Спори, що виникають з відносин державно-приватного партнерства: проблеми підвідомчості

Ринковим засадам вітчизняної економіки, соціальну орієнтацію якої має забезпечити держава (ч. 4 ст. 13 Конституції України), відповідають нові технології співпраці носіїв публічних інтересів (держави, органів місцевого самоврядування, Автономної Республіки Крим), зокрема державно-приватне партнерство (далі — ДПП). Протягом минулого століття ДПП набуло поширення у країн розвинених ринкових відносин як особлива форма довгострокової співпраці державного та приватного партнерів, що має на меті реалізацію важливих для країни певного регіону інвестиційних проектів (з відповідним домінуванням публічних інтересів). В Україні ДПП отримало правову основу з набуттям чинності Закону України «Про державно-приватне партнерство» від 1 липня 2010 р. [1], хоча деякі види договірної форми ДПП (концесія, угоди про розподіл продукції) використовуються протягом значного періоду часу з відповідним нормативно-правовим регулюванням [2, гл. 40; 3; 4; 5].

Відносини ДПП за будь-якої її форми (договірної чи корпоративної/інституційної) потребують, крім законодавчого, індивідуального врегулювання на рівні договору між партнерами — державним та приватним (далі — договір ДПП). Однією зі сторін такого договору є державний партнер, у ролі якого може виступати держава, Автономна Республіка Крим (в особі уповноважених органів) чи орган місцевого самоврядування, а другою — представник приватного бізнесу (індивідуальний чи колективний) [1, ч. 1 ст. 1]. Оскільки державні партнери одночасно виступають в двох іпостасях — як суб’єкти організаційно-господарських повноважень [2, ч. 6 ст. 3, статті 9, 22, 24] і як суб’єкти владних повноважень [8, п. 7 ст. 3], то існує значна ймовірність посилення дискусії [9; 10; 12; 13; 14; 15; 16] між прибічниками господарсько-правової (або цивільно-правової) та адміністративно-правової концепції розгляду спорів за участю згаданих осіб (суб’єктів владних та організаційно-господарських повноважень), у тому числі щодо галузево-правової належності договорів ДПП.

Слід виокремити кілька категорій спорів, пов’язаних з державно-приватним партнерством, а саме щодо:

1) встановлення відносин ДПП, включаючи прийняття органом управління* рішення (позитивного чи негативного) щодо поданої пропозиції про здійснення ДПП (заінтересовані у цьому особи можуть бути незгодні з відмовою у розгляді пропозиції з міркувань відсутності передбачених законодавством підстав для такої відмови) [17, п. 12];

2) недотримання встановленого порядку визначення приватного партнера (зазвичай це має відбуватися на конкурсних засадах і відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів 11 квітня 2011 р. Порядку проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державноприватного партнерства щодо об’єктів державної, комунальної власності та об’єктів, які належать Автономній Республіці Крим) [15];

3) укладення між державним та приватним партнерами договору партнерства (як основного) та договорів, спрямованих на його виконання (щодо залучення співвиконавців, надання забезпечення виконання договірних зобов’язань, у тому числі гарантії та поруки, перекладення на третіх осіб частини ризиків партнерів, що передбачено п. 9 Методики виявлення ризиків, пов’язаних з державно-приватним партнерством, їх оцінки та визначення форми управління ними, тощо) [19];

4) надання державним партнером підтримки приватному партнеру всупереч вимогам, встановленим законодавством, зокрема Порядком надання державної підтримки здійсненню державно-приватного партнерства [20];

5) договірних спорів, включаючи передбачені п. 10 зазначеної вище Методики [19] випадки (припинення виконання партнерами певної умови договору; перегляд умов договору у зв’язку з виникненням ризику, зокрема продовження строку його дії; розірвання договору одним із партнерів з одночасним урегулюванням питання щодо відшкодування пов’язаних з цим збитків; передачі окремих прав третім особам, у тому числі кредиторам, та ін.);

6) відповідальності за невиконання/неналежне виконання партнерами (одним із них) зобов’язань за договорами партнерства (насамперед щодо реалізації проектів ДПП) та приписів законодавства (зокрема щодо подання приватним партнером передбаченої законодавством інформації) [21];

7) корпоративні спори за корпора- тивної/інституційної форми партнерства (досить поширеної у країнах розвинених ринкових відносин та перехідної економіки [6; 22; 23; 24; 25], можливість використання якої не виключається Законом України «Про державно-приватне партнерство») [1];

8) оскарження рішень органу з питань ДПП (ст. 22 Закону України «Про державно-приватне партнерство») про застосування санкцій за порушення встановленого актами законодавства про ДПП порядку (щодо недотримання умов договору, неподання приватним партнером відповідної інформації тощо) [1, ст. 21].

Більшість категорій згаданих спорів (ступінь їх різноманітності покаже практика застосування законодавства про ДПП) належать до суто господарських (договірні, корпоративні, застосування відповідальності в договірних відносинах, а щодо відшкодування збитків — і в позадоговірних). І хоча питання щодо підвідомчості деяких категорій справ (наприклад про оскарження негативного рішення органу управління щодо поданої пропозиції про здійснення ДПП чи надання підтримки приватному партнерові в меншому за його сподівання розмірі) є непростим з огляду на згадану вище складність правового становища подібних суб’єктів, проте його слід вирішувати на рівні закону.

Не вдаючись у згадану вище дискусію щодо розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів, варто наголосити на практичному боці вирішення порушеної тут проблеми. Враховуючи: а) закріплені в Законі про ДПП принципи такого партнерства, включаючи рівність партнерів перед законом (ст. 3);

б) спрямованість укладених між партнерами договорів на реалізацію проектів ДПП у сфері господарювання або сферах, потреби яких забезпечуються суб’єктами господарювання (ст. 4) — підрядниками, постачальниками тощо, що дає змогу віднести такі договори до категорії господарських;

в) ймовірність корпоративних спорів (за корпоративної/інституційної форми ДПП); г) існуючу практику оскарження рішень антимонопольних органів господарськими судами відповідного рівня [26, ст. 60], що може бути застосована за аналогією до відносин ДПП, в яких також задіяні інтереси економічної конкуренції, згадані вище спори слід віднести до категорії господарських з відповідним закріпленням у Законі України «Про державно-приватне партнерство» [1] та ГПК України [27].

З огляду на надмірний лаконізм зазначеного Закону, що ускладнює встановлення ДПП як особливої форми співпраці носіїв публічних та приватних інтересів і створює підґрунтя для різноманітних конфліктів у відносинах ДПП, доцільно його доповнити також низкою положень, які б попередили зазначені спори та/або сприяли їх успішному вирішенню на різних рівнях. Це стосується необхідності закріплення в Законі України «Про державно-приватне партнерство» вимог до:

1) приватного партнера (його майнової бази/активів, менеджменту, ділової репутації, досвіду участі в реалізації пріоритетних інвестиційних/інноваційних проектів тощо);

2) договорів партнерства (щодо змісту, форми, видів, особливостей укладення та виконання, підстав припинення, санкцій за невиконання/неналежне виконання договірних зобов’язань);

3) корпоративної/інституційної форми ДПП, її модифікацій, особливостей корпоративних прав партнерів і акціонерів-інвесторів та порядку їх реалізації;

4) порядку управління партнерством (внутрішні механізми — за участю партнерів та зовнішні — з боку держави як організатора господарського життя у країні);

5) системи органів, що здійснюють регулювання/управління у сфері ДПП, їх компетенцію, основні засади співпраці;

6) щодо відповідності ДПП принципам економічної конкуренції і відповідно — необхідності отримання попереднього дозволу антимонопольних органів на укладення угод державноприватного партнерства та погодження положень статуту акціонерного товариства, що опосередковує корпоративне/інституційне ДПП;

7) порядку розгляду конфліктів/спорів: уповноваженими органами з можливістю оскарження їх рішень господарським судом відповідного рівня, а щодо переддоговірних та договірних спорів, застосування санкцій у договірних відносинах, відшкодування збитків, завданих державним партнером потенційному приватному партнерові в позадоговірних відносинах (у результаті порушень порядку визначення приватного партнера) — господарським судом.

Отже, змін та доповнень потребує низка законів: «Про державно-приватне партнерство»; «Про акціонерні товариства» [28]; «Про цінні папери та фондовий ринок» [29] щодо особливостей правового режиму акцій товариства за участю державного та приватного партнерів (акції партнерів ДПП) і акціонерів-інвесторів (акції інвесторів ДПП), а також вимог до емісії таких акцій; «Про державне регулювання ринку цінних паперів» [30]; «Про захист економічної конкуренції» [26]; «Про Антимонопольний комітет» [31].

Від ступеня ґрунтовності регулювання відносин ДПП та його адекватності реаліям сучасного життя значною мірою залежить дієвість партнерства, попередження спорів у цій сфері, а у разі їх виникнення — належне їх вирішення відповідно до основних засад судочинства, закріплених у ст. 129 Конституції України.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Закон України «Про державно-приватне партнерство» від 1 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 40. — Ст. 524.
  2. Господарський кодекс України : прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, 19—20, 21—22. — Ст. 144.
  3. Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 372.
  4. Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. (в ред. Закону від 15 січня 2009 р. № 891-VI ) // Відомості Верховної Ради України. — 2009. — № 25. — Ст. 312.
  5. Закон України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 44. — Ст. 391.
  6. Вінник О. М.Проблеми використання корпоративної форми державно-приватного партнерства // Юридична наука, практика і освіта : зб. наук. пр. / за ред. О. В. Шаповалової. — Луганськ, 2010. — С. 164-171.
  7. Вінник О. М. Проблеми правого регулювання корпоративних і партнерських відносин : мо- ногр. — К., 2010. — 166 с.
  8. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 35-36, 37. — Ст. 446.
  9. Сперанская К. Об административном договоре // Вестник Верховного суда СССР. — 1928. — № 3 (12). — С. 16-20.
  10. Новоселов В. И. К вопросу об административных договорах // Правоведение. — 1969. — № 3. — С. 40-45.
  11. Беляневич О. А. Адміністативний договір та розмежування юрисдикції спеціалізованих судів // Вісник господарського судочинства. — 2006. — № 3. — С. 117-124.
  12. Афанасьев К. К. Адміністративний договір як форма державного управління (теоретико-право- вий аспект) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / Нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2002. — 19 с.
  13. Синиця О. Ф. Адміністративний договір, або три кроки назад // Вісник господарського судочинства. — 2006. — № 4. — С. 9-13.
  14. Смокович М. Урегулювання розмежування. Визначення предмета адміністративної юрисдикції в теорії та на практиці // Закон і бізнес. — 2009. — № 11 (895) // http://www.zib.com.ua/arti- cle/1237246622251
  15. Пасенюк О. Розмежування видів судової юрисдикції // Юридичний вісник України. — 2009. — № 21 (725). — 23 трав. // http://www.vasu.gov.ua/ua/imp_sub.html?_m=publications&_t=rec&id=1069
  16. Вінник О. М. Критерії розмежування адміністративних та господарських договорів // Вісник господарського судочинства. — 2010. — № 2. — С. 71-80.
  17. Порядок проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства, затв. постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання організації здійснення державно-приватного партнерства» від 11 квітня 2011 р. № 384 // Офіційний вісник України. — 2011. — №28. — С. 74. — Ст. 1168.
  18. Порядок проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державноприватного партнерства щодо об’єктів державної, комунальної власності та об’єктів, які належать Автономній Республіці Крим, затв. постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання організації здійснення державно-приватного партнерства» від 11 квітня 2011 р. № 384 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 28. — С. 74. — Ст. 1168.
  19. Методика виявлення ризиків, пов’язаних з державно-приватним партнерством, їх оцінки та визначення форми управління ними, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 р. № 232 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 18. — С. 221. — Ст. 769.
  20. Порядок надання державної підтримки здійсненню державно-приватного партнерства, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011 р. № 279 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 21. — С. 31. — Ст. 882.
  21. Порядок надання приватним партнером державному партнеру інформації про виконання договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 2011 р. № 81 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — С. 56. — Ст. 458.
  22. Закон Республіки Словенія «Про публічно-приватне партнерство» від 23 листопада 2006 р. (PUBLIC-PRIVATE PARTNERSHIP ACT (ZJZP) // www.mf.gov.si/slov/javnar/53646- ZJZP_EN.pdf
  23. Закон Хорватії «Про публічно-приватне партнерство» від 24 жовтня 2008 р. : Act on Public Private Partnerships adopted by the Croatian Parliament at its session of 24 October 2008 // http://www.antiko- rupcija.hr/Default.aspx?sec=161
  24. Закон Латвії «Про публічно-приватне партнерство» від 9 липня 2009 р. / Public-Private Partnerships Law, 9 July 2009 // http://www.ppp.lv/fetch_6625.html
  25. PPP Services in Poland // http://www.publicprivatepartnership.pl/ppp_services.htm
  26. Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.
  27. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.
  28. Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2008. — № 50-51. — Ст. 384.
  29. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 31. — Ст. 268.
  30. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.
  31. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 50. — Ст. 472.
загрузка...
Top