійного фонду.

Більшість політичних партій західних країн, за винятком США (про що буде сказано нижче), мають більш-менш подібну до даної організаційну структуру. Відмінність між цими структурами у різному ступені влади, якою наділяють конференції, з'їзди ту чи іншу партію. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії отримує реальнішу владу від щорічної конференції, ніж Консервативна партія. Місцеві організації комуністичних партій виконують політику партії точніше, що дозволяє їх лідерам проводити свою політику ефективніше, фашистські партії ще ефективніше, оскільки спираються у своїй діяльності на строго ієрархізовані та дисципліновані військові (напіввійськові) формування. Такий вигляд мають політичні партії з т. зв. закритою організаційною структурою (чи моделлю).

Якщо межі партії не чітко окреслені, а еліти знаходяться поза її структурою, то маємо справу з відкритою моделлю партії. Найяскравіший приклад такої моделі репрезентує Лейбористська партія Великобританії, де профспілкові лідери не є формально визнаними членами партії, але на прийняття рішень партії вони мають суттєвий вплив.

Які ж основні риси сучасних американських партійних організацій?

Насамперед, зауважимо, що не всі партійні організації в Америці однакові. Проте з метою порівняння американських партій із партіями в інших країнах можна вдатися до деяких узагальнень. Для всіх американських партійних організацій характерним є такі риси: відсутність масового членства; децентралізація влади у межах партії; активне юридичне регулювання діяльності політичних партій; відсутність відбору кандидатів до державних органів.

Відтак, на відміну від масових політичних партій західних країн, у яких визначальною ознакою є формальне членство, яким передбачається сплата членських внесків у політичних партій США, за невеликим винятком, відсутнє. Навіть активно діючі у партіях особи часто не мають формального статусу. Для кожного територіального підрозділу партійної організації існують такі партійні функціонери, як голова комітету та його члени, проте "боси" не мають "підлеглих" робітників. Багато де кількість активістів зовсім невелика. Організація складається з купки партійних функціонерів та кількох помічників. Через відсутність формального членства в організації не існує ні дисципліни, ні партійних коштів, а отже, і не має постійного прибутку, який міг би полегшити зав-дання розширення діяльності партії.

Усі підрозділи партійної організації мають майже повну автономію. Вони практично зовсім не контролюються іншими рівнями структури та не отримують від них майже ніякої допомоги. Кожний із таких підрозділів несе власну відповідальність за поповнення лав активістів, збір коштів та проведення виборчих кампаній.

Значна кількість партійних структур місцевого рівня та рівня штату з'явилися скоріше внаслідок вимог законодавства штату, аніж внаслідок положень статуту партії. Відтак, розпуск певної структури або загроза її розпуску не можуть застосовуватися як дисциплінарний засіб до організацій, що виявляють непокору. Так само окремі особи чи угруповання - порушники партійної дисципліни не можуть бути виключеними з партійних лав через відсутність формального членства у партії[8, c. 156-158].

У багатьох випадках існування партійних структур місцевого рівня та рівня штату є вимогою законодавства штату. Зазвичай, законодавство також визначає і методи обрання партійних функціонерів та делегатів з'їздів. Закони також передбачають процедури обрання кандидатів до державних органів, розмір коштів, що можуть бути зібраними та втраченими під час виборчих кампаній, критерії для кандидатів на участь у первинних виборах та багато інших аспектів діяльності партій.

Погляд на партії як на структури, що забезпечують виконання публічних функцій, але не несуть відповідальності, є виключно американським підходом до проблеми. Віра у те, що недоліки партій США можуть бути виправленими законами держави - є переважаючою, і вона продовжує і сьогодні стимулювати зусилля, спрямовані на те, щоб примусити партії служити інтересам суспільства.

Законодавче регулювання діяльності політичних партій США скорочує можливості партій у створенні їх структур відповідно до власних потреб.

Одним із результатів законодавчого обмеження діяльності політичних партій є розвиток неформальної організації та неформальних лідерів, із яких, власне й складається партія насправді.

В останні роки для партійних структур США помітною є тенденція до їх організації. Окремі працівники стають штатними співробітниками партій, майже всі партії відкривають свої штаб-квартири, проводять інші організаційні заходи - опитування громадської думки, збір коштів та надання послуг кандидатам тощо. Позаяк організаційне зміцнення, як відомо, не завжди свідчить про зростання впливу. Це значною мірою стосується і партійних структур США. Більше того, у ряді випадків вплив партійних структур на громадян навіть зменшився, окремі з них усунені від практики проведення виборчих кампаній як такі, що вже виконали свою провідну роль. Підтвердженням цьому є, зокрема, і те, що делегації від організацій штату на національних з'їздах складаються більше з прихильників кандидатів, ніж із партійних працівників.

І все ж, найвищим типом організації партійних структур США є національний рівень. Йдеться, насамперед, про Республіканську та Демократичну партії США. Відомо, що національні комітети в обох провідних партіях беруть свій початок із часів громадянської війни. Діяльність цих комітетів, зазвичай, активізувалася лише в періоди виборчих кампаній. У періоди між виборами активність національних комітетів проявлялася лише у тому, щоб якнайорганізованіше розмістити делегатів від штатів, що прибувають на з'їзд тієї чи іншої партії. Окрім того, керівництво партії, яке перебувало при владі, мало можливість клопотати перед адміністрацією Білого дому про призначення на ті чи інші посади в державі.

І так було до закінчення Другої світової війни. У післявоєнні роки зі зростанням рядів національних партій активізується і їх діяльність. Поштовхом такої активізації стала дискусія у Демократичній партії щодо відбору кандидатів на президентські вибори. Результатом цієї дискусії стало прийняття кодексу правил відбору кандидатів, що являли собою частину більш широкої тенденції до інституціоналізації, та прийняття (у 1974 р.) статуту демократичної партії.

У цей період відбуваються процеси інституціоналізації і в Республіканській партії. Національний комітет республіканців відкрив собі постійну штаб-квартиру, збільшив кількість штатних працівників, підвищилась і їх активність. Вони організовували опитування громадян, проводили реєстрацію кандидатів, збирали кошти, у тому числі і для проведення виборчих кампаній. Фінансові ресурси Республіканської партії сьогодні значні, що дало можливість змінити традиційний напрямок грошового потоку в американських партіях. Зараз національні організації надають допомогу місцевим одиницям та організаціям штатів.

За таких умов національні партійні організації більш ефективно стали виконувати функцію організації виборчих кампаній. Однак це не означає, що як Демократична, так і Республіканська партія визначають весь виборчий процес. Потенційні їх можливості обмежуються лише тим, що вони продовжують практику прямих виборів делегатів на партійний з'їзд, рішення по номінаціях приймаються виборцями місцевого рівня та рівня штатів, а також таких місцевостей, де будь-який рівень партійної структури може вирішальним чином вплинути на результат виборів.

Сьогодні кампанії по виборах президента не проводяться національними партійними організаціями. Вони позбавлені цієї функції й обмежують свою діяльність лише організацією підтримки претендента. У свою чергу коли та чи інша партія контролює Білий дім, ініціативи її національних органів втрачають свій вплив.

І все ж, партії в США життєво важливі для роботи Конгресу. Обидві палати Конгресу організуються відповідно до партійних коаліцій. Спікером палати представників обирається лідер партії, що має більшість у палаті. Усі місця у комісіях та підкомісіях, що ведуть конкретні справи Конгресу, розподіляються партією. Отже, усі комісії та підкомісії знаходяться під контролем партії, що має у Конгресі більшість. Результати голосувань, пов'язаних із визначенням того, хто контролюватиме хід справ, мають відверто партійний характер.

Відтак, партія - це барометр голосування членів Конгресу. Проте голосування за принципом партійності відбувається рідко, а якщо і відбувається, то швидше за все воно пов'язане зі спільністю поглядів та інтересів, аніж із партійною дисципліною. Членів партії повністю влаштовує незалежність від партії, оскільки кожний член партії використовує таку свободу на свою користь, маючи змогу краще реагувати на вимоги виборців округу або угруповань із соціальними інтересами або ж просто слідувати власним преференціям.

Партії США не управляють державою, вони є не інститутом, що виробляє політичний курс, вони навіть внутрішньо різноманітні та не згуртовані. Проте партія - найміцніша єднальна сила в американському уряді, що поєднує партійних функціонерів зв'язками з владою[3, c. 164-167].


Висновки

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Партії можуть виникнути:

· з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

· з парламентських фракцій;

· з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

· шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

· шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

· комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник. — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Базовкін С., Кремень В. Партії та громадські об’єднання України. — К., 1994.

5. Бойко О. Д. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи. — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

10. Політичні партії України / За ред. проф. В. М. Якушика. — К., 1996.

11. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. Політологічний аналіз. — К., 1995.

загрузка...
Top