Співвідношення громадянського суспільства та правової держави

Вступ.

Розділ 1. Правова держава: поняття та ознаки.

1.1. Поняття та принципи правової держави.

1.2. Ознаки правової держави.

Розділ 2. Поняття та риси громадянського суспільства.

2.1. Громадянське суспільство як основа у становленні правової держави.

2.2. Громадянське суспільство — підґрунтя формування правової держави в Україні.

Розділ 3. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і правової держави.

3.1. Сучасні умови взаємовідносин громадянського суспільства і правової держави.

3.2. Характерні риси громадянського суспільства у взаємодії з правовою державою.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Громадянське суспільство - це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, тобто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Мета: розкрити співвідношенняправової держави та громадянського суспільства.

Завдання роботи:

- охарактеризувати історію вчень про громадянське суспільство та визначити поняття та ознаки правової держави;

- показати взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави;

- проаналізувати теорію та практику формування та становлення правової держави в сучасному українському суспільстві.


Розділ 1. Правова держава: поняття та ознаки

1.1. Поняття та принципи правової держави

Історично процес утворення правової держави полягав і полягає у розповсюдженні принципу суверенності на право. Цей процес проходив три етапи. Перший, найбільш ранній за часом, — це визнання суверенітету влади. Визнання суверенітету, тобто незалежного від будь-яких сил, обставин і осіб верховенства державної влади, в ранню епоху Нового часу відіграло важливу роль в об'єднанні держав, їхньому внутрішньому зміцненні, ліквідації феодальних міжусобиць і зміцненні їхнього внутрішнього миру.

Поєднання цих двох засад — верховенства і незалежності у понятті суверенітету означає поєднання в ньому прерогатив права і свободи. Тому у теорії держави поняття суверенітету має для держави такий же сенс, як і поняття свободи і права для людини. Для суверенної держави це не тільки право на незалежність і свободу від зовнішніх і внутрішніх посягань, але й право управляти, владарювати, свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Після тривалої боротьби, повстань, переворотів та соціальних революцій був завойований суверенітет народу, який базується на визнанні всього населення країни — всіх громадян — джерелом державної влади. Наступним кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства або окремої його частини, більшості або меншості.

Паритет (рівність) і пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між всіма сторонами суспільних відносин, особливо складних між владою і правом не тільки в силу суверенітету влади, але й тому, що саме право твориться державою, яка, головно, займається законотворчістю.

Таким чином, влада повинна обмежувати свої права і свободи нею ж створеними законами. Негативне ставлення влади до права, прагнення до привілей, бажання стати над законом призвели до того, що протиправну практику влади виявилось ще більш важко подолати, ніж аналогічну практику громадян, які прагнуть діяти поза законом. Необхідним було глибоке перетворення суспільства і його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота для перетворення її політичної системи у політико-правовому аспекті. Її центральним моментом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління, яка зайняла більше трьох століть, які протікали від часу перших праць політичних мислителів (Джона Локка, Ш.Монтеск'є) і перших конституційних документів в Європі і Америці (кінець XVIII ст.) до сучасних конституційних текстів у країнах, що стали на шлях демократичного розвитку[12, c. 25-26].

Вирішальною подією в історії перетворення політико-правових відносин стала розроблена Дж.Локком концепція правової держави, сформульована в 1690 р. в антиабсолютистській концепції правової держави (“Два трактати про правління”). Йому ж належить також спроба практично реалізувати проект правової держави у Конституції англійської колонії Кароліна в Америці (1699 р.).

Пізніше значний внесок у розвиток конституційного та політико-правового вдосконалення теорії правової держави зробили Е.Кент, В.Гумбольдт та ін. Значним етапом на шляху до правової держави стала у XVIII ст. Конституція періоду Великої Французької революції, яка не була реалізована, і Конституція США, одна з перших і найбільш стабільних конституцій світу. В XIX-XX ст. конституційна проблема стала однією з головних проблем політичних та правових досліджень. Вирішальним фактором створення правової держави або руху до неї стали перші помітні успіхи у створенні громадянського суспільства, поза яким неможлива правова держава і загальний соціальний, економічний і культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних та наукових основ.

Правова держава — це така держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади. Загальний демократичний устрій системи влади і політики правової держави органічно пов'язаний з його правовими засадами. В основу правової держави покладено рівність державної влади, громадянина і суспільства, їхня правова рівність перед законом.

Сукупність названих при розгляді історії становлення і розвитку правової держави факторів є визначальною для втілення цієї ідеї в життя. Це пояснюється рядом причин. Ні влада, ні саме по собі право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимоване (тобто, не визнане належним до виконання) суспільством. Тільки їхня легітимність, визнання суспільством і тому обов'язковість виконання забезпечують дійсне дотримання законів суспільством і державою, так само, як і створення їхньої системи, і виключають протиправну практику з обох сторін. Але суспільство може добитися цього, тільки досягнувши достатньо високого рівня громадянського, а отже, і культурного, цивілізаційного, матеріального й інтелектуального розвитку, тобто ставши громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не сковані дисципліною страху і панування. Вони наділені власністю, володіють свободами і правами, і володіння цими цінностями робить їх відповідальними за збереження і примноження цих цінностей. Вони ж захищають і державу, яка стає відповідальною за всі види безпеки людини і суспільства і їхніх надбань [14, c. 3-4].

Основою реально значимих правових відносин у правовій державі стають не правові норми самі по собі, приписи і санкції, як би досконало вони не були сформульовані. Їхньою першоосновою служать елементарні почуття порядності, моральності, почуття обов'язку, усвідомлення відповідальності, здатність людини і суспільства до критичного самопізнання, звичка до дисципліни і вміння дисциплінувати себе, справжня громадянськість. З громадянськістю в її справжньому розумінні несумісні такі негативні соціальні явища, як корупція, підкуп, хабарництво, підміна суспільних зв'язків кровно-спорідненими, клановими, економічне, соціальне і політичне підпілля тощо.

Проте, правосвідомість, яка виникає на таких основах, ще не відрізняє громадянський і правовий стан суспільства від законопослушного суспільства неправового типу. Не тільки суверенітет права і рівне загальне підпорядкування йому відрізняють дійсно правові відносини, але й демократичний, громадянський зміст самого права. Член правової держави і громадянського суспільства користується свободою, суспільною довірою і повагою, розвинутою правосвідомістю, що виключає думку про його винятковість, його особливий, непідвладний законові, статус, пов'язаний з його становищем у суспільстві, з привілеєм стояти над законом.

Правова держава і громадянське суспільство формуються спільно, і процес їхнього творення займає тривалий історичний період. Він здійснюється також разом з розвитком суспільства і вимагає цілеспрямованих зусиль. Ні правова держава, ні громадянське суспільство не вводяться одноразовим актом і не можуть стати результатом чистого законодавства. Увесь цей процес повинен бути органічним для суспільства, яке дозріло до відповідних змін [1, c. 2-3].

1.2. Ознаки правової держави

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон. Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права)[5, c. 30-31].

Правова держава у матеріальному відношенні орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативно встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких «надпозитивних», як людська гідність, свобода, справедливість. Саме названі цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права та суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак, соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей — у правовідносини.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і контролює останню, а, з іншого — упорядковує її діяльність через позитивне правове регулювання форм, у яких ця діяльність має здійснюватись. Наведені прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими чинниками. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає їй могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно примножити її позитивні регулятивні функції. Держава, у свою чергу, спроможна надати праву не тільки належної форми, а й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим, тому це дослідження переважно йому присвячене. І лише, оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права) — дані правові форми і процедури відповідно стали предметом вивчення.

Правова держава— це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб [9, c. 18-19].


Розділ 2. Поняття та риси громадянського суспільства

2.1. Громадянське суспільство як основа у становленні правової держави

Проблеми становлення і функціонування правової держави і громадянського суспільства, їх ставлення до особистості визнані в сучасних умовах фундаментальними, загальнозначущими. Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства є визначальним фактором успішного розвитку держави і суспільства, неодмінною умовою забезпечення основоположних прав і свобод людини і громадянина. Вдосконалення держави неможливе без вдосконалення її відносин з людиною. Громадянське суспільство і правова держава перебувають у процесі постійного розвитку, а тому питання їх співвідношення і взаємодії завжди зберігають свою актуальність. Відтак, ретельне вивчення і усвідомлення цих явищ має вагоме значення для забезпечення їх оптимального розвитку і функціонування.

Становлення громадянського суспільства і правової держави має історичний характер, а їх функціонування обумовлено життєвими інтересами і потребами як суспільства в цілому, так і окремих соціальних груп.

Ступінь зрілості громадянського суспільства обумовлює рівень демократичності держави. Без розвиненого громадянського суспільства неможливо побудувати правову державу.

Забезпечуючи вільний розвиток соціальних груп і окремих індивідів, визнаючи права і свободи людини як невід'ємні, підкоряючи свою діяльність інтересам і потребам суспільства, держава сама змінюється якісно, перетворюючись спочатку на ліберальну правову, а згодом і на соціальну правову. Такий розвиток державності обумовлений тим, що неправова держава через свою соціальну сутність не може допустити становлення інститутів громадянського суспільства, а в свою чергу не-громадянське суспільство не здатне сприяти становленню правової держави.

Громадянське суспільство обумовило виникнення ліберальної правової держави, а згодом дало потужний поштовх до її трансформації у соціальну правову державу, яка ставить за мету не лише правовий, а й соціальний захист своїх громадян. Цей феномен відображає найважливішу характеристику сучасної демократії.

Правова держава і громадянське суспільство доповнюють одне одного і виступають як вільні рівноправні партнери. Якщо правова держава е формою організації громадянського суспільства, то громадянське суспільство є умовою розвитку та вдосконалення правової держави. Високорозвинуте громадянське суспільство може сформуватися лише на основі зрілої правової держави, яка сприяє такому формуванню, так само як і ефективність функціонування правової держави безпосередньо залежить від ступеня розвитку громадянського суспільства. Саме завдяки громадянському суспільству держава як системне утворення, і насамперед її демократичні, соціальні та правові риси, набувають характеру стійких зв'язків, що характеризуються взаємозумовленістю, взаємовпливом та взаємозалежністю. Демократичний та соціальний розвиток держави починає занепадати саме тоді, коли порушується єдність системи цінностей громадянського суспільства, коли виникає дисбаланс у визначенні соціальних пріоритетів, принципів, завдань тощо [14, c. 6-7].

Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею. Це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини. Реальність громадянського суспільства визначається співвідношенням ідеалу, ідеального проекту та реально досягнутого стану суспільства, яке здійснює цей проект. Цей процес зближення реального суспільства і накресленого ідеального проекту є, по суті, нескінченним процесом вдосконалення суспільства, влади, політики, людини, максимальним втіленням у життя ідеалів свободи і справедливості.

Ідея громадянського суспільства виникає спочатку, як філософська концепція, проте, з часом, стає однією з центральних проблем політичної теорії та практики Заходу. Створення громадянського суспільства — приклад цілеспрямованого суспільного перетворення, досягнутого у тривалій боротьбі прогресивних сил суспільства. Для розвинутих країн в XIX-XX столітті становлення громадянського суспільства стало визначальною суспільною метою. В другій половині ХХ ст. рух до нього став складовою частиною бурхливого економічного і науково-технічного розвитку і був підкріплений розвитком суспільної думки; нові соціальні, економічні та культурологічні вчення про суспільний розвиток, зокрема кейнсіанські та посткейнсіанські антикризисні теорії повної зайнятості населення, створення і розподілу колективних й індивідуальних благ і зайнятості населення, головною рисою яких була концентрація уваги суспільно-політичної думки на людині. На цій основі виникає ідея модернізації концепції суспільного прогресу і теорії нового розвинутого суспільства (постіндустріального, інформаційного, технотронного), а також теорії глобальних процесів, у першу чергу антивоєнних і екологічних, в яких проблема людини і суспільства зайняла центральне місце.

Вихідна ідея громадянського суспільства — перетворення самої колективності, організованого за законами природи спільного життя людей у суспільстві і розвиток людини, яка вийшла зі світу загальної ворожнечі та необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Цивілізоване і гуманізоване, таке суспільство стає здатним сформувати особистість громадянина нового типу, який, у свою чергу, створює нове громадянське суспільство. Силою, яка формує і зв'язує ці два начала — колектив й індивіда, — є влада держави, яка також трансформується у владу нового сучасного типу. Таким чином, громадянське суспільство формується індивідом, владою і колективом [13, c. 146-147].

Безперервний рух, постійне вдосконалення закладені у самій ідеї громадянського суспільства: перехід від менш розвинутого стану людини, суспільства і влади до більш розвинутого і більш цивілізованого. Умовою такого розвитку є рівновага, рівний розвиток, взаємна рівність прав, свобод і обов'язків всіх трьох складових громадянського суспільства — людини, суспільства і держави. Домінування однієї з вказаних складових руйнує громадянське суспільство. Якщо це першість держави, яка підпорядковує суспільство, або колективного начала суспільного прогресу (наприклад, інтерес класу у соціалістичній теорії), або панування антиколективістського індивідуалізму, громадянські відносини не виникають. І навпаки, всі сторони громадянських відносин — людина, суспільство і держава — формуються і взаємодоповнюються при їхньому паритеті, утворюючи стійку єдність, здатну розвиватися і долати внутрішні та зовнішні кризи і конфлікти. Громадянське суспільство не об'єднується проти держави, оскільки сама держава складає його частину. Всі можливі і реальні конфлікти між ними, тобто у відносинах громадянського суспільства і держави, так само, як і відносини з індивідом, регулюються не дисципліною страху і панування, а правовими і політичними засобами, владою держави, яка сама підпорядкована створеним нею законам.

Існують, таким чином, три напрямки історичного та політичного розвитку, які ведуть одним шляхом до громадянського суспільства: розвиток політики, колективістських й індивідуальних начал громадянства.

Властивості порядності, чесності, гуманізму є універсальними і фундаментальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство справді однорідним, а людину — вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади у перспективі розвитку громадянських відносин обмежується тільки до обов'язку, права і здатності захистити людину від посягань, вимагати виконання нею громадянського обов'язку і застуванням насильства тільки в інтересах загального миру і блага [18, c. 26-27].

В громадянському суспільстві вільно розвивається асоціативне життя, сфера масових рухів, партій, угрупувань за переконаннями та іншими ознаками. Воно домагається децентралізації влади держави шляхом передачі його самоуправлінню, здійснює взаємодію більшості і меншості на основі безконфліктного, за змогою, погодження їхніх позицій.

Особистість, індивід у громадянському суспільстві — це тип людини, орієнтованої на створення, громадянські відносини і високі морально-духовні якості. Основами виділення індивіда із загальної маси є самостійність людини, звільненої від опіки, здатність і бажання розраховувати на власні сили, змагальність, а отже, і нове, більш незалежне, ставлення до суспільства. Умовою і результатом такого розвитку є більш повне, більш органічне перетворення суспільства в громадянську єдність, а держави — у правову і політичну цілість.

Особливою проблемою у концепції громадянського суспільства є відносини між ним і державою, або, точніше, тією частиною суспільства, яка професійно займається політикою і творить апарат держави.

Цілісний політико-правовий механізм, який забезпечує ефективний вплив громадянського суспільства на структури влади і соціальне життя країни, складає, по суті, зміст поняття демократизму.

Отже, значення громадянського суспільства в умовах функціонування демократичного політичного режиму та соціальної, правової держави полягає в такому:

1) громадянське суспільство утворює відповідне соціальне середовище, в якому формується і розвивається особистість за допомогою створення умов для задоволення її основних потреб та інтересів, тобто ідеться, насамперед, про широкі можливості самореалізації;

2) громадянське суспільство виступає гарантією захисту інтересів кожної особистості, її природних прав і свобод від надмірного втручання держави в особисте життя;

3) суб'єкти громадянського суспільства (громадські об'єднання, політичні партії, групи за інтересами тощо) формулюють і репрезентують перед державою громадські інтереси, а також прагнуть забезпечити ефективний діалог із державою щодо захисту цих інтересів або врегулювання можливих конфліктів;

4) за допомогою включення індивіда до структури громадянського суспільства відбувається необхідна для нього реалізація своїх духовних і матеріальних інтересів, інтеграція у соціальне середовище[21, c. 136-137].

2.2. Громадянське суспільство — підґрунтя формування правової держави в Україні

У становленні громадянського суспільства українські конституціоналісти обґрунтовано вбачають єдино можливий шлях до розбудови правової, демократичної держави в Україні, повноцінної реалізації прав людини. У контексті європейського вибору України слід ураховувати й те, що на межі XXI ст. зміцнення фундаменту світового громадянського суспільства розглядається як один із найважливіших напрямків вирішення складних проблем, обумовлених глобалізаційними викликами.

Суспільство як певна система соціальних відносин не може перебувати в хаотичному стані, взаємні стосунки людей так чи інакше мають бути впорядкованими, але роль державних і недержавних засад в їх організації та регулюванні може бути різною. Низький рівень соціальної активності індивідів, відсутність громадських об'єднань або їх недосконалість компенсуються надмірним втручанням у суспільні взаємовідносини з боку інститутів державної влади. Коли ж значне коло питань організації спільної життєдіяльності людей вирішується на автономних засадах у межах вільно утворених ними різноманітних об'єднань, то це знижує потребу у використанні державно-примусових заходів, що за звичайних обставин розглядається скоріше як виняток, ніж правило.

З цих позицій природний процес формування державної влади започатковується приватними інтересами, на основі яких індивіди вступають у певні суспільно значущі взаємостосунки, які внаслідок цього консолідуються інституціями громадянського суспільства. У подальшому згуртовані інститутами громадянського суспільства інтереси, які визнаються пріоритетними та вимагають додаткових ресурсів для їх здійснення, за посередництвом цілеспрямованої діяльності політичних партій набувають актуальності та трансформуються, спираючись на підтримку електорату, в загальнонаціональний інтерес, що тепер становить прерогативу держави як організації публічної влади в масштабі всього суспільства.

Основою громадянського суспільства за таких умов стає здатність соціалізованих індивідів організовуватися на основі виявлення власних потреб, утворювати для їх реалізації добровільні об'єднання, що становить самоврядний потенціал соціуму, реально обмежує повноваження та претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання організації спільної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішені самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських утворень. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи самоврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного соціального прошарку людей — державних службовців, які обіймають посади в органах державної влади на засадах централізованої ієрархічної підпорядкованості, займаються управлінською діяльністю на постійних професійних засадах [22, c. 159-160].

Слід звернути увагу і на ту обставину, що громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті ним лише на певному етапі розвитку. Тому воно тільки концептуально, з точки зору сучасних уявлень про оптимальні параметри організації та життєдіяльності соціуму, передує державі. Історично ж держава як політична форма організації суспільства є «старшою» за громадянське суспільство, оскільки протягом значного періоду розвитку форм існування людської спільноти його не існувало та й зрештою не могло бути, оскільки для виокремлення такої специфічної сфери соціальної життєдіяльності потрібні певні економічні та соціально-культурні передумови.

Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юристам, починаючи з XVIII ст1. Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою вказав видатний німецький філософ Гегель2.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким громадські і політичні засади суспільного устрою не розділялись. Все суспільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспільство». Яскравим прикладом такого підходу було розуміння сутності давньогрецького полісу як такого специфічного утворення, що охоплює водночас різноманітні сфери спільної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Як результат поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-державу, що не є ні державою, ні общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням моделювання суспільно-політичного устрою, що обґрунтовується абстрактним ототожненням інтересів кожного індивіда з інтересами держави в цілому, в якому не має місця ні свободі людини, ні автономній діяльності громадських об'єднань, стала у XX ст. конструкція тоталітарної партії-держави. Намагання практично реалізувати тоталітарну модель у різних країнах призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особистості, відвертого нехтування основними правами і свободами людини і громадянина [19, c. 138-139].

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життєдіяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності та соціально корисної праці. В результаті цього історичного процесу органи державної влади поступово позбавляються, а інститути громадянського суспільства, відповідно, перебирають на себе повноваження щодо організації та контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед, державного втручання позбавляється сфера виробництва, яка відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу стають: 1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою1, а тому й носій певних невід'ємних прав; 2) принцип непорушності приватної власності; 3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин між людиною та державою, натомість політична свобода розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи; 4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає диференціацію й відносну автономію різних форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим теоретично відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. У практичному відношенні такий підхід дає змогу визначити оптимальні напрями та можливості державно-владного впливу на суспільні відносини, ступінь його ефективності, забезпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається передусім як орган управління соціумом, «концентрована та організована сила суспільства», функціональне призначення якої полягає у тому, щоб бути головним інструментом, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми. Таким чином, силовий потенціал держави як її іманентна ознака ставиться на службу суспільству, має розглядатися під кутом зору ефективності його застосування.

Однак громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним.

Воно має бути зінтегрованим державою у загальнонаціональну цілісність на засадах спільного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого управлінського втручання органів державної влади в суспільні відносини, широке використання якого є характерним якраз для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання насамперед норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення спільного інтересу, встановлюють певні «правила гри», обов'язкові для всіх учасників соціального спілкування — як індивідів, так і державних інституцій.

Отже, громадянське суспільство і держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові сучасного соціуму, які не можуть в реальності існувати одна без одної. Про ці складові суспільства окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи на історичній арені завжди за будь-яких умов і в різноманітних формах справляла вплив на суспільство і тому його існування поза межами державної форми організації не є можливим. У цьому плані держава перешкоджає поверненню суспільства до природного стану, хаосу та анархії [15, c. 14-15].


Розділ 3. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і правової держави

3.1. Сучасні умови взаємовідносин громадянського суспільства і правової держави

За сучасних умов інститути громадянського суспільства і державно-владні структури розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав і свобод людини. Причому одні з них можуть реалізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади. Просування економічно розвинутих країн до моделі «соціальної державності» передбачає якраз розширення можливостей втручання держави в суспільні відносини з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Крім того, навіть у найбільш Демократичному суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин — покарання тощо).

Тому проблему оптимізації устрою суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «Держава» і «громадянське суспільство» — має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Як результат поняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше, і друге відображають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою.

Функціонування розвинутого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного розуміння і права, і держави, сутність яких за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право розглядається як таке, що формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав і обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою учасників суспільних відносин, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство виступає й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

Право за таких умов стає невід'ємним елементом соціальної форми життєдіяльності, повсякденного соціального спілкування індивідів. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпосередньо поєднує за посередництвом права його як громадські, так і державницькі засади [8, c. 24-26].

Відсутність достатнього наукового опрацювання проблеми громадянського суспільства, яка визнається усіма дослідниками цієї тематики, спонукає до необхідності розставлення деяких понятійних акцентів. У філософській, політологічній та правовій літературі пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах.

Передусім різним може бути контекст дослідження: протиставлення світської та релігійної сфер людського буття (Августин Блаженний), природного та громадянського стану (Гоббс), громадянського стану та державності (Гегель, Маркс) . На перший план можуть виступати такі його окремі сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «права і свободи людини», «неодержавлені суспільні відносини», що поза всяким сумнівом є доцільним з точки зору предмета та тих конкретних завдань, які стоять перед теоретичним дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін.

Водночас важливим є проведення певної ієрархії цінностей громадянського суспільства: якщо його основоположною домінантою є індивід, то несучою конструкцією громадянського суспільства виступають усі ті інститути, які утворюються людьми та покликані сприяти безпосередній реалізації їх невід'ємних прав, можливостей, інтересів, прагнень . Отже, при дослідженні громадянського суспільства в контексті проблематики правової науки нас будуть цікавити передусім інституціональні аспекти організації та здійснення державної влади у соціумі , а тому й погляд на громадянське суспільство як на систему інститутів. При цьому будь-який науковий підхід до дослідження даного феномена повинен виходити із аксіоматичного положення — існування громадянського суспільства стає можливим лише тоді, коли державна влада не втручається у приватне життя, але водночас його захищає.

З цих позицій під громадянським суспільством слід розуміти сукупність добровільно сформованих громадських інститутів, що діють на самоврядних засадах у межах конституції та законів, за посередництвом яких індивіди реалізують свої основні природні права і свободи.

Інструментом побудови нового суспільства може бути лише держава. Тільки держава, користуючись "величезною коштовною освітньою машиною", в змозі сприяти продукуванню високої загальнонаціональної культури, а отже, плекати свого суперника в особі громадянського суспільства. На такий алогічний крок її має спрямувати інстинкт самозбереження, адже громадянське суспільство є основою економічно стабільної і ефективної держави, яка в змозі успішно вирішувати як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні завдання.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспільством за всі свої дії [5, c. 31].

Україна, як і будь яка інша незалежна держава, має пройти свій власний, обумовлений конкретно-історичними умовами шлях до громадянського суспільства. Цей процес не може бути довільним, оскільки спирається на соціальні закономірності та тенденції, певний рівень економічного та соціального розвитку суспільства, але для його нормального розвитку має бути створено необхідні умови, ліквідовано штучні перешкоди. Для цього слід врахувати його специфіку.

По-перше, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається в умовах, коли ці питання перестали бути актуальними для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про потребу виходу за межі останнього в напрямку до соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання та масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення суверенної національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління суверенної держави, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.

По-третє, формаційна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає наявність перехідного періоду протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду традиційні стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством [1, c. 4-5].

3.2. Характерні риси громадянського суспільства у взаємодії з правовою державою

Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, що належать до «середнього класу», який ще з часів Аристотеля вважається соціальною основою існування держави, відображають якісні параметри становлення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті особистих інтересів, їх однорідності, спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання. Оскільки громадянське суспільство засновується на життєвих потребах та інтересах індивідів, які за своїм змістом і спрямуванням є різноманітними та знаходяться в процесі постійного руху, воно не може бути повністю формалізованим, мусить бути динамічним, його інститути постійно розвиваються та вдосконалюються.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.

Різноманітність потреб і необхідність їх реалізації спонукають індивідів до взаємодії та взаємозалежності: кожна приватна особа, дбаючи про свій власний інтерес, вступає у взаємовідносини з другим суб'єктом, який у свою чергу пов'язаний подібним чином з іншими. Отже, виникнення найпростіших соціальних взаємостосунків між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство.

Саме в цій формі спілкування, яка є своєрідною «першоклітиною» суспільства, закладено прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємостосунків. Опосередковуючи глибинні пласти життєдіяльності окремо взятого індивіда, спілкування індивідів як соціальних істот, стосунки громадянського суспільства відображають якісні характеристики людського виміру як громадських інститутів, так і державно-правових структур певного соціуму. Тому становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування [2, c. 48-49].

У цьому плані відмінність держави від громадянського суспільства полягає у тому, що держава як організація публічних відносин у загальнонаціональному масштабі є відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною. Тому держава є й більш складною формою соціальної інтеграції, набуває рис універсальної для всього суспільства організації влади, яка стає надінституціональною, легальною, правосуб'єктною та суверенною , одержує від того додаткові ресурси владного впливу, але водночас і певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену сукупність суспільних відносини.

З позицій інтегративного підходу до їх числа належать ті, які функціонують як автономні, вільні від прямого управлінського втручання з боку органів державної влади. Це передусім сімейні , релігійні, економічні, моральні, етнічні, політичні відносини тощо. На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються на засадах горизонтальної координації і залежать від прояву особистої ініціативи.

Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових, відносин зі всіма їх атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо. У цьому широкому спектрі відносин конституційну-правову науку цікавлять передусім політичні відносини, які опосередковують процеси формування загальних інтересів суспільства (первинні політичні відносини), легітимують таким чином державу, функціонування органів державної влади.

Громадянське суспільство є підґрунтям здійснення основних прав людини — на життя, свободу, безпеку, власність тощо.

У структурі громадянського суспільства людина виступає вже не як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владного впливу, а як суб'єкт права, активний носій певних соціальних можливостей та обтяжень. У свою чергу потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та бажання знаходять предметне нормативно-юридичне втілення у вигляді прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах — на життя, свободу, безпеку, власність, які закріплюються передусім на конституційному рівні.

Особа володіє, користується та розпоряджається своїм майном, є членом виробничого колективу, створює сім'ю, задовольняє релігійні та культурні потреби в межах громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарант визнання, охорони та захисту законних приватних інтересів. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, природній ході реалізації правових норм, з'являється необхідність реального втручання з боку держави з метою забезпечення їх здійснення, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини [6, c. 46-47].

Громадянське суспільство має власну структуру, проявляється зовні у відповідних громадських інститутах.

Серед них: сім'я, церква, приватні та колективні підприємства, комерційні організації, асоціації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації тощо. Характерною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, і тому їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів. Саме від ефективності їх діяльності залежать авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Зокрема, політичні партії та рухи виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій заглиблена у сферу громадянського суспільства, оскільки вони акумулюють політичні настрої та сподівання населення, а з іншого — партії спрямовані на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов і програм, що становить зміст та сенс функціонування політичної системи.

Специфічним аспектом характеристики громадянського суспільства є те, що його інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності, вільно формують певні інститути для спільного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, зокрема правових, норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають загальні рішення і самі їх виконують.

Їх самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш відповідного з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Водночас незаперечним є принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах правового поля, їх відносини з органами державної влади регулюються конституцією та іншими законами.

Стосунки в межах громадянського суспільства регулюються правовими нормами на засадах унормування свободи та рівності їх учасників.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, тому вони регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає результатом впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій [10, c. 11-12].

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство», з одного боку, є не досить вдалим, оскільки передбачає як учасника громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, а й політичний зв'язок між державою та індивідом. Тому, звісно, громадянин розглядається передусім як суб'єкт відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, з точки зору юридичних критеріїв ближча до конструкції, побудованої на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які вона охоплює, регулюються диспозитивним методом, нормами приватного, передусім цивільного, права.

Водночас, з іншого боку, при оцінці доцільності використання даної термінології слід врахувати таке. Оскільки громадянське суспільство не може існувати окремо від держави, а остання, як підкреслював у свій час Гегель, є умовою його існування, здійснення приватних прав тісно пов'язано з можливістю реалізації індивідом своїх прав як громадянина у відносинах з органами державної влади. Крім того, історично поняття громадянина склалось як певний виклик традиційному державному устрою, акцентує на гідності та невід'ємних правах людини, рівноправних відносинах між особою та державною владою, яка прагне активної участі у соціальному та політичному житті.

З точки зору сучасних наукових підходів все частіше акцент робиться на розумінні політики як однієї із найважливіших функцій громадянського суспільства , тому дослідження проблематики громадянського суспільства не буде повним без аналізу механізмів формування та здійснення політичних інтересів, впливу політичних партій на формування та здійснення державної влади. Безперечно, основним тут є розуміння суті політики, яке має відповідати чітким критеріям наукового підходу до дослідження політичної сфери життєдіяльності суспільства, і тому повинно бути скорегованим у напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Як відомо, тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі панувало спрощене поняття політики та політичних відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та панування класової волі, що було зумовлено об'єктивними та суб'єктивними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо. Однак суперечливість політичних інтересів окремих соціальних груп, класів, етносів може привести, якщо акцентувати виключно на їх розбіжностях, до відкритої конфронтації та взаємного знищення. Проте, за умов ефективного функціонування інститутів громадянського суспільства вони можуть і повинні бути спрямовані шляхом демократичного дискурсу до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб та загальновизнаних людських цінностей, забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина [16, c. 23-25].

Отже, в контексті проблематики громадянського суспільства політика має розглядатися як суспільна діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загальнозначущих для суспільства тенденцій. Саме тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Взаємозв'язки правової держави і громадянського суспільства мають конкретно історичний характер та залежать від умов розвитку кожної держави. На думку С.Тимченка, взаємодія між громадянським суспільством і правовою державою носить також паритетний характер при домінуванні громадянського суспільства.

Переважна більшість науковців вважає, що взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства повинні будуватися на конституційних положеннях, насамперед на основі положень ст. З, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Процеси формування і розвитку громадянського суспільства і правової держави можуть збігатися у аспекті того, що наявність принципу верховенства права зумовлює їх взаємодію як однакових за своєю природою систем соціально-політичного організму. Тому громадянське суспільство як певний аспект якості соціально-політичного організму чіткіше усвідомлюється у взаємодії саме з правовою державою.

Сучасні умови викликають появу в системі відносин держави і громадянського суспільства нових тенденцій, але це не заперечує факту незбігання їхніх зон впливу, які іноді можуть, навіть, конфліктувати.

Взаємовідносини між суспільством, котре рухається до стану громадянського, та державою, яка претендує на статус правової, покликані забезпечувати:

— для людини: утвердження її самоцінності, створення достатнього правового підґрунтя для реалізації політичної свободи і соціальних гарантій, захисту від чиновницького свавілля;

— для суспільства: однакову правову захищеність усіх його соціальних верств, безумовну перевагу консолідуючих засад суспільного життя, політичну коректність, коли усі протиріччя розв'язуються у рамках законів, режим громадянського миру;

— для держави: адекватне втілення прав людини у юридичних нормах та механізмі захисту цих прав, які виключають політичний волюнтаризм владних структур, соціальну та національну дискримінацію.

Не варто забувати: високоорганізоване громадянське суспільство передбачає сильну правову державу, що полягає у наявності сильних прав та обов'язків громадян, а також повноті своєї відповідальності перед ними.

Головними засадами становлення і функціонування правової держави, однаково як і засадами її взаємовідносин з громадянами та громадянським суспільством, є:

— «глибоко ешелонований» законами захист прав і свобод людини як безумовний пріоритет державної політики в усіх сферах суспільного життя, конкретно практичне розрізнення права та закону, громадянських прав і державних законів;

— взаємовідповідальність громадян і держави, зумовлена правовими законами;

— верховенство закону в усіх сферах суспільного життя і рівність всіх громадян перед ним, незалежно від їхнього соціального статусу, національності, будь-яких інших ознак, неможливість відомчого диктату над законами;

— відпрацьована регламентація повноважень держави на грунті поділу влад при системі всебічного конституційно-правового контролю за їхніми діями з боку інституцій громадянського суспільства;

— наявність механізму демонополізації влади, що унеможливлює її зосередження в руках однієї особи, державної або суспільно-політичної інституції, якоїсь окремої групи людей;

— додержання демократичних вимог при розробленні, прийнятті та застосуванні законів із взаємним правовим закріпленням у законах принципів та механізмів демократії, притаманних громадянському суспільству [17, c. 15-17].

Взаємозв'язки між громадянським суспільством та правовою державою можуть бути різноплановими й різноаспектними — з погляду їх суті і форми, співвідношення державних та суспільних інститутів. Держава — це форма, яка організовує суспільство, його зовнішня політико-правова оболонка. Суспільство, у свою чергу, є соціальним середовищем, у якому функціонує держава. Оскільки суспільство створює державу, формує її владні інститути, остільки вона стає органічною частиною цього суспільства. З іншого боку, будь-яке суспільство функціонує у межах конкретної держави, яка за своєю назвою охоплює і саме суспільство. І коли називається певна держава, то з нею асоціюється і відповідне суспільство, тобто є момент «злиття» держави і суспільства. Однією з форм взаємодії правової держави і громадянського суспільства є політичний режим як сукупність методів та способів здійснення державної влади. За своєю природою правова держава та громадянське суспільство тяжіють саме до демократичного режиму, який ґрунтується на партнерських відносинах між державою і громадянським суспільством. Він може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу громадянського суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії [7, c. 127-128].


Висновки

Проведений аналіз співвідношення громадянського суспільства і правової держави рельєфно висвітлює закономірний характер взаємодії цих двох явищ. Правова держава і громадянське суспільство характеризуються низкою однорідних політико-правових ознак. Правова держава виступає інструментом забезпечення життєздатності громадянського суспільства, охороняє його інтереси. Водночас громадянське суспільство виступає важливим показником ефективності функціонування правової держави. Отже, взаємообумовленість правової держави і громадянського суспільства є очевидною, а їх взаємодія — запорука успішного розвитку суспільства і держави.

З викладеного можна зробити такі висновки.

1. Громадянське суспільство, його інститути зумовлюються безпосередніми життєвими потребами й інтересами людей, які є складовою їх «життєвого світу» (Гусерль). Натомість у субстанціональному юридичному вимірі громадянське суспільство виступає перш за все цариною реалізації основних прав людини — на життя, свободу, безпеку, власність тощо. Ці інтереси й права є основними, елементарними (простими) і тому на їх основі формуються усі інші більш конкретні інтереси та права.

2. Громадянське суспільство відображає встановлення елементарних соціальних стосунків, первинного публічного зв'язку між індивідами Тому не можна погодитися з тим, що однією з особливостей зв'язків та структур громадянського суспільства є їх безвладність . Інша річ, що ці відносини не пов'язані з реалізацією саме державної влади, а структури не належать до механізму держави. Цим сфера громадянського суспільства відрізняється, з одного боку, від власне приватного життя індивідів, а з другого — від сфери реалізації державних інтересів як узагальнених в масштабах усього суспільства, а тому й більш віддалених від безпосередніх життєвих потреб індивіда.

3. Громадянське суспільство має власну організаційну структуру, реально функціонує через певні громадські інституції. У контексті співвідношення з органами державної влади останні досить часто кваліфікують як «неурядові організації», що є доцільним з огляду на запропоноване вище широке розуміння «уряду».

4. Інститути громадянського суспільства формуються добровільно і функціонують на засадах самоврядування. Тому з точки зору деяких новітніх підходів громадянське суспільство розглядається виключно крізь призму соцієтальних відносин, основною функцією яких є горизонтальна інтеграція соціуму, заснована на юридичній рівності й договірних засадах . Відповідно цьому до інститутів громадянського суспільства належать лише добровільні асоціації, які функціонують на засадах рівноправності та саморегуляції, визнання важливої ролі процедур прийняття рішень . Такі громадські інституції на відміну від централізованої структури органів державної влади є менш формалізованими і зарегульованими, а тому й здатними до гнучкого пристосування відповідно до особливостей певних соціальних ситуацій.

5. Громадянське суспільство є найбільш адекватним середовищем формування й ефективного здійснення правових норм, а тому й виступає належним підгрунттям становлення та функціонування демократичної правової державності. Тільки право як найбільш універсальний регулятор суспільних відносин, яке є загальнообов'язковим і для громадянського суспільства і для інститутів держави, здатне реально поєднати як самоврядні громадські, так і ієрархічні державницькі засади життєдіяльності сучасного соціуму.

Україна, як і будь-яка інша держава, має пройти свій власний, визначений наперед конкретно-історичними умовами шлях до громадянського суспільства. Цей процес не може бути довільним, оскільки спирається на соціальні закономірності й тенденції, певний рівень економічного й соціального розвитку суспільства, тому для його нормального розвитку мають бути створені необхідні умови, ліквідовані штучні перешкоди.

По-перше, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається в умовах, коли проблеми його формування перестали бути актуальними для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про потребу виходу за межі останнього в напрямі до «соціальної державності», що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути і є суперечливими. Внаслідок таких змін сформувалася якісно нова соціально-політична система, яку зарубіжні політологи називають «державою загального благоденства». Проте сьогодні на зміну цій моделі приходить інша концепція — «держави-менеджера», що знову ж таки спирається на необхідність і доцільність диференціації в межах єдиного цілісного соціуму громадянського суспільства та державності. В контексті європейського вибору України слід ураховувати й тенденцію до зміцнення фундаменту світового громадянського суспільства на межі XXI ст., що розглядається як один із найважливіших напрямів розв'язання складних проблем, обумовлених глобалізаційними викликами.

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових органів державної влади й управління суверенної держави. Тому від самого початку вони мають формуватися виключно на засадах демократії та визнання принципу верховенства права у відносинах між інституціями громадянського суспільства й органами державної влади.

По-третє, досить радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає наявність певного перехідного періоду протиборства різних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на укорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного влаштування, а інша зорієнтована в напрямі наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності. У цьому контексті першочергового значення набуває пошук оптимальних параметрів адаптації вітчизняного законодавства до законодавства Європейського співтовариства з урахуванням як загальновизнаних державно-правових стандартів демократичного суспільства, так і досвіду функціонування національної правової системи.


Список використаної літератури

1. Атаманчук Ю. Правова держава і громадянське суспільство/ Ю. Атаманчук //Вісник. - 2008. - № 1. - C. 2-7

2. Більцій Ю. Громадянське суспільство в Україні в умовах розбудови правової демократичної державності //Вісник Центральної виборчої комісії. - 2008. - № 1. - C. 46-50

3. Бесчастний В. Правова активність громадян - запорука правопорядку в державі //Віче. - 2007. - № 11. - C. 21-24

4. Борденюк В. Деякі аспекти співвідношення місцевого самоврядування, держави і громадянського суспільства в Україні //Право України. - 2001. - № 12. - С.24-27

5. Гвоздецький В. Проблеми становлення конституційного ладу в Україні в умовах розбудови громадянського суспільства і правової держави/ //Міліція України. - 2007. - № 11-12. - C. 30-31

6. Герасіна Л. Громадянське суспільство і колізії в процесі реалізації політичної влади //Вісник Академії правових наук України. - 2008. - № 3. - C. 43-51.

7. Головащенко О. Громадянське суспільство як основа у становленні правової держави в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 2008. - № 3. - C. 126-128.

8. Костенко О.Б. Розуміння взаємозв’язку держави і громадянського суспільства Г.В.Ф. Гегелем (Франкфуртський період творчості)/ О.Б. Костенко //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1998. - Вип. 35: Юридичні науки. - C. 23-26

9. Кресін О. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці (з методологічного семінару)/ О. Кресін //Право України. - 2004. - № 3. - С.18-21

10. Ладиченко В. Методологічні аспекти взаємодії держави і громадського суспільства //Право України. - 2007. - № 10. - С.9-13.

11. Леухіна А. Відзеркалення відносин держава-громадянин на взаємодії між державою та громадськими організаціями/ Анастасія Леухіна //Вибори та демократія. - 2007. - № 2. - C. 106-112.

12. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість //Право України. - 2005. - № 7. - С.25-29

13. Петришин О. Громадянське суспільство - підґрунтя формування правової держави //Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 2-3. - C. 142-161

14. Петришин О. Громадянське суспільство і держава: питання взаємовідносин //Вісник Академії правових наук. - 2006. - № 4. - C. 3-12.

15. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму //Право України. - 2001. - № 5. - C. 12-17

16. Скрипнюк О. Сучасна вітчизняна правова наука: теоретико-методологічні проблеми розвитку демократичної , правової, соціальної держави і громадянського суспільства України //Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 6. - C. 13-26

17. Строган А. Взаємозалежність і взаємообумовленість громадянського суспільства та правової держави //Право України. - 2007. - № 10. - С.14-17.

18. Строган А. Проблема свободи особистості в громадянському суспільстві та правовій державі //Юридична Україна. - 2007. - № 11. - C. 25-30.

19. Строган А. Соціальні права людини та громадянина як невід'ємний елемент побудови правової держави і громадянського суспільства //Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 11. - C. 137-140.

20. Тесленко М. Значення суспільства у правовій охороні Конституції/ М. Тесленко //Право України. - 2004. - № 12. - С.91-94.

21. Хуснутдінов О. Процес формування громадянського суспільства в Україні як передумова становлення правової держави //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 2. - C. 133-241.

22. Чувардинський О. Громадянське суспільство в Україні: історичні корені //Політичний менеджмент. - 2008. - № 1. - C. 158-164.

загрузка...
Top