Роль європейських інституцій у розвитку європейського права

Виникнення Європейського Союзу та європейського права — взаємопов’язаний процес. Створення та розбудова Європейських співтовариств та їхнього правонаступника Європейського Союзу здійснювались на певній юридичній основі. Відповідно, оформлення та правова база Євросоюзу, його структура, цілі та завдання, умови та порядок діяльності знайшло своє відображення та закріплення в нормах європейського права.

Європейське право є одним із найважливіших інструментів європейської інтеграції. Серед багаточисленних факторів, які сприяють успіху інтеграційним процесам, право відіграє важливу роль.

Поняття «європейське право» є складним для визначення та багатозначним. Тому треба розрізняти поняття «європейське право» sensu largo (у широкому значенні) та sensu stricto (у вузькому значенні). У широкому значенні — це міжнародний правовий порядок європейських інституцій, до яких належать не лише Європейський Союз, але й ОБСЄ, Рада Європи. У вузькому значенні — це право, пов’язане з діяльністю Європейського Союзу.

Завдяки розвитку європейського права не тільки формується єдиний європейський правовий простір, а й створюються необхідні умови та передумови єдиного економічного простору, єдиного культурного простору, створюється все те, що необхідно для забезпечення об’єднаності в Європі. Саме за допомогою ефективних правових засобів вдається подолати ті труднощі, які неминучі при створенні нового за своїми якісними параметрами публічно-правового інтеграційного утворення, яким є Європейський Союз [4, 1-2].

Важливими для різнобічного розкриття процесу становлення європейського правового простору є праці російських учених Л. Ентіна, О. Тіунова, Б. Топорніна, Є. Усенка, Ю. Юмашева, а також таких західних учених, як Е. Аннерс, Дж. Вейлер, Дж. Вінер, В. Греве, Р. Давід, А. Романо, М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі, А. Татам та ін.

Питання історичного розвитку ідеї Європи як сукупності правових держав, сучасного змісту європейського права, права Європейського Союзу, правової діяльності Ради Європи та ОБСЄ, а також аспектів реформування правової системи України досліджуються у працях А. Дмитрієва, А. Довгерта, В. Забігайла, Л. Заблоцької, О. Задорожнього, А. Зайця, В. Муравйова, Л. Тимченка, Ю. Шемшученка.

Поняття «Європейський правовий простір» широко використовується в офіційних документах європейських регіональних міжурядових організацій, присвячених процесам правової інтеграції на континенті, що передбачає зближення національних правових систем держав Європи. Зокрема, ідея формування Європейського правового простору набуває дедалі більшого визнання у діяльності європейських міжнародних інституцій, таких як ОБСЄ, Рада Європи та Європейський Союз.

Європейський правовий простір можна визначити як систему юридичних норм та стандартів, вироблених у рамках європейських регіональних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а також міжнародного та національного механізмів їх реалізації у національних правових системах європейських держав [5, 58].

Зазначимо, що держави, які функціонують у європейському правовому просторі, мають поділяли всю сукупність демократичних цінностей, що сприятиме виробленню різноманітних форм їх взаємодії, дозволить зберегти все позитивне, що було досягнуто під час вироблення правових форм співробітництва держав Європи.

Європейський правовий простір слід розглядати як середовище, в якому за допомогою правових інструментів на межі національного та міжнародного права формується європейське право — правова система, спільна для всіх держав Європи. Способами створення європейського правового простору є правотворча та правозастосовна діяльність регіональних міжнародних організацій, а також правотворча діяльність держав, спрямована на інтернаціоналізацію національних правових систем держав Європи у формах апроксимації, гармонізації, уніфікації або рецепції [5].

Вплив міжнародного права на національні правові системи суттєво відрізняється за формами, темпами не лише щодо кожної національної правової системи, а й щодо конкретних регіонів. Найбільш високий рівень впливу помічено на європейському континенті, особливо це стосується таких європейських інституцій, як Рада Європи та Європейський Союз.

Правова система Ради Європи є регіональною міждержавно-правовою системою, для якої характерні такі ознаки: а) вона функціонує в межах, визначених установчим документом (статутом) та відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; б) до її складу належать такі суб’єкти міжнародного права, як держави, а в певних випадках — її громадяни; в) систему права Ради Європи становлять загальні (універсальні) міжнародно-правові норми та принципи, які об’єктивуються через основне джерело права — міжнародно-правовий договір, а в ряді випадків — і через інші джерела права; г) її судовий орган наділяється нормотворчими повноваженнями; ґ) вона виробляє загальноєвропейські правові стандарти, насамперед у галузі захисту прав людини. Найбільш ефективними є європейські конвенції, завданням яких є гармонізація законодавств, підвищення ефективності роботи судових органів шляхом удосконалення судочинства, забезпечення гарантій захисту прав людини тощо [2, 129].

Взаємозв’язок нормативно-правових актів Ради Європи та актів її держав-учасниць характеризується взаємним доповненням та збагаченням. Національне право є генетичним джерелом конвенцій, які закріплюють найкращі правові здобутки та загальнолюдські цінності як на національному, так і на міжнародному рівнях. Водночас держави-учасниці при формуванні системи свого законодавства враховують як юридично обов’язкові, так і рекомендаційні акти. Особливо тісний взаємозв’язок між національними правовими системами та правовою системою Ради Європи виявляється через процедури захисту прав і свобод людини

Таким чином, правова система Ради Європи — це цілісна, належно впорядкована за допомогою міжнародно-правових норм і принципів стійка взаємодія суб’єктів міжнародного права, що ефективно забезпечує досягнення правопорядку у галузі захисту прав людини та інших визначених її Статутом сферах європейського правового простору [2].

Від самого початку свого існування європейські співтовариства започаткували тісні стосунки з Радою Європи. У Договорі про заснування Європейського співтовариства є навіть окрема ст. 303, яка передбачала необхідність встановлення відповідних форм співпраці з Радою Європи. Як показує практика, європейська країна не може приєднатися до Євросоюзу, якщо вона не є членом Ради Європи. У межах Ради Європи створена і діє ефективна система захисту прав людини. Основними документами, на яких вона базується, є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р., Європейська соціальна хартія 1969 р., Європейська конвенція проти тортур і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження 1983 р., Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р. Виконання цих документів з боку держав — членів Ради Європи забезпечує система контролюючих органів, що наділені відповідними повноваженнями.

Серед документів, ухвалених Радою Європи, найбільше значення має Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Вона встановлює стандарти поведінки держав — учасниць у сфері захисту прав і основних свобод людини. Конвенція не тільки містить переважну частину прав, які закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. Їх забезпеченню у державах-членах сприяє Європейський суд з прав людини, чиї рішення є обов’язковими для виконання у державах — учасницях Європейської конвенції [3].

Європейський Союз визнає Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., але не є її учасником, і тому Конвенція не становить частину права Євросоюзу. Хоча ЄС не претендує на провідну роль у захисті прав людини в Європі, існує певна конкуренція між Радою Європи і Євросоюзом. Проти приєднання до Європейської конвенції без внесення змін до установчих документів про європейські інтеграційні об’єднання виступив Суд ЄС. Однією з важливих причин такої позиції було те, що таке приєднання передбачало б запозичення норм без урахування специфіки ЄС і його права. Ще однією причиною стала відсутність у Європейській конвенції 1950 р. розгорнутого каталогу соціальних, економічних та культурних прав, які містяться в іншому документі Ради Європи — Європейській соціальній хартії 1961 р., переглянутій у 1993 р. З другого боку, Суд не бажав підпорядковувати свою юрисдикцію Європейському суду з прав людини. Оскільки громадяни ЄС за захистом своїх прав можуть звертатись до судових органів ЄС та Європейської конвенції 1950 р., то виникає проблема, чиє рішення матиме пріоритет у випадку колізії. Вирішення цих питань певною мірою було знайдено з підписанням Лісабонських договорів і Хартії ЄС про основні права у редакції 2007 р. [3].

Ще до підписання Лісабонських договорів уже були зроблені перші кроки для розмежування компетенції Європейського суду з прав людини і Суду ЄС. Європейський суд з прав людини у низці своїх рішень обґрунтував доктрину обмеженого втручання у сферу компетенції ЄС, якщо правопорядок Союзу забезпечує еквівалентний захист прав людини в об’єднанні. Суть її полягає у визнанні з боку Європейського суду з прав людини еквівалентного захисту, якщо особи, які перебувають на території Союзу, мають можливість оскаржити в Суді акти інститутів ЄС, які порушують права людини, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

В основі системи норм і механізмів захисту прав і свобод людини в ЄС лежать різні документи, що мають як обов’язковий, так і декларативний характер.

Договір про Євросоюз (ДЄС) містить кілька положень стосовно забезпечення прав людини. У статті 2 зазначено, що Союз засновується на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і поваги до прав людини, включно з правами осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для усіх держав-членів у суспільстві, де домінують плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками. Стаття 6 ДЄС закріплює принцип поваги до основних прав і свобод людини. У ній наголошено, що основні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод та передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів, становлять загальні принципи права Союзу. Договір про функціонування ЄС містить частину другу «Громадянство Союзу». Окрім становлення інституту громадянства Євросоюзу, в цій частині Договору закріплені такі права і свободи громадян Євросоюзу, як право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, право брати участь у голосуванні й балотуватися в кандидати на муніципальних виборах держави-члена і виборах Європарламенту, право на дипломатичний захист, право на звернення до інститутів чи органів Євросоюзу [3].

Серед документів, що мають декларативний характер, слід виділити Декларацію основних прав і свобод та Хартію Співтовариства про основні соціальні права працівників.

Особливий статус у праві ЄС має Хартія ЄС про основні права 2007 р. Вона містить розгорнутий каталог основних прав і свобод, які визнаються за кожною особою, що перебуває на території Євросоюзу, й охоплює громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права. В основу Хартії покладено новий світоглядний погляд на людину та її місце у світі. На відміну від переважної більшості міжнародно-правових документів, де за основу класифікації основних прав взято предмет суб’єктивного права, класифікація прав і свобод у Хартії зроблена на основі цінностей, на захист яких вони спрямовані. До таких цінностей віднесені людська гідність, свобода особи, рівність, солідарність[3].

У свою чергу, Європейський Союз має низку специфічних ознак, які не властиві іншим міждержавно-правовим системам, у тому числі й правовій системі Ради Європи. Це насамперед наявність високого рівня правової уніфікації. Право Європейського Союзу має свої специфічні ознаки, що відрізняють його як від права міжнародного, так і від права національного (внутрішнього). Водночас воно тісно пов’язано з обома системами права, оскільки установчі договори ЄС, угоди Європейського Союзу з третіми країнами та міжнародними організаціями становлять частину міжнародного права, а певні акти інститутів Європейського Союзу регулюють відносини між суб’єктами внутрішнього права країн-членів і діють поряд з актами внутрішнього права цих країн, маючи при цьому пріоритет по відношенню до актів їх внутрішнього права.

Винятково важливу роль відіграє Суд ЄС у розвитку права Євросоюзу. У зв’язку з цим слід насамперед згадати доктрини примату та прямої дії норм права Євросоюзу, які отримали обґрунтування у рішеннях Суду ЄС. Сформульовані Судом ЄС концепції, які обґрунтували пряме застосування і дію, верховенство права ЄС у державах-членах, у цілому сприяли його сприйняттю національними правопорядками [1, 61].

У свою чергу, початком становлення і розвитку європейської системи безпеки можна вважати процес інтеграції Європи, відразу після утворення 18 квітня 1951 р. першої інтеграційної структури — Європейського об´єднання вугілля і сталі (ЄОВС), оскільки Договір про ЄОВС ніс істотне політичне навантаження.

Зазначається, що Маастрихтський договір 1992 р., який перетворив Європейське Співтовариство на Європейський Союз, передусім і уперше чітко сформулював цілі спільної зовнішньої політики і політики безпеки: захист загальних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу; зміцнення безпеки Союзу і держав-членів усіма засобами; збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і консолідація демократії та законності, повага до основних прав і свобод людини. Хоча значення ОБСЄ як загальноєвропейського форуму поступово зменшуватиметься, однак ця інституція відіграватиме важливу, але допоміжну роль, в основному, в галузі контролю за озброєннями та у забезпеченні прозорості військової діяльності. Двома головними європейськими інституціями на перспективу залишатимуться Організація Північно-Атлантичного договору (НАТО) та Євросоюз. Інституалізація відносини між ними буде визначальним процесом формування архітектури системи європейської безпеки.

Отже, поняття «європейські інституції» не можна зводити тільки до діяльності Європейського Союзу, йдеться про ті міжнародні організації, членами яких є європейські країни, а саме Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та інші.

Плюралізм організаційно-правових форм європейської інтеграції зумовив відповідну «спеціалізацію» регіональних міжнародних інституцій. Проте існують сфери, в яких збігаються нор- ми, створені в межах різних інтеграційних структур. Найбільш яскраво це проявляється у питаннях захисту прав людини, де переважною більшістю держав Європи прийнято юридичні та політичні зобов’язання щодо дотримання ними норм і стандартів, вироблених у межах ОБСЄ, та найголовніше Ради Європи та Євросоюзу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Кравчук І. В., Парапан М. В. Гармонізація національних правових систем з правом ЄС. — К., 2004. — 320 с.
  2. Луць Л. А. Європейські міждержавні правові аспекти та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти). — К., 2003. — 304 с.
  3. Муравйов В. І. Вступ до права Європейського Союзу : підруч. — К., 2007. — 303 с.
  4. Энтин Л. М. Европейское право : учеб. для вузов. — М., — 2000. — 720 с.
  5. Гнатовський М. М. Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору :дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2002. — 191 с.
загрузка...
Top