Роль нормативних фактів у сучасному праворозумінні

У юриспруденщях світу пошире­на і домінує думка про те, що сучасна теорія права має бути теорією цінностей і оцінок.

Визнання того, що у цінності укорінений стрижень права, актуалі­зує проблему співвідношення фактів і цінностей. Квінтесентним у цій про­блемі стає осмислення впливу ціннос­тей на факти. Цей вплив фіксує і кон­статує концепт «нормативних фактів».

Право є особливо складним со­ціальним феноменом і саме в понятті «нормативний факт» його складність знаходить свій кульмінаційний пункт, а сам феномен права стає доступним для розуміння. Складність феномену права зумовлена його антиномічною структурою. Елементами антиномічності у структурі права є духовне, або ідеальне, і чуттєве. Протиставлення автономії та гетерономії, належного (нормативного) і сущого (фактично­го), або духовно заданого і фактично даного, індивідуального і типового, динамічного і статичного, «права» і «сили», заздалегідь фіксованого права і живого права, норм і «нормативних фактів», метафізики і позитивізму, права як необхідної передумови чи форми суспільного життя і права як наслідка цього ж суспільного життя, — всі подібні протиставлення у сфері права мають суттєве значення, і не по­долавши такі протилежності немож­ливо досягти адекватного бачення феномену права в цілому.

Право не є ні цілком автономним, ні цілком гетерогенним; воно не нале­жить у цілому ні сфері «належного» (нормативного), ні сфері «сущого» (фактичного), але є вищим за таке протистояння. Воно черпає свою зо­бов´язуючу силу з об´єктивних фактів, які своїм існуванням втілюють суттєві позитивні цінності (правового чи морального характеру) і тим самим покликані виступати у ролі неперсоніфікованих джерел влади при фор­муванні правової норми. У зв´язку з цим виникає ідея «нормативного фак­ту». Як було зазначено, саме в ідеї «нормативного факту» складність права знаходить свій кульмінаційний пункт, а сам феномен права стає до­ступним для розуміння. Ось чому так важливо звернутися до методологіч­ного і теоретичного аналізу поняття «нормативний факт» у його різних проявах.

Водночас через вирішення пробле­ми «нормативних фактів» можливо по-новому вирішувати більшість на­гальних проблем сучасної теорії права

(проблеми джерел права і визначення права за його джерелом, антиномій у сфері права, ролі примусу, проблеми співвідношення публічного і приват­ного права, соціального права, юри­дичного плюралізму тощо).

Якої методології необхідно додер­жуватися у правознавстві? Така поста­новка питання і є проблемою того, з чого складається правова реальність і яким чином можливо її пізнати. У зв´язку з цим варті уваги принци­пові засадничі положення, без опертя на які «нормативні факти» не підда­ються виразному усвідомленню.

По-перше, право є етичним фено­меном. Термін етики як науки про мораль уперше вжив Арістотель для позначення особливої сфери дослі­дження — «практичної філософії». Як­що у «теоретичній філософії» ми висуваємо перед собою завдання з´ясувати підстави того, що має місце, то у «практичній філософії» розгля­даємо закони того, що мусить бути. Тож головне питання етики — що ми мусимо робити? Метафізика або етика виховує в людині покликання завер­шувати світ шляхом надбудови до сфери існуючої емпірії того, що му­сить бути. Вона вчить людину оціню­вати будь-яку ситуацію (зокрема й у сфері держави і права) під кутом зору того, що мусить бути. Тож етика нор­мативна, зобов´язуюча дисципліна.

Західні природно-правові вчення, як минулі, так і сучасні, усі обов´язки моралі традиційно поділяють на правові та добродійності. Моральне і правове — суть синкретичні у витоці. Праву і моралі властива спільна ри­са — нормативний характер обох, оскільки і перша, і друга встановлю­ють правила поведінки, а не констату­ють і описують факти, як у науці.

До обов´язків у сфері природного або приватного права відносять сво­бодну волю, добру волю, обопільну во­лю (справедливість), честь, гідність, совість. Ці обов´язки є нормативними принципами природного права a pri­ori: вони мають поставати основою та орієнтацією для позитивного права. Обов´язками добродійності вважають людяність, доброзичливість, співчут­тя, вдячність, ввічливість, скромність, любов, дружбу тощо.

Такою є класична філософська і правова традиція не лише політичного Заходу, а й містичного Сходу, а також дорадянської вітчизняної юриспру­денції. Визнання й орієнтація на цю традицію вносить новаторську тенденцію у сучасне українське право. Насамперед це стосується засадничого визнання права феноменом етики.

По-друге, існує фундаментальний поділ європейських наук на «науки про природу» і «науки про дух», або гуманітарні науки. Основоположним принципом «наук про природу» є кау­зальність, тоді як основоположним принципом «наук про дух» є цілепокладання. Каузальність є підставою для опису і пояснення, а цілепокладання — для осмислення й оцінок. На рівні емпіричного або позитивного пізнання речі цілісно не осмислюють­ся і не оцінюються. Вони лише чут­тєво описуються і науково поясню­ються. Такий висновок підтвер­джуєтеся застосуванням відомих ме­тодів науки, а саме спостереженням, виміром, описом, експериментом, тео­ретичним та практичним моделюван­ням, формально-логічним узагальнен­ням спостереженого. Однак людина є складною (тілесно-душевно-духовною) амбівалентною істотою, і її поведінка не зумовлена всеціло кау­зальною детермінацією. На життє­діяльність людини впливає і її духовна свідомість із властивими духу власни­ми закономірностями виникнення, розвитку і функціонування. Саме цьо­го духовного складника природи лю­дини й не враховує емпірична, або позитивна, наука. «Науки про дух» ґрунтуються на оціночних судженнях, або судженнях про належне, оцінках (синтетичні судження a priori), тоді як «науки про природу» ґрунтуються на судженнях про суще (аналітичні та синтетичні судження a posteriori).

Визнання й орієнтація на існуючий у світі фундаментальний поділ наук на «науки про природу» і «науки про дух» вносить, знову-таки, новаторські тенденції у сучасне українське право. Насамперед це стосується засадничого визнання правознавства «наукою про дух».

По-третє, необхідно зважувати на реформу методу в соціології.

Засновником соціології як емпі­ричної, або позитивної, каузальної на­уки був О. Конт (середина XIX ст.). Об´єктом соціології є факт, сенсорна реальність. Усі можливі способи пі­знання права звелись до альтернативи: «причинності» (соціолого-детерміністський метод) і «зобов´язання», «на­лежного» (метафізично-нормативний метод). Це було протиставленням дес­криптивного і нормативного підходів до пізнання речей, зокрема і правових. Позитивістсько зорієнтовані соціоло­ги заперечували апріорне знання і ме­тафізичні питання, які перебувають поза сферою спостережень. Однак соціологи з кінця XIX ст. дедалі чітко усвідомлювали межі причинно-наслідкового пояснення в соціології.

Визнання специфічного характеру соціального явища (на відміну від природного), відмова від пояснення складного через просте, вищого через нижче, цілого через його частки, за­твердження гетерогенності форм соціального життя, вимога пояснюва­ти реальність у межах цілого явища через власні характеристики цілого, складне через складне, соціальні фак­ти через суспільство, — весь цей світо­гляд призвів до концентрації уваги соціологічної науки на дескриптивній інтерпретації значення соціальних явищ, на їх розумінні, а не на причин-но-наслідковому поясненні цих явищ. І в сучасній соціології панівним є ме­тод інтерпретуючого і дескриптивного розуміння «смислу» соціальних фак­тів, зокрема і правових. Інтерпретаційний і смислоутворюючий еле­мент постійно домінує над елементом причинно-наслідковим. Власне інтерпретаційним методом є лінгвістичний метод, метод опису змісту, тобто гер­меневтика. Основні соціальні яви­ща — релігія, мораль, право, еконо­міка — є не чим іншим, як системами цінностей, похідних від ідеалів, а отже, соціологія «вбудована» в ідеал. Ідеал є власною сферою соціології. Суспіль­ство не може відтворювати себе, не створюючи ідеалу, який підноситься над емпіричною реальністю.

Неможливо пізнати соціальне яви­ще, зокрема й право, не зрозумівши його значення і не будучи при цьому піднесеним до одухотвореної реаль­ності, прояви якої співвідносяться між собою як окремі елементи «гештальту», істинної ієрархії цінностей, але не як причина і наслідок. За такого підхо­ду має місце соціологічне вивчення втілення у реальності позачасових, апріорних сутностей і цінностей, що заперечує абсолютизацію методу при-чинно-наслідкового зв´язку в соціо­логії.

Викладені положення розкривають сутність методології новітньої соціо­логічної науки. Цією сутністю є інтерпретативне розуміння змісту соціаль­них фактів. Відтоді як соціологія почала приділяти увагу ідеальним смисловим змістам і цінностям, засто­сування методу каузального або причинно-наслідкового зв´язку стало другорядним. Це було реформою соціологічного методу (початківцем реформи був М. Вебер). Метод інтерпретативного розуміння внутрішнього змісту соціальних фактів (соціологія людського духу) дав змогу досліджу­вати соціум у всій його повноті, цілісності.

З огляду на сказане очевидно, що така необхідна для правознавства ідея «нормативних фактів» повністю уміщується в соціологічну проблема­тику, що й змусило нас залучити до аналізу новітню «розуміючу» соціо­логію.

Для того щоб «нормативний факт» міг розглядатися як нормативний, йому необхідно обґрунтувати себе: цінності, які він втілює, мають знайти своє обґрунтування як позитивні цін­ності, затвердитися як пов´язані зі справедливістю і як такі, що слугують моральному ідеалу (меті).

Як теоретично обґрунтувати зобо­в´язуючу, або нормативну, силу соціаль­ного факту? Відповівши на це запитан­ня, ми можемо докорінно з´ясувати сутність сил, які передують праву і його створюють.

Факт породжує право, має бути так, як є. Саме життя зумовлює форми по­ведінки, які пізніше закріплюються правом. Право, у свою чергу, охороняє форми, створені життям.

Найвиразніше усвідомити набуття фактом нормативного значення мож­на на прикладі звичаєвого права. У будь-якого народу правом первісно вважається те, що фактично тривалий час і постійно повторюється або здійс­нюється усіма як таке. Звідси й вини­кають звичаєві норми і водночас самі вони   стають   уже   авторитетними веліннями суспільства, тобто правови­ми нормами.

Іншим прикладом «живого права», яке фактично уже діє у суспільстві, є договори. Уже за умови нерозвиненої мінової торгівлі особи, що обмінюють­ся мовчки, визнають одна одну рівни­ми особистостями; вони роблять це уже тоді, коли пропонують одна одній свої блага й укладають між собою уго­ди. Найпростішим правовим відно­шенням є володіння річчю. Якщо ж є власники речей, то умовою самого їх існування стає обмін. Формою обміну і є договір. Правила договору (свобо­да, воля, добра воля, обопільна воля) є правом.

І ось головне. І учасники звичаю, і сторони у договорі є індивідами, наді­леними свідомістю. Саме на підставі такого феномену як свідомість люди­ни стає можливим те, що фактичні відносини породжують переконаність в їх нормативності й визнаються пра­вовими. Під цим кутом зору право існує в нашій психіці, воно є частиною уявлень людини. Тож визначати право можна через з´ясування того, яку час­тину змісту нашої свідомості треба на­зивати правом. Перетворення фактич­ного на правове — суто внутрішній процес, він існує лише у нашій психіці. «Хто усвідомив собі, що право, як й інші соціальні явища, існує лише в нас, а не поза нами, для того таке не є нічим неочікуваним».

Пошуки будь-якого джерела норм поза психікою тієї особи, яка вважає себе правомочною, або зобов´язаною, не є плідними. Уявлення про право, та­ким чином, супроводжує ті основні психологічні факти, якими взагалі зумовлюється можливість правопо­рядку Ця психіко-етична властивість усвідомлювати пов´язаність волі нормами, поза сумнівом, уже в первісних суспільствах мала не лише пасивне, а й активне значення, тобто воно поро­джує уявлення про норми.

У зв´язку з цим і варте уваги при­родне право. Уже з першої миті, коли взагалі почали замислюватися над суттю права, виникає і переконаність в існуванні природного права, справжня сила якого не зумовлена певним людським приписом і яке, навпаки, са­ме є вищою нормою для оцінки чинно­го права. Цей історичний факт є яви­щем величезної ваги. Оглядаючи май­же трьохтисячолітню історію природ­но-правових уявлень, ми доходимо висновку, що ніколи у свідомості людей не зникало уявлення про таке право, яке на підставі внутрішньої своєї справедливості морально обо­в´язкове і тому є чинним. Історично ж першими виявами природного права й були звичаї та договори.

Соціальний факт може стати «нор­мативним фактом», якщо тільки з по­чатку свого існування був пронизаний позачасовими правовими і моральни­ми цінностями; якщо по своїй суті він є матеріалізацією об´єктивних ідей, які стали соціальними фактами. Ідея справедливості та похідні від неї цінності є ідеями-діями, творчими цінностями, які втілюються в емпірич­них фактах. Адаптація фактичного до певних ідей є «вдосконаленням фак­тичного» (М. Оріу).

Зі сказаного випливає, що квінте­сенцією ідеалреалістської концепції «нормативних фактів» є акт їх визнан­ня як таких, що безпосередньо втілю­ють цінності у чуттєво сприймально­му соціальному факті. Визнання — це психіко-етична, або інтелектуально-вольова, властивість індивіда усвідом­лювати пов´язаність волі нормами. Унаслідок акту визнання фактична си­туація перетворюється на правову.

Вирішальна роль у процесі визнання «нормативних фактів» і втілених у них цінностей належить характеру світогляду індивіда. Найважливіше тут те, що первісна реальність права, або власне онтологічне його буття, чи то «нормативні факти», пізнаються через дедуктивну інверсію.

Можна дійти висновку, що в «нор­мативних фактах» має місце взаємне проникнення ідеального, чи духовно­го, і реального, цінностей і фактів. Структура «нормативного факту» ідеал-реалістська. Саме в «нормативних фактах» має місце перетворення фак­тичної ситуації на юридичну. Визнан­ня і є оцінкою.

На підставі викладеного можна стверджувати, що «нормативний факт» є втіленням позачасової цінно­сті в чуттєво сприймальному соціаль­ному факті. Така цінність легітимує «нормативні факти», а отже, в дієвому визнанні цінності укорінений стри­жень права. Справедливо стверджува­ти, що «нормативні факти» є дина­мічною концепцією цінностей, кон­цепцією ідей-дій, що проникають у реальну поведінку. Завдяки їм відбу­вається матеріалізація ідей і цінностей у фактах. Саме через цю матеріалі­зацію ідеї-дії й пізнаються.

Якщо в дієвому визнанні цінності укорінений стрижень права, то цілком очевидно, що сучасна теорія права має бути теорією цінностей і оцінок.

В юридичному позитивізмі правова реальність ототожнюються із принци­пом її оцінки. Як і будь-яка позитивістська доктрина, юридичний позитивізм прагне у підсумку вивести цінності та норми з фактів, ігноруючи духовні елементи соціально-правової реаль­ності. Ціннісні судження і судження про суще в позитивізмі змішуються.

Однак жодна з правових норм не самодостатня; вона апелює до підста­ви своєї зобов´язуючої сили — до осно­воположного «нормативного факту» як прямого втілення цінності в чуттєво сприймальному соціальному факті. Будь-яка норма ґрунтується на цінності, яка передує цій нормі. Така норма утворюється з розглядуваної цінності. Тому первісно значущим у правовій реальності є не правило, не норма, яка завжди вимагає більш гли­бокої підстави. У праві, чиї норми ви­магають зовнішнього авторитету, який би їх запроваджував і гарантував, така підстава має бути водночас і чуттєво сприймальною, і духовною. Це реалі­зована у соціальному факті цінність; це соціальний факт, який безпосеред­ньо втілює один із аспектів справедли­вості. Антиномічну складність право­вої реальності утворюють духовний і чуттєво сприймальний елементи. Од­нак саме духовний елемент суспільно­го життя проникає й одухотворює всі інші виміри цього життя, надаючи їм значення і сенсу.

Таким є обґрунтування ідеал-реалістських теорій соціального і норма­тивного фактів.

Як було зазначено, «нормативні факти» пізнаються через редуктивну інверсію. Ця остання редукція най­важливіша. Вона виявляється і най­складнішою для розуміння юристами-практиками. Особливу увагу в зв´язку з цим привертає проблема свободи оціночного судження судді, вільного і живого права. У межах цієї проблема­тики йдеться не про звернення до ав­тономної та довільної свідомості судді чи іншого правознавця, а про бачення «нормативних фактів» як об´єктивних правоустановчих авторитетів, на яких ґрунтується існування й ефективність правових норм. Підстава існування цих «авторитетів» — їх специфіка і сутнісні ознаки, зв´язок із суспільни­ми цінностями, їх функція і мета — й викладені нами в ідеал-реалістській концепції «нормативних фактів». Зазначену концепцію засадничо й на­скрізно пронизує проблема «букви» і «духу» права.

З огляду на сказане очевидно, що ми висуваємо пропозицію реформ у теоретичному пізнанні права, його ви­кладанні та практиці реалізації.

Насамкінець про дефініцію права. Зважаючи на те, що у проблемі «нор­мативних фактів» як підстави зобо­в´язуючої сили й ефективності право­вої норми полягає вся складність фе­номену права, а також що в дієвому визнанні цінності укорінений стри­жень права, можна запропонувати та­ке визначення поняття права. Право — це система, порядок імперативно-ат­рибутивних норм, які здобувають легітимність, дієвість і соціальну га­рантію ефективності через нормативні факти. Під імперативністю розумієть­ся зобов´язання одних індивідів, під атрибутивністю — правомочність, праводомагання інших. Тож імперативно-атрибутивна структура всіх правових явищ і, відповідно, правового регулю­вання полягає у нерозривному зв´язку між обов´язками одних осіб і домаган­нями інших. Цей нерозривний зв´язок, у свою чергу, свідчить про засадничий взаємозв´язок між імперативно-атри­бутивним регулюванням та ідеєю справедливості. Підставою обов´язко­вості норм слугують нормативні фак­ти, які є психіко-етичною або інтелек­туально-вольовою властивістю інди­віда усвідомлювати пов´язаність волі нормами. Нормативний факт є втілен­ням позачасової цінності в чуттєво сприймальному соціальному факті. Тож структура «нормативного факту» ідеал-реалістська, своєю підставою во­на має акт визнання факту, чи то його оцінку. Різновидами імперативно-ат­рибутивних норм є звичаєві, договірні,  законодавчі, доктринальні, судові нор­ми. Функція права та ж — підпорядко­вувати поведінку людей владі правил.

Підіб´ємо підсумок.

Правознавство, як і вся суспільна наука загалом, має ґрунтуватися на фундаментальній антиномічній від­мінності між фактами і цінностями. Це зумовлює необхідність подолати заборону позитивізмом оціночних су­джень у суспільній науці, зокрема й у праві. Такий підхід до розуміння права необхідним чином актуалізує пробле­му нормативних фактів. «Норматив­ний факт» є втіленням позачасової цінності в чуттєво сприймальному соціальному  факті.   Така  цінність легітимує «нормативні факти», а отже, у дієвому визнанні цінності укоріне­ний стрижень права. «Нормативні факти» є динамічною концепцією цін­ностей, концепцією ідей-дій, що про­никають у реальну поведінку. Завдяки їм відбувається матеріалізація ідей і цінностей у фактах. Саме через цю ма­теріалізацію ідеї-дії й пізнаються.

Осмислення новітньої соціології людського духу, а також характеру співвідношення між фактами і ціннос­тями в сучасному українському праві утворює фундаментальну перспекти­ву подальшого опрацювання цієї проблеми.

загрузка...
Top