Сан-Франциська конференція 1951 року

Вступ.

1. Історичні передумови проведення Сан-Франсциської конференції та становище у світі.

2. Історіографія та основні етапи проведення Сан-Франциської конференції.

3. Підписання Сан-Францизького договору в 1951 р., його наслідки та подальший розвиток американо-японсько-радянських відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом». Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї».

Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угодуу в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».


1. Історичні передумови проведення Сан-Франсциської конференції та становище у світі

З 1947 по 1951 рік продовжується робота над мирним договором з Японією. Пам’ятаючи про серйозну дипломатичну перемогу СРСР у Дунайській конференції, Західні країни повністю перейняли ініціативу. У травні 1951 року з’являється англо-американський проект мирного договору з Японією. Він був погодженим з усіма країнами, які входили у Союзну Раду, крім СРСР. СРСР намагався щось зробити, але єдиний фронт для вирішення Японської проблеми було створено. Тут же США пропонують у вересні 1951 року провести мирну конференцію у Сан-Франциско. Були запрошені всі зацікавлені держави (а їх було 51), але представників держав “з сумнівним державним устроєм” (як писали американські газети): Китайська Народна республіка (вважалося, що справжній уряд знаходився на Тайвані), Корейська народно-демократична республіка, Монгольська народна республіка і Демократична республіка В’єтнам, причому було розіслано меморандум з приводу того, як буде проходити конференція: “обговорення не буде – лише підписання”. Пам’ятаючи про меморандум США, радянська делегація відразу ж запропонувала поправки до 5 статей і 8 нових статей. Мова йшла про територіальні зміни, яких не було в англо-американському проекті договору (“північні теориторії”) і про визнання суверенітету КНР над Манчжурією. Але пропозиції СРСР навіть не обговорювались. І тут повторилася приблизна ситуація, як на Дунайській конференції. СРСР заявили, що такий договір не підпишуть, і договір було підписано без СРСР[5, c. 89-90].


2.Історіографія та основні етапи проведення Сан-Франциської конференції

До сьогодення у вітчизняній і західноєвропейській та американській історіографії відсутнє чітке та єдине визначення Сан-Франциської системи. Разом з тим загальноприйнятим є те, що Сан-Франциська система – це система договорів, яка регулює багатопланові відносини Японії, насамперед, із Сполученими Штатами та іншими країнами. Цю систему складають Сан-Франциський договір від 8 вересня 1951 року Японії з 48 країнами, Договір безпеки між США і Японією 8 вересня 1951 року та Адміністративна угода між США і Японією від 10 березня 1952 року (всі вони вступили в силу 28 квітня 1952 року після ратифікації їх японським парламентом).

У радянській історіографії вперше поняття "Сан-Франциська система" з’явилося у Дипломатичному словнику 1960 року (перший том). У розділі "Американсько-японські договори та узгодження" підкреслювалось: "Після закінчення Другої світової війни США укла-ли з Японією ряд нерівноправних договорів, які в Японії визначають як "систему Сан-Франциско". Американсько-японський договір 1951 року – підписаний 8.09 у Сан-Франциско... США нав’язали його Япо-нії як умову укладання мирного договору". У "Міжнародних відносинах після Другої світової війни" подається інше визначення: "Сан-Франциський договір, "пакт безпеки" та адміністративне узгодження заклали основу системи всебічного контролю Сполучених Штатів над Японією".

Визначення Сан-Франциської системи було дано і в академічному виданні "Історія Японії (1945-1975)" 1978 року у спеціальному розділі "Утворення Сан-Франциської системи". Автори дослідження підкреслюють: "Сан-Франциський мирний договір, японсько-американський "Договір безпеки" та Адміністративна угода, які вступили в силу 28 квітня 1952 року і отримали назву „Сан-Франциська система”, створили правову основу воєнно-політичного союзу американського та японського імперіалізму”. Поняття "Сан-Франциська система" згадується і в "Історії міжнародних відносин та зовнішньої політики СРСР": "Мирний договір. Пакт безпеки та Адміністративна угода... заклали основи так званої "Сан-Франциської системи", суттєвість якої зводилась до проголошення суверенітету Японії при збереженні в руках Сполучених Штатів найважливіших важелів військового, економічного і політичного контролю над країною".

В радянській історіографії то було, мабуть, останнє визначення "Сан-Франциська система". Більше того, представники радянського японознавства поступово взагалі відходять від цього терміну. Наприклад, у Дипломатичному словнику 1984 року у розділі "Американсько-японські договори та узгодження", в порівнянні з таким же виданням 1960 року, визначення Сан-Франциської системи взагалі відсутнє, тільки констатується, що "Договір безпеки 1951 року було укладено на необмежений термін. Нав’язаний Японії як умова укладення мирного договору...". Навіть у довіднику "Японія" під загальною редакцією відомих російських сходознавців Г. Кіма, К. Саркісова, А. Сенаторова Сан-Франциська система теж не згадується ні в розділі "Зовнішня політика", ні в "Сан-Франциському мирному договорі" 1951 р." [2, c. 117-119]

Американсько-англійська історіографія, яка значно більше, глибше і детальніше, ніж радянська, приділила увагу Сан-Франциській конференції 1951 року та післявоєнним японсько-американським відносинам, теж недостатньо торкалася питань Сан-Франциської системи. Як приклад необхідно назвати роботу американського дослідника Акіра Ірі "Холодна війна в Азії"; в розділі "Сан-Франциська система" він дає таке визначення: "Сан-Франциська система – новий стан американсько-японських відносин як результат Сан-Франциської мирної конференції 1951 року" [2, c. 121]. А відомий американський історик, професор Індіанського університету Джон Фіндлінг у "Словнику американської дипломатичної історії" відзначає, що до Сан-Франциської системи входять мирний договір 1951 року, американсько-японський Договір безпеки та договір між США і Японією 1960 року [2, c.122].

До Сан-Франциської системи входять мирний договір Японії 1951 року з 48 країнами, американсько-японський Договір безпеки 8 вересня 1951 року, Адміністративна угода між США і Японією від 10 березня 1952 року, угода між цими країнами про допомогу в забезпеченні взаємної безпеки 1954 року і низка інших американсько-японських угод, що заклали правові та практичні основи військово-політичного союзу між двома країнами.

Разом з тим Сан-Франциську систему можна розглядати не тільки як систему договорів, але й як систему міжнародних відносин між США, Японією, Південною Кореєю, КНДР, Китайською Народною Республікою, Тайванем та іншими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Необхідно виділити три етапи становлення і розвитку Сан-Франциської системи.

Перший етап. 8 вересня 1951 року – 28 квітня 1952 року.

Це період організаційного оформлення Сан-Франциської системи, починаючи з підписання 8 вересня 1951 року мирного договору Японії з країнами – учасницями Сан-Франциського форуму, Договору безпеки між США і Японією, Адміністративної угоди 1952 року. Закінчується етап ратифікацією зазначених договорів японським парламентом 28 квітня 1952 року.

Другий етап. 1953 рік – 19 січня 1960 року.

Основною характеристикою даного етапу є багатосторонні контакти у військовому, політичному, економічному і фінансовому плані Японії із Сполученими Штатами. Перш за все, необхідно згадати японський Закон про компенсацію збитків, які причинили війська, розташовані в Японії (1953 рік). Також слід назвати Угоду 1954 року між США та Японією про допомогу у взаємній обороні, яка передбачала передачу або надання в оренду Японії американської воєнної техніки, та Закон про збереження таємниці, пов’язаної з цією угодою, бо він був зобов’язаний зберігати таємницю наданої техніки [2, c. 123]. Етап завершується 19 січня 1960 року (див. додаток К) підписанням у Вашингтоні договору "Про взаємне співробітництво і гарантії безпеки" між США і Японією; з боку Сполучених Штатів договір підписав президент Д. Ейзенхауер, з боку Японії – прем’єр-міністр Носубуке Кісі [124]. У договорі вже була відсутня стаття про "право" США на втручання у внутрішні справи Японії, але були зафіксовані інші поступки, що свідчило про подальше зміцнення позицій Токіо в альянсі з Вашингтоном. Наприклад, передбачалось проведення двосторонніх консультацій відносно озброєнь і дислокації контингенту збройних сил США на території Японії. В той же час японська сторона брала на себе зобов’язання брати участь у здійсненні військово-стратегічних планів Сполучених Штатів у Далекосхідному регіоні. Так, стаття № 6 договору підкреслювала: "З метою здійснення безпеки Японії й під-тримки міжнародного миру... на Далекому Сході Сполученим Штатам Америки надається право користуватися японськими сухопутними, військово-повітряними і військово-морськими силами, засобами обслуговування і територією Японії"[9, c. 68].

Третій етап. 19 січня 1960 року – до теперішнього часу.

Вважаю, що цей етап можна поділити на два періоди: 19 січня 1960 року – лютий 1972 року і з вересня 1972 року до сьогодення. У перший період відбувається, насамперед, подальше удосконалення Сан-Франциської системи. Це проявляється в розширенні й поглибленні військово-політичних американсько-японських зв’язків, у прагненні Сполучених Штатів "нормалізувати" японсько-південнокорейські відносини, у підтримці США балансу "двох Кита-їв". У той же час, виходячи з реалій зазначеного періоду, Сан-Франциська система дещо змінюється, вона змушена пристосовуватися до міжнародної ситуації. Раніше підкреслювалося, що одним з найскладніших питань Сан-Франциської конференції 1951 року була проблема Китаю (запрошувати уряд КНР чи уряд Тайваню на форум, територіальні постанови, вироблення тактики подальших відносин західноєвропейських країн і США з Китаєм та інші), залишилася вона "каменем спотикання" і в Сан-Франциській системі (це, насамперед, китайсько-тайванська проблема, американсько-китайські, американсько-тайванські, японсько-тайванські і японсько-китайські відносини).

З 21 до 28 лютого 1972 року проходив візит Президента США Р. Ніксона у Китайську Народну Республіку, який суттєво вплинув не тільки на розвиток на принципово нових засадах американсько-китайських відносин, але й сприяв зближенню, за активною участю та підштовхуванням Сполучених Штатів, Китаю з Японією. Не дивно, що вже у вересні 1972 року між КНР і Японією були встановлені дипломатичні відносини. У Спільній заяві, підписаній в ході візиту в КНР прем’єр-міністра Японії К. Танаки, вказувалось, що відносини КНР і Японії будуть будуватися на принципах мирного співіснування, "всі суперечки будуть вирішуватися мирним шляхом без застосування сили чи погрози силою". Японська сторона визнавала уряд КНР єдиним законним урядом Китаю. На прес-конференції в день підписання спільного документа японська сторона зробила усну заяву про те, що "із встановленням дипломатичних відносин між Японією і КНР японсько-тайванський договір 1952 року припинив для неї існування".

Другий період – вересень 1972 року до сьогодення. До теперішнього часу Сан-Франциська система характеризувалась у вітчизняній історіографії переважно тільки негативно, при цьому посилання робились, головним чином, на японсько-американський військово-політичний альянс, поштовхом до формування якого вважають Сан-Франциську конференцію 1951 року[11, c. 156-157].


3. Підписання Сан-Францизького договору в 1951 р., його наслідки та подальший розвиток американо-японсько-радянських відносин

Сан-Франциський мирний договір означав, що

• припинявся стан війни з Японією;

• визнавався суверенітет Японії;

• Японія визнавала незалежність Кореї;

• Японія визнавала рішення Рада Безпеки щодо колишніх японських підмандатних територій;

• Японія відмовлялась від претензій на Курильські острови, на Південний Сахалін і Тайвань ;

Крім того, як традиційно в мирних договорах, було зафіксовано обов’язок Японії виплатити репарації, але розмір їх не був встановлений і мав вирішуватися у двосторонніх відносинах Японії із тими державами, яким була нанесена шкода.

Буквально через декілька годин після підписання угоди, делегати перейшли у сусідню будівлю (Офіцерський клуб), і була підписана Японо-Американська адміністративна угода. Тут були сформульовані умови розміщення і обслуговування на території Японії близько 600 американських військових баз та об’єктів. Причому на першому етапі на території цих баз і відносно американських військовослужбовців існував принцип “екстериторіальності”, тобто судити його повинні були за законами США.

Після підписання Сан-Францизької мирної угоди, Далекосхідна Комісія і Союзна Рада для Японії припиняли свою роботу. Але СРСР відмовився від цього і близько місяця наші представники ходили на роботу в Союзну Раду (анекдотична ситуація).

З одного боку СРСР доклав чимало зусиль для того, щоб перемогти у війні з Японією. З іншого боку сконцентрувавши свої зусилля, ССР виграв дипломатичну битву в Європі, створивши європейський соціалістичний табір, але повністю програв її в Японії. Це продовжувалось до 1955 року.

Необхідно зауважити, що повоєнний розвиток американсько-японських відносин, особливо після Сан-Франциської конференції 1951 року, впливав на суперечності у відносинах між Японією та Радянським Союзом, і, перш за все, це відбивалося на невирішеності територіального питання.

Аналіз документів зовнішньої політики США за 1955-1957 роки переконливо свідчить, що в багатьох випадках намагання Японії повернути, насамперед, радянські острови Хабомаї і Шикотан неодмінно пов’язувалось із поверненням Сполученими Штатами Японії островів Рюкю і Бонін. Так, на засіданні Національної Ради Безпеки 10 березня 1955 року Держсекретар Д. Даллес зауважив: “…Якщо Радянський Союз поступиться значною частиною Курильського архіпелагу, США зразу відчують сильний тиск з боку Японії стосовно повернення їй островів Рюкю”. Він звернув увагу присутніх на той факт, що СРСР навряд чи поверне Японії свої володіння, але висловив занепокоєння тим, що Радянський Союз “зможе зробити це для того, щоб посилити напруженість між Сполученими Штатами та Японією” . В записці про дискусії на 224-му засіданні Національної Ради Безпеки від 7 квітня 1955 року вказується на те, що Даллес не погодився з тим, що США повинні визнавати незаконними претензії Радянського Союзу на суверенітет над Курильськими островами і південним Сахаліном. “Якщо ми будемо діяти таким чином, – попередив він, – ми незабаром будемо почувати себе скрутно. Радянські претензії на Курили та південний Сахалін практично співпадають з нашими претензіями на острови Рюкю і Бонін. Безумовно, в процесі наших домагань по усуненню Радянського Союзу з Курил та південного Сахаліну ми можемо бути усуненими з Рюкю та Боніна”[7, c. 167-168].

Не дивно, що американські дипломатичні служби намагаються у цей період відвернути увагу офіційного Токіо від вирішення територіального питання з СРСР. Про це свідчить і зміст телеграми Держдепартаменту США до посольства Японії 1 липня 1955 року. В ній, по-перше, вказувалось, що “Хабомаї і Шикотан географічно, історично та юридично є складовою частиною Хоккайдо, а не частиною Курил”. По-друге, підкреслювалося, що Ялтинська угода “була виразником загальної мети, до якої прийшли керівники трьох великих держав”. “У будь-якому випадку, – робився висновок, – Японія не зв’язана з вимогами Ялтинської угоди, бо вона не брала участі у ній та Ялтинська угода не згадується в Потсдамсь-кій декларації, яку Японія прийняла… Потсдам залишає питання японсь-кого територіального визначення для наступного вирішення в Декларації Сторін. У Загальному Наказі Головнокомандуючих Союзних країн № 1 просто вказується, що японські війська на Карафуто (Сахалін) і Курилах повинні капітулювати перед командуючим радянських військ на Далекому Сході… Остаточне положення південного Сахаліну і Курил не було визначене і є питанням, яке необхідно вирішити в майбутніх міжнародних угодах”.

Особливої уваги заслуговує Меморандум заступника Держсекретаря по Далекому Сходу Робертсона Даллесу 18 вересня 1955 року про переговори між Японією та Радянським Союзом. Робертсон писав: “Радянський Союз висловив готовність повернути Хабомаї і Шикотан в межах загального погодження. Малик сказав, що це буде залежати від того, чи будуть японці проводити мілітаризацію цих островів”. Перший розділ меморандуму закінчується так: “Наша (тобто США. – С.П.) політика полягає в запобіганні враження того, що ми втручаємося в переговори…”. Далі Робертсон пропонував Даллесу підписати телеграму, зі змістом якої посол США в Токіо Аллісон повинен був проінформувати японських офіційних представників про позицію американців. Зокрема визнавалось: “Ми (американці) маємо надію, що Японія не зробить нічого, що призвело б до визнання радянського суверенітету над Курилами та південним Сахаліном... радянські пропозиції заборонити входження до Японського моря пароплавам неберегових країн порушують міжнародне право і зводять практично до нуля військово-морський аспект японсько-американського договору безпеки”[1, c. 648-649].

До того ж він вніс поправку: “…зведе до нуля і підірве військово-морський аспект американсько-японського договору безпеки”. Як видно з тексту, Держсекретар замінив “японсько-американський” на “американсько-японський” аспект, намагаючись цим ще раз підкреслити домінуючу та первинну роль Сполучених Штатів у відносинах з Японією. В заключенні Меморандуму говорилося про те, що “необхідно чітко пояснити японцям нашу думку про те, що Японія не повинна запроваджувати нічого, що може привести до прийняття радянських претензій, і що майбутнє положення цих територій, як і Формози, буде предметом майбутнього міжнародного рішення” [6, c. 258].

У бесіді 19 серпня 1956 року з Даллесом міністр закордонних справ Японії Сігеміцу підкреслив, що єдиним невирішеним питанням у відносинах з СРСР є територіальне питання. Радянський Союз, – за словами Сігеміцу, – бажав провести кордон на північ від Хабомаї і Шикотану. Сігеміцу поцікавився у Даллеса, чи буде такий кордон “легальним з точки зору Сан-Франциського договору”. Даллес нагадав Сігеміцу, що за умовами капітуляції Курили і Рюкю підпадають під одну і ту ж статтю, і хоча США за мирним договором погодилися з тим, що остаточний суверенітет над Рюкю може залишатись за Японією, вони також обумовили в статті № 26, що якщо Японія запропонує Росії більш вигідні умови, “ми можемо вимагати таких же умов для себе. Це означає, що якщо Японія визнає за Радянським Союзом повний суверенітет над Курилами, ми зробимо висновок, що ми також маємо право на повний суверенітет над Рюкю”.

Зміст цієї бесіди дає можливість зробити висновок про те, що вже у 1956 році офіційні представники США визнавали суперечність статей Сан-Франциського договору (тим більше, що це зробив один з головних діючих осіб форуму – Джон Даллес). Останні слова бесіди Даллеса з Сігеміцу переконливо свідчать про тактику диктату Сполучених Штатів відносно зовнішньополітичних акцій Японії: “Необхідно, щоб Японія проінформувала Радянський Союз про жорстку позицію Сполучених Штатів: якщо Радянський Союз має намір придбати всі Курили, Сполучені Штати можуть назавжди залишитись на Окінаві, і жодний японський уряд не утримається при владі…”.

Занепокоєння Сполучених Штатів позицією Японії щодо територіальних питань відчувається із змісту телеграми Даллеса до Держдепартаменту від 22 серпня 1956 року, в якій він підкреслює, що Сігеміцу дуже роздратований поразкою переговорів щодо укладання мирного договору з Радянським Союзом і він “посилається на ідею про те, що США, Великобританія, Японія та СРСР повинні разом зустрітися для остаточного обговорення територіального розподілу”. Звертає на себе увагу й той факт, що в телеграмі Даллес висловлює бажання провести “детальне дослідження територіального питання, щоб не випливли неприємні питання про Рюкю та Тайвань”[4, c. 124-125].

Не менш цікавим є зміст Меморандуму про розмову Сігеміцу з Даллесом у резиденції посла Алдріча у Лондоні 24 серпня 1956 року. Сігеміцу звернувся з запитанням до Даллеса: чи може Японія надати СРСР мандат на Курильські острови з метою нормалізації відносин? На що Держсекретар відповів, що при укладанні мирного договору в Сан-Франциско “Йосіда звернувся з проханням до США зайняти позицію, згідно з якою Хабомаї і Шикотан не входять до складу Курил. Він не звернувся з подібним проханням щодо Ітурупа та Кунашира”.

Далі Даллес пише: “Я пропоную звернутися з проханням до історичного відділу Держдепартаменту провести дослідження з тим, щоб США та Японія в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні встановити, чи є доцільним вважати посилання, що Кунашир та Ітуруп не є частиною Курил у тому значенні цього слова, в якому воно використовувалося на різних конференціях воєнного часу і в мирному договорі з Японією”.

На прес-конференції 28 серпня 1956 року Даллесу було поставле-но запитання про його зустріч із Сігеміцу: “Що буде, якщо Японія визнає радянські претензії на суверенітет над Курилами? Чи приведе це до американських вимагань про надання США суверенітету над іншими островами, наприклад, Окінавою?” Він відповів: „Я створював договір (Сан-Франциський) у загальних рисах саме для того, щоб не дати Радянському Союзу отримати більш вигідні умови, ніж США”.

Відчувається занепокоєння американських політиків відносно японсько-радянських відносин і в телеграмі представника посольства США в Японії Аллісона, яку він направив у Держдепартамент 31 серпня 1956 року. Аллісон вважав, що “американська політика невтручання у радянсько-японські переговори не може продовжуватися далі”. Зокрема, вказувалося, що, “враховуючи інтереси США”, необхідно підтримати Сігеміцу для того, щоб його не зняли з посади, і пропонується Держдепартаменту розглянути можливість заяви про те, що США підтримують саме японську інтерпретацію поняття “Курильські острови”, яке використовується в статті 2 мирного договору і в зв’язку з якою Ітуруп та Кунашир виключаються з цього поняття. “Сполучені Штати, – писав Аллісон, – вважають, що вони повинні бути негайно повернуті Японії”.

Більш чітка позиція США щодо японсько-радянських відносин була висловлена в Меморандумі помічника Держсекретаря з проблем Північно-Східної Азії Робертсона Даллесу 3 вересня 1956 року. Робертсон доповідав про позиції США у здійсненні допомоги Японії. “Будь-яка демонстрація моральної підтримки буде мати цінність… наприклад, заява про те, що ми вважаємо японські претензії на Ітуруп та Кунашир справедливими. Аналогічні заяви можуть зробити й інші країни”, – підкреслював Робертсон[8, c. 94-95].

Остаточна тактика США щодо японсько-радянських територіальних суперечностей була визначена в інформаційній записці, яка була вручена послу Японії в США Тані 7 вересня 1956 року: “Після уважного вивчення історичних фактів Сполучені Штати прийшли до думки, що острови Ітуруп та Кунашир (разом з островами Хабомаї і Шикотан, які є частиною Хоккайдо) завжди були частиною Японії і справедливо повинні бути визнані як такі, що знаходяться під японським суверенітетом. Сполучені Штати будуть вважати радянське погодження з цим висновком позитивним внеском у зниження напруги на Далекому Сході”.

Аналіз документів зовнішньополітичної діяльності США відносно Японії у другій половині 1950-х років дав можливість зробити наступні висновки:

1. Сполучені Штати, які після Сан-Франциського форуму 1951 року зробили все можливе для створення міцного військово-політичного союзу з Японією, були серйозно занепокоєні можливим розвитком відносин між Японією та СРСР у цей період.

2. Враховуючи те, що головною суперечністю між Японією та Радянським Союзом було територіальне питання, Сполучені Штати вдало, відповідно до умов та реальної ситуації, розіграли історичне обґрунтування поняття “Курильські острови”.

3. Для реалізації своєї тактики Сполучені Штати використали нечіткість деяких положень Сан-Франциського договору, про що офіційно було згадано Держсекретарем Даллесом на прес-конференції 28 серпня 1956 року. Навіть в Енциклопедичному словнику “Енциклопедія Американка. Міжнародне видання” згадується, що за Сан-Франциським договором “Японія відмовилась від усіх претензій на Курили, хоча у договорі не було спеціально обумовлено, що острови передаються саме Радянському Союзу”.

4. Американське керівництво зробило все, щоб зосередити увагу представників Токіо на наявності територіальних суперечностей саме з Радянським Союзом, щоб відвернути їх від подібних проблем зі Сполученими Штатами – повернення Японії островів Рюкю та Бонін.

5. Після фактичного зриву японсько-радянських переговорів з питань підготовки мирного договору і прийняття позицій Японії щодо вирішення територіальних проблем з СРСР Сполучені Штати небезпідставно висувають тезу про “радянську військову загрозу”, яку не тільки було покладено за основу формування повоєнної японської зовнішньої політики (мається на увазі, насамперед, військова доктрина), але й таку, що домінувала в міжнародних відносинах в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні у 1950-70-х pоках[12, c. 227-228].


Висновки

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї».

Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угоду в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».


Список використаної літератури

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.,1995.

2. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.

3. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. - М.: Междунар. отношения. – 1986. - Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. - 1986. - 412 с.

4. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 - середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.

5. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. - М., Ладомир, 1997. - 848 с.

6. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.

7. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.

8. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.

9. Марущак Микола Йосипович. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті "Львівська політехніка". — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.

10. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.

11. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.

12. Філіпенко А. С., Будкін В. С., Бутенко О. В., Вергун В. А., Гуменюк Б. І. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко (відп.ред.). — К. : Либідь, 1992. — 191с.

13. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. Посібник. - К.: Либідь, 1997.- 232 с.

загрузка...
Top