Щодо зовнішнього та внутрішнього виміру поняття «господарський процес»

Проведена судово-правова реформа, новели процесуального законодавства та перспективна робота щодо прийняття нового Господарського процесуального кодексу (Кодексу господарського судочинства) роблять необхідним переосмислення вихідних категорій галузі господарського процесуального права. Зокрема, доречно повернутися до поняття господарського процесу, яке має внутрішню та зовнішню проблематику. У першому випадку зміст та обсяг господарського процесу визначає предмет регулювання господарського процесуального законодавства та особливість його механізмів. Зовнішній вимір поняття господарського процесу дає змогу поглянути на відповідність господарського процесу потребам вирішення окремих категорій спорів, у тому числі тих, чия правова природа має змішаний, комплексний характер.

У цьому контексті дослідження змісту та меж господарського процесу набуває теоретичного й практичного значення, дозволяючи вирішити питання не лише про те, які саме відносини мають знайти врегулювання у Господарському процесуальному кодексі (далі — ГПК), а й про те, які справи мають бути підвідомчими господарським судам, які матеріальні правовідносини охоронного характеру найбільш результативно та ефективно можуть реалізовуватися за допомогою механізмів господарського процесу.

Ускладнює вирішення цього питання традиційно недостатня увага нашого суспільства до процесуально-процедурних норм та інститутів. Зазвичай матеріально-правові норми вважаються первинними, по суті такими, належне формулювання яких здатне цілком вирішити питання законності та правопорядку в суспільних відносинах. Досвід розвинутих країн цілком спростовує це уявлення. Першим кроком до перетворень у цій сфері має бути саме встановлення меж процесуальних відносин.

Причому необхідно враховувати, що поняття процесу в його загальноприйнятому значенні ширше за його поняття у юридичній науці.

Будь-яка послідовна діяльність, по суті, може бути названа процесом (від лат. processus — рух). У цьому контексті процесом може бути визнана послідовна зміна предметів і явищ, сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату.

Але в юридичному значенні процесуальна діяльність, що становить суть господарського процесу, означає дещо більш вузьке. По-перше, господарський процес як юридична категорія традиційно протистоїть матеріальним господарським правовідносинам як форма їх реалізації. По-друге, господарський процес отримує специфічне розуміння у контексті процедури здійснення господарського судочинства. При цьому розуміння меж поняття господарського процесу не є однаковим.

Ю. Червоний під юридичним процесом (у контексті цивільного процесу) визначав сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюються у встановленому законом порядку, та процесуальних правовідносин, що виникають у зв’язку із цим діями і пов’язані зі здійсненням правосуддя у цивільних справах [1, 6-7]. Натомість у цьому визначенні, по суті, залишилося поза встановлення, власне, що таке процесуальна дія, процесуальне відношення, процес.

Багато з авторів ототожнюють поняття процесу та судочинства [2]. Але у цьому випадку процесуальне відношення звужується по суті до діяльності суду. Разом із тим юридичний процес може існувати, наприклад, у попередній досудовій стадії, коли він є спрямованим на подальший судовий розгляд справ, але виходить за його межі. У кримінальному процесі, наприклад, досудове слідство та дізнання традиційно вважаються процесуальними правовідношеннями відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України.

З аналогічних підстав можна поставити під сумнів думку авторів, які під арбітражним (господарським) процесом розуміють урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи порушеного права організацій і громадян-під- приємців [3]. Цим висновкам відповідає думка про те, що обов’язковим учасником господарського (арбітражного) процесу є господарський (арбітражний) суд [4].

Ці підходи значно звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже не помічають можливість реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньою участю господарського (арбітражного) суду.

По-перше, звужений підхід до господарського процесу суперечить висновкам самих авторів, що його позиціонують. Адже в усіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражного) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегулювання господарських спорів, поря- док примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо.

По-друге, від господарського процесу не можна відірвати діяльність учасників господарських відносин, що має процесуальну форму, упорядковується у процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, центральною ланкою для якого виступає відправлення правосуддя господарськими судами.

Дійсно, як зазначає Д. Чечот, не можна об’єднувати усі форми захисту об’єктивних цивільних (у нашому випадку — господарських) прав у розумінні юридичного процесу [5]. Адже тоді необхідно було б, зокрема, до господарського процесу відносити й нотаріальний захист господарських прав, і захист прав суб’єктів господарювання іншими правоохоронними органами (прокуратурою, міліцією тощо), а також адміністративний захист господарських прав. Це фактично робило б предмет господарського процесу безмежним та не дозволяло б визначити його принципи, здійснити його кодифікацію тощо.

Разом із тим немає жодних обґрунтованих застережень від того, аби відносити загалом до юридичного процесу і господарського зокрема діяльність учасників охоронюваних господарських відносин, що мають безпосередній вплив на процедуру відправлення правосуддя у господарських справах, виконують роль обов’язкової, підготовчої або заключної стадії господарського судочинства.

Саме у цьому контексті досудове врегулювання господарських спорів у випадках, встановлених у договорі сторін, досудове врегулювання розбіжностей щодо господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін на підставі закону, нарешті, примусове виконання рішення господарського суду — мають процесуальний характер. Відірвати ці відносини від господарського процесу неможливо, адже вони безпосередньо впливають на виникнення процесуальних прав та обов’язків сторін, відображаються на кінцевому результаті господарського судочинства. Зокрема, вжиття заходів щодо врегулювання спору за наявності відповідної договірної умови є підставою для розгляду спору в судовому порядку.

Наведені висновки є цілком правомірними й для оцінки діяльності комерційних арбітражів (третейських судів), що розглядають господарські справи. Невипадково у літературі порядок вирішення цими органами господарських спорів теж віднесено до господарського (арбітражного) процесу [6].

Наприклад, розгляд господарських спорів у спеціалізованих третейських судах (арбітражах) процесуально виключає судовий розгляд спору, угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду слугує підставою припинення провадження у господарській справі (ст. 80 ГПК). Крім того, передбачається залучення господарського суду у процесуальні відносини щодо оскарження рішень третейських судів (арбітражів) та видачі наказу на виконання рішень арбітражів (третейських судів) (статті 51, 55, 56 Закону України «Про третейські суди», статті 34-36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження», розділ XIV-І ГПК відповідно до закону, ухваленого 3 лютого 2011 р. [7]). Таким чином, тісний, нерозривний зв’язок окремих відносин із процесом відправлення правосуддя у господарських справах робить їх невід’ємною частиною господарського процесу та господарських процесуальних відносин.

Звісно, у питаннях окреслення кола процесуальних відносин не може бути абсолютних відповідей, як не можуть «китайськими стінами» розділятися сучасні галузі права. Натомість акти законодавства мають ґрунтуватися на врегулюванні найбільш тісно пов’язаних одна з одною відносин та різновидів людської діяльності.

Зокрема, Ю. Червоний справедливо зауважував про дискусійність віднесення до цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного процесів діяльності державної виконавчої служби із приводу примусового виконання рішень відповідних загальних, господарських чи адміністративних судів. Адже ці процедури є загальними для усіх процесів [1, 10]. Натомість, якщо виконавче провадження виокремити від відповідного процесу, то обов’язковість рішень судів перестане бути основною засадою судочинства (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України), чим порушуватиметься принцип поділу влади. Має бути враховано, що основні етапи виконавчого провадження здійснюються за безпосередньої участі судів (наприклад щодо зміни способу виконання, розстрочки чи відстрочки виконання, затвердження мирової угоди, видачі документа на примусове виконання рішень третейського суду). У багатьох країнах виконавче провадження взагалі діє у складі судової системи. Тому положення виконавчого провадження, які є спільними для реалізації будь-яких виконавчих документів, слід визнати загальноправовими, а процедури цього провадження, що нерозривно пов’язані з функціями господарських судів та здійснюються під їх контролем, — складовою господарського процесу.

Окреме зауваження необхідно зробити стосовно біржових арбітражів, ярмарочних судів та інших подібних органів. Для їх діяльності справедливими залишаються висновки, зроблені І. Побірченком, який зазначив, що підпорядкування таких судів адміністрації виключає у їх діяльності застосування принципів судочинства [8]. Таким чином, якщо відповідні суди не набули статусу третейських судів, процедуру вирішення спорів цими органами не можна відносити до господарського процесу.

Кожного разу, коли законодавець застосовує поняття юридичного процесу, процесуальних документів, учасників процесу — конституційного, господарського, цивільного, адміністративного, нарешті, кримінального, — йдеться, передусім, про діяльність певних юрисдикційних органів, пов’язаних із охороною та захистом прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Не виникає дискусій із приводу того, що судова діяльність щодо розгляду юридичних справ є процесом у юридичному значенні. Певні дискусії можуть виникнути з приводу того, чи є діяльність інших правоохоронних органів процесом, а не, наприклад, процедурою. Останнє має значення, зокрема, у зв’язку із розробкою Адміністративного процесуального кодексу України, що має суттєві відмінності від правового закріплення процесуальної форми діяльності суду та учасників розгляду відповідних судових справ. Адже процедура є необхідною умовою загалом правопорядку, процедура визначає послідовність дій будь-якого характеру, прямо пов’язаного чи не пов’язаного із захистом прав (законних інтересів) осіб чи судовим розглядом справ. Невипадково в адміністративно-правовій літературі виділяються провадження управлінського характеру, що протистоять адміністративно- юрисдикційним провадженням [9].

У зв’язку з цим можна дійти висновку, що юридичному процесу завжди характерна або безпосередня діяльність суду щодо відправлення правосуддя, або діяльність інших осіб, що здійснюється під контролем та з дозволу суду при відправленні правосуддя або передує судовому розгляду як необхідна його складова та ініціююча стадія.

У свою чергу, під господарським процесом слід розуміти сукупність встановлених у законі послідовних дій суду або комерційного арбітражу, а також осіб, зацікавлених у вирішенні юридичної справи, та інших осіб, що беруть участь у розгляді та веденні справи, виконанні обов’язкових досу- дових процедур, виконанні рішень судів (арбітражів), спрямованих на захист прав та законних інтересів учасників господарських відносин, відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

Доречно із цих позицій розмежувати також поняття господарського процесу та господарського правовідношення. Можна виявити певне незбігання цих понять, враховуючи те, що діяльність учасників господарського процесу (господарська процесуальна діяльність) може відбуватися у межах відокремленої поведінки, бути організаційно та нормативно відділеною від діяльності інших учасників процесу. Наприклад, поведінка судді господарського суду під час винесення рішення у нарадчій кімнаті є самостійним елементом діяльності господарського суду в господарському процесі, що здійснюється поза впливом чи участю інших осіб. Значною мірою поведінка арбітражного керуючого у провадженні про банкрутство має самостійний характер, підпорядковується лише положенням закону, а не волевиявленню інших осіб. Що ж до господарських процесуальних правовідносин, то в них завжди беруть участь двоє чи більше осіб у реалізації відповідних норм.

Господарські процесуальні правовідносини, таким чином, — це врегульовані нормами господарського процесуального права відносини, що виникають між господарським судом (комерційним арбітражем) та/або учасниками господарських відносин у процесі підготовки, здійснення та реалізації результатів судового (арбітражного) вирішення господарських спорів.

Такі висновки щодо внутрішніх меж поняття «господарський процес» мають безпосереднє значення для господарського процесуального законодавства. Зокрема, йдеться про відтворення у новому ГПК чи Кодексу господарського судочинства (далі — КГС) положень чинного ГПК про досудове врегулювання господарських спорів (розділ ІІ, статті 5-11).

На жаль, усі проекти ГПК (реєстр. № 2178 від 6 березня 2008 p.) та КГС (реєстр. № 2777 від 16 липня 2008 p.) нехтують процедурою досудового розгляду господарських спорів. Але цей розгляд визнано рішенням Конституційного Суду № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 р. у справі про досудове врегулювання спорів як такий, що відповідає Конституції України. Зокрема зазначено, що встановлення законом або договором порядку досу- дового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Ці процедури сприяють позасудовому та оперативному вирішенню спорів. У цьому випадку не йдеться про обмеження права на позов — це є правом позивача на досудове врегулювання, якому має бути протиставлений відповідний обов’язок відповідача. Адже згідно зі ст. 222 Господарського кодексу України процедура досудового врегулювання є обов’язковою саме для відповідача, який має відреагувати на претензію контрагента. Досудовий розгляд претензії може бути визначено як обов’язковий також відповідно до договору.

Окрім того, не можна залишати прогалину в питаннях досудового врегулювання спорів, що виникають у розрізі господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін, спорів щодо розірвання договорів, досить позитивно вирішених у чинному ГПК (статті 10, 11), хоча і потребуючих вдосконалення. Кількість таких спорів є чималою, їх вирішення позначається на здатності відносин у сфері публічних договорів, державного замовлення, оренди майна, угод із природними монополістами, сервітуту тощо бути реалізованими. Ці відносини не лише забезпечують приватні інтереси його сторін, а й утворюють умови для виконання закупівельно-контрактних, житлово-комунальних, соціально-побутових та інших завдань публічно-господарських організацій. А отже, поза врегулюванням процесуального механізму розгляду таких спорів утворяться умови для дестабілізації господарських відносин.

Аналогічної позиції дотримуються фахівці головного експертного управління у висновку до законопроекту № 2178 від 6 березня 2008 p. [10].

Поняття господарського процесу має, як зазначалося вище, й певну зовнішню характеристику з погляду дослідження питання про його пристосованість до реальних потреб певних охоронюваних матеріальних правовідносин. Природна відповідність певних категорій спорів господарському процесу, яка ґрунтується на можливості досягти максимальної ефективності судочинства саме при використанні процедур господарського процесу, по суті, є об’єктивним критерієм спеціалізації господарських судів.

Принцип арбітрування, що ґрунтується на сприянні сторонам у врегулюванні спору, вільне визначення порядку ведення засідання суду відповідно до потреб економічного конфлікту, формалізація процедури доказування, оперативність строків розгляду, нарешті, економічна спеціалізація суддів, проникнутих духом відповідного законодавства — усі ці елементи господарського процесу роблять його не просто особливим, а й більше ніж усі інші процеси розрахованим для потреб вирішення господарських справ.

Наочне підтвердження тому — віднесення корпоративних спорів до виключної підвідомчості господарських судів Законом України від 15 грудня 2006 р. значною мірою сприяло усуненню проблематики рейдерських захоплень підприємств в Україні.

Хоча загальновизнаним є те, що особливий господарський процес призначений для оперативного розгляду саме господарських справ, але при встановленні процесуальних норм щодо підвідомчості справ судам це визнання не знаходить належного відображення. У статті 22 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» зазначається, що господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Натомість відповідно до чинного ГПК господарські суди не розглядають або не розглядають повною мірою низку господарських «за природою» спорів (наприклад щодо захисту економічної конкуренції, щодо застосування адміністративно-господарських санкцій, щодо реєстрації та ліцензування підприємців тощо), ще й не передбачаються «інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності».

Об’єктивний підхід до приведення господарського процесу у відповідність до його призначення та потреб економіки вимагає, по-перше, розширення компетенції господарських судів за рахунок інших господарських справ, а по-друге, усунення болючого для суб’єктів господарювання дуалізму процедури розгляду господарських спорів за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Щодо першого, у господарсько-процесуальній літературі останнього часу, зокрема Д. Притикою [11; 12], С. Демченком [13] та іншими, досить повно пояснена необхідність віднесення до компетенції господарських судів багатьох категорій економічних спорів. Зареєстровані у парламенті проекти ГПК (КГС) також передбачають це розширення, яке загалом підтримано Головним експертним управлінням парламенту [10; 14].

У другому випадку йдеться про невиправдане інтересами прискореного обігу капіталів у сфері господарювання та таке, що суперечить принципу процесуальної економії, окремий розгляд справ, які містять пов’язані один з одним майнові вимоги приватноправового характеру (наприклад щодо визнання права власності, визнання правочину недійсним, розірвання договору, виконання зобов’язання у натурі, примусу до укладання договору тощо) та публічно-правові вимоги до суб’єкта, наділеного владними повноваженнями (наприклад щодо скасування акта, який порушує право власності) спочатку у системі адміністративних судів, а згодом — у системі господарських судів.

Сьогодні суб’єкти господарювання, маючи пов’язані публічно-правові та приватноправові вимоги, не можуть ініціювати розгляд цих справ у єдиному процесі (ч. 3 ст. 58 ГПК). Прихильники адміністративної юстиції зазвичай зазначають, що процедури адміністративного судочинства надають скаржникам більше процесуальних гарантій, ніж в інших процесах. Але ці гарантії нічого не варті, якщо справи розглядаються роками, а суб’єкт господарювання не може оперативно отримати відповідне комплексне рішення суду про захист майнових — вихідних, базисних економічних прав.

Утворення системи адміністративних судів не ставило і не могло ставити за мету погіршити процесуальні можливості сторін для захисту своїх прав та законних інтересів. Суб’єкт господарювання може не бажати користуватися додатковими процесуальними правами на шкоду комплексності та оперативності розгляду справи. Адже в економічних відносинах, елементом яких є, зокрема, процесуальні відносини, важливим є результат вирішення саме справи як комплексу взаємопов’язаних конфліктів. У цьому випадку «чистота спеціалізації» не може бути поставлена над інтересами економіки та правами громадян і юридичних осіб на справедливий суд.

Принцип соціальної справедливості та соціального призначення держави вимагає, аби суб’єктам права було надано вибір — об’єднати пов’язані вимоги публічно-правового та приватноправового характеру в одному процесі, заснованому на рівності процесуальних прав сторін (господарський та цивільний процеси), або заявити їх в окремому адміністративному (пільговому) та господарському чи цивільному (звичайних) процесах. Це не було б порушенням чи звуженням існуючих прав, адже положення закону стають диспозитивними, надають особі право визначитися із пріоритетом використання додаткових процесуальних гарантій.

Відповідне об’єднання вимог (крім випадків відшкодування шкоди, завданої неправомірною поведінкою органу публічної влади) не можна здійснювати у межах адміністративного процесу, який за природою не розрахований на оцінку змісту приватноправових відносин. Захист прав держави у цивільно-правових та господарсько-правових відносинах приватного характеру має здійснюватися на принципах рівності з іншими сторонами. У зв’язку із цим необхідно ст. 58 Господарського процесуального кодексу України доповнити ч. 4 такого змісту:

«Позивач має право об’єднати майнові вимоги до суб’єкта, наділеного владними повноваженнями, із вимогами про оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності за умови додержання порядку, встановленого частиною першою цієї статті. У цьому разі розгляд справи здійснюється у порядку, встановленому цим Кодексом».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Гражданский процесс Украины : учеб. / под ред. Ю. С. Червоного. — К., 2006. — 400 с.
  2. Арбитражный процесс : учеб. пособ. / под ред. Р. Е. Гукасяна и В. Ф. Тараненко. — М., 1996. — С. 3-7.
  3. Анохин В. С. Арбитражное процессуальное право России. — М., 1999
  4. Арбитражный процесс : учеб. : 3-е изд. / под ред. М. К. Треушникова. — М., 2007. — С. 76-79.
  5. Гражданский процесс : учеб. / под ред. В. А. Мусина, Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота. — М., 1997. — С. 13.
  6. Абова Т. Е. Арбитражный процесс в СССР. — М., 1985. — С. 59.
  7. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду : Законопроект № 5322 від 6 листопада 2009 р.
  8. Побирченко И. Г. Хозяйственные споры и формы их разрешения : автореф. ... дис. д-ра юрид. наук : спец. 12.719. — Харьков, 1971 // Побирченко И. Г. Воспоминания. Документы. Размышления. — К., 2003. — С. 175.
  9. Миколенко А. И.Административный процесс и административная ответственность в Украине : учеб. пособие. — Харьков, 2004. — С. 114-117.
  10. Висновок на проект Господарського процесуального кодексу України (реєстр. № 2178 від 6 березня 2008 р.)
  11. Притика Д.Сучасний стан та шляхи реформування системи правосуддя в Україні // Право України. — 2008. — № 8. — С. 4-8.
  12. Притика Д. Створення науково обґрунтованої системи правосуддя в Україні — головна мета судової реформи // Право України. — 2009. — № 12. — С. 71-84.
  13. Демченко С. Ф. Теоретико-методологічні засади ефективності господарського судочинства : мо- ногр. — К., 2009. — С. 143-187.
  14. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України» (реєстр. № 4078 від 18 лютого 2009 р.
загрузка...
Top