Спадковий процес

Вступ.

1. Юридичні обставини спадкового процесу. Продовження строку на прийняття спадщини.

2. Перехід права на прийняття спадщини (Спадкова трансмісія).

3. Відмова від спадщини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Проблемам спадкування завжди приділялася певна увага в юридичній літературі. Але зазначені проблеми досліджувалися вченими-юристами здебільшого в період панування адміністративно-командної економіки, де основні акценти були зміщені на похідний характер права власності громадян від суспільної соціалістичної власності, що потягло за собою зведення об'єктів права власності громадянина до речей суто споживчого, особистого призначення. А це, в свою чергу, зумовило зосередження уваги дослідників переважно на розгляді обмеженого кола питань і не могло не відбитися на ступені ретельності дослідження проблем спадкового права, детальності регулювання його основних положень.

За останній період вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями окремих питань інституту спадкування, зокрема, кандидатськими дисертаціями В.В. Васильченка "Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України" (1997 р.), В.Ю. Чуйкової "Правові питання спадкування за заповітом" (1999 р.), Л.В. Шевчук "Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України" (2001 р.), навчальним посібником Ю.О. Заіки та В.М. Співака "Право власності. Спадкове право" (2000 р.). Питання спадкового права також були предметом дослідження у статтях, тезах та повідомленнях наукових конференцій.

Разом з тим в Україні до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному дослідженню спадкового правовідношення, що є надзвичайно важливим для вироблення загальної теорії спадкового права і обґрунтування практики його застосування. Необхідність комплексних розробок з проблем спадкування набуває особливої актуальності в умовах реформування цивільного законодавства, створення нового Цивільного кодексу України.

1. Юридичні обставини спадкового процесу. Продовження строку на прийняття спадщини

За чинним законодавством встановлений шестимісячний термін для прийняття спадщини що регламентується ст. 549 ЦК. У разі пропуску строку для прийняття спадщини для спадкоємців передбачається цивільно-правова відповідальність, яка полягає у позбавленні їх права на прийняття спадщини. Це положення за загальним правилом стосується як спадкоємства за законом, так і за заповітом.

Винятком із загального правила є два випадки, коли санкція щодо позбавлення права спадкування не настає, а саме:

• коли спадкоємцю виділяється його спадкова частка при згоді на це всіх інших спадкоємців тієї черги, що закликається до спадкування і прийняли спадщину;

• коли суд при розгляді заяви спадкоємця про продовження строку на прийняття спадщини визнає причину пропуску поважною.

Розглянемо ці випадки більш докладно. Так, в першому випадку для надання права спадкування спадкоємцю, що пропустив строк для прийняття спадщини, потрібна згода на це абсолютно всіх інших спадкоємців, оскільки при відмові хоча б одного спадкоємця від надання відповідного права, така згода не буде легітимною (ч. 1 ст. 550 ЦК України). Розглядаючи можливі варіанти щодо кількості спадкоємців, тут можна зробити висновок про таке: якщо два спадкоємці прийняли спадщину, то декілька спадкоємців, що не прийняли спадщину, можуть бути допущені до спадкування при наявності відповідної згоди двох спадкоємців.

Трансформуємо вищенаведене положення на випадок, коли лише один спадкоємець прийняв спадщину. В цьому разі фактично він буде представляти «волю всіх спадкоємців», які прийняли спадщину, і може дозволити у безспірному порядку спадкувати всім наступним спадкоємцям, оскільки вважається таким, що прийняв всю спадщину.

При цьому, для висловлення свого ставлення спадкоємцям, що прийняли спадщину і погоджуються на прийняття спадщини іншими спадкоємцями, необхідно подавати до державної нотаріальної контори офіційну заяву, складену в письмовій формі. Така заява має подаватись у державну нотаріальну контору до видачі свідоцтва про право на спадщину. На наш погляд, така заява також не може мати зворотної дії, тобто в разі її подання вона не може повертатись заявнику.

При цьому достовірність підписів спадкоємців або одного спадкоємця повинна бути засвідчена нотаріусом. В іншому випадку за загальними вимогами до нотаріальної процесуальної форми до державної нотаріальної контори може подаватись засвідчена іншим нотаріусом відповідна заява спадкоємців.

Спадкоємець має звертатись до суду за продовженням строку для прийняття спадщини, коли:

• спадкоємець не отримав відповідного погодження з боку спадкоємців, що отримали спадщину;

• коли така згода була дана не всіма особами, що входять до кола спадкоємців, які закликаються до спадкування;

• він з тих чи інших підстав не бажає спілкуватись з іншими спадкоємцями;

• свідоцтво про право на спадщину вже видане спадкоємцям, які отримали спадщину.

Слід додати, що неможливо вважати обов'язковим попереднє перед зверненням до суду узгодження цього питання з іншими спадкоємцями, його можна вважати лише доцільним для з'ясування думки з цього приводу всіх інших спадкоємців. Інакше буде порушуватись принцип доступності судового захисту і безпосереднього захисту прав громадян судом.

За загальним порядком позов про визнання права на частку в спадщині спадкоємця, що пропустив термін, має подаватися до суду за місцем проживання одного зі спадкоємців, що прийняли спадщину. Але це правило не враховує особливостей нотаріального процесу, а саме діяльність нотаріуса передбачає дотримання ним таємниці щодо змісту і характеру вчинюваних нотаріальних дій (ст. 8 Закону України «Про нотаріат»). Тому нотаріус не може повідомляти заінтересовану особу, яка не має відомостей ні про спадщину, ні про спадкоємців, хто є спадкоємцем в спадковій справі. Це положення випливає із загального, оскільки до тих пір, доки ця особа не доведе свого права на спадщину, для нотаріуса вона буде «сторонньою» особою по відношенню до спадщини.

Отже, в разі відсутності у спадкоємця відомостей про інших спадкоємців, позов, на наш погляд, має подаватись за місцем відкриття спадщини. Доцільно це положення зробити загальним, а не виключенням з правила і регламентувати в ЦПК. У цьому випадку в більшості варіантів це положення буде задовольняти умови охоронюваної законом нотаріальної таємниці, але в цивільному процесі крім цього встановлені ви-падки виключної підвідомчості, що регламентуються ст. 130 ЦПК.

В. К. Дроніковим ставилось загальне питання про те, що фактично сторона, яка не володіє матеріальними правами в справі не може бути належною стороною і з цією позицією автор абсолютно погоджується. Тому пропонується до цієї категорії справ застосовувати правила окремого провадження, тобто, має розглядатися заява спадкоємця, що пропустив строк для прийняття спадщини, а всі інші спадкоємці, які не отримали свідоцтво про право на спадщину, будуть брати участь в цивільному процесі не в якості сторін, а в якості заінтересованих осіб.

У випадку, якщо інших спадкоємців, крім позивача, немає або всі вони не прийняли спадщину, у такому випадку до участі у справі в якості сторони або заінтересованої особи мають залучатися представники державної податкової інспекції в якості представників держави. Це зумовлюється тим, що держава за чинним законодавством є останнім спадкоємцем, який приймає спадщину в будь-якому випадку. Ця концепція автора не збігається з позицією Верховного Суду РФ і М. Ю; Барщевського, які вважають доцільним питання про продовження строку для прийняття спадщини в цьому випадку вирішувати шляхом притягнення фінансового органу держави в якості третьої особи. Але, як це реально можна здійснити при відсутності відповідача у справі? Будь-яка справа позовного провадження повинна мати і позивача, і відповідача, інакше позов неможливий.

Якщо суд визнає, що термін пропущений з поважних причин, він може його подовжити і зазначити, на який термін. Слід при цьому мати на увазі, що закон не містить ніяких вказівок про те, які саме причини визнаються поважними. Отже, визнання причини пропуску строку для прийняття спадщини цілком залежить від суб'єктивної точки зору судді у кожному конкретному випадку, але має бути обґрунтованим відповідними доказами і остаточне рішення судді має мотивуватись (ст. 11 ЦПК України).

Отже, якщо пропозиція автора буде підтримана і відповідне положення увійде до Цивільного процесуального кодексу, то в окремому провадженні встановлюватиметься лише факт поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини і на підставі ст. 550 ЦК таке рішення стане підставою для продовження строку на прийняття спадщини і видачі такій особі свідоцтва про право на спадщину.

У разі розгляду справи в порядку позовного провадження, тобто коли видача свідоцтва про право на спадщину іншим спадкоємцям відбулась, суд може ви-рішити одночасно питання про визнання поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини і визнати за позивачем право на частку в спадщині. При розгляді справи в порядку позовного провадження суд має притягти до участі в справі не тільки осіб, які не погоджувались з отриманням спадщини спадкоємцем, а всіх спадкоємців, що отримали свідоцтво про право на спадщину. В цьому випадку ч. 2 ст. 550 ЦК України передбачаються відповідні правові наслідки, а саме спадкоємцю передається лише те з належного йому майна, що збереглося в натурі, а також кошти, отри-мані від реалізації залишку належного йому майна.

Якщо вважати останню умову доволі значною і при відсутності будь-яких обмежень у строках, які могли б обмежувати продовження строку на прийняття спадщини, то по суті виходить деяка неврівноваженість права власності на отриману спадщину. Фактично через необмежений строк до спадкоємця-власника можуть звернутись інші спадкоємці з позовом і необхідно буде відшкодовувати ту частку в спадщині, яку він як добросовісний набувач відчужив, вважаючи її своєю. З цього положення випливає висновок про необхідність вживати відповідних заходів стосовно розшуку спадкоємців, залишаючи частку в спадщині нерозподіленою в тому випадку, коли спадкоємця неможливо знайти.

Однак, без встановлення конкретних строків для продовження строку на прийняття спадщини, така задача стає необмеженою в часі. Тому доцільним є визначення загального строку про можливість порушення відповідної справи в суді. Автором пропонується визначити в законі такий строк як загальний строк позовної давності і встановити його в розмірі десяти років. Після спливу десяти років будь-яке судове провадження стосовно спірних спадкових правовідносин не повинно розглядатись судом.

2. Перехід права на прийняття спадщини (Спадкова трансмісія)

Перехід права на прийняття спадщини або спадкова трансмісія - законодавчо визначений випадок переходу права від спадкоємця, що був закликаний до спадкування, але помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, до його спадкоємців. В юридичній літературі запропоновані спеціальні поняття для суб'єктів цих правовідносин. Так, трансмітентом прийнято називати спадкоємця, який помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, а трансмісарами - його спадкоємців. Правовий зміст цього інституту полягає у регламентуванні на законодавчому рівні окремого випадку і відмежуванні його від інших схожих правових ситуацій, а саме:

• коли спадкоємець помирає до відкриття спадщини або в один день із спадкодавцем;

• коли спадкоємець помирає після смерті спадкодавця, але встигає прийняти спадщину або відмовитися від неї;

• коли спадкоємець помирає після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти і в нього є свої спадкоємці;

• коли спадкодавець на випадок смерті спадкоємця або неприйняття ним спадщини підпризначає іншого спадкоємця, але трансміттент помирає після відкриття спадщини і у нього є спадкоємці (трансмісари).

Коротко зупинимося на розглядуваних випадках і визначимо основні риси, що відмежовують їх від спадкової трансмісії, оскільки ці аспекти матимуть велике значення для правильного визначення можливих варіантів прирощення спадкових частин.

Коли спадкоємець помирає до відкриття; спадщини або в один день із спадкодавцем1, то спадкова трансмісія не настає, оскільки за ст. 527 ЦК України запрошуються до спадкоємства живі спадкоємці. Отже, в разі смерті спадкоємця до відкриття спадщини він не може вважатись спадкоємцем, що набув право спадкувати. В цьому випадку при спадкоємстві за законом можливе спадкування онуками і правнуками, але за правом представлення (ч. 2 ст. 529 ЦК України).

Коли спадкоємець помирає після смерті спадкодавця, але встигає прийняти спадщину або відмовляється від неї, то ці випадки також не можуть стати підставою для спадкової трансмісії. Це зумовлюється тим, що в обох випадках спадкоємець виявив своє бажання про прийняття або відмову від спадщини і ці юридичні дії трансформують правовідносини - потенційне право на спадкування реалізується або від нього відмовляються, але в обох випадках вони не мають зворотної дії. В першому випадку після смерті спадкоємця відкривається спадщина до складу, якої входить майно самого спадкоємця та реальна частка майна від отриманої або належної йому частки у спадщині первісного спадкодавця. Отже, в другому варіанті його спадкоємці отримають саме його спадщину.

Третя правова ситуація відноситься до спадкової трансмісії і передбачає можливість для спадкоємців набути права трансмісарів, тобто до них переходить право стати спадкоємцями (правонаступниками) після смерті первісного спадкодавця, а також і право спадкування спадщини трансмітента.

Але четверта правова ситуація відрізняється від попередньої ускладненням - наявністю підпризначення і внаслідок цього ця ситуація не має чіткого правового регулювання, а може бути вирішена шляхом правового аналізу. В. К. Дроніков запропонував цю ситуацію вирішувати шляхом аналізу ст. 536 ЦК України, що регламентує підпризначення спадкоємця лише на випадки його Смерті або неприйняття спадщини, тобто, в разі смерті спадкоємця після відкриття спадщини має наставати спадкова трансмісія.

Автор не погоджується з концепцією В. К. Дронікова, що з відкриттям спадщини спадкоємець в силу одного лише факту смерті спадкодавця набуває право спадкування1, оскільки вона стосується лише потенційного права спадкоємства. Дійсно, в ст. 536 ЦК України не передбачається можливість дії підпризначення при смерті спадкоємця після відкриття спадщини і з цього випливає положення про спадкову трансмісію.

Але можливі життєві ситуації, коли спадкодавець персоніфікує в заповіті спадкоємця і може вважати перехід належної йому спадщини до спадкоємців, зазначеної в заповіті особи, для себе негативним явищем. Тут мається на увазі позбавлення права спадкування того із спадкоємців, якого він зазначає в заповіті, і саме на випадок його смерті обумовлює перехід права спадкування до попризначеного спадкоємця. Чи вправі це робити заповідач? На наш погляд, заборон з цього приводу не існує.

Зроблений висновок стосується лише того юридичного моменту, доки розглядуване право стосується спадщини заповідача. Але в разі прийняття спадщини спадкоємцем і подальшої його смерті, тут ні підпризначення, ні заборони спадкування з боку спадкодавця діяти не можуть, оскільки це буде суперечити його правоздатності, яку не може обмежувати заповідач. Тому, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 534 ЦК України, є можливість запропонувати поширити дію підпризначення на випадок смерті спадкоємця до прийняття спадщини або надати право спадкодавцю зазначати про це положення в заповіті. Наприклад, якщо спадкоємець К. помре, не встигнувши прийняти спадщину, то спадщина переходить не до його спадкоємців, а до підпризначеного спадкоємця.

За своїм характером право на прийняття спадщини може бути віднесене до майнових прав, хоча до нього можуть входити й немайнові права спадкодавця, наприклад, право на ім'я, яким може бути названо установу, пароплав та інші, яке може бути використано за згодою спадкоємців, опублікування твору, організації персональної виставки тощо.

Законом встановлено, що право на прийняття спадщини може бути реалізоване трансмісарами на загальних підставах протягом терміну, що залишився з установленого законом строку для прийняття спадщини. Якщо ж термін, що залишився, менше 3-х місяців, то він подовжується до трьох місяців (ст. 551 ЦК України).

Отже, на нашу думку, в цьому випадку спадкоємці мають в залежності від життєвих обставин самі визначати, який час для прийняття спадщини вони використають. Але доцільно подати нотаріусу письмову заяву про це, оскільки в разі відсутності відомостей про наявність спадкоємців їх може бути не враховано при розподілі спадщини.

3. Відмова від спадщини

За ст. 553 ЦК України спадкоємцям за законом і за заповітом надається право відмовитися від спадщини протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Це положення у автора не викликає ніяких сумнівів у його законності та справедливості, оскільки стосується волевиявлення суб'єкта правовідносин і розпорядження ним власними правами. Але щодо іншої частини цієї статті, а саме: «При цьому спадкоємець може заявити, що він відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкування за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних або інших громадських організацій», то ця частина викликає суттєві зауваження через її невідповідність принципам справедливості і умовам законодавства. Навіть враховуючи умову, що лише до перелічених вище осіб може бути переорієнтована спадкоємцем його частка у спадщині, таке право спадкоємця викликає заперечення. Особливо це стосується такого виду спадкування як за заповітом.

Як загальновідомо, неможливо розпоряджатися тим, що тобі не належить. Фактично ж пропонується спадкоємцю, який ще не став власником спадкової частки, оскільки не отримав свідоцтво про право на спадщину, змінювати останню волю спадкодавця і переорієнтувати спадкову частку від однієї особи до іншої за власною волею.

На підтвердження власної концепції спробуємо право спадкоємця, що відмовляється від прийняття спадщини, на «переадресування» встановленої для нього частки порівняти з правом спадкодавця перешкоджати цій дії. Так, у ст. 536 ЦК України передбачається право спадкодавця на підпризначення спадкоємця на випадок неприйняття спадщини спадкоємцем, зазначеним в заповіті. Отже, як має діяти нотаріус за чинним законодавством, коли спадкоємець розпоряджається власним правом і відмовляється від частки в спадщині на користь іншого спадкоємця за заповітом, а також коли в заповіті передбачене відповідне положення щодо під-призначення цього спадкоємця? Спадкоємець має право на «адресну відмову» згідно чітко встановленої норми закону, а спадкодавець конкретизує умови заповіту особисто, отже передбачене законом право вище за статусом права спадкодавця, зумовленого умовами конкретного заповіту, але, на наш погляд, надаючи переваги спадкоємцю при здійсненні його прав, ми будемо порушувати право спадкодавця. Він визначив спадкоємця і надав йому право отримати спадщину і лише закон уповноважує його на відмову від спадщини на чиюсь користь, а не та особа, яка це майно набула.

Тут можна констатувати, що держава також розпоряджається тим, чим не володіє і чого не набувала як спадкодавець протягом життя.

Тому, на наш погляд, за умов конкретної ситуації нотаріус має відмежувати першу частину заяви про відмову від прийняття спадщини і задовольнити її. А другу частину щодо переадресування частки спадщини іншій особі він не може прийняти, оскільки вона буде суперечити умовам, на яких особі надається право спадкування: лише прийняти або відмовитись від права.

Використання права адресної відмови, крім правової неузгодженості, може використовуватись і для досягнення інших неправомірних результатів, тиску на спадкоємця з боку інших спадкоємців, обману щодо розміру та обсягу належної частки тощо, які потім буде важко доводити через велике правове значення такої заяви.

Таким чином, воля спадкодавця в спадкових правовідносинах має враховуватись і особливо це стосується спадкування за заповітом.

З вищенаведених аспектів автор до можливості спадкоємця відмовлятись від спадщини на чиюсь користь відноситься негативно і пропонує залишити за спадкоємцем лише належне йому особисте право відмовлятися від прийняття спадщини, але позбавити його можливості перерозподіляти спадщину і впливати на розміри спадкових частин інших спадкоємців, оскільки цей процес повинен здійснюватись за заповітом або за законом. Зокрема це стосується спадкоємства за заповітом, коли спадкодавець висловив свою волю і визначив, кому і яка частка із спадкоємців має належати, а спадкоємець не тільки не користується особистим правом, а змінює характер спадкових правовідносин і останню волю спадкодавця. Якщо розглянути процедуру відмови від спадщини на користь інших спадкоємців, то яким чином можна кваліфікувати передачу частки іншим спадкоємцям-угодою про дарування майна?

Крім того, право розпорядження власними правами та конкретним майном належить до повноважень їх реального власника, а не потенційного. Навпаки, з наявністю такої відмови ми говоримо про реальне прирощення спадкових частин, але назвати такий процес прирощенням ми не в змозі, оскільки це положення за ч. З ст. 554 ЦК України до визначення прирощення спадкових часток не відноситься.

Проаналізуємо таку ситуацію, коли спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини і розподіляє свою частку порівну всім спадкоємцям, що закликаються до спадкування. В цьому разі його воля збігатиметься із нормою закону щодо прирощення спадкових частин, але прирощення не відбуватиметься лише тому, що буде діяти не закон, а воля спадкоємця. Або інакший приклад, коли спадкоємець «ліквідує» за рахунок власної частки «несправедливість» заповіту і врівноважить всі нерівні частки або, навпаки, зробить їх нерівними. Тобто, всі ці приклади свідчать про можливість викривлення останньої волі спадкодавця одним із спадкоємців. Кожна людина має свої симпатії і антипатії, які вона вкладає у зміст заповіту і, незважаючи на можливість помилки спадкодавця в людських якостях спадкоємців, протягом багатьох віків існував інститут Заповіту, в якому остання воля спадкодавця на визначення спадкоємців вважалася непорушною.

Оскільки чинне законодавство передбачає право на відмову від прийняття спадщини з можливістю «переадресування» цього права іншим особам, розглянемо деякі положення правових дискусій, запропонованих на розгляд М. Ю. Барщевським стосовно основних правових аспектів цього права спадкоємців.

Одне із дискусійних питань стосується можливості спадкоємця за згодою всіх інших спадкоємців, що прийняли спадщину, після безумовної відмови від спадщини, змінити характер відмови на спрямовану відмову на користь одного із спадкоємців.2 У цій ситуації відбувається фактичне протиставлення думки всіх спадкоємців, яким за іншими нормами закону надаються повноваження на рівні судового рішення (ч. 1 ст. 550, ч, 1 ст. 562 ЦК України), та позиції закону (ч. 1 ст. 553 ЦК України), який в цьому випадку не надає спадкоємцям аналогічних повноважень. Тому з позиції законності така ситуація має лише одне вірогідне рішення.

Якщо ж аналізувати мотивацію М. Ю. Варшавського, який говорить про особисте суб'єктивне право і неможливість його ставити в залежність від волі інших осіб, то цей аргумент більш доречно використати для аргументації запропонованої автором концепції, а саме - для захисту інтересів спадкодавця, який вже захистити себе нездатен і висловити свої міркування не в змозі від чинного положення щодо переадресування спадкових часток.

Більшої уваги, на наш погляд, заслуговує використаний вислів «При цьому він може...», тобто законодавець зазначає про одночасність відмови і переадресування права спадкування.

Інтересною для аналізу є позиція М. В. Гордона, підтримана М. Ю. Барщевським щодо теоретичної можливості та доцільності продовжувати строк не тільки для прийняття спадщини, а й щодо відмови від спадщини.

У ч. І ст. 553 ЦК України чітко визначено, що відмова від спадщини може бути здійснена тільки протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. На відміну від норми, що регулює порядок прийняття спадщини, не містить вказівки щодо можливості продовження цього терміну. Тому запропоноване положення розглядається суто в якості наукової полеміки.

Запозичимо один з яскравих прикладів М. Ю. Барщевського для власного аналізу: один із спадкоємців знаходився в експедиції, тому дізнався про відкриття спадщини через рік після смерті спадкодавця. Він хотів відмовитися від спадщини на користь молодшого брата, спадкоємця за законом, але втратив це право - пройшло більше 6 місяців, а відновити термін не можна. Залишається одне - відновити термін на прийняття спадщини (причина пропуску поважна), стати власником приналежної йому частини спадкового майна, а вже потім передати її (шляхом укладання договору дарування) молодшому брату у власність.

По-перше, в двадцятому сторіччі та при стрімкому розвитку засобів зв'язку тривала відсутність з боку особи може бути підставою для визнання швидше особи безвісно відсутньою, ніж для продовження строку на прийняття, а тим більше відмову від спадщини. Будь-яка експедиція супроводжується засобами зв'язку, які дозволяють не тільки передавати інформацію, а й отримувати її. Тому така причина, навряд чи буде визнана судом поважною в новому тисячолітті. Але з цього прикладу можна було б зробити й інший теоретичний висновок щодо необхідності надати особам, зазначеним у ст. 40 Закону України «Про нотаріат», на всяк випадок право на посвідчення заяв про прийняття спадщини та відмову від неї, що дозволить та^ ким особам вчасно робити необхідні офіційні заяви.

Стосовно самої можливості на продовження строку для відмови від спадщини, то теоретично, надаючи перевагу праву особи перед стабільністю прав інших осіб, ми ускладнюємо правовідносини і робимо їх аморфними на більший і невизначений проміжок часу для того, щоб спадкоємець («розпорядився») переорієнтував свою частку від одного спадкоємця до іншого. Фактично лише охорона волевиявлення особи, яка не бажає прийняти спадщину і хоче розпорядитися неналежним їй майном, стає підставою для того, щоб у її відповідності забрати у одного спадкоємця частину майна і віддати іншому, а судовий процес щодо продовження права на відмову від спадщини буде спрямований на захист волевиявлення не спадкодавця як власника майна, а спадкоємця, який на власний розсуд буде перерозподіляти спадщину.

Таким чином, заява про відмову від спадщини має бути лише констатацією бажання спадкоємця або не бажання реалізувати своє визначене в законі або заповіті право спадкоємства, а не відмовою на користь інших осіб від майнового правонаступництва.

Тепер проаналізуємо основні правові особливості ст. 553 ЦК України не в теоретичному контексті, а за чинним тлумаченням цієї норми, та розглянемо можливі варіанти її практичного застосування.

По-перше, якщо до спадкування закликаються спадкоємці першої черги, то відмова на користь осіб, що належать до другої черги не припускається. Так само, при закликанні до спадкоємства спадкоємців за заповітом вони обмежені в праві відмовлятись на користь спадкоємців за законом. Але держава в особі законодавчої влади зробила для себе виняток. Так, за чинним законодавством, відносячись до останньої спадкової черги, спадкоємцю дозволяється відмовлятись від прийняття спадщини на користь держави або окремих її органів, кооперативних або громадських об'єднань.1 Але сучасні форми здійснення підприємницької діяльності передбачають не тільки кооперативи, а й товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні, командитні, повні товариства тощо, то чи розповсюджується на ці підприємства зазначений у законі виняток? Тому слід вважати некоректним робити виняток із загального правила і в цьому випадку доцільно додержуватись волі спадкодавця - якби він хотів, то особисто заповів всю спадщину державі або іншим суб'єктам.

За цивільно-правовим змістом відмова від спадщини - це одностороння угода, а тому вона може здійснюватись тільки дієздатними особами. З цього положення випливає, що обмежено дієздатна або частково дієздатна особи можуть відмовлятися від спадщини тільки за згодою своїх піклувальників. Стосовно недієздатних осіб, то тут доцільно, на погляд автора, взагалі питання щодо відмови від спадкування залишати без розгляду. Це положення має застосовуватись як відносно неповнолітніх, так і визнаних в судовому порядку недієздатними, оскільки органи опіки та піклування фактично сприятимуть таким особам в позбавленні їх матеріальних прав. А загальна спрямованість їхньої діяльності полягає у досягненні зовсім протилежних цілей.

Тому пропонується в цьому випадку приймати до уваги лише думки дітей з десяти років, що випливає з аналогії з Кодексом про шлюб та сім'ю України (Сімейним кодексом) (ст. 104), коли з віку 10 років згода на усиновлення дитини є обов'язковою.

Отже, вважається доцільним і загальним правилом визначати порядок прийняття спадщини органами опіки та піклування в інтересах недієздатних осіб, а коли дитина особисто відмовляється від прийняття спадщини, продавати належне їй за правом спадкування майно і гроші класти на її особовий рахунок до досягнення повноліття або набуття дієздатності. Такий порядок дозволить гарантувати сприятливе для інтересів дитини вирішення ситуації та надасть можливість в подальшому повністю дієздатній особі без зайвих емоцій вирішувати долю спадкової частки.

Абсолютно неправомірною, на погляд автора, буде відмова недієздатної особи на будь-чию користь, яка буде дозволятися органами опіки та піклування. Фактично, недієздатна особа буде пропонувати органам опіки та піклування надати дозвіл на передачу власного права іншій особі. Для аналізу цієї ситуації і оцінки наданої їй автором пропонуються опонентам навести хоч один реальний випадок і підстави для такої дії, а також надати вмотивоване рішення органу опіки та піклування про доцільність для інтересів недієздатного такого кроку. Хоча суто теоретично таку можливість необхідно розглядати і особливо стосовно небезпечного майна. Крім того, потребує уточнення й питання спадкування недієздатними особами автомобілів, катерів тощо, які як певне майно не можуть успадковуватись через неможливість ними користуватися. В цьому випадку висновок про необхідність відчуження майна випливатиме з нереальності реалізації прав власності недієздатною особою стосовно такого майна. Винятком з цього правила має бути випадок, коли опікуном цей автомобіль буде використовуватись в інтересах недієздатної особи.

Також цікавою є теоретична ситуація щодо можливості юридичної особи або держави відмовитись від прийняття спадщини за заповітом. Тобто, для юридичної особи в цьому випадку потребується рішення керівного органу про це. Стосовно ж держави, то, на погляд автора, така відмова реально неможлива, що зумовлюється з одного боку досить високим рівнем прийняття рішення про це, тобто Верховною Радою України, а з іншого - держава як останній спадкоємець за законом позбавлена можливості відмовлятись від прийняття спадщини.

Виходячи зі змісту ст. 528 ЦК, ст. 534 ЦК, неприпустимою є відмова від права спадкування в інтересах недостойного спадкоємця, а також особи, позбавленої права спадкування шляхом прямої вказівки в тексті заповіту. Отже, в разі відмови спадкоємця на користь таких осіб нотаріус при наявності в нього достатніх підстав може особисто визнати цю частину відмови недійовою (наприклад, в спадковій справі є копія вироку суду), а в іншому випадку - така відмова може бути визнана недійсною за заявою інших спадкоємців судом.

Повертаючись до процесуальних особливостей реалізації права на відмову від прийняття спадщини, слід відзначити, що при поданні відповідної заяви нотаріусом має встановлюватись особа і заява повинна бути в письмовій формі. Надіслання такої заяви поштою без відповідного її посвідчення іншим нотаріусом не приводить до бажаного результату, а лише зупиняє провадження в спадковій справі. Тобто, нотаріус в цьому випадку має запропонувати такій особі роз'яснити загальний порядок оформлення і подання таких заяв. При особистому ж зверненні особи до нотаріуса, останній повинен попередити особу, що наступне скасування своєї заяви про відмову від прийняття спадщини не припустиме і що вона вправі зробити відмову на користь когось із спадкоємців (ч. 2 ст. 553 ЦК), а також про те, що про проведене роз'яснення доцільно зазначити в заяві.

Доцільно також розглянути питання щодо відмови від спадщини того з подружжя, що пережив іншого. З Кодексу про шлюб та сім'ю (Сімейного кодексу) (ст. 22) загальновідомим є положення, що майно, придбане подружжям під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому після смерті одного з них спадок буде складати лише 1/2 частина такого майна. Тому той із подружжя, хто пережив іншого, відмовляючись від спадщини, відмовляється лише від своєї частини спадщини, а не власної частини майна, тобто 1/2.

Відмова від спадщини - одностороння угода. Тому і недійсною вона може бути визнана на загальних під-ставах в порядку цивільного судочинства.


Висновки

Говорячи про спадкові права зазначимо, що елементи юридичного складу виникнення спадкових прав можуть бути і заперечними. Такими серед наведених є, наприклад, юридичні факти відсутності спадкоємців попередньої черги для закликання до спадкування спадкоємців наступної черги, відсутності в живих на час відкриття спадщини того з батьків, хто був би спадкоємцем, для закликання до спадкування його нащадків. Для спадкоємців за законом в цілому таким є факт відсутності заповіту, яким би охоплювалося усе майно померлого, для усіх спадкоємців - фізичних осіб, незалежно від підстави спадкування, - утримання від вчинення діянь, спрямованих на позбавлення життя спадкодавця або спадкоємців (ст. 528 ЦК України), для переходу спадкового майна до держави як виморочного - відсутність спадкоємців за законом, якщо спадкодавцем заповідана лише частина майна або позбавлення їх права спадкування в силу норм закону або розпоряджень заповідача, відмови від спадщини або неприйняття її та ін.

У випадках, коли спадщина прийнята кількома спадкоємцями і не потребує нотаріального оформлення, виникає потреба у поділі спадкового майна. Поділ спадщини здійснюється за згодою спадкоємців, що прийняли спадщину, і оформляється угодою між ними, у якій зазначаються належні їм реальні частки у спадщині. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна є різною. При недосягненні згоди поділ здійснюється у судовому порядку відповідно до часток, належних кожному із спадкоємців. У останньому випадку поділ спадкового майна оформляється судовим рішенням (ст. 562 ЦК України, п. 124 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).


Список використаної літератури

1. Ариванюк Т. О., Бірюков І. А., Гопанчук В. С., Дзера О. В., Дзера І. О. Сімейне право України: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів / В.С. Гопанчук (ред.). — К. : Істина, 2002. — 304с.

2. Бірюков І. Цивільне право України. Загальна частина: загальні положення. Особисті немайнові права фіз. особи. Речове право. Спадкове право. Заг. положення про зобов'язання і договори:підручник / Іван Андрійович Бірюков (ред.), Юрій Олександрович Заіка (ред.). — 2-ге вид., змінене та доп. — К. : КНТ, 2008. — 478c.

3. Великанова М. Цивільне і сімейне право України: Навч.-метод. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2004. — 237с.

4. Заіка Ю. Право власності. Спадкове право: Навч. посіб.. — К. : Наукова думка, 2000. — 152с.

5. Заіка Ю. Спадкове право України: Навч. посібник. — К. : Істина, 2006. — 216с.

6. Мироненко В. Сімейне право України: підручник / Валентина Петрівна Мироненко (заг.ред.). — К. : "Правова єдність", всеукраїнська асоціація видавців, 2008. — 477с.

7. Нелін О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект: монографія. — К. : Видавець Вадим Карпенко, 2008. — 344c.

8. Фурса С. Спадкове право. Теорія та практика: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Атіка, 2002. — 496с.

9. Ярема А. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 4 т.] / Академія суддів України — К. : "А.С.К.", 2004. — (Нормативні документи та коментарі). — Т. 3 : Договірні зобов'язання. Недоговірні зобов'язання. Спадкове право. — 927с.

загрузка...
Top