Роль та значення покарання у системі запобігання злочинності

Політика держави у боротьбі зі злочинністю включає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру, оскільки ця політика перебуває у тісному взаємозв’язку з конкретними умовами суспільно-політичного розвитку суспільства, загального устрою життя держави, станом економіки, морально-етичними й філософськими поглядами, якими характеризується та чи інша епоха, а також відповідними стереотипами, що склалися у певному соціумі на той чи інший час. Однак у системі численних заходів певне місце посідає і покарання як необхідний засіб охорони суспільства від злочинних посягань [1, 73]. Виконання зазначеної ролі здійснюється як за допомогою загрози покаранням, яка міститься в санкції будь-якої кримінально-правової норми Особливої частини Кримінального кодексу України, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, вже визнаних винними у вчиненні злочину.

Загалом проблема кримінально-правових засобів запобігання злочинності, особливо покарання, досліджувалась й обговорювалася з прадавніх часів (Ч. Беккаріа, І. Бентам, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ф. фон Ліст, Ш.-Л. Монтеск’є, А. Фейєрбах та ін.) і продовжує дискутуватися до наших днів (Л. Багрій-Шахматов, Т. Денисова, О. Литвак, В. Маляренко, Є. Стрельцов, В. Тютюгін, О. Фролова та ін.).

Важливість інституту покарання в наш складний криміногенний час не викликає сумніву, хоча в юридичній літературі поширеною є думка, що покарання у протидії злочинності виконує лише допоміжну роль. Однак, як справедливо зазначає Я. Соловій, злочинність первинна, її існування породжує і виправдовує інститут покарання, безпосереднім і головним призначенням якого є боротьба зі злочинністю, її запобігання і хоча б часткове зменшення [2, 14]. Тому попереднє висловлювання щодо допоміжної ролі покарання під час запобігання злочинним проявам потребує уточнення. Воно є справедливим стосовно загальної системи заходів, що вживаються державою для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов, що їй сприяють. У такому аспекті покарання дійсно виконує допоміжну функцію. Проте серед заходів державного реагування на вчинені злочини та осіб, що їх вчинили, покарання набуває першорядного значення. В ньому знаходить відбиття від імені держави негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Применшення цієї ролі суперечить каральній і запобіжній сутності покарання як найбільш суворого заходу державного примусу, який застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочин [3, 318].

Тому недаремно ще наприкінці ХІХ ст. М. Духовський писав, що наука кримінального права, не обмежуючись суворо юридичною роботою, повинна приступити до широкого вивчення причин злочинності, зобов’язана вказувати державі засоби боротьби зі злочинністю і для реорганізації каральних заходів у дусі відмови від теорії відплати розробити превентивні заходи і не соромитися вказувати на необхідні соціальні реформи [4, 29]. У цьому висловлюванні для нас важливим є той факт, що кримінальному праву відводиться вагома роль «повноправного» учасника процесу подолання злочинності, яка в жодному разі не зводиться до допоміжної функції у соціально-правовому механізмі боротьби зі злочинами, а отже, і покарання у цьому механізмі відіграє неабияке значення.

У сучасному законодавстві про кримінальну відповідальність цілі покарання залишаються загалом класичними і визначені у ст. 50 Кримінального кодексу України (далі — КК) «Поняття покарання та його мета». В частині 2 цієї статті зазначено: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Перший різновид запобігання як цілі покарання отримав назву «спеціальна превенція», або спеціальне запобігання злочинам, а другий — «загальна превенція», або загальне запобігання [3, 323-324]. З огляду на це цілком справедливою видається думка, висловлена ще на початку ХХ ст.

С. Познишевим про те, що кримінальне покарання має на меті запобігання злочинам шляхом фізичного утримання злочинців та психологічної протидії злочинам з боку інших членів суспільства [5, 260-264]. Отже, кримінальне покарання має на меті не тільки вплинути на конкретну особу, яка вчинила злочин, а й розраховане на досягнення більш стратегічної мети — зниження власними засобами криміногенного потенціалу і його злочинних проявів у суспільстві шляхом застосування кримінального закону, що є специфічною складовою спеціально-кримінологічного запобігання злочинності [6, 50].

Щодо сутності загального запобігання у контексті цілей покарання відмітимо, що воно є таким у тих випадках, коли воно адресується всім громадянам і спрямовується на стримування їх від вчинення злочинів під загрозою (страхом) покарання та пов’язаним з ним суспільним осудом у широкому значенні слова. При цьому визначень цього поняття у спеціальній літературі чимало. Наведемо деякі з них. Так, під загальним запобіганням, або загальною превенцією, розуміють формування страху перед застосуванням кримінального покарання, посилення моральної заборони на вчинення злочину чи стимулювання звичної правомірної поведінки осіб, які не є засудженими [7, 50]. Ще один підхід полягає в тому, що загальне запобігання — це здатність кримінального закону і практики його застосування забезпечувати законослухняну поведінку громадян [8, 29]. Висловлюється й така позиція: сенс загальної превенції полягає в тому, щоб за допомогою загрози покаранням впливати на нестійких громадян, запобігаючи тим самим будь-якій можливості вчинення ними злочинів [9, 152]. Щодо визначення природи загального запобігання оригінальним, на наш погляд, є й підхід, згідно з яким припускається, що запобіжна функція кримінального законодавства та практики його застосування передбачає руйнівний вплив останнього на причини й умови злочинності та її прояви [6, 60].

Як бачимо, наведені висловлювання багато в чому є схожими. Тому вважаємо справедливим висловлювання Е. Саркісовою стосовно того, що при аналізі загального запобігання як мети покарання у літературі склалась єдина думка, що основним запобіжним засобом є погроза покаранням, або залякування, яке впливає на свідомість і волю людей [10, 18].

З огляду на це цікавим є питання про те, як загальне запобігання сприймається громадянами та як воно реалізується на практиці. За даними О. Фролової, переважна більшість людей не вчиняє злочини зовсім не зі страху перед покаранням, а з причин, наприклад, певного виховання, моральних принципів і засад*. Проте є й інші громадяни, які не вчиняють злочинів саме внаслідок загрози та страху перед покаранням. Крім того, існує й третя група громадян, які вчиняють злочини, незважаючи ні на що: ні на виховання, ні на існуючі у суспільстві норми поведінки тощо, ні, врешті-решт, на загрозу покаранням. І оскільки межі між цими умовними групами громадян не є стійкими й сталими, вони, — робить висновок О. Фролова, — перебувають у постійному русі (до того ж їх ставлення до злочинності, кримінального покарання в цілому і до конкретних видів злочинів і передбачених законом за їх вчинення конкретних видів, обсягів і розмірів покарань може бути різним і також змінюватися з часом, залежно від низки обставин). Тому проблема загального запобігання ніколи не втратить свого значення та актуальності [11, 109].

Про складність оцінки безпосередньої загрозливої дії кримінального закону, а отже, й покарання та про визначення меж загальної превенції як такої зазначається й у зарубіжній літературі. Наприклад, німецький кримінолог Г. Шнайдер вважає, що загальна превенція, як правило, переоцінюється населенням. Безумовно, головне завдання кримінальних законів міститься, зокрема, у завчасному запобіганні злочинності. Однак формальний соціальний контроль із кримінальним законодавством та системою кримінальної юстиції не може забезпечити того, що очікує від нього суспільна думка, а саме — майже повного залякування усіх потенційних злочинців за рахунок загрози призначення та застосування покарання. Це відбувається, з одного боку, тому, що недооцінюється неформальний контроль родини та інших соціальних груп, а з другого — тому, що загроза кримінального законодавства та його застосування не в усіх випадках виявляється дієвою. Якщо кримінальний закон може справити стримуючий вплив на раціонально мотивовані й ретельно сплановані правопорушення, то застрашлива дія на емоційно та аномально мотивовані, імпульсивно здійснювані злочини (наприклад на насильницькі або сексуальні делікти) буває слабкою, оскільки їх джерелом є збочення, ослаблення стримуючих начал у проявах пристрастей або інтелектуальні й емоційні дефекти [12, 387].

Останнє наукове дослідження за темою «Теоретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні», проведене в Інституті вивчення проблем злочинності НАПрН України, виявило, що серед усіх стримуючих від вчинення злочину мотивів страх перед покаранням притаманний 74 % опитаним під час зазначеного дослідження осіб. Серед інших стримуючих мотивів респондентами зазначалися такі: «совість не дозволяє», «сором перед людьми», «огида до вчинку», «з принципових міркувань», «з нерішучості», «релігійність», «ніколи не було навіть думки вчинити злочин» та ін. Однак у тій частині респондентів, яка будь-коли опинялася в ситуаціях, що сприяли вчиненню злочинів, то мотив страху як домінуючий стримував від протиправної поведінки лише 15,4 % осіб. При цьому цікаво, що найчастіше своєрідним бар’єром на шляху вчинення злочину в подібних ситуаціях ставав мотив совісті (43,7 % респондентів відповіли саме так) [13, 187-188].

Слід погодитися з думкою, що ефект загальної превенції виникає в результаті взаємодії кримінального законодавства з практикою його застосування і виконання, а також у комплексі з іншими соціальними і психологічними чинниками — мораллю, ідеологією, звичаями та ін. [14, 52-55]. Тому реалізація норм кримінального права без підтримки останніх чинників є вкрай проблематичною й неефективною [15, 251-252]. Крім того, справедливим є також уточнення, що лише одним покаранням не обмежується запобіжна роль кримінального законодавства [16, 18], оскільки реальний запобіжний вплив справляють не окремо взяті нормативні приписи (наприклад покарання), а цілі комплекси нормативних положень, до складу яких входять норми не тільки кримінального законодавства, а й ті норми інших галузей права, що регулюють процедуру притягнення до кримінальної відповідальності з її подальшими негативними наслідками [6, 53]. На думку Т. Денисової, загальна превенція досягається: невідворотністю покарання; наявністю в кримінальному законодавстві санкцій; судовим розглядом справи; публічністю вироку; правовою пропагандою; високим рівнем правової культури тощо [17, 69].

На відміну від загальної превенції покарання, яку визначають перш за все стосовно громадян з нестійкою поведінкою, мета спеціального запобігання полягає в тому, щоб попередити, як зазначалося вище, можливість вчинення нових злочинів особами, які вже вчинили злочини і відбувають покарання. Тобто спеціальне запобігання, на відміну від загального, адресоване певним групам або категоріям осіб. Для підкреслення особливого значення спеціального запобігання в юридичній літературі вказується, що досягнення мети спеціальної пре- венції є першим і обов’язковим кроком на шляху подальшого досягнення інших цілей покарання — без досягнення цієї мети досягнення інших цілей покарання (таких як загальне запобігання та виправлення засуджених) стає майже неможливим [11, 113]. При цьому, як зазначається у спеціальній літературі, мета запобігання може бути досягнута кількома шляхами:

а) позбавленням засудженого фізичної можливості вчиняти злочини;

б) погрозою застосування покарання за вчинений злочин;

в) запобіганням під час відбування покарання;

г) впливом на психіку засудженого і осіб, які мають протиправні відхилення у поведінці [18, 47-48].

У свою чергу, стверджується, що мета спеціальної превенції досягається й такими шляхами, як: а) позбавлення злочинця фізичної можливості вчинити новий злочин; б) побоювання злочинця повторного застосування до нього покарання за новий злочин [17, 70]. Таким чином, реалізація зазначеного запобігання створюватиме певні умови, які об’єктивно перешкоджатимуть засудженому вчиняти новий злочин і, одночасно, сприятимуть зміні злочинної поведінки на соціально схвалювану, правомірну поведінку, допомагаючи формуванню настанов і навичок саморегуляції, а також вихованню в особистості свідомої, добровільної потреби такої поведінки. Проте для досягнення цієї мети, як стверджує О. Фролова, необов’язковим є виправлення та перевиховання засуджених. Головне, щоб вони не вчиняли нових злочинів з інших причин, наприклад, внаслідок успішної реалізації оперативно-розшукових заходів, повного й раціонального завантаження робочого та вільного часу засуджених, постійного нагляду й контролю тощо [11, 109]. Вочевидь, перший із зазначених шляхів досягнення цілі покарання — спеціальної превенції (свідома внутрішня переорієнтація особистості як такої, її настанов, світогляду, що призводить до глибокого морально-психологічного переродження) — це, мабуть, ідеал, якого треба намагатися досягти. Але все це достатньо тривалий процес, який вимагає (навіть після досягнення поставленої мети — спеціальної превенції) створення певних соціальних, так би мовити, підтримуючих умов для закріплення правослухняної поведінки колишнього засудженого (наприклад вжиття численних заходів соціальної адаптації і ресоціалізації). На практиці ж переважно буває цілком достатньо досягнення цілі спеціального запобігання за допомогою засобів, спрямованих на зовнішнє недопущення вчинення нового злочину, особливо в разі морально-психологічної занедбаності особи злочинця, наявності в нього усталеної установки на зайняття злочинною діяльністю, знаходження в несприятливому оточуючому середовищі, що нерідко провокує різні криміногенні ситуації та вчинення злочинів, коли внутрішньо безповоротне соціальне та морально-психологічне переродження особи, яка відбула покарання, стає майже неможливим або значно ускладненим.

Все це дає підстави стверджувати, що кримінальне законодавство загалом має на меті не лише позитивний вплив на ту чи іншу особу, винну у вчиненні злочину, а й спрямоване на досягнення ще однієї перспективної мети — знизити імовірність злочинних діянь у соціумі за допомогою застосування закону або його погрози, що дозволяє розглянути його превентивні можливості з точки зору як загальносоціального, так і спеціально- кримінологічного запобігання злочинності [19, 16—27]. Тому основним показником ефективності досягнення загальної превенції є загальний рівень первинної злочинності, а основним показником відповідного ефекту від спеціальної превенції — насамперед статистика рецидивної злочинності.

Таким чином, розгляд проблеми ролі та значення покарань у системі запобігання злочинності дозволяє дійти висновку, що покарання є вагомою частиною складного механізму превенції, в якому воно (покарання) виконує дві функції — загальну і спеціальну, кожна з яких має своє призначення, коло адресатів, принципи дії, особливості реалізації та ін. Разом із тим покарання справляє запобіжний ефект не само по собі, а в комплексі з іншими кримінально-правовими нормами та інститутами, а також чинниками соціального, психологічного, морального та іншого характеру. При цьому покарання — не панацея від злочинної агресії у широкому смислі слова. Тому від нього не можна вимагати стовідсоткового запобіжного ефекту. Адже в цьому сенсі воно, звісно ж, виконує хоча й вагому, але все-таки допоміжну роль поряд з іншими складовими системи запобігання злочинності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Карпец И. И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. — М., 1973. — 228 с.
  2. Соловій Я. І. Теорія попередження та її вплив на формування кримінально-правової політики України щодо мети покарання // Політика української держави у сфері боротьби зі злочинністю : зб. матер. Всеукр. наук.-теорет. семінару (Івано-Франківськ, 17 грудня 2009 р.). — Івано-Франківськ, 2009. — С. 14-18.
  3. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тю- тюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 4-те вид., переробл. і допов. — Х., 2010. — 456 с.
  4. Духовский М. Задачи науки уголовного права // Временник Демидовского юридического лицея. — Ярославль, 1873. — Кн. 4. — 33 с.
  5. Познышев С. В. Основные вопросы учения о наказании. — М., 1904. — 443 с.
  6. Голіна В. В., Головкін Б. М. Загальне запобігання злочинності як одна з цілей кримінального законодавства (кримінологічний підхід) // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. — Вип. 16. — Х., 2008. — С. 49-61.
  7. Южанин В. Е., Жидков Э. В. Частное предупреждение преступлений как цель применения уголовного наказания в виде лишения свободы и средства ее реализации. — М., 2007. — 240 с.
  8. Анденес И. Наказание и предупреждение преступлений / пер. с англ. — М., 1979. — 263 с.
  9. Ной И. С. Сущность и функции уголовного наказания в советском государстве. Политико-правовое исследование. — Саратов, 1973. — 192 с.
  10. Саркисова Э. А. Уголовно-правовые средства предупреждения преступлений. — Мн., 1975. — 191 с.
  11. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів). — К., 1997. — 208 с.
  12. Шнайдер Г. Й. Криминология / пер. с нем. ; под ред. и с предисл. Л. О. Иванова. — М., 1994. — 504 с.
  13. Звіт про науково-дослідну роботу «Теоретичні основи забезпечення якості закону та правозас- тосовної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні» (заключний). — Х., 2010. — С. 187-188. — 411 с.
  14. Рощіна І. Громадська думка як фактор ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинності // Право України. — 2005. — № 2. — С. 52-55.
  15. Орловська Н. А. До питання про психологічні основи кримінально-правової заборони // Актуальные проблемы криминологии и криминальной психологии : сб. науч. ст. / под ред. М. Ф. Ор- зиха, В. М. Дремина. — Одесса, 2007. — С. 251—252.
  16. Кудрявцев В. Предупреждение преступлений — важная форма борьбы с пережитками капитализма в сознании людей // Советская юстиция. — 1958. — № 2. — С. 15—19.
  17. Денисова Т. Запобігання злочинам як одна з пріоритетних функцій кримінального покарання // Право України. — 2009. — № 7. — С. 66—72.
  18. Маляренко В. Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. — К., 2003. — 156 с.
  19. Голіна В. В., Головкін Б. М.Кримінально-правові засоби у системі спеціально-кримінологічного запобігання злочинності // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. — Х., 2010. — Вип. 19. — С. 16-27.

загрузка...
Top