Реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва в Україні та Російській Федерації (порівняльно-правовий аналіз)

Перехідний історичний період ХХ-ХІ ст. від планово-регулювальної до ринкової економіки значно ускладнив правове забезпечення аграрних реформ в усіх колишніх республіках СРСР. Проведення структурних перетворень у сільському господарстві та створення нової ринкової інфраструктури в Україні та РФ відбувалися за умов відсутності науково обґрунтованих програм таких перетворень. Політична та законодавча невизначеність, постійні зміни у законодавстві, суперечність нормативно-правових актів утворили правову невизначеність впроваджуваних реформаційних заходів, у тому числі у сфері реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва.

Нормативно-правова основа, що визначає процеси діяльності сільськогосподарських підприємств у процесі їх реформації, створює недоліки правового забезпечення цих перетворень на практиці. Теоретично порівняльно-правовий аналіз дає можливість визначити як негативні, так і позитивні характеристики впровадження різноманітних організаційно-правових форм господарювання на селі.

Опрацюванням питань розвитку аграрної реформи в російській та українській науці займалися такі вчені: Г. Бистров, П. Кулинич, М. Палладіна, О. Погрібний, Н. Титова, В. Чіркін, В. Янчук. Правові аспекти статусу сільськогосподарських комерційних організацій в Російській Федерації були ґрунтовно висвітлені в наукових працях 3. Бєляєвої, І. Іконіцької, М. Козиря, Ю. Молькова, а у працях Г. Башмакова, М. Краснова, О. Самончик було розглянуто питання землекористування сільськогосподарських підприємств у Росії. Серед українських юристів-аграрників було проведено наукові дослідження особливостей правового регулювання реформування окремих видів сільськогосподарських підприємств. Серед таких вчених можна назвати В. Гайворонського, В. Жушмана, В. Лича, Д. Селіхова, В. Уркевича. Трансформаційним процесам відносин власності і господарювання у сільському господарстві України приділяли увагу у своїх наукових розробках Л. Артикульний, П. Кулинич, Н. Малишева, В. Семчик, Ю. Шемшученко та ін.

Проте питання правового забезпечення реформування організаційно-правових форм у сільському господарстві є дискусійними і актуальними. На це вказує ведення державної політики із законодавчого забезпечення трансформації форм земельної власності у комбінації з появою відповідно нових форм господарювання. Відсутність належної правової основи, а також узгодженої державної стратегії щодо перспектив розробок нового законодавства, яке відбиває тенденції економічного і правового розвитку у сфері сільськогосподарського виробництва, потребує більш змістовного і ширшого наукового дослідження.

Метою цієї статті є порівняльно-правовий аналіз законодавчого супроводження реформування організаційно-правових форм господарювання в сільському господарстві України та Російської Федерації, що є новим у науково-юридичній доктрині. На основі проведеного аналізу законодавства двох держав маємо на меті висвітлити окремі погляди науковців з цих питань; сформувати власні висновки і перспективи подальших розвідок щодо проблеми, яка розглядається.

Одним із напрямів аграрної реформи є реформування правового статусу сільськогосподарських товаровиробників відповідно до зміни соціально-економічних факторів у державі. До суб´єктів аграрного права відносять усі форми і види сільськогосподарських організацій та їх об´єднань незалежно від форми власності, на якій вони базують свою діяльність, включаючи і обслуговувальні. В умовах переходу до ринкової економіки виникає потреба видозміни і розширення кола нових організаційно-правових форм у сфері сільського господарства.

Після здобуття незалежності Україна стала на шлях радикальних аграрних перетворень. Його основи були закладені ще законодавством радянських часів, а саме Законом УРСР «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р. [1]. Основні напрями реформування сільськогосподарських організаційно-правових форм в Україні можна сформувати на основі аналізу нормативно-правових актів, які були прийняті на початку 90-х років XX ст. До таких напрямів належали: перерозподіл земель з метою подальшої їх передачі у пожиттєве спадкове володіння приватним особам та постійне користування колгоспам, радгоспам й іншим сільськогосподарським підприємствам; впровадження інноваційно ефективних умов для забезпечення раціонального використання та охорони земель сільськогосподарського призначення; рівноправний розвиток усіх форм власності на землю; запровадження нових організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі. На нашу думку, кінцевим результатом зазначених напрямів був позитивний і суттєвий крок до переходу від планово-регулювальної до ринкової економіки. Адже для першої було характерним монопольне право держави на землю.

Як зазначав В. Семчик, реформування сільського господарства в Україні проводилося декількома способами: створення селянських (фермерських) господарств (1991-1993 рр.); перетворення колгоспів у КСП (1992-1993 рр.); паювання земель (1994-1995 рр.); перетворення КСП у господарські товариства [2, 7].

Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. [3] і Земельним кодексом України (ЗК України) (в редакції від 13 березня 1992 р.) [4] були офіційно закріплені державна, колективна і приватна форми власності на землю. Слід зауважити, що остання вперше була прирівняна до двох інших на законодавчому рівні. Майже всі колгоспи реорганізувалися в нові організаційно-правові форми, такі як: колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, акціонерні товариства, кооперативи та інші формування.

Нові форми господарювання на селі почали з´являтися із прийняттям Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. [5]. Громадяни для ведення фермерського господарства, а також для задоволення власних потреб мали право отримати земельні ділянки за правом довічного успадкованого володіння. Розвиток фермерського руху, який спостерігався в 1991-1993 рр., пішов на спад вже в 1994 р. через відсутність належної підтримки з боку держави.

Надалі, на підставі Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. [6] почалася масова реорганізація колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Постановою Кабінету Міністрів України від 18 червня 1992 р. № 344, на виконання норм цього Закону, було затверджено Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства [7]. Згідно із ЗК України власниками земель, переданих у колективну власність, були і сам КСП як юридична особа, і його члени.

У свою чергу Президент України своїми указами «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. № 666 [8] та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприєм-ствам та організаціям» від 8 серпня 1995 р. № 720 [9] започаткував паювання земель. Згідно з цими нормативними актами паюванню підлягали угіддя, передані у колективну власність КСП; право на земельну частку (пай) мали члени колективного сільськогосподарського підприємства, у тому числі пенсіонери; у разі виходу власника земельної частки з колективного сільськогосподарського підприємства за його заявою здійснювалося відведення земельної ділянки на місцевості; власники земельних ділянок могли добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, інші підприємства та організації. Земельні ділянки можуть бути передані у спадок, подаровані, обміняні, здані під заставу, надані в оренду або продані громадянам України без зміни їх цільового призначення.

Конституція України 1996 р. [10] закріпила приватну, комунальну й державну форми власності на землю, які охоплювали власність фізичних осіб та недержавних юридичних осіб. Але вона не визнавала колективної форми власності. У зв´язку з цим українським Урядом був підготовлений ряд заходів стосовно реструктуризації КСП у господарські формування ринкового типу, що діють на основі приватної власності. Згідно з цими заходами власниками розпайованих сільськогосподарських угідь можуть бути вже не сам КСП, а його члени, які отримали сертифікат про право на земельну частку (пай).

З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки України був виданий Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора» від З грудня 1999 р. № 1529/99 [11], яким передбачалося:

1) реформування протягом грудня 1999 р. — квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно;

2) підтримка розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств;

3) забезпечення протягом 2000-2002 рр. видачі в установленому порядку державних актів на право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай);

4) участь на конкурсних засадах сільськогосподарських підприємств, заснованих на приватній власності, у виконанні державних програм, фінансування яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів;

5) прискорення у 2000 р. формування необхідної інфраструктури аграрного ринку, у тому числі товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі тощо.

Процес реформування організацій-но-правових форм сільськогосподарського виробництва в Російській Федерації розглянемо, як і в Україні, з моменту реорганізації колгоспів і радгоспів. При переході до ринкової економіки реформування колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств в РФ стало неминучим. Статус сільськогосподарських комерційних організацій (це юридичні особи, які мають на меті отримання прибутку як основної цілі своєї діяльності, як це зазначено у ст. 50 Цивільного кодексу РФ) дає їм можливість здійснювати підприємницьку діяльність на власний розсуд і ризик, орієнтуватись на отримання прибутку від користування землею та іншою власністю, від збуту виробленої продукції. Позитивний вплив на розвиток сільськогосподарського виробництва, зміни організаційно-правових форм можливий лише у взаємозв´язку з удосконаленням економічних умов господарювання [12, 27-28]. Згідно з Указом Президента РФ «О неотложных мерах по осуществлению земельной реформы в РСФСР» від 27 грудня 1991 р. № 323 [13] усі колгоспи та радгоспи повинні були реорганізуватись у 1992 р. у нові форми відповідно до Закону РСФСР «О предприятиях и предпринимательской деятельности». Як наслідок до 1994 р. держава отримала нові організаційно-правові форми сільськогосподарських підприємств: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), товариства з обмеженою відповідальністю та змішаною формою власності, сільськогосподарські кооперативи, асоціації селянських господарств, підсобні господарства підприємств, акціонерні товариства та інші формування. Радгоспи були перереєстровані в колгоспи. Ті радгоспи, які зберегли свій статус і не змінили форму господарювання, згідно з Рекомендаціями Міністерства сільського господарства РФ «По разработке уставов совхозов, сохраняющих прежнюю форму хозяйствования» від 14 січня 1993 р. [14] повинні були функціонувати як сільськогосподарські виробничі кооперативи. Проблемним у цій ситуації було те, що на той час діяв Закон Російської Федерації «О предприятиях и предпринимательской деятельности» від 25 грудня 1990 р. № 445-1, який не передбачав такої організаційно-правової форми, як кооперативи.

Наступний крок реформування сільськогосподарських підприємств базувався на ідеї негайного розукрупнення сільськогосподарських підприємств на невеликі товариства. Для врегулювання цього питання був розроблений проект указу Президента РФ «О реорганизации сельскохозяйственных предприятий и поддержке товариществ (коллективных крестьянских хозяйств)» від 15 квітня 1994 р., яким пропагувалася ідея вимушеного трансформування сільськогосподарських підприємств в нові організаційно-правові форми. Проте ця ініціатива була піддана критиці як у наукових колах, так і серед селянства. У листі Голови Уряду РФ з цього питання було зазначено, що проект зазначеного указу Президента РФ був розроблений за ініціативою групи експертів і відображає їх власну позицію і що Уряд не має наміру здійснювати насильницьке розукрупнення сільськогосподарських підприємств на невеликі товариства [15]. Однак фактично ця ідея надалі була відхилена виконавчою владою. Як виняток, з метою експерименту, постановою Уряду РФ «О реформировании сельскохозяйственных предприятий с учётом практики Нижегородской области» від 27 липня 1994 р. № 874, яким було затверджено Положення про реформування сільськогосподарських підприємств і затверджений пакет документів, необхідний для їх реформування [16, 102], передбачалося розукрупнення сільськогосподарських підприємств усіх організаційно-правових форм, але вже на добровільних засадах. Загалом станом на 1994 р. у РФ нараховувалося близько 4 000 сільськогосподарських підприємств. З них більше 400 припадало на «нижегородский эксперимент»: у цій області з 70 реорганізованих підприємств на 15 лютого 1996 р. було утворено 444 нових підприємства [17, 46]. Як бачимо, результати були позитивними, кількість нових організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств, запроваджуваних державою, поступово збільшувалася.

Подальше реформування продовжилося виданням Указу Президента РФ «О федеральной целевой программе стабилизации и развития агро-промышленного производства в Российской Федерации на 1996-2000 годы» від 18 червня 1996 р. [18]. Згідно з цим Указом реформаційний процес реорганізації в нові організаційно-правової форми повинен був провадитися відповідно до Цивільного кодексу РФ на основі свободи вибору форм господарювання й наділенні їх земельною правосуб´єктністю.

Отже, у процесі реформації в РФ утворилися такі нові сільськогосподарські організаційно-правові форми, як господарські товариства і об´єднання, виробничі кооперативи, державні й муніципальні унітарні сільськогосподарські підприємства. Також допускається функціонування утворень у вигляді асоціацій і союзів сільськогосподарських підприємств.

Загалом правотворча та правозастосовна діяльність органів влади як України, так і Росії щодо правового забезпечення процесу трансформації сільськогосподарських організаційно-правових форм створила відносно однакові умови для добровільного і рівного вибору суб´єктами господарювання форм організації своєї діяльності на селі. Перетворення організаційно-правових форм були проведені логічно, взаємопов´язано і послідовно, з невеликою різницею як в Україні, так і в РФ. Попри те, що деякі нормативно-правові акти були прийняті в різні роки, кінцеві наслідки їх реалізації за своєю суттю були схожі.

На основі викладеного, слід дійти висновку, що правове регулювання реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва як в Україні, так і в Російській Федерації було врегульовано в основному на законодавчому рівні. Постанови уряду та укази президентів двох країн не завжди відповідали положенням, сформованих в законах, та потребам практики їх застосування. Це спричинило нестабільність та невизначеність у деяких питаннях, що виникали у процесі реформації охарактеризованих відносин.

Перспективи подальших розвідок у дослідженні проблематики правового забезпечення реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва в Україні та РФ необхідно спрямовувати на розроблення пропозицій покращення цього процесу, з акцентом на впровадження такої політики з боку держав, яка б надавала перевагу заходам саме державного регулювання сільського господарства. А для досягнення ефективних результатів діяльності новостворених сільськогосподарських формувань потрібно розробляти такі програми і концепції загальнодержавного й регіонального значення, які були б обґрунтовані науково та сформовані на основі показників їх практичного застосування.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 45. — Ст. 602.

2. Трансформація форм власності у сільському господарстві // Право України. — 1998. — № 6. -С. 6-14.

3. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

4. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 354.

5. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 14. — Ст. 186.

6. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 20. — Ст. 272.

7. Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства : Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 червня 1992 р. № 344 //Аграрне законодавство України. — 1996. — № 5. — С. 175-176.

8. Голос України. — 1994. — 16 лист.

9. Урядовий кур´єр. — 1995. — 12 серп.

10. Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

11. Офіційний вісник України. — 1999. — № 49. — Ст. 2400.

12. Аграрная реформа в Российской Федерации : правовые проблемы и решения. — М., 1998. -223 с.

13. Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. — 1992. — № 1. -Ст. 53.

14. Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. — 1993. — № 4. — С. 31-33.

15. Разукрупнение отменяется? // Российский фермер. — 1994. — № 18 (65).

16. Земельная реформа : на опыте Нижегородской области. — М., 1994. — С. 102.

17. Палладина М. И. О дальнейшем развитии аграрной реформы и некоторых аспектах правового статуса сельскохозяйственных предприятий и организаций // Государство и право. — 1997. -№ 1.-С. 45-53.

18. Собрание законодательства РФ. — 1996. — № 26. — Ст. 3061.

загрузка...
Top