Роль спеціальних служб в попередженні правопорушень

Вступ.

1. Поняття правопорушень.

1.1. Поняття і ознаки правопорушень.

1.2. Склад правопорушення.

1.3. Види правопорушень.

1.4. Юридична відповідальність.

2. Участь спеціальних служб у попереджені правопорушень.

2.1. Судові органи влади.

2.2. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи.

2.3. Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Людина, у своєму поводженні може або дотримувати цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій у відношенні особи, що їх порушила.

У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушення права, акт, противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення - означає «переступити» право.

Правопорушення - це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Найбільш важливою задачею боротьби з правопорушеннями є їхнє попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства чи діяння сприятливих їхньому здійсненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їхнє число можна і треба. Досить очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь помітно зросло б, якби вони не були заборонені, чи за них були б установлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно.

Мета: визначитироль спеціальних служб в попередженні правопорушень.

Завдання:

  • розкрити поняття, ознаки та види правопорушень;
  • показати участь спеціальних служб (судових, правоохоронних, контрольно-наглядових у попередженні правопорушень.

1.Поняття правопорушень

1.1. Поняття і ознаки правопорушень

Правила, що регулюють поводження людей, дії соціальних груп, колективів, організацій, у своїй сукупності складають соціальні норми. Соціальна норма - це правило соціально значимого поводження членів суспільства. Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства, засобом суспільного керування, організації і функціонування держави, забезпечення погодженої взаємодії людей, прав людини.

До соціальних норм відносять економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні інші норми.

Соціальні норми по своїй природі означають визначений стандарт поводження. При виділенні різновидів норм враховується спосіб усвідомлення і регулювання поводження, форми санкцій за недотримання норм.

Людина, у своєму поводженні може або дотримувати цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій у відношенні особи, що їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в даному суспільстві, з урахуванням його особливостей (національних, територіальних і ін.). У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушення права, акт, противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення - означає «переступити» право.

Кожне окреме правопорушення конкретне: воно здійснюється конкретною особою, у визначеному місці і часі, суперечить діючому правовому порядку, характеризується точно визначеними ознаками. Разом із тим всі антисоціальні явища, мають загальні риси.

Соціальні явища, що обумовлюють правопорушення, називаються причинами й умовами. Під причиною розуміється явище (чи їхня сукупність), що породжує інше явище, розглянуте, як наслідок. Зв'язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, що означає, що дана причина, у відповідних умовах викликає визначений наслідок.

Таким чином, правопорушення - це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Суспільна небезпека, шкідливість правопорушень характеризує їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує й особа, що зробила правопорушення.

Усяке правопорушення - це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія - акт активного поводження (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час і т.п.). Воно може складатися в проголошенні визначених слів (наклеп, образа, заклик до насильницьких антигромадських діянь, пропаганда національної ворожнечі і т.п.). Бездіяльність визнається діянням, якщо по службовому обов`язку чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника держпідприємства, проїзд без квитка в суспільному транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги і т.п.) [9, с. 248].

Будь-яке правопорушення протиправне, являє собою порушення заборони, зазначеного в законі чи в підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формальне підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства і тому вважається правомірним. У карному та в адміністративному праві передбачені обставини, при яких особи, що зробили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це «необхідна оборона», обумовлена як «дії...вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці...» [9, с. 249] (ст. 36 Кримінального кодексу України, ст. 19 КпАП України) і «крайня необхідність», тобто «дії...для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими коштами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода» (ст. 18 КпАП України, ст. 39 Кримінального кодексу України). Обставинами, що виключають протиправність деяких діянь, є їхня малозначність, виконання службових чи професійних обов'язків (обов'язків пожежного, лікаря, працівника органів охорони суспільного порядку і т.п.), обґрунтований ризик і інші обставини, зазначені в законодавстві [9, с. 249].

Правопорушення є винним діянням. Провина - це психічне відношення особи до власного поводження і його результатів, у якому виражене негативне чи легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до прав і свобод інших осіб. Оскільки право регулює вольове поводження людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі людини залежало - діяти правомірно чи неправомірно, і обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими (тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану). Без свідомості і волі немає діяння ні протиправного, ні правомірного. Не є правопорушенням і так називаний нещасливий випадок - подія, що спричинила шкоду в результаті збігу об'єктивних обставин, що виключають чиюсь провину.

Підставою виникнення обов'язку по відшкодуванню випадково виниклої шкоди служить не правопорушення (його в даному випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають мимо волі і свідомості людей, варто відносити не тільки явища природи, нездоланну силу (force major - форс мажор), але також і випадок [9, с. 252].

Правопорушення - визначене, не тільки чисто зовнішнє, але і внутрішнє - психічне, а саме негативне відношення порушника до правового припису й охоронюваного ним інтересу і, отже, суб'єктивне винне поводження. Протиправність, об'єктивна в тім змісті, що означає порушення норм об'єктивного права. Категорія протиправності суб'єктивна, оскільки застосовна лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об'єктивно-суб'єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність провини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи невиконання обов'язку втрачає характер правопорушення.

Шкода - неодмінна ознака кожного правопорушення.Характер шкоди може розрізнятися по об'єкту, розміру й іншим ознакам, але правопорушення завжди має соціальна шкода. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених інтересів, суб'єктивних прав, об'єкта правопорушення. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірним чи невимірним, відновлюваним чи ні, більш-менш значним, що відчувається окремими громадянами, колективами і суспільством у цілому.

Так, якщо об'єктом П. є власність, то шкода буде матеріальною, вимірною, відновлюваним , різного ступеня значимості для потерпілого. При ушкодженні здоров'я може виникнути майнова, вимірна, відновлювана шкода і моральна (невимірна, не відновлювана). Забруднення навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я й інші об'єкти, викликає важко вимірювану матеріальну шкоду. Порушення правил вуличного руху, що не спричинило аварії, не викликає матеріальної шкоди, але створює небезпечні ситуації, порушує суспільний порядок, наносить йому шкоду.

Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення, що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку, суспільним і особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужних для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні по ступені шкідливості і ступеню суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а виходить, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки» [4, с. 93].

Правопорушення може скласти тільки акт поводження, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява в поводженні може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлене свідомістю й волею людини. Саме внаслідок свідомості дія знаходить характер людського поводження. Без свідомості й волі немає поводження, учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.

Правопорушенням є діяння деліктоздатної особи. Деліктоздатністю називається визнана законом здатність особи усвідомлювати значення своїх протиправних дій і нести за них юридичну відповідальність. Деліктоздатні всі осудні особи, що досягли визначеного віку (за здійснення деяких злочинів - з 14 років, за інші злочини і за адміністративні провини - з 16 років) (ст. 12, 13 Кодексу про адміністративні правопорушення України і ст. 22 КК України) [4, с. 94].

1.2. Склад правопорушення

Юридичною наукою розроблене поняття складу правопорушення, яким називається опис ознак правопорушення за схемою: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

1. Об'єкт правопорушення - коло суспільних відносин. регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду. Будь-яке правопорушення, навіть якщо воно і не набуло зримих шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відношення. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

2. Об'єктивна сторона - характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих). Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу і т.п.). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або підсилюється, або здійснюється по іншому складу, що передбачає більш сувору відповідальність [4, с. 97].

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, припускають установлення причинного зв'язку діяння і наслідків, що наступили, (заподіяння тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що потягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих травм і т.п.)

3. Суб'єкт правопорушення - той, хто зробив правопорушення, характеристика правопорушника. При здійсненні штрафної, каральної відповідальності якості особи, що здійснила правопорушення, враховуються як обставини, що впливають на ступінь строгості покарання - зм'якшуючі (неповнолітній, вагітна жінка й ін.) чи обтяжуючі (наявність чи судимості не знятого стягнення, стан сп'яніння й ін.). Поруч складів правопорушень передбачений спеціальний суб'єкт - посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб'єктами деяких правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони природи й ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб'єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про кого-небудь неправильні чи такі, що порочать відомості.

4. Суб'єктивна сторона - форми провини. У відношенні складів, де діяння кваліфікується без зв'язку з його наслідками, діє загальний принцип: «Незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання» [4, с. 98].

У складних складах, що містять опис діяння і його наслідків, поверх того важлива диференціація форм провини. Розрізняються намір і необережність. Правопорушення визнається зробленим навмисне, якщо особа, що його зробила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього настання (прямий намір) чи свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий намір) (ст. 24 КК України). Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх до того основ самовпевнено розраховувало на їхнє запобігання (легкодумство) або не передбачало можливості настання таких наслідків, хоча повинно було і могло їх передбачати (недбалість) (ст. 25 КК України)[4, с.101].

У законодавстві склади правопорушень викладаються по-різному. У карному праві детально описані умови застосування кримінальної відповідальності і покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому підлягають ті, хто зробить цей злочин. Наприклад стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, - карається позбавленням волі на строк до п'яти років»[4, с. 102]. Аналогічним образом проступки і стягнення визначені в кодексі про адміністративні правопорушення. На відміну від них Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в нетверезому стані), але перелічує дисциплінарні стягнення, застосовувані за порушення трудової дисципліни.

1.3. Види правопорушень

У залежності від характеру правопорушень і санкцій за їхнє здійснення, правопорушення поділяються на злочини і проступки.

Злочином називається суспільно небезпечне винне діяння(дія або бездіяльність), заборонені карним законодавством під погрозою покарання.

Метою карного правосуддя визнається охорона суспільства в цілому. Тому будь-яке діяння, що підлягає карному осудженню, вважається суспільно небезпечним.

За злочини застосовуються покарання - найбільш суворі примусові заходи, що істотно обмежують правовий статус особи, визнаного винним у здійсненні злочину (позбавлення чи обмеження волі, тривалі терміни виправних робіт чи позбавлення яких-небудь спеціальних прав, великі штрафи й ін.). «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.» (ст. 50 ч.1 КК України)[5, с.176]. За особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя, застосовується виняткова міра покарання - довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України).

Карне покарання застосовується не тільки за здійснення злочину, але і за замах, готування, співучасть, а по деяких складах і недонесення про злочин. Давність залучення до кримінальної відповідальності в залежності від ваги злочину може досягати п'ятнадцяти років (до особи, що зробила злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, терміни давності не застосовуються).

У відповідності зі Конституцією України, визнати винним у здійсненні злочину і призначити покарання може тільки суд у встановленій для того процесуальній формі (кримінально-процесуальний кодекс). Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після від'їзду покарання в особи, засудженого за злочин, тривалий час (у залежності від ваги злочину і відповідно відбутого покарання) зберігається «судимість» - особливий правовий стан, що є обтяжуючою обставиною при повторному злочині, що відображається на моральному і правовому статусі особи, що вважається осудженою [5, с. 177].

Проступками називаються винні протиправні діяння, що не є суспільно небезпечними, можливе застосування не покарань, а стягнень.

Проступки розрізняються по видах відносин, у які вони вносять безлад, і по видах стягнень, що за них застосовуються.

У відповідності зі ст. 10 Кодексу про адміністративне правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна(умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність»[5, с. 178]. До адміністративних правопорушень відносяться проступки в області охорони праці і здоров'я, навколишнього середовища, пам'ятників історії і культури, порушення ветеринарно-санітарних правил, правил, що діють на транспорті, порушення суспільного порядку й ін.

Якщо зіставити окремі злочини з конкретними проступками, то, як правило, ступінь суспільної небезпеки перших вище, ніж других. Однак такий висновок не завжди можна зробити стосовно до П., з огляду як на матеріальну, так і моральну шкоду. Наприклад, такі найбільш небезпечні злочини, як розбій з метою заволодіння майном, мають одностайно негативну оцінку. Але так називані дрібні розкрадання і тому подібні П. (що не стосуються до злочинів) у сукупності наносять значно більшу як матеріальну, так і моральна шкоду суспільству. Великий ступінь суспільної небезпеки характеризує злочин в цілому, що не виключає наявності окремих адміністративних , трудових, цивільних П. високої суспільної небезпеки [11, с. 65].

За здійснення адміністративних правопорушень можуть застосовуватися попередження, штраф, позбавлення спеціального права (права керування транспортними засобами, права полювання), виправні роботи (до двох місяців), адміністративний арешт (до 15 доби) і ін. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше двох місяців із дня здійснення правопорушення. Адміністративні стягнення, а також органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, провадження по справах про них і порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначені кодексом про адміністративні правопорушення.

Дисциплінарною проступком називається порушення трудової, службової, навчальної, військової дисципліни.

Кодексом законів про працю передбачені такі дисциплінарні стягнення, як зауваження, догана, сувора догана, перевід на нижче оплачувану роботу або перевід на нижчу посаду на певний строк, звільнення. Статутами про дисципліну передбачені ще деякі види стягнень, що відповідають специфіці військової служби, роботи в цивільній авіації, на залізничному транспорті та ін. Дисциплінарна відповідальність суддів, прокурорів і деяких інших категорій посадових осіб регулюється спеціальними положеннями. Дисциплінарне стягнення застосовується адміністрацією підприємства, установи, організації не пізніше одного місяця з дня виявлення проступи; стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців із дня здійснення проступи. Давність дисциплінарного стягнення (як і адміністративного) - один рік.

Цивільні правопорушення - заподіяння неправомірними діями шкоди чи особистості майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, укладання протизаконної угоди, невиконання договірних зобов'язань, порушення права власності, авторських чи винахідницьких прав і інших цивільних прав [5, с. 182].

Цивільні правопорушення тягнуть застосування таких санкцій, як відшкодування шкоди, примусове відновлення порушеного права чи виконання невиконаного обов'язку, а також інших правовстановлюючих санкцій.

Особливим видом правопорушень є створення противоправного стану - самовільне вселення чи будівництво, утримання чужої речі, укладання протизаконної угоди, видання незаконного акта, що порушує права громадян чи, що покладає на них, не передбачені законом обов'язки і т.п. Ці й аналогічні правопорушення тягнуть застосування правовстановлюючих санкцій.

Норми, що визначають склад правопорушень і санкції за їхнє здійснення, називаються заборонними нормами. Вони передбачають дії, що право прагне не врегулювати, а попередити і припинити. Власне кажучи, заборони адресовані не всякому і кожному, а тим особам, що схильні до здійснення протиправних діянь і утримуються від них з остраху санкцій. Тому в кримінальному кодексі, у кодексі про адміністративні правопорушення й інші нормативні акти багато заборон позначаються не як розпорядження, а як вказівка на караність визначених діянь («свідомо незаконний арешт - карається...», «навмисне убивство - карається...»), «ушкодження телефонів-автоматів - тягне накладення штрафу...», «за порушення трудової дисципліни адміністрація підприємства, установи, організації застосовує наступні дисциплінарні стягнення...») [5, с.186].

Поняття права, правопорушення і санкції нерозривно зв'язані з тієї причини, що одна з головних задач права - захист суспільства ( його пануючої або найбільш впливової частини) від шкідливих чи небезпечних діянь. Право тому і забезпечується (охороняється) державним примусом, що його існування обумовлене наявністю в суспільстві суперечливих інтересів, конфліктів, зіткнень, для попередження і припинення яких необхідне застосування примусових заходів. Тому будь-яка правова система містить визначення правопорушень і санкцій за їхнє здійснення.

Основні принципи законодавчого визначення заборон і санкцій за їхнє порушення формувалися в процесі розвитку й обговорення карного права, що визначає найбільш суворі примусові заходи. Ці принципи відносяться не тільки до карного права, але і до усього взагалі законодавства, що визначає склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення.

Загальновизнаним принципом покарання за злочин є принцип законності чи правової обґрунтованості, по якому правопорушенням визнається лише діяння, що до його здійснення було заборонено законом, що вступив у силу і доведеним до загального усвідомлення.

Важливим принципом визначення складів правопорушень і санкцій є відповідність злочину (проступи) і покарання (стягнення). Цей принцип склався в противагу практиці застрашливих жорстоких покарань за всі взагалі правопорушення, властивої середньовіччю.

Міжнародними пактами заборонені покарання жорстоке, нелюдське, принижуюче достоїнство, властиве людській особистості («Покарання й інші міри кримінально-правового характеру, застосовувані до особи, що здійснили злочин, не можуть мати своєю метою заподіяння фізичних страждань або приниження людського достоїнства». Ст. 50 КК України)[12, с. 339]. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини. Для осіб, позбавлених волі, повинний бути передбачений режим, істотною метою якого є їхнє виправлення і перевиховання.

Покарання і стягнення не повинні суперечити системі соціальних цінностей, прийнятих у даному суспільстві. Крім того, вони повинні бути погоджені з покараннями (стягненнями) за інші правопорушення. Якщо, наприклад, грабіж або розбій карають так само чи навіть суворіше, ніж убивство, то людське життя прирівнюється до майнової цінності, причому стимулюється убивство потерпілого з метою позбутися від свідка. У цілому принцип співмірності означає необхідність диференціації і погодженості покарань і стягнень за різні по ступеню небезпеки і шкідливості правопорушення.

Кожна заборона повинна бути сприйнята суспільною правосвідомістю чи, принаймні, не суперечити їй, якщо таке протиріччя існує, а заборона суспільно необхідна, її встановленню повинна передувати широка роз'яснювальна робота або неї прийдеться додати дуже суворими санкціями.

Забороняти можна тільки діяння, що можуть бути доведені коштами юридичного процесу і припинені за допомогою примусових заходів. У противному випадку заборони будуть безкарно порушуватися, що приведе до падіння авторитету закону і держави. Заборон не повинно бути занадто багато, у суспільній свідомості існує деякий поріг сприйняття правових норм, заборон і санкцій за їхнє порушення. Надмірна безліч заборон приведе до того, що серед заборон, без яких можна було б обійтися, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон занадто багато - практично неможливо покарати кожне їхнє порушення і тому складається уявлення, що їх можна безкарно порушувати.

По тій же причині не можна кожну заборону супроводжувати надмірно суворою санкцією. Якщо однаково суворо карають різні по ступені шкідливості і небезпеки правопорушення, у злочинця немає стимулу утримуватися від діянь більш небезпечних. До того ж непомірно суворі покарання можуть викликати співчуття суспільства до покараного, породити широку недовіру до справедливості законодавця, так само як і надмірно часте число зм'якшень покарань судами при рішенні конкретних справ, що негативно позначається на авторитеті закону. Але і недостатньо суворі санкції неефективні: якщо за ухиляння від сплати податків чи за заподіяння в результаті промислової діяльності шкоди природі установлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для припинення протиправного поводження.

В даний час серйозною проблемою ряду суспільств, у тому числі нашого, є декриміналізація і депеналізація, під якими розуміються - загальне скорочення числа правових заборон, скасування караності деяких діянь, а також переклад менш небезпечних злочинів у розряд проступків [12, с. 341].

У ряді країн, у процесі розвитку карного права виявилося, що кримінальна відповідальність установлена за дуже велике число складів правопорушень. Ріст злочинності, особливо злочинності найбільш небезпечної, організованої, зв'язаної з насильницькими діями, з наркоманією, з тероризмом, з корупцією державних службовців, привів до того, що карна юстиція і зв'язані з нею правоохоронні органи практично не справляються з попередженням і розкриттям усіх злочинів, призначенням і виконанням покарань. Практика показала до того ж, що позбавлення волі як основна міра карного покарання недостатньо ефективна для виправлення і перевиховання засуджених, оскільки серед тих, хто відбули це покарання високий рецидив. У той же час доведена часом велика, у порівнянні з покаранням, ефективність застосування суворих адміністративних стягнень за менш небезпечні злочини, особливо ті, за які суди і судді прагнуть застосовувати передбачені законом покарання, вважаючи їх надмірно суворими. У таких випадках високий штраф, позбавлення спеціальних прав і інших адміністративних стягнень виявляються більш дійовими заходами, чим судове осудження чи умовний осуд.

Має потребу в перегляді і скороченні загальне число заборон. З ускладненням громадського життя, розвитком науково-технічної революції виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень і санкцій за їхнє здійснення. Так у новий Кримінальний Кодекс України уведені статті, що передбачають покарання за злочини в сфері комп'ютерної інформації (ст. 361, 362, 363)[12, с. 342]. У той же час практика показує застарілість чи неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, що або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що міри державного контролю і примуси виявилися неефективні для їхнього попередження, виявлення і припинення.

1.4. Юридична відповідальність

Найбільш важливою задачею боротьби з правопорушеннями є їхнє попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства чи діяння сприятливих їхньому здійсненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їхнє число можна і треба. Досить очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь помітно зросло б, якби вони не були заборонені, чи за них були б установлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно. По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати на меті виправлення і перевиховання правопорушників, попередження здійснення нових правопорушень ними (так називана приватна превенція) і іншими особами (загальна превенція).

Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне відношення. Суспільство, в особі держави, має право і зобов'язане вести боротьбу за викорінювання правопорушень, причин і умов, що породжують їхній, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних і особистих інтересів, захисту справедливості.

Одним з методів такої боротьби є юридична відповідальність за здійснення правопорушень. Міри відповідальності встановлюються або конкретно або за кожне визначене правопорушення у формі переліку санкцій, одна з яких застосовується за конкретне правопорушення, з урахуванням обставини справи.

Юридична відповідальність - реакція на правопорушення. Правопорушення - підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності[12, с. 344].

Склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення визначає законодавець. Застосування санкцій за правопорушення - задача правоохоронних органів.

Процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосування за них санкцій містить у собі ряд складних проблем, що істотно торкається інтереси особистості і суспільства.

У рішенні багатьох з цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності, що підлягає двосторонній задачі: кожен правопорушник повинний бути підданий примусовим заходам на основі, у межах і в рамках закону і міри, розраховані на боротьбу з правопорушеннями, не повинні торкнутися того, хто не зробив нічого протиправного.

Законність відповідальності й у тім, що дослідження обставин справи про правопорушення, застосування і реалізація санкцій, особливо суворих, здійснюється в процесуальній формі, що містить гарантії об'єктивного розгляду і рішення справи з забезпеченням прав і законних інтересів особи, притягнутої до відповідальності. Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, що попереджають і припиняють вихід за рамки закону, зловживання і помилки при застосуванні матеріально-правових норм (неправильна юридична кваліфікація діяння, визначення чи покарання стягнення поза межами санкції) і норм процесуальних (порушення процедури розгляду справи, дослідження доказів, ухвалення рішення, порядку його оскарження і реалізації і т.п.).

2. Участь спеціальних служб у попереджені правопорушень

2.1. Судові органи влади

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються у зв'язку зі зверненнями:

- Президента;

- 45-ти і більше народних депутатів України;

- Верховної Ради України;

- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Заперечення конституційності закону становить сутність конституційної скарги[10, с. 214].

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд складається з 18 суддів, що призначаються в однаковому кількісному співвідношенні (по 6 суддів) відповідно Президентом, Верховною Радою, з'їздом судів України на строк 10 років.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного суду із складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ XII) і Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду - найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

Вищий арбітражний суд є вищим судовим органом у системі судів спеціальної - господарської юрисдикції. Він очолює систему арбітражних судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю арбітражних судів, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями при укладанні господарських договорів, їх розірванні і виконанні; спорів між цими суб'єктами з приводу визнання права власності на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.; вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які охороняються законом).

Повноваження Вищого арбітражного суду, а також арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних арбітражних судів визначені Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд»[10, с. 217].

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду України. Військові суди регіонів - Південного, Західного, Центрального і Військово-Морських сил - дорівнюються до загальних судів обласного рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які фактично дорівнюються до районних, міських судів. Усього в Україні функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій» військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють правосуддя відносно до військовозобов'язаних під час проходження ними зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших військових формувань; захист прав і законних інтересів військових частин, установ і організацій.

Місцеві суди - Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний (Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні), районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України (гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд Автономної Республіки Крим та обласні арбітражні суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення і дії виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

- суд першої інстанції - суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує її своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних справах) або постановою (у адміністративних справах або скаргах);

- суд другої інстанції, або касаційний, - суд, який перевіряє за скаргою (касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом (касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд - від районного до Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є обласні суди стосовно рішень, винесених районними (міськими) і окружними судами; Верховний Суд - стосовно рішень, винесених обласними і рівними до них судами.

Судді обіймають посаду безстрокова, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

2.2. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи

Правоохоронні органи - органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного роду юридичних справ і спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на:

- запобігання виникненню умов і причин суспільне небезпечного явища;

- припинення процесу їх розвитку;

- ліквідацію наслідків.

Прокуратура - специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган - Міністерство внутрішніх справ України) [10, с. 223].

Відповідно до Конституції України розроблена Концепція реформування прокуратури. Конституція залишає за прокуратурою функції:

- підтримання державного обвинувачення і представництво інтересів громадянина і держави в суді;

- нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, слідством, дізнанням, додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є окремі підрозділи прокуратури - на транспорті, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; військова прокуратура - у Збройних Силах і Військове-Морському флоті України[10, с. 223].

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

Всі нижче стоячі прокурори призначаються Генеральним прокурором також строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури можуть бути призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості і досягли встановленого законом віку (для прокурорів району міста - не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання - захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині країни - від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України [].

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів - органи МВС України.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатури, адвокатські компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У цьому полягає їхня відмінність. Проте всі вони покликані служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).

Державні служби (інспекції, адміністрації) - санітарні, податкові, протипожежні та ін. - спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати податки.

2.3. Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави

Органи внутрішніх справ - правоохоронні органи виконавчої влади, що складаються з галузевих служб: міліції, слідчого апарату, внутрішніх військ, кримінально-виконавчих установ, їм відведена відповідальна роль у механізмі правової держави. Вони беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави - проводять діяльність із захисту економіки і навколишнього середовища від злочинних посягань (податкова міліція, екологічна міліція), стоять на стражі законності і правопорядку (ДАІ, патрульно-постова служба та ін.), співробітничають на міжнародному рівні з забезпечення світового порядку (ІНТЕРПОЛ), мають на меті захист і охорону прав і свобод людини [11, с. 99].

Окремі служби органів внутрішніх справ (міліція, виправно-трудові установи) наділені функціями дізнання, які вони здійснюють у межах вимог кримінально-процесуального закону.

Одна з особливостей органів внутрішніх справ - наявність повноважень щодо проведення попереднього розслідування (спеціальний слідчий апарат).

Органи внутрішніх справ мають широкий діапазон адміністративно-наглядових функцій - забезпечення громадського порядку, паспортного режиму, правил дозвільної системи та ін.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

1) захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки;

2) боротьба зі злочинністю;

3) запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, що вчинили злочин, вжиття заходів для усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

4) забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у ресоціалізації засуджених;

5) забезпечення безпеки дорожнього руху і пожежної безпеки;

6) охорона і захист державних об'єктів, майна усіх видів власності.

Міліція - складова частина системи органів внутрішніх справ, які здійснюють виконавчу державну владу в сфері охорони громадського порядку.

До структури міліції входять: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державна автомобільна інспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.

Функції міліції:

- адміністративна - виконавчо-розпорядча діяльність її апаратів, служб і підрозділів з організації і здійснення охорони громадського порядку і громадської безпеки в межах повноважень, визначених законом. Керуючись адміністративним законодавством, працівники міліції вступають у адміністративно-правові відносини з підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особами і громадянами;

- профілактична - запобігання злочинам та іншим правопорушенням, виявлення причин і умов, що їх породжують, усунення їх. Практично всі підрозділи міліції здійснюють профілактичні заходи. Цим пояснюється використання ними державно-владних повноважень примусового характеру в більшій мірі, ніж іншими органами виконавчої влади;

- оперативно-розшукова - виявлення інформації про правопорушення, що готуються або вже вчинені; про осіб, що ухиляються від органів розслідування або відбування кримінального покарання та ін.;

- кримінально-процесуальна - розгляд заяв і повідомлень про вчинені злочини, провадження дізнання і попереднього слідства у кримінальних питаннях про злочини, розслідування яких покладено законом на органи внутрішніх справ;

- виконавча - виконання в межах своєї компетенції адміністративних стягнень і кримінальних покарань (засудження осіб до виправно-трудових робіт без позбавлення волі та ін.);

- охоронна - охорона на договірних засадах майна усіх видів власності юридичних і фізичних осіб, Як державний озброєний орган виконавчої влади міліція покликана захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, навколишнє природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Жодні виняткові обставини або вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Вказівки співробітників міліції, зроблені в межах службових повноважень як представників влади, обов'язкові для всіх громадян і посадових осіб. Стаття 20 Закону України «Про міліцію» гласить: «Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і посадовими особами» [11, с. 106].

Міністерство внутрішніх справ є своєрідним організуючим і регулюючим центром системи органів внутрішніх справ України. Міністерство внутрішніх справ очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України і несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає міру відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів міністерства.

Середньою ланкою виступають обласні управління внутрішніх справ і Міністерство внутрішніх справ Автономної Республіки Крим. Правовий стан Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим дещо відрізняється від обласних управлінь внутрішніх справ. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону України «Про міліцію» його голова є заступником Міністра внутрішніх справ, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ. Що стосується завдань і повноважень органів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим, то вони майже не відрізняються від завдань і повноважень обласного управління органів внутрішніх справ.

Обласні органи внутрішніх справ реалізують свої повноваження через відділи (галузеві служби) і через нижчі ланки - міські і районні відділи (управління) внутрішніх справ. Районні і міські відділи внутрішніх справ - основна ланка системи Міністерства внутрішніх справ України.

Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-пошукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Висновки

Будь-яке правопорушення протиправне, являє собою порушення заборони, зазначеного в законі чи в підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формальне підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства і тому вважається правомірним.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку, суспільним і особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужних для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні по ступені шкідливості і ступеню суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а виходить, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки».

Правопорушення може скласти тільки акт поводження, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява в поводженні може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлене свідомістю й волею людини. Саме внаслідок свідомості дія знаходить характер людського поводження. Без свідомості й волі немає поводження, учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.

Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне відношення. Суспільство, в особі держави, має право і зобов'язане вести боротьбу за викорінювання правопорушень, причин і умов, що породжують їхній, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних і особистих інтересів, захисту справедливості.

Список використаних джерел

  1. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Львів : Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.
  2. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - К. : МАУП, 2003. - 238 с.
  3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів. - Х. : Право, 2002. - 427, с.
  4. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів. - К. : Кондор, 2006. - 475, с.
  5. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. - К. : Атіка, 2005. - 590, с.
  6. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права : Навчальний посібник. - К. : Юрисконсульт : КНТ, 2006. - 355 с.
  7. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів. - Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.
  8. Рабінович П. М.Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник. - К. : Атіка, 2001. - 174, с.
  9. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.
  10. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.
  11. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - 367, с.
  12. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 685, с.
загрузка...
Top