Щодо проектів кримінально-процесуального кодексу України

На сторінках провідного юридичного видання відбулася своєрідна дуель-дискусія знаних учених-процесуалістів С. Стахівського і Л. Лобойко на захист проектів Кримінально-процесуального кодексу України (КПК). Перший із них внесено, відповідно, у грудні 2007 р. народними депутатами у Верховну Раду України (реєстраційний номер 1233), другий, розроблений за дорученням Президента України, завершено у грудні 2008 р. Робочою групою Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права [1, 2].

Обговорення нагальних проблем вітчизняного кримінально-процесуального законодавства і давно очікуваного юридичною спільнотою КПК — явище безумовно позитивне і корисне, особливо, якщо обговорення містить обґрунтовану критику, суттєву за змістом і толерантну за формою. На жаль, в одній із наукових статей вказувалося на «замовлену музику», політизовану діяльність членів Робочої групи, їх залежність, копіювання та запозичення положень кримінально-процесуального законодавства США (англосаксонська правова система), що, на думку автора, є абсурдним, занадто ризикованим для України, яка базується на романо-германській правовій системі [1, 55]. Це, вочевидь, і змусило одного з розробників іншого проекту КПК відповісти на критику з наведенням аргументів і запрошенням до участі у дискусії учених-процесуалістів з метою розроблення якісного, сучасного КПК, який би відповідав європейським і національним традиціям [2, 92].

До честі редакції, у 2009 р. майже весь обсяг одного із журналів («Право України», № 2) було присвячено вказаним законопроектам і надано можливість провідним ученим-процесуалістам України Ю. Грошевому, В. Нору, В. Маляренку, М. Погорецькому, а також Міністру юстиції України М. Оніщуку внести пропозиції та висловити свої думки щодо тих чи інших положень законопроектів, їх негативних і позитивних сторін [3-7]. Безумовно, що така широка дискусія на сторінках фахового журналу слугуватиме справі більш змістовного та якісного наповнення проекту КПК і має бути врахована розробниками при його доопрацюванні.

Але проблемні питання залишаються. Розроблення та прийняття нового КПК, що є, до речі, зобов´язанням нашої держави перед Радою Європи, є чи не найскладнішим у законотворчій роботі часу незалежної України. Робота над законопроектом триває понад 13 років, вона потребує не тільки глибини знань, фаховості, а й мудрості, прозорливості та високої відповідальності. По суті, мова не тільки про вибір Україною моделі здійснення судочинства (розслідування кримінальних справ і правосуддя), а й вибір його ідеології та філософії, які мають у майбутньому забезпечити надійний захист людини, її прав і законних інтересів від злочинних посягань. А тому доречно, на мою думку, до цієї дискусії запросити та залучити більше юристів-практиків — слідчих, адвокатів, прокурорів, суддів, для яких новий КПК стане повсякденним робочим інструментом у боротьбі зі злочинністю та в утвердженні принципу верховенства права в державі.

Важливо при розробленні законопроекту уникати «новомодної» сучасної політизації, історичної заангажованості та відомчого ухилу. Підхід має бути тільки раціональним: запозичити все найкраще в інших, а власне зберегти та доповнити. Адже фахівцям давно відомо, що й в інших країнах сьогодні вже не існує у чистому вигляді як змагальної, так і змішаної форми кримінального процесу. А їх поділ має не практичне, а скоріше теоретичне та наукове значення. Для закону критерії оцінки «гарний», «правильний» не є вдалими чи важливими. Будь-який закон повною мірою має регулювати певні суспільні відносини, КПК — кримінально-процесуальні, та повинен нормотворчо забезпечити можливість успішного розкриття злочинів, усебічного, повного й об´єктивного розслідування кримінальних справ, а також здійснення ефективного правосуддя. А тому важливо отримати відповідь на запитання: «КПК для кого і для чого?» Як слушно зазначено, для громадян важливо, звернувшись до правоохоронних органів чи суду, отримати належний правовий захист [2,93].

Що ж до національних традицій у кримінальному процесі, то слід визнати, що з огляду на наш історико-правовий розвиток, уніфікацію законодавства за радянських часів, їх (традицій) як таких все ще немає. На підставі чинної Конституції України вони мають бути закладені у новому КПК. Якщо ж брати до уваги повернення справи на додаткове розслідування (п. 2 ч. 1 ст. 229, ст. 246 чинного КПК) і дотримання прав потерпілого, підозрюваного (обвинуваченого), чи протокольну форму досудової підготовки матеріалів (статті 425, 426 КПК), де у правопорушника відсутнє право на захист, — то слід визначити, чи відповідають вони конституційним принципам презумпції невинуватості, забезпечення захисту від обвинувачення та верховенства права, і чи слід як традиції зберегти їх у новому КПК?

Актуальним і проблемним у проектах КПК є питання щодо використання результатів оперативно-розшукової діяльності. Вбачається, що поєднання оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної функцій у розслідуванні кримінальної справи не тільки неприродно, а й небезпечно. Кримінальний процес не повинен одночасно поділятися на гласний, змагальний і таємний. Не може одна його частина регламентуватися КПК, а інша — Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність». На мою думку, у новому КПК окремою главою необхідно чітко визначити підстави, процедуру та умови легалізації, а також критерії допустимості та чіткі межі можливого використання в доказуванні результатів оперативно-розшукової діяльності. Спірною є пропозиція стосовно того, щоб дізнання й надалі залишалося формою розслідування кримінальних справ, з огляду на те, що головними в діяльності органів дізнання є оперативно-розшукова функція, їх об´єктивна неспроможність провадження якісного розслідування кримінальних справ і забезпечення надійного захисту прав потерпілих від злочину [1, 55]. Дієвість та ефективність закону багато в чому залежить від того, хто є суб´єктом його застосування, чи достатньо у нього знань, досвіду, не кажучи вже про здоровий глузд. Органи дізнання, чия процесуальна діяльність нерідко, як свідчить практика, перебуває у протистоянні з відомчою звітністю, є найслабкішою ланкою в розслідуванні кримінальних справ. Поза сумнівом, без якісного досудового розслідування, а таким повинно стати досудове слідство, не може бути й ефективного правосуддя.

Функція розслідування кримінальних справ покладається на слідчого, здійснення судового контролю — на слідчого суддю. І справа не у назвах, не це є принциповим [1, 56; 2, 95]. Важливіше, щоб розслідування кримінальних справ не провадили виконуючі обов´язки слідчого, головне — щоб його (слідчого) було наділено не тільки процесуальною самостійністю, а й процесуальною незалежністю, убезпечено від будь-якого тиску, але не від нагляду та контролю. Для цього, на мою думку, крім КПК, потрібно розробити та комплексно прийняти Закони «Про органи досудового розслідування» і «Про Державний департамент досудового розслідування». До суб´єктів кримінально-процесуальної діяльності доцільно віднести й помічника слідчого, визначивши в чинному (ст. 1142) та проекті КПК його права та обов´язки. Органам дізнання слід зосередитися на оперативно-розшукових заходах, як це передбачає закон (ст. 103 КПК), та здійснювати провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (статті 425, 426 КПК), якісно та своєчасно виконувати доручення і вказівки слідчого (ч. З ст. 114 КПК) чи оперативно-розшукові заходи з метою отримання даних, які можуть бути доказами у справі (ч. З ст. 66 КПК).

Загальною метою кримінально-процесуальної діяльності органів досудового розслідування, прокурора та суду є встановлення об´єктивної істини у кримінальній справі. Здійснюючи розслідування справи, слідчий доходить до попереднього висновку щодо злочину та особи, яка його вчинила, про що повинен, на мою думку, винести «Постанову про попереднє обвинувачення особи у вчиненні злочину». Прокурор, у разі згоди з висновком слідчого, складає «Акт державного обвинувачення особи у вчиненні злочину», який разом з кримінальною справою спрямовує до суду, де і буде, у разі дотримання принципу змагальності, встановлено істину стосовно події, злочину, особи, яка його вчинила, та інших обставин справи. Такий підхід буде однією з гарантій об´єктивності слідчого та забезпечить більш дієвий контроль прокурора за виконанням законів у перебігу розслідування справи.

Стадію порушення кримінальної справи, як початку публічного провадження, доцільно зберегти. Адже актом про порушення кримінальної справи держава заявляє про публічний характер розслідування, свою відповідальність за законність розслідування та розгляд справи, забезпечення захисту прав людини. Назву стадії має бути змінено як таку, що змістовно не відповідає її призначенню. Свого часу нами було запропоновано «Заведення кримінально-процесуального провадження» [8, 69].

Стосовно законодавчого дозволу на провадження окремих слідчих дій до порушення кримінальної справи. Підхід до вирішення проблеми, думається, може бути таким: якщо від провадження тільки цієї слідчої дії залежить можливість підтвердження чи отримання ознак злочину — тоді це виправдано. До таких, як свідчить слідча практика, належать усього дві слідчі дії — огляд місця події та призначення експертизи. Що ж до усіх інших, навіть тих, що є у чинному КПК, — накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв´язку (ч. З ст. 187 КПК) з метою запобігти злочину, за наявності до того підстав, за відповідним поданням керівника оперативного підрозділу, узгодженим з прокурором, може бути проведено на підставі постанови голови апеляційного суду чи його заступника в межах проведення оперативно-розшукових заходів.

Щодо окремих новел у проекті КПК Робочої групи, раніше не притаманних вітчизняному кримінальному процесу, — вони об´єктивно необхідні. Слід зазначити, що далеко не все, особливо окремі деталі, можна передбачити та визначити у КПК. А тому посадові особи, на яких покладається здійснення кримінально-процесуальної діяльності, — слідчий, прокурор, суддя, повинні мати право керуватися і «внутрішнім переконанням», і «розумними строками», і «здоровим глуздом». Наприклад, вирішення питання про участь понятих у слідчих діях залишити на розгляд слідчого.

Суд присяжних. Чи потрібен він українському суспільству, яка його роль, призначення та місце в судовій системі країни? Цілком згоден з більшістю аргументів, наведених авторами статей: і першим, і другим [1, 57; 2, 97]. Але, якщо вдуматися, то справа вже не в тому, чи потрібен суд присяжних. Інститут присяжних визначено Основним законом держави (статті 124, 127 Конституції України), а призначення та місце в судовій системі — Законом «Про судоустрій». Закони є чинними, а ми все намагаємося визначити, чи потрібен суд присяжних. Забувши при цьому, що Конституція (ч. 4 ст. 124) через інститут присяжних наділила народ «правом безпосередньої участі у здійсненні правосуддя». А народ багато років фактично позбавлений цього конституційного права — права брати участь у здійсненні правосуддя за цією формою. За Конституцією (ч. 1 ст. 5) саме народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Будь-які зміни цієї конституційної норми межують зі спробою узурпувати судову, тобто державну, владу.

Категоричність у наукових дискусіях не доречна, не все наведене в публікації буде сприйнято однозначно. Водночас проект КПК, запропонований Робочою групою, виглядає сучасним, має певні переваги та гідний того, щоб після доопрацювання і внесення окремих змін, виправлень і доповнень його було розглянуто Верховною Радою України. Пропозиція щодо експерименту із введенням нового КПК спочатку в окремому регіоні чи області — не переконлива. Закон має діяти на всій території держави. А перехідний період — 3-4 роки, для реформування системи досудового слідства, судів, підготовки і перепідготовки слідчих, прокурорів, суддів, безумовно, потрібен. Зрозуміло, що все це вимагає від авторів-розробників, Верховної Ради виваженого підходу та високої відповідальності за якість нових законів, і особливо такого Закону, яким є Кримінально-процесуальний (а можливо — Карно-процесуальний) кодекс.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Стахівський С. Новий Кримінально-процесуальний кодекс України : хто замовляє музику?.. // Право України. — 2008. — № 4. — С. 54-58.
  2. Лобойко Л. Новий Кримінальний процесуальний кодекс України : яку музику виконують його розробники? // Право України. — 2008. — № 12. — С. 92-97.
  3. Грошевий Ю. Проблеми реформування кримінального судочинства // Право України. — 2009. — № 2. - С. 4-10.
  4. Нор В. Захист у кримінальному судочинстві майнових та особистих прав потерпілих від злочину за проектами КПК України : здобутки та прорахунки // Право України. — 2009. — № 2. — С. 43-51.
  5. Маляренко В. До питання доктрини кримінальної юстиції в Україні // Право України. — 2009. — № 2. - С. 11-23.
  6. Погорецький М. Новий КПК України : політичні, теоретичні та юридичні питання // Право України. - 2009. - № 2. - С. 29-35.
  7. Онішук М. Новий Кримінальний процесуальний кодекс суттєво посилить захист прав людини та підвищить ефективність розслідування злочинів // Право України. — 2009. — № 2. — С. 24-28.
  8. Савонюк Р. Доказування в досудовому слідстві: навч. посіб. — Сімферополь, 2003. — 184 с.
загрузка...
Top