Розвиток філософсько-логічних концепцій мови права

Поява монографії, підготовленої вченими Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого з такої актуальної проблеми, як мова права, — подія неординарна. Адже відомо, що завдяки мові право набуває публічності, стає доступним для всіх його користувачів. Від того, настільки зрозуміло і точно сформульовані приписи законів, залежить ефективність їх реалізації. Актуальність дослідження мови права викликана нагальною потребою в розробці теоретичних основ законотворення і пов´язана із суттєвим оновленням системи законодавства України згідно з вимогами світових і європейських правових стандартів.

Мова права є професійною мовою і бездоганне володіння нею має забезпечити її безпомилкове вживання у правовій реальності. Варто також зазначити, що мова права — полісистемне утворення, яке охоплює відносно самостійні види мов: законів і підзаконних актів, правозастосовних актів, юридичної науки, освіти, журналістики тощо. А з урахуванням поділу права на окремі галузі та предметної специфіки останніх автори виділяють мову цивільного, кримінального, міжнародного тощо права, мову відповідних видів судочинства тощо (с. 5).

У руслі семіотичного підходу автори монографії пропонують власне визначення мови права, якою «є розроблена на основі національної (природної) мови система знакових засобів, що слугують фіксації, збереженню і передачі юридично значущих результатів інтелектуальної діяльності» (с. 22). У цьому визначенні головним є наголос на функціональній спрямованості мови права, хоча в цьому випадку остання, здається, пов´язана лише з позитивістським праворозумінням.

Для з´ясування природи мови права автори дослідження звертаються до її прадавніх витоків, висловлювань класиків античної філософії — Сократа, Платона, Арістотеля, інших мислителів того періоду, а також авторитетних римських юристів. У цьому ж контексті у праці аналізуються фрагменти стародавніх правових пам´яток східних цивілізацій — законів Хамурапі, Ману, в яких наголошується на важливості усного і документованого слова у процесі судочинства, де орієнтація на правдиве слово в уявленнях про право і правосуддя була чи не найголовнішою у співвідношенні слова і діла, слова і вчинку (с. 27-29). У зв´язку з цим цікавим є висвітлення й оцінка знаменитих діалогів Платона, в яких «мотив єдності слова і діла у достойної людини переходить із одного діалогу в інший», де мистецтво послідовного і чіткого слова є особливо важливим для суддів (с. 31-32), а також порушуються такі важливі в мовному плані питання, як тлумачення слів, де кожний знак набуває вагомого смислового значення (с. 34-37) тощо.

Досить цікавим є аналіз авторами монографії праць Арістотеля про проблеми мови взагалі й мови права зокрема. Так, у трактаті «Про софістичні спростування», пишуть вони, інтерес мислителя до зазначених проблем не в останню чергу мотивований юридичною, етичною і соціально-політичною диверсіями софістів (с. 41). Висловлені філософом думки допомагають викривати софістику і в сучасній юриспруденції, особливо в судочинстві, коли та чи інша сторона намагається довести свою правоту у справі щодо маніпуляцій із доказами, текстами законів, значенням термінів, застосовуючи таким чином давно відомі прийоми софістики. Але ці «свобода і гнучкість», як вірно зазначається у праці, мали конкретно-історичний характер. Уже в епоху Відродження і в Новітні часи софістика стала предметом критики провідних мислителів, а починаючи з XIX ст. цей термін став синонімом ретроградства, практичної безкорисності й нестерпного педантизму (с. 60).

Особливу увагу привертають судження дослідників щодо мовних питань, з яких Арістотель у трактатах «Про тлумачення», «Поетика» і «Риторика» намагався дати правильну відповідь. Це і пріоритет думки над словом і промовою, пошук їх оптимальної єдності; законність у судових процесах, ненадійність тортур як доказів, вимоги щодо написання чітких і зрозумілих для людей законів, співвідношення букви закону і думки законодавця тощо. За вченням філософа, в основу впевненого володіння мовою закладені принципи і правила логіки як науки про докази (с. 42). Примітним є те, що витоки сучасної мови права, зокрема законотворення і судочинства, мають досить давню історію і традиції.

Значний внесок у вирішення мовних проблем після Арістотеля було зроблено стоїками і римськими юристами. Це виявилося у вченні стоїків про істину і облудність, які пов´язувались лише зі словесними позначеннями і видами висловлювань, як-от: владні, заклинальні, запитальні, пояснювальні, прохальні, порівняльні. Але подібна теоретична новизна, вважають автори монографії, не була оцінена сучасниками і не розвинулась у відповідних настановах із судової риторики (с. 47). І все ж стоїки сприяли розвитку усного й особливо письмового слова, що юридично відбилось уже в законах XII ст. У ті часи вони мали значний авторитет і до їх методів аналізу основ права зверталися римські юристи, серед яких був і Цицерон, більш відомий як блискучий промовець. Він написав трактати про риторику, судоговоріння, закони, виклавши в них своє бачення природного і позитивного права, правила тлумачення законів.

Далі у дослідженні йдеться про бурхливий розвиток в імператорському Римі мови права як професійної мови; вивчення і майстерне володіння риторикою, яке стало головним предметом у підготовці юристів (с. 53). У свою чергу, це сприяло удосконаленню мовної техніки в римському праві; вперше були сформульовані визначення юридичних дефініцій з питань природного і цивільного права, видів суб´єктів і об´єктів правовідносин, угод і договорів, власності, позову, строків тощо (с. 54-58).

Питання мови права знайшли втілення у філософських дослідженнях Середньовіччя, епохи Відродження і початку Новітніх часів. Але не завжди дослідженням мови права сприяли належні умови. У праці історика середньовічного права Г. Бермана, на яку посилаються автори, йдеться про те, що у період раннього Середньовіччя не бралися до уваги такі формуючі фактори, як мова права, правознавство і юридична наука (с. 59-60). Цікаво у монографії висвітлено стан і розвиток юридичної освіти, появу перших європейських університетів, що призвело до важливих у соціально-історичному аспекті наслідків у суспільстві (с. 63-68). Незважаючи на певні й очевидні недоліки освітянської системи того періоду, автори не без підстав зазначають, що «було б несправедливо приєднуватися до поверхневих критиків цієї схоластичної технології — поряд з «наповненням голів» вона припускала і розвиток пізнавальної активності в осмислюванні вивченого матеріалу» (с. 68). Така думка спростовує зневажливе ставлення представників сучасної філософії та правознавства до науково-теоретичних надбань згадуваних епох (с. 76).

Дослідники детально зупиняються на творчості Ф. Бекона, оскільки саме він концентровано відобразив дух Відродження, ідейну програму Новітніх часів. У його трактаті «Про достоїнство та примноження наук» містяться принципові положення вчення про докази, що, як відомо, безпосередньо відносяться до юриспруденції (с. 78). Актуальними і сьогодні є міркування Ф. Бекона про місію суддів, тлумачення ними законів. «Суддям слід пам´ятати, — писав він у трактаті «Досліди, або Повчання моральні й політичні», — що їх справа jus dicere, а не jus dare, — тлумачити закони, а не створювати їх» (с. 79-86). У цьому ж трактаті, наголошують автори, досить чітко проявився прагматичний підхід Ф. Бекона до лінгвістичної сторони діяльності суддів, що цілком відповідає сучасній рецептурно-методичній формі (с. 79). Його міркування, викладені у праці

«Взірець трактату про загальну справедливість, або Про джерела права, в одній главі, у формі афоризмів», не втратили своєї значущості й у наш час. У дослідженні наголошується на заслузі Ф. Бекона — йому вдалося дати практично орієнтований філософсько-правовий компендіум, в якому питанням точності, ясності, стилістичної релевантності мови закону і права відведено головну роль (с. 85, 86-93).

Повністю погоджуюся з висновками авторів монографії, що «таке серйозне і відповідальне відношення (Ф. Бекона — Є. Є.) до юридичної професії повинно проявлятися і в процесі навчання». Ф. Бекон писав: «Усі лекційні курси і всі вправи, що виконують студенти, які вивчають право, мають бути організовані таким чином, щоб перед ними стояла єдина мета: вирішувати складні та спірні питання права, а не примножувати і ще більше заплутувати їх». На мою думку, сказане адресовано не лише сучасникам автора, а й у далеке майбутнє, зокрема нинішньому поколінню правознавців.

У Новітні часи значну роль у розробці концептуальних підходів до мовно-правової проблематики відіграли праці Г. Гроція, Т. Гоббса, Д. Локка, Г. Лейбніца. Окремим, найбільш значущим з цих праць присвячено чимало цікавих сторінок монографії. І це зрозуміло, бо як можна залишити поза увагою принципово нові погляди на відносини між державами, народами і людьми, їх правове врегулювання, сформульовані Г. Гроцієм у знаменитій праці «Про право війни і миру»? Автори монографії влучно зазначають, що завдання, яке він поставив перед собою, полягало в тому, щоб увести в чітку систему величезний масив різних і слабко пов´язаних між собою правових доктрин (с. 94). У роздумах Г. Гроція важливе місце відводилось тлумаченню законів і міжнародних договорів. Необхідність у тлумаченні, як стверджував учений, спостерігається по відношенню до слів або речень, коли вони «пояснюються різним чином», отримуючи при цьому декілька значень, а якщо неможливе ніяке тлумачення, то слова треба розуміти в їх власному сенсі — не в граматичному, виведеному з їх походження, а у звичайному вживанні тих, у чиїх руках право, суд і правила промови. У монографії викладено й інші важливі для теорії та практики тлумачення міркування Г. Гроція, значущість яких для розвитку мови права навряд чи хтось наважиться заперечувати. Це також стосується і вчень Т. Гоббса, Д. Локка і Г. Лейбніца, які залишили сучасникам велику і цінну наукову спадщину в дослідженні мови права, закономірностей її побудови, тенденцій розвитку, системності, зв´язків із соціальними явищами.

Висвітлюючи основні ідеї діячів епохи Просвітництва, автори монографії зупиняються на аналізі творчості Ш. Монтеск´є і Ч. Беккаріа, відомих своїми працями «Про дух законів» і «Про злочини і покарання» відповідно. Обидва негативно ставилися до зловживання словами в законах, оскільки це, на їхню думку, може призвести до обмеження свободи людини. Адже смисл одного й того самого слова залежить від його зв´язку з реаліями, тобто від контексту, в якому воно вживається (с. 175). У монографії наведені приклади подібних зловживань у сучасних демократіях, зокрема в Україні (с. 174). ПІ. Монтеск´є підготував цінні рекомендації щодо техніки написання законів: як уникнути в них неточностей, архаїзмів, багатослів´я, невизначеності термінів тощо.

Дещо інші думки щодо техніки складання законів, повноважень суддів, тлумачення тощо висловлював Ч. Беккаріа. Його формально-логічні вимоги до законів та їх застосування суддями мали свої певні підстави. Він вважав, що немає нічого найнебезпечнішого, ніж загальноприйнята аксіома, і що потрібно керуватися духом закону (с. 179).

Аналізуючи теоретичну спадщину представників класичної німецької філософії права І. Канта, Ф. Шелінга, Г. Гегеля, дослідники зазначають, що питання мови в їхніх працях займають далеко не першорядне місце, що мало на той час свої причини і мотиви. Однак як тільки виникали проблеми практичного характеру й І. Кант, і Ф. Шелінг, і Г. Гегель зверталися до мовної проблематики (с. 182). Так, у «Критиці практичного розуму» І. Кант пояснював свою позицію таким чином: «У цьому дослідженні я не боюсь дорікань із приводу того, що хочу ввести нову мову, оскільки спосіб пізнання тут сам по собі стає наближеним до популярності ... Я тільки бажаю одного — бути зрозумілим ... Але поки що ті думки існують, я дуже сумніваюсь, щоб було можливим знайти для них відповідні та більш вживані терміни». У дослідженні автори правильно наголошують на тому, що введення нових термінів мотивується не лише появою нових об´єктів, а й новими рівнями їх пізнання і фіксації (с. 184).

У працях Г. Гегеля, зазначається в монографії, вперше в німецькій класичній філософії зустрічаються спроби висловити міркування про мову в контексті систематично розвинутої філософії права — «рефлексію над мовою в контексті філософсько-правової теорії» (с. 185). Автори наводять думки визначного філософа з питань мови, її природи, функцій; як субстрату закону, чужий і власний смисл мови тощо.

Цікавий критичний аналіз представлено дослідженням мовних проблем В. Гумбольда. Застерігаючи від применшення його творчого внеску в теоретичне мовознавство, автори разом із тим вказують на явні суперечності в поглядах В. Гумбольда. Не поділяючи думки вченого щодо невизнання спеціалізованих мов, автори дослідження обґрунтовано вважають, що таким чином з наукового дискурсу усувалась проблематика мови права (с. 197).

В аналізі історії розвитку філософсько-логічних концепцій мови права дослідники значне місце відводять викладенню сучасної семіотики і філософії мови права. Цей розділ праці є найцікавішим з огляду на те, що в ньо-му розглядаються питання мови права, вирішення яких спрямовано на зміцнення логічних засад її вживання. Автори піднімають значні пласти накопичених наукою досліджень мовного скарбу. У розділі наведено аналіз формування сучасної семіотики, розглянуто сучасні підходи до взаємодії філософії мови і філософії права (с. 258-355), а також висвітлено трактування мови в юридичному позитивізмі. Проаналізовано логіко-лінгвістичні компоненти аналітичної юриспруденції Г. Харта; погляди Л. Фуллера на мову права; право як лінгвістичну конструкцію в інтерпретації К. Олівекрона. Автори монографії висловлюють власну позицію, критичне ставлення до методології дослідження мови права і принципів, сформульованих у працях філософів і правознавців.

Можливо, дослідження В. Тітова і С. Зархіної дещо перевантажене в бік філософії мови, незважаючи на те, що головним об´єктом дослідження у ньому визначено мову права. Гадаю, що і «портретний» спосіб викладення матеріалу не є досконалим, оскільки не позбавляє його повторювання ідей, поглядів, положень, висловлених ученими різних епох. Звичайно, це аж ніяк не впливає на високий науковий рівень монографії та не знижує її практичної цінності.

Науково-юридична громадськість має можливість ознайомитися з ґрунтовним дослідженням надзвичайно важливої теми, поза сумнівом, така праця зацікавить учених і фахівців з мовно-правової проблематики.

загрузка...
Top