Шляхи і методи роздержавлення і приватизації в Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти приватизації.

1.1. Розуміння процесу приватизації та його складові.

1.2. Організаційні аспекти приватизації підприємства.

Розділ 2. Державне управління приватизацією у контексті трансформації відносин власності в Україні.

2.1. Історико-системний аналіз процесів приватизації державного майна в Україні.

2.2. Специфіка приватизації державного майна в зарубіжних країнах.

2.3. Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні.

Розділ 3. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Приватизація – це процес, який не можна однозначно трактувати. В широкому значенні приватизація як один з аспектів загальної політики дерегулювання економіки означає уповільнення темпів розширення або навіть скорочення державного сектора, що зумовить збільшення вкладу приватного сектора в господарський розвиток. Це комплексне явище обумовлене зміною політико-економічних умов, посиленням впливу ринкових сил.

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі .

Накопичений світовий досвід приватизації неможливо застосовувати без серйозних доробок при передачі вітчизняних підприємств у приватну власність через ряд особливостей. Основне протиріччя приватизації у постсоціалістичних країнах пов’язане з тим, що вона розглядається як продаж підприємств, якими ніхто не володіє, та вартості яких ніхто не знає, покупцям, у яких немає грошей. Крім цього, розвиток приватизації державної власності в Україні повинен подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність відповідної інфраструктури. Необхідність розв’язання цих проблем, наявність низки невирішених науково-практичних питань приватизації промислових підприємств визначили вибір теми дисертації, її характер та основні напрямки дослідження.

Науковий аналіз повинен дати відповідь на чималу кількість запитань, які мають принципове значення, а саме: чому необхідні корінні зміни форм власності шляхом її роздержавлення та приватизації; чому державна форма власності на засоби виробництва стала менш ефективною; яким чином приватизація буде впливати на зростання економічної та соціальної ефективності виробництва та ін.

Проблемам докорінної перебудови економічних відносин шляхом роздержавлення та приватизації присвячено значну кількість сучасних наукових досліджень, де аналізуються та оцінюються підсумки ринкового реформування в Україні, можливості й доцільність використання закордонного досвіду для ефективної приватизації підприємств. Це роботи Муллей М., Хойєра В., В.Гриньової, В.Ланового, І.Лукінова, Г.Одінцової, П.Перерви, М.Хохлова, М.Чумаченка та ін.

Зміни, що відбуваються, вимагають глибокого теоретичного осмислення, актуальність якого буде зростати в міру подальшого просування суверенних держав шляхом оновлення своєї економічної структури та методів господарювання.

Політика приватизації базується на ідеї, згідно з якою організація господарського життя відповідно до законів ринку, рівноправної конкуренції та комерціалізації виробництва більш ефективна, ніж на засадах адміністративних обмежень та регламентацій. Ринок у даному випадку розглядається як джерело соціально-економічного прогресу в тій мірі, в якій він сприяє конкуренції, виробництву якісних матеріальних благ та послуг для широких верств населення.

Теоретичним обґрунтуванням необхідності курсу на приватизацію стала функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка потіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше.

Мета і задачі дослідження.Мета роботи – дослідження теоретичних проблем приватизації та розробка на цій основі методичних рекомендацій і практичних пропозицій, які спрямовані на вдосконалення механізму приватизації підприємств України. Для досягнення поставленої мети в роботі вирішено такі задачі:

· визначено поняття “приватизація”, “об’єкт приватизації”, “суб’єкт приватизації”, які адекватні українським умовам;

· уточнено поняття “приватизація” як процесу переходу від державної власності до приватної (в умовах України) на основі виявлення рушійних сил процесу, визначено необхідні умови його протікання;

· досліджено причини і необхідність роздержавлення власності в країні, організаційні та процедурні методи приватизації підприємств на основі узагальнення вітчизняних та закордонних розробок і досвіду;

· наведено порівняльний аналіз процесів приватизації в різних країнах, визначено тенденції приватизації в Україні;

· розкрито відносини власності, що характерні для різних типів акціонерних товариств, реалізація яких дозволяє зменшити суперечність економічних інтересів суб’єктів;

· виявлено різні моделі організації відносин власності, які виникають на підприємствах, що були приватизовані, та чинники їхнього розвитку.

Предмет і об’єкт дослідження.Об’єктом дослідження є процес роздержавлення і приватизації власності в Україні, форми та методи приватизації державних і муніципальних підприємств. Предмет дослідження – економічні та організаційно-економічні відносини, що створюються у процесі роздержавлення і приватизації власності в країні.


Розділ 1.Теоретико-методологічні аспекти приватизації

1.1. Розуміння процесу приватизації та його складові

Роздержавлення – досить складний процес як у плані шляхів та способів, так і в плані соціально-економічного змісту. Основним результатом роздержавлення має стати зміна економічних функцій та ролі держави в напрямку їхньої націоналізації. Роздержавлення усуває монополію та економічний диктат держави, тому що остання перестає бути єдиним власником. Проте економічна роль держави як одного з власників та як сили, що встановлює законодавчі норми діяльності для всіх власників, залишається значною.

Роздержавлення в економічному плані виступає як процес, спрямований і на обмеження державного впливу на економічні процеси, і на створення недержавного сектора з різноманітними формами власності та відповідними типами господарювання, з чого випливає перетворення самого державного господарства та звуження сфери державного підприємництва. Процес роздержавлення пов’язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки, а також складовими частинами цих процесів – децентралізацією управління, орендою, корпоратизацією (акціонуванням), комерціалізацією, персоніфікацією власності. Враховуючи стан відносин власності, ступінь незалежності кожної окремої людини від результатів й засобів виробництва можна стверджувати, що на даному етапі саме приватизація є головним аспектом роздержавлення відносин власності за умови, що вона буде здійснюватись разом з роздержавленням інших сторін суспільних відносин.

У Законі України “Про приватизацію майна державних підприємств” приватизація визначається як відчуження державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності на користь фізичних і юридичних осіб. Спільним для процесів роздержавлення та приватизації є те, що вони зумовлюють зміну майнових відносин, хоча і різною мірою, та мають на меті орієнтацію підприємств на прибуток, ринок і комерцію. Крім того, в процесі приватизації обов’язково змінюється суб’єкт права власності, здійснюється його конкретизація, а під час роздержавлення таке може і не відбуватися.

Приватизація проводиться як в Україні, так і в країнах з ринковою економікою.

Основні задачі й особливості приватизації в розвинутих країнах наведені у табл.1[16, c. 17-19].

Узагальнення закордонного досвіду приватизації свідчить про те, що трансформація відносин власності об’єктивно обумовлена потребами раціонального господарювання, необхідністю формування механізму регулювання економіки, який базується на ринкових умовах.

Розробляючи національну концепцію роздержавлення та приватизації, слід дуже уважно поставитись до вже накопиченого в даній області досвіду держав, які раніше за Україну ступили нацей шлях. Ідея приватизації була запозичена з господарського досвіду Західної Європи, саме тому має сенс більш докладно зупинитись на існуючих підходах до даної проблеми з точки зору методології її дослідження й практичного вирішення.

Головна причина, яка виключає примітивне копіювання східно-європейськими державами досвіду капіталістичних країн, – принципово різні стартові умови приватизації. В економічній історії західних країн не було таких випадків, коли вся власність у найкоротші терміни перетворювалась із суспільної або державної в приватну. Процес розподілу власності та формування класу сучасних власників на Заході налічує декілька століть.

Проте немає такої країни, де б цей процес проходив відповідно до якогось організаційного плану та в стислий історичний строк[20, c. 4-6].

Узагальнення світового досвіду роздержавлення та приватизації свідчить, по-перше, що державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування та різного роду пільги. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією та реприватизацією. Тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, приватизація і роздержавлення здійснюються не лише з метою підвищення ефективності виробництва, а як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві.

Отже, приватизацію та роздержавлення слід здійснювати, прогнозуючи та враховуючи як її економічні, так і соціальні наслідки.

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов’язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого – підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість – забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[21, c. 6-7].

1.2. Організаційні аспекти приватизації підприємства

Однією з умов успішного та безконфліктного здійснення реформації власності в країні повинна бути свобода вибору організаційно-правових форм підприємництва. В Україні головними формами приватизації є: викуп об'єктів товариством покупців; викуп за альтернативним планом; викуп держмайна, зданого в оренду; продаж на аукціоні; продаж на некомерційному конкурсі; продаж на комерційному конкурсі; передача об’єктів безкоштовно трудовим колективам; продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

Кожна з названих організаційно-економічних форм має як свої переваги, так і недоліки, свою сферу використання, які залежать від рівня розвитку підприємства, ефективності його функціонування; від стану основних засобів, матеріально-технічної бази й соціальної інфраструктури, психологічного клімату в колективі, його волі й напрямку діяльності; від наявності потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) – членів трудового колективу, від співвідношення сил формальної та неформальної влади тощо.

В Україні на першому етапі приватизації оренда майна була єдиним способом для підприємств, щоб уникнути прямого директивного управління міністерств та відомств. Але серед серйозних недоліків цієї форми слід виділити тенденцію до здійснення оновлення виробничого апарату лише за рахунок власних коштів, без використання амортизаційних відрахувань, які належать державі.

Найбільш універсальною формою роздержавлення є акціонування. Акціонування формує підприємства, які за своїми масштабами альтернативні державним; воно спрямовано на демонополізацію і в той же час на збереження крупних підприємств, а не на їхнє руйнування. Акціонерна форма задовольняє інтереси будь-яких власників – як виробників, так і постачальників. Купуючи акції, робітники стають власниками акціонерних підприємств. Їхній економічний інтерес полягає в тому, що крім заробітної плати вони отримують ще й дивіденди по акціях[8, c. 120-122].

Серйозним недоліком у проведенні приватизації є те, що конкурентні способи приватизації, тобто продаж на аукціонах, реалізація за комерційними цінами і викуп на основі конкурсу не зайняли належного місця серед інших способів приватизації, хоча саме вони сприяють пошуку конкурентного власника та стратегічного інвестора. На перших етапах приватизації в Україні процес реформування власності майна підприємств, організацій, установ здійснювався шляхом викупу державного майна згідно з альтернативним планом та викупу майна державних підприємств, зданого в оренду. Більше половини роздержавлених об’єктів змінили форму власності саме із застосуванням цього способу.

В результаті аналізу особливостей процесів реформування власності в Україні, їх загальної економічної результативності та соціальних наслідків можна стверджувати, що сформований недержавний сектор економіки й досі не має суттєвого впливу на соціально-економічний розвиток, ефективність праці та життєвий рівень населення. Основна причина такого становища – низька ефективність господарської діяльності приватизованих підприємств, що обумовлено законодавчою організаційною та політичною невирішеністю проблем власності в Україні; фінансово-економічною кризою в економіці країни; слабкими позиціями приватної власності й національного капіталу; впливом тіньового сектора, криміналізацією процесів приватизації тощо.

Кінцеві результати приватизації в значній мірі залежать від раціонально діючого механізму підготовки підприємств до даного процесу, а також від ефективного управління у постприватизаційний період. У зв’язку з переходом до ринкової економіки радикально змінюються задачі і характер управлінської діяльності підприємств. На перший план виходять такі цілі: максимізація прибутку та збільшення в інтересах власників ринкової вартості підприємства. Оцінка реальних вимог ринку й власних (наявних і потенційних) можливостей, орієнтація на ринковий попит – головне в розробці стратегії підприємства та створенні організаційних механізмів, які її створюють. В цих умовах, на думку автора, у приватизованого підприємства з’являється можливість використання декількох стратегій для досягнення своїх цілей: стратегія стійкості, стратегія оновлення, стратегія маневрування і, нарешті, стратегія гнучкості.

Чинниками процесу приватизації є економічні інтереси соціальних верств, груп та суб’єктів господарювання, які беруть участь у цьому процесі. В роботі як головні виділено чинники, які впливають на весь процес приватизації в цілому, а також створено схему, що визначає взаємозв’язок між суб’єктами приватизації, її чинниками і цілями (рис.1)[14, c. 18].

Обґрунтовуючи дану класифікацію, автор вважає за необхідне розглянути чинники, які визначають процес приватизації у зв’язку з соціальними групами. Ця необхідність обумовлена тим, що ступінь впливу кожного чинника на процес приватизації залежить від пріоритетності інтересів суспільних груп, які є їхніми носіями[3, c. 10-11].

Ефективність реалізації цілей, які поставлені суспільними групами, що беруть участь у процесі приватизації, залежить від дотримування певних умов. Дійсно, якщо держава в цілях поповнення бюджету схоче продати підприємство, яке є його власністю, за максимально високою ціною, то обов’язковою умовою цього, очевидно, повинна бути наявність достатньої маси вільних інвестиційних ресурсів. З іншого боку, продаж об’єктів державної власності за високими цінами практично повністю відштовхне від участі у процесі приватизації населення країни, що, в свою чергу, спричинить зростання соціальної напруги. Таким чином, умова – це більш пасивний елемент в порівнянні з чинником, який не впливає безпосередньо на процес, що розглядається, а визначає його. Тобто під умовами приватизації слід розуміти наявність всіх ресурсів і механізмів, які необхідні для досягнення цілей приватизації. На основі вищезазначеного в роботі пропонується класифікація умов проведення приватизації з виділенням в їхньому складі організаційних, правових, економічних і соціальних умов (рис. 2).

Отже, приватизація – це складне соціально-економічне явище, яке торкається всіх сфер життєдіяльності суспільства, вимагає постійної координації дій елементів, що її складають. Уникнути негативних явищ, які супроводжують процес приватизації в Україні, дозволить створення розвинутої інфраструктури, тобто взаємопов’язаного комплексу державних і приватних установ, які необхідні для вирішення проблем, що виникають у ході перетворень відносин власності. При цьому, на думку автора, інфраструктура приватизації повинна дозволити узгодити інтереси всіх учасників процесу роздержавлення власності[2, c. 3-5].


Розділ 2. Державне управління приватизацією у контексті трансформації відносин власності в Україні

2.1. Історико-системний аналіз процесів приватизації державного майна в Україні

Актуальність проблеми відносин власності зберігається протягом усієї історії розвитку людства. Великі переділи власності, як і політичні кризи й зміни влади, стають практично неминучими, оскільки в певному розумінні власність є атрибутом влади. В сучасному світі на формування інститутів власності суттєво впливають глобалізаційні процеси та інтегральні моделі розвитку суспільства.

Аналіз історичних документів засвідчив, що напередодні приватизації в Україні не були враховані такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації: консервативність українського населення, панування в масовій свідомості соціалістичних стереотипів з елементами традиційної селянської дрібнобуржуазності; переважання старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах від верху до низу; економічне домінування “червоних” директорів на державних підприємствах і, відповідно, у виробничому секторі; відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у тих, хто бажає придбати державну власність; непідготовленість державних підприємств до приватизації та роботи в нових економічних умовах; нерозуміння значною частиною населення сутності приватизації і його небажання адаптуватися до умов нової системи господарювання; відсутність сформованого ринкового середовища, спроможного забезпечити конкурентність купівлі-продажу державної власності.

Мала приватизація в основному вирішила важливе економічне завдання – створила умови для появи й розвитку малого бізнесу і продовжує сприяти формуванню конкурентного середовища для ведення бізнесу та поліпшення якості товарів і послуг. Необхідними складовими середньострокового зростання економіки є подальший розвиток ринкових інституцій та збільшення основного капіталу через інвестування. Довгострокове зростання ґрунтується переважно на технічному прогресі, що, крім приватних інвестицій, передбачає підтримку держави.

Відбулося становлення організаційно-методологічної основи процесу приватизації в Україні, рівні нормативно-правової бази та професійно-кадрового забезпечення виявилися достатніми для того, щоб цей процес не супроводжувався фатальними колізіями.

Досвід приватизації 2003-2004 рр. довів те, що в українському суспільстві вже існує розуміння необхідності ринкових перетворень, позитивно сприймається політика держави в сфері приватизації, яка узгоджується з методологією її провадження. Крім того, цей досвід переконливо продемонстрував зрілість системи приватизації в Україні як механізму державного впливу на економіку суспільства.

До здобутків приватизації як потужного чинника ринкової трансформації можна віднести: ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки; перехід значної частини державної власності до приватних осіб та створення умов для подальшої концентрації власності у більш ефективних господарів; суттєву зміну ролі держави в економічних процесах та відносинах власності; створення потужного корпоративного сектора економіки; повноцінного фондового ринку і, зокрема, ринку корпоративних цінних паперів, а також нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг тощо; зменшення навантаження на Державний бюджет[4, c. 62-64].

Поряд з окресленням напрямів подальшої ринкової трансформації шляхом приватизації, зокрема підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або посідають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів та послуг, слід запровадити концептуально нові підходи та напрями реформування відносин власності, в яких враховувалися б: регіональні та галузеві особливості приватизації; особливості приватизації окремих груп об’єктів, зокрема об’єктів, розміщених у зоні гарантованого добровільного відселення з території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, підприємств з небезпечними умовами праці, а також тих, діяльність яких пов’язана з використанням надр; містоутворюючих підприємств; науково-дослідних та проектно-конструкторських закладів; спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інвестування підприємств.

На сьогодні трансформація відносин власності перебуває на тому етапі, який потребує поєднання приватизації з іншими заходами з реорганізації державних підприємств та організацій в окремих секторах економіки, формування єдиного комплексу заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення суб’єктів господарювання (зокрема державних), залучення недержавних інвестицій на їх технічне переозброєння, створення нових робочих місць, вирішення інших соціальних питань

Роль держави в економіці залишається значною й на сучасному етапі розвитку України. Це вимагає оптимізації частки державного сектора економіки та вжиття комплексу заходів щодо формування дієвої системи управління об’єктами державної власності, зокрема визначення її організаційного центру та побудови системи підпорядкування, що забезпечить ефективне управління. Актуальними залишаються питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання, розкриття інформації про цю діяльність, запровадження ефективних моделей аудиту (як внутрішнього, так і зовнішнього), кадрового забезпечення тощо[13, c. 72-74].

Системне вивчення наукових підходів щодо етапів трансформації відносин власності протягом 1988-2004 рр. в Україні дало змогу вдосконалити систему періодизації, згідно з якою виділяються ініціалізація процедури приватизації, підготовчий етап, етап масової приватизації, “точкова” приватизація, постприватизаційний період. Визначено, що доцільно виокремити ці періоди не тільки з огляду на обсяги роздержавлення, а, передусім, з урахуванням цілей, які були актуальними на відповідних етапах розвитку економіки. У розділі вказується, що передприватизаційний період розпочався в 1988 р. Він характеризувався стагнацією соціалістичної економіки, що базувалася на суспільному володінні надрами, засобами виробництва й виробленою продукцією, а також на прийнятті економічних рішень з огляду на централізоване планування виробництва й розподіл і вже не задовольняла вимоги відтворювального процесу, а економіко-політична ситуація в країні ще не була сприятливою для докорінного перетворення прав власності. Разом з тим можна виділити окремі елементи трансформації розподільної системи, роздержавлення, приватизації майна державних підприємств, формування на їх основі нових форм господарювання, що розпочалося ще в рамках адміністративно-командної економіки (оренда, кооперація). Створювалися акціонерні товариства, концерни, комерційні банки, біржі, СП та великі торговельні доми. Проте рішення уряду про приватизацію державних виробничо-господарських об’єктів мали фрагментарно-ситуативний характер.

Приватизація в Україні як соціально-економічний проект макроекономічного трансформування і політичний проект подолання стереотипів, зміни переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника розпочалася з 1991 р. ХХ ст. й відбувалася у чотирьох напрямах: сертифікатної приватизації, що заклала стартові умови для подальших перетворень; оренди з викупом, яка сприяла пробудженню ініціативи трудових колективів; закріплення за державою переліку об’єктів, які не підлягають приватизації, що сприяло розмежуванню сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності в суспільстві; малої та середньої приватизації, що вирішила проблему дефіциту на споживчому ринку[22, c. 9].

Кожен з цих напрямів не був відокремленим, оскільки з огляду на певний розвиток подій та результати реалізації за окремими приватизаційними проектами вони були об’єднані політикою, ідеологією, стратегією й тактикою всеосяжності, яка була притаманна періоду масової приватизації (1991-2000 рр.). Для цього періоду були типовими: спонтанність і напівлегальність, спричинені відсутністю чітких законодавчих норм та обмежень; ознаки так званої “технічної” приватизації, що зумовлювалися необхідністю врахування балансу інтересів для досягнення соціального компромісу; позаекономічний характер рішень щодо способів приватизації, в основу яких була покладена політична воля.

Наприкінці 2004 р. позначився перехід до періоду соціально-економічної приватизації.У розділі наголошується на тому, що для цього періодухарактерні: врахування соціальної значущості об’єктів приватизації; прийняття рішень на основі ретельних фінансово-економічних розрахунків виходячи з індивідуальних особливостей, коопераційних, технологічних та міжгалузевих зв’язків підприємств, що приватизуються; відкритість та прозорість для суспільства; сприяння розвитку фондового ринку шляхом продажу акцій, що належать державі, на організованих ринках цінних паперів; оптимізація структури державної власності у виробничій сфері; інноваційно-інвестиційна спрямованість процесу приватизації; відсутність часових обмежень щодо його завершення. Крім того зазначається, що в цей період відбулась приватизація на конкурсних засадах у контексті державної політики, що була визначена вищим керівництвом держави, ВАТ “Криворіжсталь”, ВАТ “Металургійний комбінат ім. Дзержинського” та ін.

Увага держави на цьому етапі має зосереджуватися на підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва, формуванні ефективного приватного та державного секторів економіки, розвитку конкурентного середовища й створенні інших умов для зростання економіки та підвищення добробуту населення й для адаптації економіки України до процесів глобалізації світової економіки[17, c. 54].

2.2. Специфіка приватизації державного майна в зарубіжних країнах

Аналіз досвіду різних країн показав, яку величезну роль відіграє інститут держави в розробці стратегій, регулюванні й контролі основних інститутів економіки, в тому числі у сфері управління об’єктами державної власності та їх роздержавлення з метою підвищення ефективності як окремих підприємств, так і економіки країни в цілому.

Оптимізація регулюючої ролі держави в зарубіжних країнах сприяла створенню того, що сьогодні називають економіками добробуту, розв’язанню складних протиріч між працею й капіталом, монополією і конкуренцією, вільною торгівлею й розвитком внутрішнього виробництва, вивільненням робочої сили завдяки інноваційним механізмам і забезпеченням оптимального рівня зайнятості. Водночас більшість країн в останні десятиліття стикається з проблемою неадекватності сучасним вимогам регулюючої інфраструктури, її відставанням від швидкоплинних соціально-економічних процесів. Це свідчить про певну застарілість сучасних систем регулювання, що перешкоджає економічному розвитку.

Визначено, що цілі й завдання приватизації встановлюються в країнах світу відповідно до загальної спрямованості економічних реформ і політичної стратегії держави. Виконання функцій з реалізації державної політики у сфері приватизації й управління державним майном покладається на спеціально створені органи або на галузеві міністерства.

У фінансово-корпоративній сфері з’явилася загальносвітова тенденція до дерегулювання інститутів фінансового ринку при зміщенні акцентів на захист прав акціонерів та інвесторів і посилення інформаційно-консультаційних функцій держави[17, c. 58].

Зарубіжний досвід доводить, що значущість цілей діяльності держав у соціальній сфері змінюється залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни. Усі ці цілі, у свою чергу, становлять дві основні групи: переважно політичні й переважно економічні. До першої групи належать цілі щодо підтримки соціальної стабільності на основі недопущення занадто великого розриву в доходах і рівні життя різних верств населення, до другої - по-перше, збільшення людського капіталу, покращання якості робочої сили; по-друге, стимулювання розвитку внутрішнього ринку та інвестицій шляхом підвищення доходів населення; по-третє, забезпечення впливу держави на розвиток тих чи інших структурних процесів (як демографічних, так і економічних).

Аналіз показав, що зарубіжний досвід може бути використаний в Україні в кількох окремих найбільш важливих напрямах, серед яких: упровадження конкурентних механізмів у традиційні сектори державної опіки (соціальна сфера, галузі інфраструктури); підвищення гнучкості структури управління шляхом стимулювання участі в ухваленні рішень усіх зацікавлених сторін (державних міністерств і відомств, міжвідомчих органів, громадських організацій, бізнесових структур) при збереженні за державою обов’язку щодо встановлення загальних правил гри; підвищення адресності державних послуг на основі виділення пріоритетних сфер впливу (груп населення; галузей, секторів, сегментів ринку); забезпечення послідовності в реалізації стратегічних завдань щодо приватизації з акцентуванням особливої уваги на вирішенні соціальних та екологічних проблем у процесі продажу державного майна; залучення інвестицій у процесі приватизації, зокрема іноземних; формування ефективної системи управління об’єктами державної власності із зосередженням уваги на контролюванні діяльності природних монополій і підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави[19, c. 25-26].


2.3. Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні

Формування та впровадження державної політики у сфері приватизації та управління об’єктами державної власності вимагає своєчасного виявлення, всебічного аналізу та якнайшвидшого вирішення проблем, що виникають в органів приватизації під час виконання поставлених перед ними завдань. Проведення щорічних опитувань регіональних відділень, запроваджене у 2003 р., дає змогу центральному апарату Фонду виявити та проаналізувати проблеми на регіональному рівні, зробити висновки щодо їх актуальності та визначити шляхи їх вирішення. Завдяки такому каналу зворотного зв’язку з регіонами центральний апарат Фонду можу оперативно вирішувати проблеми на місцях, беручи до уваги думку і практичний досвід регіональних відділень при прийнятті управлінських рішень. Зокрема, цей метод взаємодії дає можливість усувати правові колізії при формуванні проектів Державних програм приватизації, розробці проектів нових і внесенні змін до існуючих законодавчих і нормативних актів.

Система контролю за приватизацією в Україні постійно розвивається й забезпечує можливість нівелювання негативних наслідків приватизації та виконання зобов’язань покупців державного майна, а також суб’єктів управлінських і орендних відносин. Вони мають удосконалюватися шляхом законодавчого врегулювання взаємодії органів управління об’єктами державної власності та контролюючих органів загальнодержавного рівня, що забезпечить комплексний державно-управлінський вплив, адекватний потребам системи приватизації та економіки суспільства.

Особливим видом контролю є контроль за виконанням покупцями договірних умов. На сьогодні в усіх ланках існує досить злагоджений механізм контролю за виконанням покупцями об’єктів приватизації взятих зобов’язань – від обліку договорів купівлі-продажу, що містять такі зобов’язання, перевірок стану їх виконання, застосування передбачених законодавством та умовами цих договорів санкцій за їх невиконання до систематичного звітування перед вищими державними органами про роботу, проведену в цьому напрямі[9, c. 18-19].

Величезна відповідальність покладається на всіх суб’єктів системи приватизації за прийняття рішень як щодо передачі у приватний сектор стратегічних підприємств та підприємств-монополістів, так і щодо збереження за державою контролю за їх діяльністю, оскільки ці питання лежать у площині економічної та національної безпеки. Ще більш складними є питання реприватизації й націоналізації, оскільки, якщо покупцями виконані умови договорів купівлі-продажу, вони вже не є законодавчо обумовленими державно-управлінськими механізмами. Це саме ті складові державного впливу, які зачіпають інтереси приватного власника й ніколи не будуть популярними, навіть якщо держава намагатиметься виправити свої помилки, компенсуючи матеріальні чи моральні збитки власникам. Жодні перетворення не можуть бути визнані доцільними, якщо вони погіршують соціально-економічне становище країни, регіону, людини.

Як потужний державно-управлінський механізм приватизація має ґрунтуватися на ретельних розрахунках і виважених рішеннях, а отже, потребує політичної далекоглядності та професіоналізму службовців, а також економічної обґрунтованості при прийнятті кожного окремого рішення та розробці стратегії в цілому. Сьогодні, в умовах великої приватизації, цього вимагає статус підприємств, що є учасниками процесу[5, c. 14-15].


Розділ 3. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

3.1. Сучасний стан приватизації в Україні

Приватизація не є притаманна тільки країнам з перехідною економікою. Тенденція до приватизації державних підприємств набула чималого поширення у більшій частині світу, в тому числі й в Україні. Це пов'язано з низкою чинників, серед яких можна виділити: Незадовільні результати господарювання держави; збільшення вимог до гнучкості та ефективності у зв'язку з глобалізацією та інформатизацією; поява нових технологічних можливостей, що уможливлюють демонополізацію природних монополій, та інші.

Але у країнах з розвинутими ринковими інституціями приватизація здебільшого проводиться шляхом продажу акцій попередньо підготовлених підприємств на фондових біржах та триває зазвичай досить довго. Вважається, що передумовами для успішної приватизації є вільні (або, принаймні, наближені до ринкових) ціни на продукцію та фактори виробництва, а також відносно стабільне макроекономічне середовище. Це зменшує ризик для потенційних інвесторів і у такий спосіб допомагає залучити якомога більше покупців. За таких обставин є шанс не тільки отримати чималі додаткові бюджетні надходження за рахунок продажу акцій, але й сподіватися на те, що приватизоване підприємство швидко потрапить до дійсно ефективних власників – стратегічних інвесторів, які за інших умов довше вагалися б з придбанням акцій, сподіваючись перекласти надмірний ризик на фінансових спекулянтів. Наслідками приватизації зазвичай є швидке та стійке покращення показників роботи підприємств.

Усі вищезгадані фактори безумовно діють також і в перехідних економіках. Почасти саме тому славно- (чи сумно-) звістна трійка “лібералізація – стабілізація – приватизація” була побудована саме в такій послідовності. Інша причина полягає в обмеженнях, що їх накладають технологічні (здебільшого управлінські) та економічні ресурси. Лібералізувати ціни можливо миттю, стабілізувати їх можливо за кілька місяців, у межах одного-двох років за наявності політичної волі можливо зменшити фіскальний дефіцит до прийнятних розмірів. Але більш-менш масштабна приватизація, якщо проводити її за традиційною схемою, розтягується на довгі роки.

Передприватизаційна підготовка потребує багато часу та часто-густо і грошей, причому чим більша кількість підприємств що приватизуються, тим довший цей період та дорожче робота, адже швидкість її лімітується фіксованою кількістю кваліфікованих аудиторів та спеціалістів з реструктуризації. Після цього акції мають продаватися на ринку, де поспішати не варто, якщо мається на меті одержати повну ціну. І нарешті, загальний обсяг пропозиції не має бути надмірним, зважаючи на небажання інвесторів “складати яйця до одного кошика”, тобто, в даному разі, одночасно вкладати забагато грошей в тій самій країні. Звичайно, цей оптимальний обсяг сильною мірою залежить від політичної стабільності[18, c. 99-101].

Однак для пострадянських економік навіть ці чинники не були головними. Суто біржовий механізм продажу акцій вимагає, принаймні, наявності фондової біржі як такої та пов'язаних з нею інституцій – а вони не створюються в один день. Покупці (як іноземні, так і вітчизняні) матимуть зважати на надвисокий політичний ризик у країні, де при владі стоять лідери, що ще вчора були ортодоксальними комуністами (і ще не встигли довести на практиці зворотнього), а опозицію їм становлять ті, хто залишився ними й сьогодні, адже ставлення комуністів до приватної власності добре відомо. Навряд чи за таких умов продаж буде успішним. Нарешті, лібералізація та стабілізація як такі передбачають певну ринкову поведінку суб'єктів економіки. Більш того, без певної “критичної маси” ринкових інституцій втілити ці передумови дуже важко, якщо взагалі можливо. В той же час, ще з часів Адама Сміта відомо, що саме приватна власність становить підґрунтя ринкової економіки, а за радянських часів була винищена не тільки сама приватна власність на капітал як інституція, але й навіть згадка про неї: на схід від кордону 1939 року майже не залишилося людей, які б пам'ятали про що саме йдеться.

Отже, задля того, щоб розірвати це замкнене коло, було запропоновано провести швидкісну масову приватизацію через розподіл власності проміж громадянами шляхом емісії приватизаційних майнових сертифікатів (ваучерів). На думку експертів, згідно з так званою теоремою Коуза, незважаючи на неефективний початковий розподіл вторинний ринок мав кінець кінцем призвести до концентрації управління у ефективних власників. Так само, через досягнення економічно ефективних домовленостей про розділ прибутку, мала вирішитися і проблема деструктивного втручання держави у ринок. За “оптимістичним” сценарієм, завдяки цим чинникам приватизації мало б наслідувати економічне зростання на здоровому ринковому підґрунті[9 ,c. 158-160].

Майже усі європейські країни колишнього радянського блоку більшою чи меншою мірою скористалися з цієї поради. До цього рішення підштовхувало також прагнення номенклатури якнайскоріше трансформувати свою політичну владу у майнові права, а також, з другого боку, швидкий занепад державного сектору через недбале керівництво та розкрадання активів (детальніше про ці аспекти див. далі). Також брався до уваги суто популістський аспект: “загальнонародна” власність мала бути передана “народові” як винагорода, в інакшому разі суспільне збурення від зневаженого почуття “соціальної справедливості” створило б надто несприятливий політичний клімат для реформаторів. Співставляючи результати економічних реформ у різних країнах важко дійти певного висновку, чи дійсно вони залежали від приватизації, і якщо так, то яким саме чином.

Багато з дослідників вважають самий спосіб приватизації навіть більш важливим чинником аніж Ії глибину та повноту. Але, як свідчить досвід Росії та України, уряд насправді зовсім не був вільний у виборі способу приватизації, та навіть її глибини і повноти, бо знаходився і знаходиться під постійним тиском промислового та аграрного лобі. Таким чином, врешті-решт обраний спосіб приватизації, особливо у таких деталях як конкурентність продажу, привілеї для інсайдерів, особливі можливості для адміністрації підприємств, та ін., може розглядатися не тільки і не стільки як самостійний чинник, скільки як важливий індикатор стану ринкових та громадянських інституцій у суспільстві, що визначальною мірою впливає не тільки на подальшу долю приватизованих підприємств, але й визначає взагалі наявність можливостей для сталого економічного зростання в країні.

Варто було б сподіватися на те, що в Україні результати приватизації будуть наявними в тих секторах економіки, які найбільшим чином підпали під вплив ринкових законів. Більш того, саме в цих галузях слід очікувати переходу до стійкого зростання. В той же час, політика уряду щодо підтримки збиткових підприємств та так званих “базових” галузей за рахунок решти економіки залишає мало шансів на те, що результатом приватизації у решті секторів буде більш ринкова поведінка підприємств. Можливо вони поводитимуть себе раціонально за існуючих умов, але якщо середовище є глибоко спотвореним, то і економічно раціональна поведінка має суттєво відрізнятися від такої за ринкових умов. Зважаючи на те, що абсолютну більшість економіки України складають саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно чи опосередковано (через міждержавні угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними в масштабах економіки.

Більш того, сам процес приватизації має відмінний зміст залежно від інституційного середовища у якому він відбувається. За умов “економіки влади”, що була притаманна радянській системі (точніше, була успадкована нею від докапіталістичних часів), раціональна поведінка спрямована не стільки на матеріальне збагачення шляхом створення економічного прибутку, скільки на здобуття певної посади у неформальній ієрархії, що відіграє роль своєрідного “статусного капіталу”. Останній може приносити матеріальні прибутки через механізм адміністративної ренти, але здебільшого перевага надається отримання “прибутку” у вигляді натуральних послуг. Розвиток цієї системи в загальному контексті невідворотної та незупинної модернізації суспільства на тлі науково-технічного прогресу поступово призводить до збільшення ролі матеріальних стимулів, зокрема місце “послуг” поступово займають гроші. Це викликає попит на усталення нових “вічних” цінностей, серед котрих перше місце посідає власність. Функціонери адміністративно-командної системи виявляють бажання конвертувати свій “статусний капітал” – владу - у суто економічну форму звичайного матеріального капіталу.

Але такі “капіталісти” за своєю сутністю докорінно відрізняються від підприємців, що від початку заробляли свій капітал у бізнесі, і, відповідно, керовані ними підприємства мають поводитися дещо по-інакшому. Капітал дає можливість його власникові не тільки фізично інвестувати підприємства, але й перебирати над ними контроль, нав'язуючи свою корпоративну культуру менш успішним. Завдяки дії ринкових законів, відбувається відбір та розповсюдження корпоративної культури, найбільш адекватної існуючим (і швидкоплинним) умовам саме шляхом інвестування капіталів. Колишні функціонери (перш за все, “червоні директори”) у більшості не були і не могли бути підприємцями за своєю суттю та духом, тому не дивно, що первинний розподіл власності на користь таких хазяїв сам по собі здебільшого не мав досить суттєвих позитивних наслідків для економіки. Однак ті, на жаль нечисленні, керівники – підприємці, що завдяки цьому отримали підприємства у повноцінну власність, переконливо довели переваги приватної форми[5, c. 14-15].

Між тим, переважна більшість інших, неспроможних дати раду отриманим у дарунок заводам, зблокувавшись з державною бюрократією, спромоглася, натомість, створити такий шалений тиск на молоді та неусталені ринкові та державні інституції, що економічна політика в Україні виявилася спрямованою радше на спотворення ринку аніж на його становлення. Це яскраво видно на прикладі так званої “промислової” або “структурної” політики. Якщо навіть припустити, що така політика дійсно може бути корисною, то вона мала б сприяти реалізації очевидних конкурентних переваг України у працемістьких галузях, про що неодноразово промовляли політичні лідери. Замість цього, значні пільги та загалом сприятливий режим мали і мають капітало - та матеріаломістькі “базові галузі”, у перспективі приречені на декапіталізацію або продаж постачальникам ресурсів. У цьому яскраво проявляється гальмування реформ через інтереси “проміжних переможців”, у повній відповідності до теорії Джоела Хеллмана.Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Таким чином, можна стверджувати, що приватизація, навіть за умов переважаючого “пошуку ренти”, виявилася хоча й не виправдала всіх сподівань, що на неї покладалися, але певною мірою сприяла становленню більш адекватного менеджменту на підприємствах, що поволі створює передумови для початку стійкого економічного зростання. Вирішальною умовою цього є створення рівних правил гри для всіх підприємств та підсилення конкуренції[15, c. 29-30].


3.2. Шляхи вдосконалення управління приватизацією у контексті системних зрушень

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого - підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість - забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[3, c. 12-13].

Міжнародний досвід доводить, що тільки активне застосування прогресивних форм соціально-економічного розвитку може суттєво змінити обсяги та якість виробництва і споживання. Проте всі інноваційні нововведення потребують значних ресурсних витрат та підвищення інноваційної культури в суспільстві як суб’єктів інноваційної діяльності, так і пересічних громадян через активізацію просвітницької діяльності, стимулювання винахідництва та підвищення загального рівня освіти в державі. Розвиток інноваційної культури в нашому розумінні означає пробудження креативного мислення в суспільстві, покращання його сприйнятливості до інноваційних ідей, набуття досвіду їх реалізації та, як результат, зміцнення інноваційного потенціалу держави.

Роздержавлення і приватизація як інструменти трансформації відносин власності на сьогодні відіграють ключову роль в українській економіці щодо регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Системозмінюючі трансформаційні перетворення, забезпечуючи становлення й розвиток ринкових інститутів і механізмів ринкового регулювання суспільного розвитку, передбачають організаційно-структурні та функціональні зміни системи державного управління і формування інноваційної політики держави, зокрема стосовно делегування повноважень на місця і регіональної складової державно-управлінської діяльності.

Обсяг залучення інвестицій є однією з основних характеристик економічної діяльності як окремих суб’єктів господарювання, так і держави в цілому з урахуванням того, що інвестиційний клімат визначається, передусім, політичною та економічною ситуацією в країні. Аналіз інвестиційної складової політики трансформації відносин власності довів, що в Україні, зважаючи на особливості трансформаційного періоду, необхідне створення організаційно-інституційних і нормативно-правових засад залучення інвестицій і, зокрема, іноземних, на нових, ринкових принципах.

Державна інвестиційна політика має передбачати використання державних інвестицій як засобу створення первинних умов для залучення приватних та іноземних інвестицій у розвиток пріоритетних галузей економіки. Необхідно приділяти особливу увагу інвестиційним проектам зі змішаними інвестиціями з використанням їх державної частки як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів[1, c. 30-31].

Державна інвестиційна політика має бути спрямована на обмеження глибини проникнення іноземного капіталу в економіку країни, який звужує можливості національного капіталу, контролювання показників його диверсифікації на рівні галузі і окремих підприємств з урахуванням національної та економічної безпеки держави

Як показав аналіз нормативно-законодавчої бази з регламентації екологічної складової державної політики приватизації, зроблено лише перші кроки в напрямі вирішення екологічних проблем, зокрема щодо недопущення погіршення стану довкілля в процесі приватизації та управління об’єктами державної власності. Це вимагає вжиття комплексу організаційно-правових та управлінських заходів стосовно державної політики екологічної безпеки. Крім того, відсутність досвіду й методики визначення вартості еколого-аудиторських робіт унеможливлює визначення орієнтовних розмірів плати за виконання обов’язкового екологічного аудиту, а невизначеність термінів його проведення може уповільнювати приватизацію великих об’єктів

Підвищення ефективності управління державною власністю лежить у площині формування сучасної системи управління корпоративними правами держави, що, зокрема, передбачає: перехід до розмежування з управління державним майном між органами виконавчої влади та поступове вивільнення органів виконавчої влади від невластивих їм функцій управління об’єктами державної власності; створення спеціалізованих господарських структур, що здійснюватимуть функції управління об’єктами державної власності; чітке визначення повноважень та підвищення відповідальності державних органів у сфері управління майном; упровадження механізму планування фінансових результатів діяльності господарських товариств з державною часткою та відповідної системи моніторингу результатів.

У подальшому успішність подолання тіньового характеру діяльності великого українського капіталу значною мірою залежатиме від того, наскільки, з одного боку, останній усвідомить свою державотворчу роль, а з другого – як зміниться характер державної політики, а саме, чи охоплюватиме вона питання щодо створення сприятливого середовища для легітимного розвитку великого капіталу. Отже, потрібна система державного регулювання розвитку великого капіталу, що дасть змогу нейтралізувати його негативні риси й сприятиме прояву його позитивного потенціалу.

Навіть найефективнішого здійснення приватизації як потужного інструменту трансформації відносин власності недостатньо для формування ефективної ринкової економіки в країні з 70-річнимдосвідом адміністративно-планового ведення господарства. Набуття права власності не гарантує того, що власник згоден взяти на себе турботи про екологічний стан або соціально-економічний розвиток країни. І в цьому важливою є роль держави в умовах перехідної економіки щодо стимулювання й розвитку відносин власності, побудованих на законах ринку, саме в контексті цього розвитку, оскільки його забезпечення є прямим обов’язком держави, і зміцнення приватного сектора не є підставою для усунення держави від його виконання.

Приватизація в Україні, замінюючи власника-державу на власника – приватну особу, сприяє тому, що держава, з одного боку, поступово передає права власника більш ефективному (з погляду оцінки комерційного ефекту) власникові, а з другого – самоусувається від обов’язків, зумовлених ступенем загальносуспільної значущості об’єкта приватизації. Таким чином, якнайшвидше досягнення позитивного соціально-економічного ефекту ринкової трансформації відносин власності було б можливим, якби концепція приватизації в Україні передбачала перехід цих обов’язків до нового власника або залишення їх за державою. Останнє досягається країнами світу з різним рівнем розвитку ринкових відносин шляхом використання значно поширеного інституту “золотої акції” – спеціального права держави, яке дає можливість нівелювати негативні наслідки діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, але приватизуються[11, c. 18-20].


Висновки

Приватизація – один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. Її успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність – це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов’язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов.

Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.

Оцінка співвідношення різних способів приватизації за галузями свідчить про перевагу в світі такого способу приватизації, як перетворення підприємств та організацій у відкриті акціонерні товариства. Саме тому ця форма одержала найбільше розповсюдження з розвитком крупного бізнесу, який важко, а іноді і неможливо вести на основі тільки приватних коштів підприємця. Акціонерна форма дозволяє залучити до одного підприємства капітали багатьох осіб, причому й тих, які самі не можуть через будь-які причини займатися підприємницькою діяльністю.

Приватизація як інструмент упровадження державної політики спонукає до акцентування уваги на питаннях державної власності. Механізмами управління державною власністю є приватизація та націоналізація, передача державного майна в довірче управління і заставу, здавання його в оренду, реорганізація й ліквідація державних підприємств, банкрутство.


Список використаної літератури

1. Алімов О. Приватизація: стратегія завершального етапу //Економіст. - 2003. - № 8. - С.28-31

2. Ачкасов А. Є. Основні підходи до приватизації //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 9. - C. 3 - 6.

3. Ачкасов А. Є. Приватизація у перехідній економіці/ А. Є. Ачкасов //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 8. - C. 10 - 13.

4. Бойко О. Приватизація та роздержавлення в Україні доби перебудови, або "наша дивна революція"/ Олександр Бойко,; О. Бойко //Сучасність. - 2006. - № 10. - C. 61-69.

5. Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у майбутнє"/ //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 14-15

6. Бочан І. Фінансово-економічні особливості й механізми приватизації державних підприємств у Японії //Фінанси України. - 2001. - № 9. - C. 49-54

7. Гурнак В.Щодо приватизації та диверсифікації стратегічно важливих підприємств //Економіст. - 2006. - № 12. - C. 38-41.

8. Корецький М. Досвід реальної приватизації в зарубіжних країнах //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 119-128

9. Крищенко К. Роздержавлення власності в умовах України //Фінанси України. - 2003. - № 3. - С.10-21

10. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми законодавства, теорії та практики //Право України. - 2004. - № 5. - С.55-58.

11. Панченко Н. Г. Приватизація в ринковій економіці //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 18 - 20.

12. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у Великій Британії для України//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 4. - C. 14- 16.

13. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 2. - C. 66-89.

14. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в Україні //Українська інвестиційна газета. - 1997. - 8 травня. - C. 18

15. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його наслідки //Голос України. - 2003. - 12 березня. - C. 29-30

16. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 4. - С.17-21

17. Харченко Т. Приватизація як основа ринкового реформування економіки //Економіка АПК. - 2002. - № 5. - С.54-58

18. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в Україні //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 95-103

19. Чечетов М. Контроль у сфері приватизації //Економіка України. - 2005. - № 5. - C. 18-31

20. Чечетов М. Методологічні засади приватизації в Україні //Економіка України. - 2004. - № 12. - C. 4-18

21. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами //Економіка України. - 2005. - № 1. - C. 4-19

22. Чечетов М. Приватизація: новий етап відносин власності //Урядовий кур'єр. - 2004. - 30 вересня. - C. 9

загрузка...
Top