Шляхи і методи роздержавлення та приватизації в Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти процесу приватизації та його складові.

Розділ 2. Організаційні аспекти приватизації підприємства та основні форми роздержавлення.

Розділ 3. Вдосконалення процесу приватизації та врахування досвіду зарубіжних країн.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Приватизація - це процес, який не можна однозначно трактувати. В широкому значенні приватизація як один з аспектів загальної політики дерегулювання економіки означає уповільнення темпів розширення або навіть скорочення державного сектора, що зумовить збільшення вкладу приватного сектора в господарський розвиток. Це комплексне явище обумовлене зміною політико-економічних умов, посиленням впливу ринкових сил.

Науковий аналіз повинен дати відповідь на чималу кількість запитань, які мають принципове значення, а саме: чому необхідні корінні зміни форм власності шляхом її роздержавлення та приватизації; чому державна форма власності на засоби виробництва стала менш ефективною; яким чином приватизація буде впливати на зростання економічної та соціальної ефективності виробництва та ін.

Проблемам докорінної перебудови економічних відносин шляхом роздержавлення та приватизації присвячено значну кількість сучасних наукових досліджень, де аналізуються та оцінюються підсумки ринкового реформування в Україні, можливості й доцільність використання закордонного досвіду для ефективної приватизації підприємств. Це роботи Муллей М., Хойєра В., В.Гриньової, В.Ланового, І.Лукінова, Г.Одінцової, П.Перерви, М.Хохлова, М.Чумаченка та ін.

Актуальність теми. Хід економічних реформ в Україні демонструє тісний взаємозв'язок між зміною господарського механізму та зміною форм власності. Трансформація централізованого управління економікою в напрямку формування ринкових відносин передбачає проведення істотних соціально-економічних перетворень. До найважливіших серед них безперечно належить зміна відносин власності через розвиток процесів роздержавлення та приватизації. Ці поняття сьогодні є ключовими в колишніх соціалістичних країнах.

Зміни, що відбуваються, вимагають глибокого теоретичного осмислення, актуальність якого буде зростати в міру подальшого просування суверенних держав шляхом оновлення своєї економічної структури та методів господарювання.

Політика приватизації базується на ідеї, згідно з якою організація господарського життя відповідно до законів ринку, рівноправної конкуренції та комерціалізації виробництва більш ефективна, ніж на засадах адміністративних обмежень та регламентацій. Ринок у даному випадку розглядається як джерело соціально-економічного прогресу в тій мірі, в якій він сприяє конкуренції, виробництву якісних матеріальних благ та послуг для широких верств населення.

Теоретичним обґрунтуванням необхідності курсу на приватизацію стала функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка потіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи - дослідження теоретичних проблем приватизації та розробка на цій основі методичних рекомендацій і практичних пропозицій, які спрямовані на вдосконалення механізму приватизації промислових підприємств України. Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішено такі задачі:

  • визначено поняття "приватизація", "об'єкт приватизації", "суб'єкт приватизації", які адекватні українським умовам;
  • уточнено поняття "приватизація" як процесу переходу від державної власності до приватної (в умовах України) на основі виявлення рушійних сил процесу, визначено необхідні умови його протікання;
  • досліджено причини і необхідність роздержавлення власності в країні, організаційні та процедурні методи приватизації підприємств на основі узагальнення вітчизняних та закордонних розробок і досвіду;
  • наведено порівняльний аналіз процесів приватизації в різних країнах, визначено тенденції приватизації в Україні;
  • розкрито відносини власності, що характерні для різних типів акціонерних товариств, реалізація яких дозволяє зменшити суперечність економічних інтересів суб'єктів;
  • виявлено різні моделі організації відносин власності, які виникають на підприємствах, що були приватизовані, та чинники їхнього розвитку;
  • розкрито економічні умови розвитку промислово-фінансових груп в Україні, досліджено перспективи їхнього розвитку.

Предмет і об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є процес роздержавлення і приватизації власності в Україні, форми та методи приватизації державних і муніципальних підприємств. Предмет дослідження - економічні та організаційно-економічні відносини, що створюються у процесі роздержавлення і приватизації власності в країні.

Загальна методика дослідження. Теоретичну і методологічну основу проведення дослідження складають системний підхід до аналізу економічних явищ, загальнонаукові методи, аналіз та синтез категорій і явищ, роботи закордонних і вітчизняних учених-економістів, Конституція України, закони України та постанови Кабінету Міністрів, а також результати наукових досліджень, які виконані безпосередньо за участю автора в Харківському державному економічному університеті. Для вирішення поставлених задач у процесі дослідження застосовувалися методи техніко-економічних розрахунків, економіко-статистичний аналіз.

Інформаційною базою дослідженняє статистичні збірники з народного господарства України, Харківської області, вітчизняні та закордонні публікації з питань роздержавлення і приватизації.

Наукова новизна одержаних результатівполягає в такому:

  • систематизовано чинники регулювання економіки, визначено значимість роздержавлення та приватизації при формуванні ринкових відносин;
  • проаналізовано й узагальнено прийняті у світовій практиці елементи й принципи механізмів приватизації, деякі з них рекомендовано враховувати для розвитку системи приватизації в Україні;
  • уточнено необхідні економічні умови, які сприяють роздержавленню та розвитку приватизації власності; визначено цілі, обґрунтовано критерії та систематизовано чинники, за якими підприємства можуть бути приватизовані; висвітлено взаємозв'язок між суб'єктами приватизації;
  • запропоновано методичні розробки до вибору форм і методів приватизації, в основі яких лежить індивідуалізація та орієнтація на економічну ефективність;
  • розроблено методичні рекомендації щодо вибору стратегій підприємств, які дозволяють отримати максимальний прибуток в умовах невизначеності;
  • обґрунтовано необхідність розвитку промислово-фінансових груп в Україні на підставі узагальнення зарубіжного досвіду; з'ясовано позитивні та негативні сторони Закону України "Про промислово-фінансові групи".

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти процесу приватизації та його складові

Українська економіка в 1999—2006 роках засвідчує чіткі ознаки відродження. Вона рухається вперед, однак, на жаль, темпи її розвитку не відрізняються стабільністю. Зростання має стати незворотним, але як цього досягти? Багато хто із спеціалістів пропонує свої підходи до розв'язання цієї проблеми, які зводяться до необхідності широкомасштабної трансформації державної власності через приватизаційну реформу, мета котрої полягає у створенні засад для ринкової економіки на основі приватної власності.

Для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання вкрай гостро постає питання підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичною економічною теорією держава — неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки. Завдяки формуванню конкурентного середовища приватизація дає змогу створити умови для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного підприємництва, є запорукою комплексних структурних зрушень в економіці держави, впливає на наповнення державного бюджету, на розвиток ринкової інфраструктури, визначає державну інвестиційну політику.

Приватизаційний процес розпочався в Україні 1992 року й характеризується неоднорідністю темпів проходження, що пов'язано з певними труднощами. Однак проблеми у проведенні справжньої ринкової реформи виникли ще тоді, коли Україна була у складі Радянського Союзу.

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Накопичений світовий досвід приватизації неможливо застосовувати без серйозних доробок при передачі вітчизняних підприємств у приватну власність через ряд особливостей. Основне протиріччя приватизації у постсоціалістичних країнах пов'язане з тим, що вона розглядається як продаж підприємств, якими ніхто не володіє, та вартості яких ніхто не знає, покупцям, у яких немає грошей. Крім цього, розвиток приватизації державної власності в Україні повинен подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність відповідної інфраструктури. Необхідність розв'язання цих проблем, наявність низки невирішених науково-практичних питань приватизації промислових підприємств визначили вибір теми дисертації, її характер та основні напрямки дослідження[11, c. 18-20].

Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.

Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна:

  • забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;
  • охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;
  • використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;
  • залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;
  • здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:

  • продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;
  • викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;
  • продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;
  • продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;
  • продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій;

викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що створені працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;

продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право сплатити за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості[3, c. 10-13].

Однак значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету; майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї; наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.

Державний сектор економіки має місце в усіх країнах. Значне місце в економіці він займає як у нових індустріальних країнах (Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані, Гонконгу), так і в старих (Швеції, Голландії, Данії, Португалії). Традиційно високою є питома вага цього сектору в національній економіці Франції - 33%, Австрії - 37%, Італії - понад 40%.

Отже, сьогодні в Україні відбуваються істотні перетворення у відносинах власності.

Роздержавлення - досить складний процес як у плані шляхів та способів, так і в плані соціально-економічного змісту. Основним результатом роздержавлення має стати зміна економічних функцій та ролі держави в напрямку їхньої націоналізації. Роздержавлення усуває монополію та економічний диктат держави, тому що остання перестає бути єдиним власником. Проте економічна роль держави як одного з власників та як сили, що встановлює законодавчі норми діяльності для всіх власників, залишається значною.

Роздержавлення в економічному плані виступає як процес, спрямований і на обмеження державного впливу на економічні процеси, і на створення недержавного сектора з різноманітними формами власності та відповідними типами господарювання, з чого випливає перетворення самого державного господарства та звуження сфери державного підприємництва. Процес роздержавлення пов'язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки, а також складовими частинами цих процесів - децентралізацією управління, орендою, корпоратизацією (акціонуванням), комерціалізацією, персоніфікацією власності. Враховуючи стан відносин власності, ступінь незалежності кожної окремої людини від результатів й засобів виробництва, можна стверджувати, що на даному етапі саме приватизація є головним аспектом роздержавлення відносин власності за умови, що вона буде здійснюватись разом з роздержавленням інших сторін суспільних відносин. У Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" приватизація визначається як відчуження державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності на користь фізичних і юридичних осіб. Спільним для процесів роздержавлення та приватизації є те, що вони зумовлюють зміну майнових відносин, хоча і різною мірою, та мають на меті орієнтацію підприємств на прибуток, ринок і комерцію. Крім того, в процесі приватизації обов'язково змінюється суб'єкт права власності, здійснюється його конкретизація, а під час роздержавлення таке може і не відбуватися[9, c. 10-11].

Приватизація проводиться як в Україні, так і в країнах з ринковою економікою.

Основні задачі й особливості приватизації в розвинутих країнах наведені у табл. 1

Узагальнення закордонного досвіду приватизації свідчить про те, що трансформація відносин власності об'єктивно обумовлена потребами раціонального господарювання, необхідністю формування механізму регулювання економіки, який базується на ринкових умовах.

В роботі зазначається, що, розробляючи національну концепцію роздержавлення та приватизації, слід дуже уважно поставитись до вже накопиченого в даній області досвіду держав, які раніше за Україну ступили на цей шлях. Ідея приватизації була запозичена з господарського досвіду Західної Європи, саме тому має сенс більш докладно зупинитись на існуючих підходах до даної проблеми з точки зору методології її дослідження й практичного вирішення.

Головна причина, яка виключає примітивне копіювання східноєвропейськими державами досвіду капіталістичних країн, - принципово різні стартові умови приватизації. В економічній історії західних країн не було таких випадків, коли вся власність у найкоротші терміни перетворювалась із суспільної або державної в приватну. Процес розподілу власності та формування класу сучасних власників на Заході налічує декілька століть.

Проте немає такої країни, де б цей процес проходив відповідно до якогось організаційного плану та в стислий історичний строк[16, c. 17-19].

Узагальнення світового досвіду роздержавлення та приватизації свідчить, по-перше, що державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування та різного роду пільги. По-друге, роздержавлення і приватизація з усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією та реприватизацією. Тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, приватизація і роздержавлення здійснюються не лише з метою підвищення ефективності виробництва, а як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві.

Отже, приватизацію та роздержавлення слід здійснювати, прогнозуючи та враховуючи як її економічні, так і соціальні наслідки.

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

  • удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;
  • розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;
  • посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;
  • активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого - підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість - забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[8, c. 119-123].

Розділ 2. Організаційні аспекти приватизації підприємства та основні форми роздержавлення

Однак, незважаючи на позитивні особливості, що притаманні нинішньому процесу приватизації, існує ряд факторів, що призводять до сповільнення процесу реформування відносин власності, серед яких найнегативнішими є:

— існування певного лобі серед груп суспільства, які стали власниками в процесі безконтрольного привласнення державного майна і хочуть зберегти цю власність;

— переділ власності з кожним приходом нових людей до влади і, як наслідок, ставлення до влади як до способу збагачення за рахунок перерозподілу і привласнення державного майна;

— зниження інтересу інвесторів, особливо іноземних, до української приватизації внаслідок непоодиноких випадків затягування державою термінів виконання взятих на себе зобов'язань під час попереднього продажу об'єктів, що приватизуються;

— не визначений до цього часу статус державних підприємств, що не дає змоги активно проводити процеси роздержавлення. Наприклад, досить важка ситуація виникла в цукровій промисловості через невизначеність державного статусу цукрових заводів, досить довго обговорювалося питання щодо їх приватизації чи доцільності збереження у державній власності. В результаті заводи не мали інвестицій протягом тривалого часу (до 2 років), що призвело до порушення проти них 23 справ про банкрутство в арбітражних судах;

— відсутність необхідних змін до приватизаційного законодавства внаслідок неприйняття попереднім складом Верховної Ради України низки необхідних законопроектів;

— існування значних перепон для міжнародного визнання української економіки ринковою і здобуття гідного місця у глобальному процесі спеціалізації національної економіки й міжнародного поділу праці;

— негативні явища, притаманні вітчизняній економіці.

Однією з умов успішного та безконфліктного здійснення реформації власності в країні повинна бути свобода вибору організаційно-правових форм підприємництва. В Україні головними формами приватизації є: викуп об'єктів товариством покупців; викуп за альтернативним планом; викуп держмайна, зданого в оренду; продаж на аукціоні; продаж на некомерційному конкурсі; продаж на комерційному конкурсі; передача об'єктів безкоштовно трудовим колективам; продаж акцій відкритих акціонерних товариств[17, c. 54-58].

Кожна з названих організаційно-економічних форм має як свої переваги, так і недоліки, свою сферу використання, які залежать від рівня розвитку підприємства, ефективності його функціонування; від стану основних засобів, матеріально-технічної бази й соціальної інфраструктури, психологічного клімату в колективі, його волі й напрямку діяльності; від наявності потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) - членів трудового колективу, від співвідношення сил формальної та неформальної влади тощо.

Однією з причин млявої приватизації є проблема участі іноземних інвесторів, яка стримується через те, що практично всі стратегічні об'єкти підконтрольні фінансово-політичним групам. Ці групи, крім того, що заважають конкурентній боротьбі за право володіння об'єктами, які підлягають приватизації, самі не хочуть платити за підприємства, котрі й так їм підконтрольні. Тому, незважаючи на вдосконалення механізмів приватизації, розвиток необхідної інфраструктури й розробку законодавчої бази, існує явище "тіньової приватизації".

Останніми роками спостерігається зростання кількості збиткових підприємств, пакети акцій яких були запропоновані для продажу. Характерно, що з року в рік показники діяльності на цих підприємствах лише погіршуються, зростають дебіторська й кредиторська заборгованості, стан оновлення засобів виробництва на цих підприємствах гірший, ніж у цілому по Україні.

Економічною основою виконання державою своїх функцій є державний сектор, який звичайно ототожнюють із сукупністю форм безпосередньої участі держави у виробництві, розподілі, обміні. Наприклад, бюджет, як частина державного сектору в сфері розподілу, необхідний для перерозподілу доходів, фінансування випуску суспільних товарів, стимулювання науково-технічного прогресу, забезпечення збереження навколишнього середовища тощо. Беручи на себе надмірні функції, держава викликає штучне зростання державного сектору[22, c. 9].

Розглянемо стан державного підприємства в ринковій економіці. Навіть наділене значними правами і відповідальністю, воно ніколи не зможе бути повністю незалежним від держави. В господарській діяльності державного підприємства завжди присутні як ринкові, так і ті, що йдуть від держави, неринкові фактори, котрі спричиняють політизацію, є доволі мінливими, залежать від амбіцій політиків, які прагнуть до переобрання, курсу уряду, розпоряджень міністерств, які прагнуть збільшити надходження до бюджету тощо. Тому державні підприємства первісно опиняються у складній, невизначеній ситуації, передбачити яку важче, ніж ринкову кон'юнктуру. Тим самим державне підприємство свідомо стає в невигідне становище у порівнянні з конкурентами приватного сектору економіки.

Зазначимо, що підприємства державного сектору вступають у ринкову конкуренцію серйозно ослабленими, тому що вони розраховують не стільки на себе, скільки на особливе відношення держави - у вигляді дотацій, які спасають від зруйнування, податкових пільг, списання або продовження кредитної заборгованості, гарантованого збуту в межах державного замовлення і так далі. У державних підприємств немає зобов'язань перед акціонерами, їм не загрожує банкрутство. Все це негативно відбивається на витратах і цінах, освоєнні нових технологій, рівні організації виробництва, якості управління та інших параметрах господарської діяльності.

Коли в економіці надто багато державних підприємств, то їхні працівники стають першими жертвами урядової політики, спрямованої на подолання надзвичайних економічних ситуацій. їм загрожує заморожування заробітної плати, обмеження прав у конфліктах з адміністрацією, включаючи заборону на страйки, адміністративне вилучення частини прибутку і багато іншого. Тому приватизація, яка проводилась у 80-ті pp. XX ст. в розвинених країнах, не викликала протестів основної маси службовців, котрі вважали, що, ставши співвласниками власних підприємств, вони зуміють вповні скористатись перевагами сучасного ринкового господарства.

В Україні на першому етапі приватизації оренда майна була єдиним способом для підприємств, щоб уникнути прямого директивного управління міністерств та відомств. Але серед серйозних недоліків цієї форми слід виділити тенденцію до здійснення оновлення виробничого апарату лише за рахунок власних коштів, без використання амортизаційних відрахувань, які належать державі.

Найбільш універсальною формою роздержавлення є акціонування. Акціонування формує підприємства, які за своїми масштабами альтернативні державним; воно спрямовано на демонополізацію і в той же час на збереження крупних підприємств, а не на їхнє руйнування. Акціонерна форма задовольняє інтереси будь-яких власників - як виробників, так і постачальників. Купуючи акції, робітники стають власниками акціонерних підприємств. їхній економічний інтерес полягає в тому, що крім заробітної плати вони отримують ще й дивіденди по акціях[20, c. 6-9].

У роботі показано, що серйозним недоліком у проведенні приватизації є те, що конкурентні способи приватизації, тобто продаж на аукціонах, реалізація за комерційними цінами і викуп на основі конкурсу не зайняли належного місця серед інших способів приватизації, хоча саме вони сприяють пошуку конкурентного власника та стратегічного інвестора. На перших етапах приватизації в Україні процес реформування власності майна підприємств, організацій, установ здійснювався шляхом викупу державного майна згідно з альтернативним планом та викупу майна державних підприємств, зданого в оренду. Більше половини роздержавлених об'єктів змінили форму власності саме із застосуванням цього способу.

В результаті аналізу особливостей процесів реформування власності в Україні, їх загальної економічної результативності та соціальних наслідків можна стверджувати, що сформований недержавний сектор економіки й досі не має суттєвого впливу на соціально-економічний розвиток, ефективність праці та життєвий рівень населення. Основна причина такого становища - низька ефективність господарської діяльності приватизованих підприємств, що обумовлено законодавчою організаційною та політичною невирішеністю проблем власності в Україні; фінансово-економічною кризою в економіці країни; слабкими позиціями приватної власності й національного капіталу; впливом тіньового сектора, криміналізацією процесів приватизації тощо.

Кінцеві результати приватизації в значній мірі залежать від раціонально діючого механізму підготовки підприємств до даного процесу, а також від ефективного управління у постприватизаційний період. У зв'язку з переходом до ринкової економіки радикально змінюються задачі і характер управлінської діяльності підприємств. На перший план виходять такі цілі: максимізація прибутку та збільшення в інтересах власників ринкової вартості підприємства. Оцінка реальних вимог ринку й власних (наявних і потенційних) можливостей, орієнтація на ринковий попит - головне в розробці стратегії підприємства та створенні організаційних механізмів, які її створюють. В цих умовах, на думку автора, у приватизованого підприємства з'являється можливість використання декількох стратегій для досягнення своїх цілей: стратегія стійкості, стратегія оновлення, стратегія маневрування і, нарешті, стратегія гнучкості[1, c. 28-31].

Чинниками процесу приватизації є економічні інтереси соціальних верств, груп та суб'єктів господарювання, які беруть участь у цьому процесі. В роботі як головні виділено чинники, які впливають на весь процес приватизації в цілому, а також створено схему, що визначає взаємозв'язок між суб'єктами приватизації, її чинниками і цілями (рис.1).

Обґрунтовуючи дану класифікацію, автор вважає за необхідне розглянути чинники, які визначають процес приватизації у зв'язку з соціальними групами. Ця необхідність обумовлена тим, що ступінь впливу кожного чинника на процес приватизації залежить від пріоритетності інтересів суспільних груп, які є їхніми носіями.

Ефективність реалізації цілей, які поставлені суспільними групами, що беруть участь у процесі приватизації, залежить від дотримування певних умов. Дійсно, якщо держава в цілях поповнення бюджету схоче продати підприємство, яке є його власністю, за максимально високою ціною, то обов'язковою умовою цього, очевидно, повинна бути наявність достатньої маси вільних інвестиційних ресурсів.

З іншого боку, продаж об'єктів державної власності за високими цінами практично повністю відштовхне від участі у процесі приватизації населення країни, що, в свою чергу, спричинить зростання соціальної напруги.

Таким чином, умова - це більш пасивний елемент в порівнянні з чинником, який не впливає безпосередньо на процес, що розглядається, а визначає його. Тобто під умовами приватизації слід розуміти наявність всіх ресурсів і механізмів, які необхідні для досягнення цілей приватизації. На основі вищезазначеного в роботі пропонується класифікація умов проведення приватизації з виділенням в їхньому складі організаційних, правових, економічних і соціальних умов (рис. 2).

Уникнути негативних явищ, які супроводжують процес приватизації в Україні, дозволить створення розвинутої інфраструктури, тобто взаємопов'язаного комплексу державних і приватних установ, які необхідні для вирішення проблем, що виникають у ході перетворень відносин власності. При цьому, на мою думку, інфраструктура приватизації повинна дозволити узгодити інтереси всіх учасників процесу роздержавлення власності.

Від розв'язання вищезазначених проблем приватизації стратегічно важливих об'єктів залежатиме подальший розвиток процесу трансформації державної власності. Очевидно, що приватизація в Україні як соціально-економічне явище відбуватиметься ще не один рік і не втратить своєї актуальності навіть після повного завершення передачі державного майна у приватну власність. Адже відносини власності у суспільстві також явище соціально-політичне, і залежно від того, які політичні сили прийдуть до влади, по-різному оцінюватимуться і наслідки та обсяги приватизаційних реформ.

Однак, якщо у процесі роздержавлення приватизовані підприємства підвищать основні показники діяльності, зросте продуктивність праці й загальний добробут населення, зменшиться соціальне напруження, то навряд чи противники приватизаційних реформ матимуть аргументи щодо критики цього історичного процесу зміни відносин власності[14, c. 18].

Розділ 3. Вдосконалення процесу приватизації та врахування досвіду зарубіжних країн

У різних країнах роздержавлення породжує різні проблеми. Там, де існує ефективна ринкова економіка, роздержавлення багато в чому зводиться до звуження сфери державного підприємництва. В Україні доведеться провести не лише широкомасштабне роздержавлення виробництва, зберігши зону державної природної монополії [9, c. 13], але й здійснити глибинні зміни у відносинах обміну та розподілу. Державна торгівля несумісна з ринком, і можна очікувати, що саме тут роздержавлення піде швидше за все. Роздержавлення сфери розподілу, ліквідуючи сферу натурального розподілу ресурсів, призведе до зростання ролі держави в перерозподілі доходів через механізми центрального і місцевих бюджетів. Упродовж часу бюджетна процедура, що пов'язує оподаткування с державними витратами, стане основним способом перерозподілу доходів, оскільки буде неможливе адміністративне маніпулювання цінами і податками.

Досвід, нагромаджений в останні роки розвиненими країнами, засвідчує, що роздержавлення не тотожне відходу держави від економіки. Так, звуження сфери державного підприємництва супроводжується розвитком податкових, кредитно-грошових та інших методів державного регулювання. Сучасне ринкове господарство залишається регульованим: держава змінює лише форми своєї діяльності, намагаючись ліпше пристосуватись до вимог ринку [7, c. 41].

У цілому світовий досвід приватизації стратегічно важливих об'єктів виробив три основних етапи підготовки:

— комерціалізація діяльності суб'єктів природних монополій і суміжних ринків;

— корпоратизація підприємств через акціонування;

— приватизація суб'єктів природних монополій і суміжних ринків стратегічними інвесторами.

Процес передприватизаційної підготовки вітчизняних підприємств привів до масової корпоратизації та акціонування державних підприємств. Однак досвід управління такими підприємствами довів недостатність нормативної бази у цій сфері, а також відсутність чіткого й стабільного адміністративного підходу. Базовим законом, який регулює діяльність акціонерних товариств в Україні, є Закон "Про господарські товариства", в якому 26 статей регулюють діяльність акціонерних товариств і тільки 1 стаття — наглядової ради товариства. Це надзвичайно мало для таких складних корпоративних взаємовідносин між державою та іншими приватними власниками об'єктів. Неефективність державного корпоративного управління пов'язана з тим, що протягом останніх двох років неодноразово змінювалися органи управління, насамперед у наглядових радах. Дуже часто рівень кваліфікації цих наглядових рад недостатній для управління справами підприємства та прийняття виважених господарських рішень. Негативний вплив цього явища посилюється ще й тим, що члени наглядових рад не відповідають за рішення, які вони ухвалюють. По суті, залишається незмінним принцип колишньої адміністративної системи управління: рішення приймає апаратний працівник, який ні за що не відповідає і перебуває практично поза контролем.

Досі так і не вироблено спільної думки щодо доцільності приватизації природних монополій. Однак світовий досвід приватизації таких природних монополій переконує, що найефективнішою є приватизація підприємств саме у галузях електроенергетики і телекомунікацій[5, c. 14-15].

Доволі виразно виявляється тенденція до ідеологізації роздержавлення, стає неістотним, які політичні сили його проводять: соціал-демократи, котрі обстоюють розширення державного сектору, або праві партії, що турбуються про свободу приватного підприємництва. Так, денаціоналізацію однієї з найбільших у Великій Британії нафтової компанії «Брітіш петролеум» здійснили не консерватори, а лейбористи, які знаходились при владі в середині 70-х pp. XX століття. В Швеції після відходу соціал-демократів консерватори провадили політику розширення державного сектору, а в 1982 р. соціал-демократи, котрі перемогли на виборах, розпочали реалізацію програми поміркованої приватизації. У 90-ті pp. XX ст. денаціоналізація економіки Франції здійснювалась президентом-соціалістом, в Австрії - коаліційним урядом, котрий очолювали соціал-демократи. Як видно, в питаннях приватизації державної власності переважають не стільки ідеологічні, скільки прагматичні міркування, оцінки її економічної доцільності.

Що корисне може взяти з досвіду інших країн Україна? Наприклад, американська економіка за співвідношенням приватного і державного підприємництва є досить далекою від української економіки, посідаючи унікальне положення навіть у західному світі. В американській економіці, де, здавалося б, нічого приватизувати, знаходять острівки державної власності (в'язниці, послуги «швидкої медичної допомоги»), що підлягають передачі приватному бізнесу, але для української економіки це віддалена перспектива.

Значно ближче до вітчизняної дійсності те, що здійснюється в економіці Франції, Італії та інших західноєвропейських країн, досвід роздержавлення яких слід вивчати. В Іспанії, наприклад, держава володіла 100,0% акцій Національної телефонної компанії, здійснюючи повний контроль над номенклатурою наданих послуг, інвестиційними програмами, заробітною платою, цінами, тарифами, при цьому на частку компанії припадало 60,0% національного виробництва і продажу телекомунікаційного обладнання. Досвід приватизації Національної телефонної компанії був би корисним при приватизації аналогічних вітчизняних структур, таких, наприклад, як «Укртелеком».

Як випливає зі світового досвіду, добре себе зарекомендували щонайменш чотири способи роздержавлення:

1) приватизація власності, коли співвласниками колишньої державної власності можуть стати колективи підприємств, фізичні особі, банки, акціонерні товариства, кооперативи, закордонні фірми тощо. При цьому слід зазначити, що приватизація не обов'язково повинна бути стовідсотковою, не рідко економічно доцільно зберегти за державою частину акціонерного капіталу підприємств, які раніше належали йому;

2) лібералізація ринків, коли держава взяла курс на зниження або відміну бар'єрів, котрі перешкоджають доступу нових конкурентів, стимулює диверсифікацію виробництва і продажу, заохочує малий бізнес, що заповнює ринкові ніші, послаблює митні обмеження, які полегшують надходження імпортних товарів, - все це робить ринки більш вільними;

3) оздоровлення приватного сектору - мається на увазі поступова ліквідація неринкового середовища, в якому перебувають його підприємства: зменшення бюджетних надходжень, відмова від списання кредитної заборгованості, відміна податкових пільг, розповсюдження принципів управління і оцінок ефективності капіталовкладень, що існують у приватному бізнесі, і т. ін. Такі дії підвищують конкурентоспроможність державних підприємств, готуючи їх до роздержавлення. Якщо підприємство при формуванні своєї інвестиційної програми все менше покладається на бюджет і все більше звертається до ринку приватних капіталів, то воно, залишаючись державним у виробництві, поступово перестає бути таким у обігу;

4) створення змішаних підприємств, коли для стимулювання їхнього виникнення і розширення сфери діяльності використовують пільгове оподаткування, особливий режим кредитування, наприклад, кошти з програми приватизації спрямовують на підприємства, де частка держави в акціонерному капіталі нижча 100%[15, c. 29-30].

На практиці спостерігаються комбінації різних способів роздержавлення, проте головними вважаються приватизація і лібералізація ринків. Розглянемо їх детальніше.

При лібералізації ринків державне підприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з монопольного на конкурентний. Лібералізація ринків означає роздержавлення без приватизації. Припустимо, що якась державна монополія виробляє і продає 1000 одиниць певного продукту. Повністю контролюючи ринок, вона збирається збільшити виробництво і збут ще на 500 одиниць, що дозволяє збільшити ємність ринку. Якщо держава має твердий намір лібералізувати ринок, вона зобов'язана зробити так, щоб додаткові 500 одиниць були доставлені на ринок іншими виробниками. Частка державного підприємства становитиме 67% (1000:1500) нового обсягу продажу.

Інакше кажучи, лібералізація цін викликає два ефекти - демонополізацію і відносне зменшення сфери державного підприємництва. З цієї точки зору лібералізація є ефективнішою за приватизацію, яка нічого не змінює в структурі ринків. Очевидно, що споживачам байдуже, який саме монополіст — державний чи приватний — знижуватиме його добробут, пропонуючи товари низької якості за монопольно високою ціною.

Разом з тим, приватизація має свої переваги порівняно з лібералізацією.

По-перше, вона дає власності реального господаря, що дозволяє включити ринкові механізми.

По-друге, вона супроводжується значним зростанням пропозиції акцій державних підприємств, що приватизуються на фінансових ринках. Оскільки ринки сполучуються один з одним, відбувається загальне збільшення пропозиції, яке не пов'язане зі зростанням витрат, не тягне за собою розширення попиту. Навпаки, зростання пропозиції товару викликало б зростання витрат, зокрема заробітної плати, і підвищення попиту.

По-третє, приватизація має протиінфляційний ефект. Для споживача акції є кращими, ніж товари. Маючи акції, він цілком реально зможе розраховувати на дивіденд, на зростання свого доходу, а купівля товару такого не обіцяє. Акції завжди можна обернути на гроші, товар — не завжди. Переведення грошових доходів на придбання акцій знижує поточний попит на ринках товарів і послуг, що особливо важливо в інфляційних ситуаціях.

Відомо, що держава здійснює фінансову допомогу підприємствам державного сектору за рахунок засобів бюджету. По-четверте, приватизація істотно ослаблює фінансову напругу у видатковій частині бюджету. Зазначимо, що виручка від продажу державної власності також надходить до бюджету, збільшуючи його доходи. В цілому це гальмує інфляційний процес. Зрозуміло, що лібералізація ринків не може дати таких ефектів[13, c. 68-71].

Для того, щоб приватизація пройшла успішно, необхідне виконання низки умов.

Перша умова — існування суб'єктів державної власності, тобто закладів, які за законом мають право продавати або купувати акції державних підприємств. У країнах з економіками ринкового типу такими закладами є холдингові (власницькі) корпорації, що знаходяться під контролем законодавчої влади. Принципово важливо, що їхні права не можуть бути делеговані нікому. В усіх розвинених країнах відхилено право виконавчих органів, у першу чергу міністерств, розпоряджатись майном підконтрольних їм підприємств. В Україні мережа холдингових корпорацій лише формується.

Друга умова — існування розвиненої ринкової інфраструктури. Так, без фондової біржі канали оперативного міжгалузевого і міжрегіонального переміщення капіталів і ресурсів залишаться закритими, а приватизація не зможе реалізувати ринковий потенціал економіки. При цьому слід зазначити, якщо в ході приватизації людина отримала цінний папір, яким не може вільно розпорядитись, наприклад, продати на фондовій біржі, то фактично їй вручили свідоцтво на участь у розподілі прибутку, але він не став власником.

Третя умова — достатня ємність фінансових ринків, які повинні зуміти «переробити» масу акцій підприємств, що приватизуються. Звідси виходить, що потік акцій необхідно організувати так, щоб їхня пропозиція не вийшла за межі вірогідного обсягу попиту на акції колишніх державних підприємств. Інакше відбудеться падіння курсу акцій і підприємства продаватимуться за безцінь. Крім того, без фінансового ринку неможливо буде визначити реальні ринкові ціни майна, що приватизується.

Четверта умова - розподіл майна, яке приватизується. Було б помилкою вважати, що в розвинених країнах світу державні підприємства, які розпродаються, може купити будь-який бажаючий. У Франції, наприклад, діє доволі жорсткий регламент розподілу: 10% акцій таких підприємств призначаються в першу чергу і за зниженим курсом його працівникам; 50% - будь-яким французьким громадянам, підприємствам, банкам, фондам тощо; 25% — найкрупнішим фінансовим інститутам країни; 15% — іноземцям. У Німеччині держава залишає за собою 51% акцій фірм, що приватизуються, або 25,1%. За будь-яких обставин така доля акціонерного капіталу поставила державний орган, що ним володіє у становище кваліфікованої меншості, здатної впливати на прийняття рішень[18, c. 97-100].

Досвід закордонних країн свідчить, що перетворення підприємств на об'єкти колективної власності, збільшення їхньої частки в акціонерному капіталі приховує чималі економічні проблеми. Так, співвласники власності будуть будь-якою ціною утримувати свої робочі місця, а отже, гальмувати технологічні нововведення, будуть схильні спрямовувати кошти на збільшення заробітної плати, а не на оновлення виробничих фондів.

П'ята умова — оптимальний розподіл повноважень між центральними і місцевими органами державної влади, який виключав би блокування останніми національних програм приватизації. Показовим тут є приклад Німеччини, де державний сектор, відрізняючись регіональним різноманіттям, включає в себе федеральні, земельні, місцеві й інші типи державних підприємств, а також їхні комбінації. У цій країні програма приватизації гальмується через те, що наштовхується на протидію урядів земель, котрі не збираються розлучатись зі своєю власністю, не дивлячись на тиск федеральної влади. Досвід розв'язання таких конфліктних ситуацій становить інтерес для України. Це і буде відповіддю відомому вченому П. X. Кучерявенко на його побоювання щодо необґрунтованого роздержавлення крупних підприємств Харківського регіону [6, c. 49-50].

Шоста умова — створення правової основи приватизації. Зазначимо, що найбільші труднощі з роздержавленням виникали там, де в законах зафіксована обов'язкова належність тих або інших галузей державному сектору. Навпаки, англійське законодавство, яке не містить таких юридичних перешкод приватизації, допомагає уряду змінювати межу між державним і приватним підприємствами.

Скрізь, де держава намагалась дотримуватись зазначених вище умов, при-ватизація принесла відчутні результати: сприяла зміцненню механізму ринку, стала дієвим засобом антиінфляційної профілактики, поліпшила стан державних фінансів, зробила більш демократичними відносини власності й управління підприємствами. В Англії, наприклад, після приватизації відомої корпорації «Брітіш телеком» до числа її співвласників увійшли 2,25 млн. англійців, включаючи 96,0% зайнятих на самій «Брітіш телеком» [5, c. 15].

Вихід держави за окреслені максимальні межі робить необхідним роздержавлення економіки. Проблема є особливо актуальною для країн, які переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Світовий досвід засвідчує, що добре зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектору, створення змішаних підприємств. Однією з найважливіших переваг приватизації є антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідне виконання ряду умов. В умовах сучасної ринкової економіки приватизація державної власності не є самоціллю або втіленням ідеологічних симпатій чи антипатій. Здійснюючи приватизацію, держава прагне вмістити свою діяльність в окреслені ринком межі, домагаючись високої ефективності ринкового господарства[21, c. 12-13].

Висновки

Приватизація - один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність - це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов.

Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.

Оцінка співвідношення різних способів приватизації за галузями свідчить про перевагу в світі такого способу приватизації, як перетворення підприємств та організацій у відкриті акціонерні товариства. Саме тому ця форма одержала найбільше розповсюдження з розвитком крупного бізнесу, який важко, а іноді і неможливо вести на основі тільки приватних коштів підприємця. Акціонерна форма дозволяє залучити до одного підприємства капітали багатьох осіб, причому й тих, які самі не можуть через будь-які причини займатися підприємницькою діяльністю.

Приватизація, яка проводиться, орієнтована на окремі підприємства та їхні структурні підрозділи, сприяє розпаду раніше поєднаних виробничо-технологічних комплексів на окремі ланки, значна частина яких непридатна до самостійного виживання в умовах економічної кризи.

Список використаної літератури

1. Алімов О. Приватизація: стратегія завершального етапу //Економіст. - 2003. - № 8. - С.28-31

2. Ачкасов А. Є. Основні підходи до приватизації //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 9. - C. 3 - 6.

3. Ачкасов А. Є. Приватизація у перехідній економіці/ А. Є. Ачкасов //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 8. - C. 10 - 13.

4. Бойко О. Приватизація та роздержавлення в Україні доби перебудови, або "наша дивна революція"/ Олександр Бойко,; О. Бойко //Сучасність. - 2006. - № 10. - C. 61-69.

5. Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у майбутнє"/ //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 14-15

6. Бочан І. Фінансово-економічні особливості й механізми приватизації державних підприємств у Японії //Фінанси України. - 2001. - № 9. - C. 49-54

7. Гурнак В.Щодо приватизації та диверсифікації стратегічно важливих підприємств //Економіст. - 2006. - № 12. - C. 38-41.

8. Корецький М. Досвід реальної приватизації в зарубіжних країнах //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 119-128

9. Крищенко К. Роздержавлення власності в умовах України //Фінанси України. - 2003. - № 3. - С.10-21

10. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми законодавства, теорії та практики //Право України. - 2004. - № 5. - С.55-58.

11. Панченко Н. Г. Приватизація в ринковій економіці //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 18 - 20.

12. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у Великій Британії для України//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 4. - C. 14- 16.

13. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 2. - C. 66-89.

14. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в Україні //Українська інвестиційна газета. - 1997. - 8 травня. - C. 18

15. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його наслідки //Голос України. - 2003. - 12 березня. - C. 29-30

16. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 4. - С.17-21

17. Харченко Т. Приватизація як основа ринкового реформування економіки //Економіка АПК. - 2002. - № 5. - С.54-58

18. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в Україні //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 95-103

19. Чечетов М. Контроль у сфері приватизації //Економіка України. - 2005. - № 5. - C. 18-31

20. Чечетов М. Методологічні засади приватизації в Україні //Економіка України. - 2004. - № 12. - C. 4-18

21. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами //Економіка України. - 2005. - № 1. - C. 4-19

22. Чечетов М. Приватизація: новий етап відносин власності //Урядовий кур'єр. - 2004. - 30 вересня. - C. 9

загрузка...
Top