Солідарні засади у соціальному забезпеченні

Потреба у соціальному забезпечені з´явилась одночасно з виникненням людського суспільства. У будь-якому суспільстві, незалежно від економічного і політичного ладу, завжди є люди, які через природні, не залежні від них причини, не можуть власними зусиллями здобувати джерела до існування. У коло таких входять, насамперед, діти і люди похилого віку. Перші «ще», а другі «вже» непрацездатні. Крім того, людина в силу фізіологічних особливостей хворіє. А тому особи, які втратили здатність працювати тимчасово або постійно у зв´язку з розладнанням здоров´я, також поповнюють лави непрацездатних. В кожному суспільстві є люди, котрі від народження до старості не можуть самостійно забезпечити своє існування. Ті, хто не мають можливості займатись підприємницькою діяльністю, інваліди, багатодітні сім´ї, потрапляють у важке матеріальне становище, непрацездатні потребують догляду й лікування.

По мірі розвитку суспільства і ускладнення соціальних зв´язків до причин потреби людини у соціальній допомозі додаються також ті, які обумовлені характером пануючих у суспільстві економічних відносин, що породжують безробіття, інфляцію, бідність тощо[1].

Демократичне суспільство не може залишити таких людей напризволяще, а тому створює державну систему їх забезпечення матеріальними благами та різними пільгами за свій рахунок. В цьому саме і полягає людяність, солідарність і гуманізм. Кожна людина повинна пам´ятати, що молодість не вічна — старість неминуча, кожний може опинитися у скрутному становищі і потребувати суспільної допомоги. Наведені питання вирішує право соціального забезпечення. Останнє у державно-організованому суспільстві -галузь сплетіння життєво важливих інтересів працюючих, відносин власності та розподілу, правових заходів та засобів їх регулювання, соціальної політики держави, а також соціально-економічних прав людини. Це також сфера відображення загальнолюдських цінностей[2].

Перехід до ринкової економіки, перебудова соціальних зв´язків у суспільстві призводять до розширення кола суспільних відносин, які належать до предмета права соціального забезпечення і підвищують його роль у системі галузей права. У зв´язку з цим особливу наукову актуальність набуває уточнення предмета зазначеної галузі права, виявлення критеріїв, які дозволяють відмежувати відношення з названого забезпечення від інших груп розподільчих та майнових відносин, схожих з ними за зовнішніми ознаками, дослідження особливостей заходів та засобів правового впливу на поведінку їх суб´єктів, обгрунтування принципів правового регулювання тощо[3].

У даній публікації хотілося б акцентувати увагу саме на принципі солідарності у соціальному питанні. Останні, які випливали із соціальних відносин, стояли перед суспільством протягом всього існування і поступово набували розвитку та розширення, коли було знищено рабство і коли одна людина перестала бути майном для іншої. Як у минулі часи, так і на сучасному етапі соціальне питання базується на ідеї солідарності, можливості охопити всі питання взаємодопомоги, запобігання соціально-негативним явищам та співробітництва. У організованому суспільстві надається значення взаємовідносинам між багатими та бідними, сильними і слабкими, здоровими та хворими, висуваються вимоги до життя на підґрунті мирної роботи. Суть соціального питання полягає у дослідженні всього того, що призводить до створення кращих та справедливих взаємовідносин між членами суспільства, утвердження соціальної справедливості, забезпечення матеріального й інтелектуального благополуччя людства. Розвиток будь-якого суспільства, утвердження ідей правосуддя, рівності і гуманності повинні відбуватись виключно на основі соціальних реформ.

Мета будь-якої соціальної реформи полягає у тому, щоб ліквідувати соціальну напругу, встановити злагоду в суспільстві, подолати соціальну несправедливість і створити законодавство, яке стимулюватиме прогрес і гарантуватиме забезпечення тим, хто його потребує.

Однією з особливостей соціального забезпечення є ідея солідарності, яка виникає з факту суспільного життя. Вона випливає з почуття взаємної відповідальності, яке поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління — минуле, теперішнє й майбутнє. Солідарність є основою будь-якого суспільства. Людина не здатна ні до чого без його допомоги. Вона є соціальною особистістю, створена, щоб жити у суспільстві. Кожна людина складає частину єдиного солідарного цілого. Ідеї солідаризму поширились у кінці XIX — початку XX ст. їх теоретичною засадою стали погляди Огюста Конта на суспільство як єдине ціле[4]. У ідеологічному аспекті ці погляди протистояли індивідуалізму і лібералізму, а також соціалізму (комунізму). Солідаризм це вчення про суспільство, яке встановлює солідарність різних соціальних груп та класів. Солідаризм протистоїть тоталітарним вченням класової і расової боротьби. На перше місце постає особистість, але вона може бути лише метою, а не засобом на протилежність індивідуалізму та лібералізму. Солідаризм підкреслює, що особистість не існує сама по собі. Своїми знаннями, культурою, взагалі своїм існуванням конкретна людина зобов´язана іншим. Людське «я» неможливо відділити від «ми», поєднання особистого «я» та загального «ми» - - підґрунтя будь-якого суспільства, будь-якої цивілізованої держави. Значний вклад у побудову політи-ко-правової концепції (на засадах ідей солідарності) зробив видатний правник, професор юридичного факультету в Бордо Леон Дюгі (1859—1928 pp.). Уже на початку XX ст. він запропонував ідею соціального права[5]. Дюгі зазначав, що кожна соціальна група виконує певну функцію. Саме цим обумовлена соціальна солідарність, заснована на взаємній залежності, яка поєднує між собою членів роду людського.

Мета держави — врахувати загальнонародні інтереси, загальну солідарність і взаємність громадян, а саме у задоволенні кожного справедливого інтересу кожного громадянина заінтересований не тільки він сам, а й всі громадяни. Це — інтерес загальний, народний, державний. Один за всіх і всі за одного. Кожний політичний рух зобов´язаний мати: програму всенародної справедливості, всенародної органічної рівноваги; програму загальнодержавних інтересів; програму по-надкласової солідарності; програму природних прав, яка враховує всі верстви і всі класи. Є солідарні інтереси як основа життя суспільства. Солідарність та загальний добробут пов´язує суспільство, відображає довіру людини до людини[6].

Теперішнє має свої корені у минулому. Будь-яке покоління перебуває у тісномузв язку з попереднім; від нього отримує якості як фізичні, так і моральні, свою здатність, економічне становище, свою мову, філософію, науку. Теперішнє дає спадщину майбутньому на підставі того, що отримало від минулого. Діти будуть зобов´язані умовами свого існування тому моральному і матеріальному спадку, яке їм залишають батьки. Суспільство складається з одних і тих же людей, котрі постійно оновлюються, в ньому встановлюється ідея взаємної відповідальності у соціальних явищах.

Доктрина солідарності є безперервним зв´язком між наслідком і причинами у просторі і часі та поєднується з теорією суспільного договору (її розвивали Ж-Ж. Русо, Огюст Конт, Герберт Спенсер тощо). Саме ця доктрина нагадує, що ми народжені не знищувати одне одного або шкодити одне одному, а, навпаки, щоб жити разом. Вона вказує: розвиток будь-якої особистості може бути за умови постійного співробітництва. Завдяки солідарності людина отримує соціальне забезпечення у разі необхідності за правом, а не через милість чи благодійність[7].

Соціальне законодавство необхідно реформувати з урахуванням солідарних засад. Однією з важливих гарантій реалізації права на соціальне забезпечення є загальнообов´язкове державне соціальне страхування, яке встановлює гарантії захисту прав й інтересів громадян, котрі мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту. Вони містять право на забезпечення їх у разі хвороби, постійної або тимчасової втрати працездатності, необхідності догляду за неповнолітньою дитиною чи дитиною-інвалідом, хворим членом сім´ї тощо. Принципи та правові, фінансові й організаційні засади названого страхування визначені у Основах законодавства України про загальнообов´язкове державне соціальне страхування, а також у відповідних законах з різних видів страхування. Залежно від страхового випадку передбачено такі його види: пенсійне страхування; страхування у зв´язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням і похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття. Серед низки принципів, зазначених у вказаних Основах (а також у законах з окремих видів соціального страхування), акцентується увага на таких -солідарність та субсидування. Це означає, що у медичному страхуванні здоровий платить за хворого, працездатний утримує непрацездатного, у соціальному -від безробіття працюючий і суспільство в цілому підтримують безробітного. У пенсійному страхуванні діє «договір поколінь» — сучасні платники страхових внесків фінансують нинішніх пенсіонерів. На міжнародному рівні також ставляться завдання і цілі щодо запровадження солідарних засад у соціальному забезпеченні, яке повинно здійнюватись на підставі загальнонаціональної солідарності і справедливого розподілу доходів, підвищення людської гідності й соціальної справедливості. У 1995 р. прийнята спеціальна Декларація принципів терпимості». У ній наголошується на необхідності застосування принципу солідарності у соціальному забезпеченні[8].

Використана література:

1. З а х а р о в М.Л., Тучкова Э.Г. Право социального обеспечения России. — М., 2001. — С. 1-3.

2. Иванова Р.И., Орловский Ю.П. Трудовое право и право социального обеспечения на путях перестройки. — М., 1989. — С. 117.

3. Пронина Л.И. Проблемы развития социального обеспечения. — М., 1992. — С. 4.

4. О. К о н т. Дух позитивизма философии (слово о положительном мышлении). — С-Пб., 1910. - С. 26-45.

5. ЛеонъДюги. Соціальнеє право, индивидуальное право и преобразованіе государства (Лекции, прочитныя въ!903 г. въ Высшей школе Соціальньїх наук в Париже). — М., 1909. — Издание Н.Н.Клокова; ЛеонъДюги. Общество, личность и государство. — С-Пб., 1908. — Издательство «Вестник знанія»; ЛеонъДюги. — Государство, объективное право и положительный закон. — С-Пб., 1901. — Издательство «Вестник знанія».

6. И л ь и н И.А. Путь к очевидности. — М., 1993. — С. 247—288.

7. Густав Ле Бон. Психология социализма. — Харьков, 1997. — С. 395—397.

8. Международные документы. — М., 1997. — С. 150—161.

загрузка...
Top