Співвідношення правової держави та громадянського суспільства

Вступ.

1. Загальна характеристика правової держави.

2. Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

2.1. Історія розвитку концепції громадянського суспільства.

2.2. Структура громадянського суспільства.

2.3. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

3. Теорія і практика формування та становлення правової держави в сучасному українському суспільстві.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Громадянське суспільство - це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, тобто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Мета: розкрити співвідношенняправової держави та громадянського суспільства.

1. Загальна характеристика правової держави

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена їм, на думку древніх мислителів вважалася справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і якійсь формі державного ладу”. Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальний правопорядок” [10, с. 67]. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних [10, с. 68].

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни” [10, с. 68]. Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн і інші значні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як “об'єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам” [10, с. 70].

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності.

Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що “Україна є демократична, правова держава... ” [3, с. 34]

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, - і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової - саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його.

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте цивільне суспільство. Цивільне суспільство - система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно й добровільно об'єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава - лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар'єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства має на увазі не тільки "цівільність", відомий ступінь політичної свободи, але і "буржуазність", тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави [3, с. 36].

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу.

В основі правової економіки лежить принцип "від кожного по спроможностях - кожному по праці. Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простір усім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін, 3) зробити чільний принцип "дозволене усе, що не заборонено", 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість [3, с. 38]. Правова економіка і цивільне суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.

Правова держава - це держава, що обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.

2. Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави

2.1. Історія розвитку концепції громадянського суспільства

Термін "громадянське суспільство" і концепція громадянського суспільства набули поширення наприкінці ХVІІ - в ХVІІІ столітті завдяки працям Гоббса, Юма, Руссо та інших філософів, для більшості з яких громадянське суспільство було фактично складовою теорії суспільного договору. "Не всі вони вживали термін "громадянське суспільство" в тому значенні, в якому воно звучить сьогодні. Вершини тогочасного свого розвитку концепція громадянського суспільства досягла в працях Фергюссона, Токвіля, Гегеля та Пейна [8, с. 12]. Після цього настав етап занепаду досліджень громадянського суспільства, коли концепція громадянського суспільства цікавила лише дослідників історії філософії.

В історії розвитку теорії громадянського суспільства можна виокремити етапи, коли базові припущення (вихідні положення), на яких вона грунтувалася, виявлялися відмінними. С. Рябов виділяє два етапи, впродовж яких поняття "громадянське суспільство" наповнювалося відмінним змістом. На першому з них громадянське розглядалося як неприродне, а на другому - як недержавне. Подібний же поділ пропонує російський учений Б. Капустін, виділяючи, щоправда, три етапи. Як і С. Рябов, він вважає, що на першому етапі громадянське суспільство і держава не протиставляються, а зливаються (концепції ХVІІІ-ХІХ ст.), на другому ж - громадянське суспільство починають відокремлювати від держави. До цих двох етапів він додає ще один - впродовж цього етапу громадянське суспільство виступає інстанцією між державою і економікою, яку неможливо звести до них, оскільки це незалежна від них "арена та форма відновлення й реалізації етичної суб'єктності та впливу на структури бюрократичної держави і капіталістичного ринку" [8, с. 14]. Загалом таку схему розвитку теорії громадянського суспільства можна прийняти за базову для дослідження, звісно, обумовивши можливість внесення до неї певних змін та розширення її змісту.

Як С. Рябов, так і Б. Капустін першим етапом у дослідженні громадянського суспільства вважають праці, основоположною засадою яких є протиставлення двох станів буття людини - природного і громадянського. Цей методологічний прийом застосовували філософи, що мали різкі розходження в своїх поглядах на саме громадянське суспільство, його роль та місце, але використання ними опозиції природне - громадянське дозволяє віднести всіх їх до одного (першого) етапу вивчення громадянського суспільства. В числі цих філософів Гоббс, Локк, Юм, Руссо та Фергюссон. Гоббс і Локк по-різному трактують сам природний стан: або як "війну всіх проти всіх" (Гоббс), або як "стан повної свободи та рівності" (Локк) [8, с. 17], але обидва вони говорять про природний стан як відмінний від громадянського й обидва вважають суспільний договір тим шляхом, яким створювалося громадянське суспільство. Локк у роботі "Два трактати про державне правління" дає розгорнуте визначення того, що означає природний стан для людей - це "стан повної свободи в своїх діях і в розпоряджанні своїм майном та особою згідно з тим, що вони вважають прийнятним для себе в межах закону природи, без випрошування дозволу в будь-якої іншої особи і незалежно від будь-чиєї волі. Це також стан рівності, за якого всяка влада й усяке право є взаємними, ніхто не має більше за іншого" [8, с. 17]. За Гоббсом, природний стан - стан існування людини до будь-яких угод, коли людина має право на все, навіть на тіло іншої людини, але таке ж право має кожен, відтак ефективних прав власності просто не існує: я можу в когось щось відібрати (законно), але в мене також це можуть відібрати (законно), оскільки всі мають право на все, а гарантіями володіння чимось є тільки власна сила та винахідливість.

У природному стані кожен є "суддею і катом", але цього недостатньо для збереження його "власності", до складу якої Локк включає життя людини, її свободу та володіння (власне приватну власність). У природному стані для цього не вистачає: 1) встановленого загальновідомого Закону; 2) судді; 3) сили для виконання вироку. Прагнення до збереження власності - це те, що в Локка фактично виступає основою рівності людей, яка й обумовлює можливість укладення договору, можливість існування суспільства, оскільки лише прагнення до збереження власності однакове і для монарха, і для кріпосного селянина і саме воно дає змогу вступати їм у договірні відносини як рівним, на паритетних умовах, що й може зобов'язувати їх до виконання умов договору [8, с. 19]. Гоббс знаходить іншу підставу для рівності людей - страх, але саме позиція Локка щодо прагнення до збереження власності як рушійної сили створення громадянського суспільства набуде поширення в працях Юма, Руссо, Гегеля та інших. Це прагнення, на думку Локка, веде до створення Закону, виникнення суду та акумуляції сили для виконання вироку - тих складників, які й становлять підвалини громадянського суспільства.

Щодо самого природного стану, то уявлення про це обох мислителів відрізняються значною мірою. Для Гоббса, як і для Руссо, природний стан - це радше абстрактна конструкція, яка дозволяє виявляти особливості людської природи в чистому вигляді, це своєрідний розумовий експеримент, натомість Локк відстоює реальне існування природного стану як форми буття людей та існування людей у природному стані. Для Локка, саме наявність вищої судової установи є ознакою громадянського стану, тому він вважав абсолютну монархію несумісною з громадянським суспільством, оскільки для монарха немає вищої судової установи над ним.

На противагу поглядам Гоббса і Локка Юм критикує висунуті ними варіанти додоговірних засад (страх і прагнення до збереження власності) та концепцію суспільного договору, яку вони використовували, пропонуючи натомість концепцію "угоди", яка на відміну від "договору" не має характеру обіцянки. Природний стан для нього (і це поєднує його з Гоббсом) - філософська фікція, яка ніколи не існувала та й не могла б існувати в дійсності. Юм будує свою теорію походження громадянського суспільства на приватному інтересі, себелюбстві та вигоді, а запропоноване ним на цій основі розв'язання проблеми взаємодії та співпраці людей, натяки на яке можна побачити й у Гоббса та Локка, надалі набуває поширення в працях Канта, Гегеля і більшості філософів другого та третього етапів дослідження громадянського суспільства [8, с. 21]. Проблему походження суспільства Юм розв'язує використовуючи поняття природного права. Є три головні природні закони - стабільність власності, передача останньої шляхом згоди та дотримання обіцянок. Встановлюються закони людьми для усунення незручностей, а моральну санкцію вони отримують саме внаслідок їх усунення. Отож у протилежному випадку - коли б кмітливості було доста - людству просто не була б потрібна держава: це думка, яку відстоюватиме Томас Пейн. На природні прагнення накладається узда у вигляді принципу справедливості. Справедливість - одне з ключових понять у Юма. Однак первинним мотивом справедливості, на його думку, не може бути ні турбота про інтереси людства, ні тим паче особиста доброзичливість. Виникнення справедливості серед людей є наслідком їхнього егоїзму, обмеженої великодушності, легкості переходу речей з одних рук до інших та браку їх у порівнянні з потребами. А виникає вона штучним шляхом - з домовленостей між людьми та завдяки вихованню. Відбувається це в ході наступного процесу: егоїзм, легкість переходу та брак речей викликає прагнення зберегти хоча би те, що вже є в користуванні, те, чим я вже володію.

Серед дослідників громадянського суспільства, яких можна віднести до першого етапу, вирізняється фігура Адама Фергюссона. Вирізняється він своїми поглядами на громадянське суспільство, які контрастують із поглядами всіх його попередників. Фергюссон вважає, що людям узагалі не слід чітко вирізняти природний стан, що людина не вийшла з природного стану і теперішній її стан і є природним. Такий розвиток закладено в природі людини. Досліджуючи становлення громадянського суспільства, Фергюссон знаходить емпіричні приклади суспільств у природному стані - "дикунських" і "варварських", у його термінології, - яких не могли знайти його попередники [8, с. 25]. Це наприклад, індіанці Америки, германці часів імперського Риму. В історії розвитку суспільства він виділяє три стадії: дикість, варварство та цивілізацію (цивілізоване суспільство).

Стадія цивілізації характеризується виникненням законів, які охороняють приватну власність. Виникає спадкоємне розшарування на знать і народ, починається розподіл праці, який урешті-решт спричиняється до виникнення поділу суспільства на професійних військових і цивільних. У станах дикості та варварства поділу на цивільних і військових іще не існує - у разі збройного конфлікту за зброю зобов'язані братись усі крім жінок та дітей. Поява цивільних і військових і є ознакою того, на погляд Фергюссона, що виникає сivil society (громадянське суспільство).

У рамках першого етапу розробники концепції громадянського суспільства хоча й стояли на принципово різних ідеологічних позиціях (так, Гоббс обгрунтовував за її допомогою поняття "державний суверенітет", а Локк - "народний суверенітет"), проте були одностайними в плані методологічному. Притаманним першому етапу було використання протиставлення природне - громадянське. за цього частина дослідників (Гоббс, Юм) розуміли "природний стан" як філософську фікцію, створену аналітично з тією метою, щоб на прикладі контрасту між природним і громадянським більш чітко показати, що представляє собою громадянський стан. Для інших же філософів (Локка, Фергюссона) "природний стан" був реальністю, яка існує чи існувала [8, с. 26].

За цього громадянське суспільство виступає фактично етапом у розвитку людства, який наступає тоді, коли виникає держава, коли люди створюють інститут приватної власності чи коли виникає професія військового і т. д. залежно від позицій окремих мислителів. Концепція громадянського суспільства була одним з пояснень того, як узагалі виникає, як і на яких принципах існує суспільство. Отже, впродовж першого етапу вивчення громадянського суспільства його розуміння було близьким до нашого сучасного розуміння поняття "суспільства" (Gessellshaft) [8, с. 28].

Наступною опозицією, яка лягла в основу дослідження громадянського суспільства, замінивши собою протиставлення природного і громадянського, стало протиставлення держави і громадянського суспільства. Виникають два підходи до дослідження цього співвідношення. Згідно з першим із них, чільними представниками якого є Т. Пейн, Т. Спенс, Т. Ходжскін, громадянське суспільство є першим за часом виникнення. Відповідно, відносини громадянського суспільства з державою є відносинами суперництва, оскільки держава прагне поширення свого впливу і на сферу громадянського суспільства. Згідно з другим, виразниками якого були Г. Гегель, Є. Бентам, Ж. Сісмонді, Л. фон Штейн, держава виникає раніше за громадянське суспільство і є більш авторитетною та важливою інституцією, а відповідно, громадянське суспільство є складовою держави чи посідає відносно неї підлегле становище. Тому розглядати державу і громадянське суспільство окремо чи в протиставленні можна лише з метою аналітичною - з тим, щоб визначити відмінності між ними у функціях та ролях. Найбільш яскравим представником останнього підходу є Гегель. На його думку, громадянське суспільство утворюється тоді, коли відбувається перехід від сім'ї до суспільства. Механізмом цього переходу є або природний приріст сім'ї, або добровільне об'єднання сімей, або об'єднання за допомогою влади хазяїна. При переході від сім'ї до громадянського суспільства відбуваються зміни в моральності, подібні до тих, про які говорив Фергюссон. Виникає "приватний інтерес", а відтак, мовою Гегеля, "в громадянському суспільстві кожен сам для себе мета, все інше для нього ніщо, проте без взаємин з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші тому, по суті, суть засоби для досягнення мети кожного окремо". Таким чином, функціонує "механізм" громадянського суспільства - "особлива мета (тобто мета одного індивіда) шляхом співвіднесення з іншими надає собі форми загального і задовольняє себе, задовольняючи разом із тим прагнення інших до блага. Отже, потреби і засоби (для їх задоволення) як "реальне наявне буття" перетворюються на буття для інших, потребами та працею яких взаємно обумовлено їх задоволення. Взаємозалежність праці і задоволення потреб в ході історичної еволюції перетворюються на доконечну необхідність, залежність і взаємини людей; таким чином, суб'єктивний егоїзм перетворюється на сприяння задоволенню потреб усіх інших. Цю систему Гегель називає "державою нужди і тверезого глузду", або "зовнішньою державою"[8, с. 33].

Гегель звертає увагу на те, що громадянське суспільство не є чимось даним, громадянський стан не є притаманним людині. Це не якийсь історичний феномен, отриманий чи набутий людьми назавжди. Кожен громадянин здобуває це звання особисто. Шлях людини до громадянського суспільства, на думку Гегеля, який у цьому повторює Юма, - освіта, яка має звільнити людину від безпосередності та одиничності, що притаманні їй, щоб вона передусім отримала розумність, на яку вона здатна, а саме розуміння загальності та тверезий глузд (розсудливість).

Погляди Гегеля на громадянське суспільство, державу та їхні взаємини відповідають принципам його ідеалістичної консервативної філософії. На його концепцію громадянського суспільства справила значний вплив його загальна теорія держави та історії людського розвитку. Держава в нього є реальність моральної ідеї, моральний дух як очевидна, сама собі ясна воля. Держава не може розглядатися як засіб забезпечення і захисту особистої свободи та власності (це мета громадянського суспільства), походження держави божественне і вона знаходить свою самореалізацію в міждержавних відносинах. Держава і громадянське суспільство є інститутами зі своїми відносно самостійними сферами діяльності, призначенням та походженням.

Як ми бачили, Гегель в опозиції громадянське суспільство - держава віддавав першість останній як уособленню духу, що має своє опосередковане існування і в індивідах. Іншого погляду на державу та громадянське суспільство дотримувався Томас Пейн: "...ці речі не просто різні, але й мають різне походження. Суспільство створюється нашими потребами, а уряд - нашими пороками; перше сприяє нашому щастю позитивно, сполучаючи наші благі пориви, друге ж - негативно, стримуючи наші пороки; одне заохочує зближення, інше породжує ворожнечу. Перше - захисник, друге - кат" [8, с. 36]. Відповідно, належить стежити за тим, щоб держава не втручалась у царину громадянського суспільства.

Завдяки роботам Гегеля, Пейна, Маркса та інших філософів цього етапу розпочалося послідовне трактування громадянського суспільства як особливої позадержавної сфери соціуму, яка має власні, притаманні лише їй цілі та принципи існування. Було вказано шлях до громадянського стану - освіта, причому цей шлях кожен повинен подолати особисто. Важливим є те, що було розкрито "механізм" громадянського суспільства, тобто показано те, яким чином приватний інтерес і вигода ведуть до взаємозалежності і сприяють задоволенню потреб інших та як приватне перетворюється на суспільне.

Після праць Маркса настав тривалий період занепаду концепції громадянського суспільства. Причини цього були різні. По-перше, стосовно "західних суспільств" (перший світ), які й послугували поштовхом до становлення концепції і де саме громадянське суспільство було розвинене (Європа, Північна Америка), концепція громадянського суспільства не вважалась ефективним інструментом наукового пізнання, не використовувалася як ресурс описання реальності, тому що фактично не могла дати нових результатів. Відродження концепції, повернення до використання її в цьому напрямі було можливе лише за умови її оновлення, якого вимагали нові умови, що виникали поступово внаслідок розвитку та ускладнення суспільства. По-друге, інші суспільства, а власне, суспільства соціалістичних країн (другий світ) та країн, що розвиваються (третій світ), де з громадянським суспільством були проблеми, досліджувалися західними вченими мало, а якщо й досліджувалися, то концепцію громадянського суспільства до них не застосовували, тому що займалися цим переважно в рамках радянології (для країн другого світу) чи етнографії, культурології (для країн третього світу) [8, с. 37].

На сучасному етапі розвитку проблема суспільства мас практичне значення, як питанзія становлення і функціонування громадянського суспільства. Осмислення загального поняття громадянського суспільства полягає у прагненні систематизувати притаманні даному терміну відмінні ознаки.

В юридичній науці деякі вчені до громадянського суспільства відносять систему недержавних відносин (А.П.Кочетков), інші - всі суспільні зв'язки, що виникають поза сферою політики (А.В.Одинцова, О.Самородний), а треті - сукупність виробничих відносин, що зв'язують громадян. Суттєвим є те, що громадянське суспільство повинно бути основою політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і якості, сам дух звільнення особи від державного диктату - основу основ громадянського суспільства [8, с. 38].

Одинцова А.В. звертає увагу на те, що "... більшість існуючих підходів до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність у них розбіжностей, мають загальний недолік: у них суспільство, що підлягає аналізу, пов'язується з якимись конкретними інститутами держави або їх сукупністю" [8, с. 38].

Група авторів першого в Україні "Політологічного словника" вважає, що "громадянське суспільство - сукупність неполігичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і воді вільних індивідів і їх асоціацій. Таке визначення громадянського суспільства має свої позитивні риси, оскільки більш чітко (через сучасне розуміння суті правової держави) зв'язує громадянське суспільство з державою, вказує на вторинність державності, підкреслює службові обов'язки державної влади захищати своїх громадян і тим самим регулювати їх життєдіяльність [2, с. 95].

Своєрідну точку зору з цього питання має Е.Амбарнумов, - який підкреслює, що тенденція до формування громадянського суспільства реалізується через розвиток горизонтальних зв'язків, шляхом перехрещування економічних звязкіз чисто господарськими рамками". "Громадянське суспільство, - пише він, - арматурою горизонтальних зв'язків закріплює політичну влад)” [2, с. 96].

Таке розуміння громадянського суспільства переплітається з точкою зору Ю.Красіна і А.Галкіна, які під громадянським суспільством розглядають стабільну систему горизонтальних соціальних зв'язків, суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки, що виросла безпосередньо із відносин власності, але не зводиться до них. В цій системі концентруються і оформляються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші повсякденні інтереси соціальних прошарків і груп.

Визначення суті громадянського суспільства має важливе значення. Але завжди слід пам'ятати, що громадянське суспільство - це таке суспільство, де іїтусси людини мають пріоритетне значення. Адже людині за своєю природою притаманне прагнення жити в суспільстві людей, в якому вона прагне задовільнити, насамперед, свої приватні інтереси. В той же час, звичайно, інститути громадянського суспільства покликані забезпечити певний баланс між соціальними та політичними силами, а за допомогою. правових норм регулювати відповідні відносини.

Таким чином, громадянське суспільство - це не якісь ізольовані індивіди, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших), яка виражає різнорідні цінності, інтереси і потреби членів суспільства. Це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає змогу зробити висновок про те, що воно має відображати громадянські відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. В той же час громадянське суспільство - це не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини.

2.2. Структура громадянського суспільства

Основою громадянського суспільства є поділ і різноманітність, механізм стримування та урівноваження. Політичні інституції відокремлені від культурних і позбавлені можливості отримувати економічний зиск; чиновники не мають змоги зловживати своїм службовим становищем; держава не контролює культурне, релігійне та наукове життя; високий соціальний статус не може бути запорукою авторитету в культурній або політичній сфері. Завдяки пресі, законодавчій ініціативі та іншим факторам вільне суспільство одержує можливість контролювати та стримувати державну владу.

Важливо, щоб громадянське суспільство не тільки в теорії, але й на практиці стало полем вільної життєдіяльності людей і взаємної волі народу. Воно може існувати і розвиватися лише в умовах консенсусу між його силами з ряду суспільних цінностей (форм власності, моментів демократії та інше). Адже сутність громадянського суспільства - це поєднання економічного, політичного і культурного плюралізму, який знаходить своє відображення в багатстві форм власності, в запереченні ідеологічних стереотипів, в розкритті духовного життя у всьому обсязі.

Стану розвитку теорії громадянського суспільства на сьогодні відповідає і розвиток складових частин громадянського суспільства. Спробуємо визначити суттєвий момент, який дає можливість віднести певні суспільні відносини до основних елементів громадянського суспільства. Елементи громадянського суспільства мають відповідати таким вимогам:

1) економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання, самоуправління;

2) соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3) політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів в суспільстві, а з іншого.

Особливістю державного розвитку України є розвиток національного руху після довгих років "пролетарського інтернаціоналізму", який насправді мав на меті придушення національної самобутності українського та й інших народів імперії. При цьому, розвиток деяких національних звичаїв і традицій штучно видавався за свідчення дотримання прав на розвиток національної самобутності. Як наслідок - спалах національного руху з початком демократичних перетворень. Тому одним із пріоритетних напрямків розвитку громадянського суспільства в Україні е наповнення національної ідеї нормативними регуляціями громадянського суспільства. Але при цьому слід пам'ятати, що національна ідея підносить колектив, а ідея громадянського суспільства - особу; різні тут і носії суверенності - нація і особа. Відмінним є відношення до держави. Національна ідея підносить державу як мету нації для власної реалізації, тоді як ідея громадянського суспільства передбачає обмеження держави, аби вона не загрожувала цінності і суверенності особи. Щоб залучити певною мірою національну ідею до розвитку суспільства, необхідно насамперед демократизувати національну ідею. Основний напрямок - це співпраця з державою, яка б гарантувала не тільки звичайні економічні, громадянські та політичні права, але й забезпечувала якнайбільшу відкритість і свободу дискусій між максимально автономними індивідумами, а саме:

- гарантування прав інтимності і приватності, щоб індивіди та групи мали простір на виявлення своєї самобутності;

- гарантування прав доступу до публічної сфери.

Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права індивідуму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії.

Зміцнення громадянського суспільства на сьогодні передбачає:

- фінансування незалежних мас-медіа;

- встановлення контактів не лише з урядом, але й з опозиційними силами;

- надання допомоги задля зміцнення ключових інститутів громадянського суспільства, органів судочинства та охорони правопорядку;

- створення і розвиток благодійницьких та добровільних організацій, за допомогою яких населення менше сподівалося б на допомогу держави і більше покладалося на власні сили;

- розширення каналів обміну технічної та гуманітарної допомоги, обміну в галузі освіти та культури.

Підсумовуючи розмову, зазначимо, що проблема сутності та тенденцій розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави с необхідною умовою демократичного розвитку країни.

2.3. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства[5, с. 116].

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція -такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати. Тут варто погодитися з Регелем, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно до громадянського суспільства і пояснював їхній органічний взаємозв'язок надзвичайно просто. Громадянське суспільство, підкреслював він, являє собою поєднання відмінних одна від одної осіб, які його утворюють. Але за внутрішньою природою дії внутрішніх, характерних для нього, сил громадянське суспільство характеризується домінуванням роз'єднання, а тому, щоб його зв'язати, перебороти це роз'єднання, і необхідна держава як загальний зв'язок [5, с. 117].

Вразливість позиції Гегеля полягає не в тому, що він у такий спосіб підкреслював об'єктивну необхідність держави для громадянського суспільства, а в тому, що держава з одного з важливих засобів його формування і розвитку в уяві філософа перетворилася на абсолютну мету, на одну з незаперечних основ світового порядку. Щоправда, етатизм Гегеля відрізняється від теорій тоталітаризму, в яких держава і право змальовуються ворогами і чітко проглядається прагнення підмінити закон нормативно- та індивідуально-наказовими актами.

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, характеризується трьома основними моментами: системою потреб; відправленням правосуддя; діяльністю поліції та корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що привело Гегеля до їх ототожнення.

Отже, Гегель у питаннях свободи й недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадянського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина, Увесь новітній час, починаючи від Реформації, Гегель присвятив німецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії [5, с. 119].

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава заснована і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства [5, с. 120].

Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

- розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

- досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

- розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни);

- визнання держави не даруванням ним природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом [5, с. 123].

Що ж до нинішньої України, то формування в ній громадянського суспільства є завданням вельми тяжким і довготривалим. Протягом значного часу Україна перебуває у глибокому кризовому стані. Початкова орієнтація на політику "піскової терапії", лібералізацію цін, форсування ринкових відносин., заміна рубля купоном, пропаганда ї фактичне здійснення ідеї невтручання держави у господарську діяльність призвели до обвального падіння товарного виробництва і розкрадання державних ресурсів, вибухового зростання цін та емісії, розвалу грошово-фінансової системи, формування мафіозно-спекулятивної структури з бурхливими темпами особистого збагачення. Сучасне розуміння співвідношення правової держави та громадянського суспільства пов'язане з усвідомленням аксіології їхнього взаємозв'язку.

Отже, громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

3. Теорія і практика формування та становлення правової держави в сучасному українському суспільстві

Формування та існування правової держави в будь-якій країні передбачає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим, перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати” дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє, в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження, треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі, національні чи регіональні, моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду [9, с. 244].

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку, не в останню чергу, при створенні правової держави в Україні, має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “Сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії” [9, с. 245]. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіофілософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних” [9, с. 246].

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених “будівничими нового суспільства”, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“ [9, с. 248].

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися, щонайменше, двох важливих засад:

- визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація - мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

- узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо, також, правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії на непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори“.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що “теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб” [9, с. 250]. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Зрозуміло, було б спрощенням вважати, що в умовах правової або будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Дійсно, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів або підзаконний актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж в процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Бо виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний акт, який є конституційним, а систему взаємопов'язаних з ним вимог і розпоряджень.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, повинні чи не повинні існувати нарівні із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Воно зумовлене самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні та інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питому вагу підзаконних, відомчих актів цілком можливо і треба змінити. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками,

Серед інших рис і особливостей правової держави потрібно указати на такі, як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести відповідальність перед громадянами.

Однак, чи завжди це мало місце в нашій країні? Чи гарантувалися раніше і чи гарантовані в повній мірі зараз права і свободи громадян України? У значній мірі - так. Гарантовані політично, юридично і частково економічно. Хоч і не відносно всіх громадян.

Разом з тим, певні гарантії зберігалися і зберігаються відносно прав і свобод інших, “пересічних” громадян. У колишньому СРСР і в сучасній Україні не завжди формальною декларацією були і є конституційні положення, що закріпляють рівність громадян перед законом, також їх соціально-політичні і особисті права і свободи. Це стає особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на відпочинок, на отримання освіти, медичне обслуговування, користування досягненнями культури та ін. Дані права в значній мірі гарантувалися в СРСР. У певній мірі вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній Україні.

У той же час очевидним є і те, що внаслідок економічних соціальних причин, зростання цін та інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян в значній мірі ослабляються. Як раніше, так і тепер пересічний громадянин нерідко вимушений виступати в ролі ходока по “коридорах влади” і бути прохачем навіть в тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав і інтересів.

Зрозуміло, при такому положенні справи, коли у держави в особі його різних органів і безлічі чиновників переважаючими є привілеї і права, а у пересічних громадян - переважно обов'язки, не може бути і мови про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина. Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім громадяни несли і несуть всілякі повинності і відповідальність перед державою. Однак, ні держава загалом, ні його окремі органи або чиновники за свої діяння, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках, фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед окремими громадянами не несуть.

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних і ідеологічних орієнтирів. Однак в практичному політико-правовому житті, що стосується правової держави і принципу розділення влади, за останні роки не сталося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву свідчила б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а реальної для всіх громадян України демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і конституційності, запобігання спробам узурпації влади, зосередження її в одних або декількох руках.

Нарівні з цим в правовій державі (як одна з головних ознак його існування) повинно бути досягнуте реальне забезпечення прав і свобод пересічних громадян. Повинен бути створений механізм їх повної гарантованості і всебічної захищеності; послідовно провестися в життя принципу оптимального поєднання прав і свобод громадян з їх конституційними обов'язками.

Крім названих, є і інші ознаки і риси, які характеризують правову державу, що принципово відрізняє її від не правової держави. Їх досить багато і вони вельми різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне уявлення про те, що є правова держава і що не є така, зміст, основні цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і функціонування.

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, рівно як і для інших країн, що ставлять перед собою задачу формування на базі існуючих державних структур правової держави. Бо якщо в країні немає реальних - об'єктивних і суб'єктивних умов для створення, а потім - нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови про успішне розв'язання даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови або передумови? З чим вони пов'язані? Передусім, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної для активної участі в політичному і суспільному житті загальнолюдської культури.

Принципово важливими передумовами створення правової держави в нашій країні є також:

- вироблення у широких шарів трудящої маси навичок, потреби і досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх в управлінні державними і суспільними справами: наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності і конституційності;

- затвердження принципу плюралізму думок і думок у всіх сферах життя суспільства і держави;

- розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;

- послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики, культури, науки, в соціальній сфері життя суспільства принципів реальної демократії [10, с. 89].

Важливими умовами і передумовами формування правової держави в Україні є також створення внутрішньо єдиного, несуперечливого законодавства. Існуючі нині протиріччя в правовій системі, виникаюча час від часу боротьба законів і законодавчих актів, що видаються на місцях, не тільки не наближають країну до правової держави, але, навпаки, ще більше віддаляють.

Ця боротьба руйнівно позначається на економіці, суспільстві і самій державі. Зневажливе відношення до законів автоматично породжують таке ж відношення і до місцевих актів, веде до трагічних наслідків для багатьох мільйонів людей.

Сучасне життя дає тему безліч вельми сумних прикладів. У тому числі прикладів, пов'язаних з руйнуванням єдиного державного простору СРСР, з виникненням міжнаціональних і регіональних конфліктів, територіальних, майнових і інших суперечок, з незліченними стражданнями і загибеллю невинних людей.

Аксіоматичним, що не підлягає ніякому сумніву є той факт, що закони, поки вони діють в інтересах всіх шарів і класів суспільства, життєво важливо дотримувати, а не порушувати. Домагатися у разі їх застарівання, явного або уявного консерватизму і відсталості від життя, їх негайного скасування конституційним шляхом, а не переступати їх межі і не руйнувати, тим самим, регульовані ними господарські, соціальні, культурні, політичні та інші зв'язки між різними інститутами і людьми.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства. “Ідея правової держави є ідея взаємокерування громадянського суспільства і держави, що передбачає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього і окремої особи” [10, с. 94].

У цей час українська дійсність характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом обмовок, враховуючи відношення українців до права як соціального інструмента, історичну прихильність до сильної держави, низьку “природну” правову активність та ініціативу.

Висновки

Отже, підводячи підсумки, можна сказати:

- історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

- без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи в Україні;

- важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридичне зафіксовані в законодавстві інших країн;

- використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

Правова держава - багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Нешвидкоплинним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава - це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

Список використаних джерел

1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - Офіційне видання Верховної Ради. - К.: Преса України, 1997. - 77, с.

2. Венгеров А.Б. Теорія держави і права. Ч.1. Теорія держави – М.: Юристъ, 1995

3. Загальна теорія держави і права. Підручник /Під ред. Лазарєва В.В. – М.: Юристъ, 1996

4. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права. Підручник – М.: Юрайт, 1997

5. Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. – 317 с.

6. Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.

7. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.

8. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 .- 374 с.

9. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р. – 656 с.

10. Фаткуллін Ф.Н. Основні вчення про право і державу. Навчальний посібник – Казань: КФЕІ, 1997

загрузка...
Top