Продавці та покупці інтелектуальності власності

Однією з основних умов для реалізації Стратегії інноваційного розвитку країн СНД до 2020 р., як і будь-якої іншої країни, що йде шляхом інноваційного розвитку, є ринок інтелектуальної власності. Для його формування та розвитку як на національному, так і галузевому й регіональному рівнях, необхідне розуміння об’єкта продажу, хто виступає як продавець та покупець, за якими правилами це доцільно і потрібно робити.

З безлічі питань, які потребують вирішення при визначенні основних суб’єктів ринку, виокремимо три головних, безпосередньо пов’язаних із запуском ринкових механізмів у сфері інтелектуальної власності, на які дамо відповідь у межах цієї статті:

  • кому належать / мають належати інтелектуальні права на те, що отримуємо в результаті науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) (хто продавець?);
  • хто є / має бути основною зацікавленою особою у перетворенні нових знань на нові технології та їх використанні для модернізації виробництва (хто покупець?);
  • чи потрібен посередник між першим і другим, і якщо потрібен, то який (хто посередник?).

Продавці. Слідуючи логіці здорового глузду, продавати може той, кому належать права, у цьому випадку виключні майнові права на результати інтелектуальної діяльності. Право- власник може розпоряджатися цим правом шляхом передачі його іншим особам повністю або частково. Така передача опосередковується через договір чи інший правочин. Серед таких законодавець виокремлює договір про відчуження права (ст. 1234 ЦК РФ), ліцензійний договір (ст. 1235, інший договір, що містить елементи договору про відчуження права або ліцензійного договору (договір комерційної концесії (глава 54 ЦК РФ), договір про спільну діяльність (простого товариства (глава 55 ЦК РФ)), установчий договір акціонерного товариства, договір про заставу (ст. 339 ЦК РФ) та ін.

До змішаних договорів (п. 3 ст. 421 ЦК РФ) застосовуються у відповідних частинах правила про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або змісту змішаного договору.

Правовласниками за підсумками виконання НДДКР можуть виступати три категорії осіб: Замовник, у тому числі державний, Виконавець, у тому числі університет, науковий центр чи НДІ й Автор — фізична особа, творчою працею якої створюється безпосередньо цей результат.

Біда багатьох країн пострадянського простору в тому, що до сьогодні в умовах численних правових колізій, недосконалої практики правозастосування і низького рівня правосвідомості у цій сфері відсутня чітка та зрозуміла система в частині розподілу, закріплення та реалізації прав на результати науково-технічної діяльності. Наріжним каменем у вирішенні цього завдання залишається проблема забезпечення балансу інтересів держави (держзамовників), виконавців за держзамовленням, а також громадян як авторів.

Замовники. У структурі витрат на НДДКР за джерелами фінансування в Росії, як і раніше, переважають кошти федерального бюджету. Приватний бізнес у більшості регіонів країни майже не бере участі у фінансуванні НДДКР. До міжнародних стандартів фінансування НДДКР (де бюджетні кошти від ? до 1/3, а приватний бізнес від ? до 2/3) наблизилися лише кілька суб’єктів РФ. Так, у Республіці Татарстан витрати на НДДКР поділені порівну — по 1/3 між бюджетом, приватним сектором та організаціями, що проводять НДДКР. Водночас в органах влади немає чіткості щодо тематики НДДКР з урахуванням переліку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та критичних технологій у РФ, а також підсумків виконання цих робіт. При цьому понад 80 % витрат на технологічне переозброєння взяли на себе самі підприємства, спрямовуючи більше половини з цих коштів на закупівлю обладнання, насамперед за кордоном. Тобто направляючи щорічно з бюджету понад 350 млрд рублів на НДДКР, ми отримуємо ЩОСЬ, що мало пов’язане з напрямами й інтересами технологічної модернізації, що заздалегідь робить важкоздійсненним завдання модернізації вітчизняного виробництва на основі вітчизняних технологій. Склалася система освоєння грошей на всіх етапах і рівнях. На парламентських слуханнях у Раді Федерації визнавалося, що при формуванні й реалізації сучасного держзамовлення на виконання НДДКР «відкат» чиновникам, що визначають переможців таких конкурсів, становить до 40 %. Кошти, що залишилися, потрапляють найчастіше в «навколонаукові» організації, результати роботи яких представляють слабкий інтерес для науки і ще менший — для реального бізнесу. З цим, на нашу думку, пов’язані небажання і неспроможність закріплювати і комерціалізувати інтелектуальні права на результати такої творчості. За даними Рахункової палати РФ, у середині 2010 р. на обліку в держскарбниці було інтелектуальної власності на суму близько 9 млн рублів (замисліться, 350 млрд рублів щорічно на вході, і менше 10 млн рублів на виході).

З 1918 р. і аж до 2003 р. діяло правило: все, що було створено за рахунок державного бюджету, належить державі. Державний замовник був зобов’язаний у межах своєї компетенції ефективно розпоряджатися результатами науково-технічної діяльності, чого на практиці не було. У сучасній Росії автоматично права не закріплювалися ні за ким, якщо це не було передбачено договором. Ця правова невизначеність, за оцінкою керівників підприємств і наукових організацій, була основною причиною незатребуваності в економіці наукових розробок.

Законодавчі акти з питань закріплення прав держави на об’єкти інтелектуальної власності, що вносять часткові зміни до спеціальних законів (необхідні, але недостатні), стали прийматися починаючи лише з 2003 р., проте до сьогодні залишаються малоефективними з точки зору їх виконання.

Змінами, внесеними Федеральним законом від 3 лютого 2006 р. № 19-ФЗ, сфера законодавчого вирішення питання про права держави на винахід, корисну модель або промисловий зразок, створені при виконанні робіт з державного або муніципального контракту, була розширена на програми для ЕОМ, бази даних і топології інтегральних мікросхем.

З набранням чинності з 1 січня 2008 р. частини четвертої ЦК РФ ці підходи були частково уніфіковані: у ст. 1298 (про виключні права на твори науки, літератури і мистецтва, створені за державним або муніципальним контрактом), у ст. 1373 (про право на одержання патенту і виключні права на винахід, корисну модель, промисловий зразок, створені за державним або муніципальним контрактом), у ст. 1432 (про право на селекційні досягнення, створені, виведені або виявлені при виконанні робіт за державним або муніципальним контрактом), у ст. 1464 (про право на топологію інтегральної мікросхеми), у ст. 1471 (про право на секрет виробництва (ноу-хау) і у ст. 1546 ЦК РФ (про права Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації на єдину технологію, створену за рахунок чи з залученням коштів державного бюджету).

Таким чином, за загальним правилом, виключне право на всі результати інтелектуальної діяльності, створені при бюджетному фінансуванні, у тому числі об’єкти авторського права, включаючи програми для ЕОМ і бази даних, топології інтегральних мікросхем, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, секрети виробництва (ноу-хау), належить виконавцю (підряднику) за контрактом.

При цьому з цього правила є важливі винятки.

По-перше, право належить РФ, суб’єкту РФ або муніципальному утворенню, тільки якщо ця норма прямо передбачена в контракті. Тобто відсутність у контракті/договорі положення про розподіл і закріплення прав на створені при бюджетному фінансуванні результати інтелектуальної діяльності передбачає закріплення таких прав за виконавцем цього контракту/договору на підставі закону.

По-друге, якщо виключне право належить виконавцю, останній, на вимогу державного або муніципального замовника, що діє від імені відповідного публічного суб’єкта, зобов’язаний вказаній ним особі надати безоплатну невиключну ліцензію на право використання цього результату інтелектуальної діяльності при виготовленні товарів, що поставляються, або виконанні підрядних робіт для публічних потреб.

По-третє, якщо право на отримання патенту належить публічному суб’єкту, виконавець зобов’язаний шляхом укладення відповідних угод з працівниками та третіми особами придбати права на патентуваний об’єкт або забезпечити їх придбання для подальшої передачі публічному суб’єкту. При цьому виконавець має право на відшкодування витрат, понесених ним у зв’язку з придбанням відповідних прав у третіх осіб. Якщо патент отриманий спільно на ім’я виконавця та публічного суб’єкта, державний чи муніципальний замовник має право видати безоплатну невиключну ліцензію на запатентований об’єкт тільки з повідомленням виконавця. Якщо виконавець, який отримав патент на своє ім’я, прийме рішення про дострокове припинення його дії, він зобов’язаний повідомити про це державного або муніципального замовника і на його вимогу безоплатно передати патент публічному суб’єкту. Те саме стосується і дострокового припинення патенту, отриманого на ім’я публічного суб’єкта, тільки у цьому випадку в ролі повідомника виступає державний або муніципальний замовник, а в ролі сторони, яка одержує патент, — виконавець.

По-четверте, якщо протягом 6 місяців з дня письмового повідомлення Виконавцем у порядку, встановленому цим Положенням, про отримання результатів інтелектуальної діяльності (РІД), що підлягає закріпленню за державою, здатного до правової охорони як винахід, корисної моделі або промислового зразка, Держзамовник не подасть у відношенні нього заявку на отримання патенту, право на одержання патенту переходить до Виконавця.

По-п’яте, якщо йдеться про єдину технологію, де особливості розподілу та управління правами визначені у главі 77 ЦК РФ і Федеральному законі «Про передання прав на єдині технології» від 25 грудня 2008 р. № 284-ФЗ [1].

Частково проблемні питання реалізації прав держави на результати науково-технічної діяльності, створені за рахунок державних коштів, отримали правове регулювання на рівні указів Президента РФ і постанов Уряду РФ. Основним із них є постанова Уряду РФ від 17 листопада 2005 р. № 685 [1] (у редакції постанови Уряду РФ від 22 квітня 2009 р. № 342), яка визначає умови закріплення прав на результати науково-технічної діяльності за Російською Федерацією.

Водночас за даними перевірок Роспатенту, понад 80 % держконтрактів у2006 р., понад 60 % таких контрактів у2007 р., близько 50 % у 2009 р. взагалі не містили норм про закріплення прав на створювані під час виконання держконтрактів результати інтелектуальної діяльності, що за замовчуванням вводило загальне правило на підставі вимог закону — закріплення прав за виконавцем. Однак і це правило здебільшого не застосовувалося. Існує правова колізія, що вимагає дозволу як через уточнення правових норм, так і практики їх застосування.

При позабюджетному фінансуванні відсутність спеціальних норм у законодавстві про інтелектуальну власність раніше заповнювалася при розподілі прав загальними положеннями ст. 772 ЦК РФ, яка зберегла дію і після 1 січня 2008 р.

У частині четвертій ЦК РФ ці відносини регулюються тільки щодо таких об’єктів: програм для ЕОМ і баз даних, створених за договором замовлення, тобто договором, який укладався на їх створення (ст. 1296), програм для ЕОМ і баз даних, отриманих при виконанні робіт за договорами підряду та договорами на НДДКР, які спеціально не передбачали їх створення (ст. 1297); промислових зразків, створених за договором замовлення (ст. 1371); винаходів, корисних моделей та промислових зразків, отриманих при виконанні робіт за договорами підряду та договорами на НДДКР, які спеціально не передбачали їх створення (ст. 1372); селекційних досягнень, створених, виведених або виявлених на замовлення (ст. 1431); топо- логій інтегральних мікросхем, створених за договором замовлення (ст. 1462) і при виконанні робіт за договорами підряду та договорами на НДДКР, які спеціально не передбачали їх створення (ст. 1463).

У всіх інших випадках необхідно керуватися нормами ст. 772 ЦК РФ, що визначає права сторін на результати робіт: сторони в договорах на виконання науково-дослідних робіт, дослідно-конструкторських і технологічних робіт мають право використовувати результати робіт у межах і за умовами, передбаченими договором; якщо інше не передбачено договором, замовник має право використовувати передані йому виконавцем результати робіт, а виконавець має право використовувати отримані ним результати робіт для власних потреб.

Виконавці. Основною ланкою проведення досліджень у Росії були і залишаються науково-дослідні інститути. Донедавна, за даними Міністерства освіти і науки Росії, 90 % усіх НДДКР здійснювалося через НДІ, 6 % — через підприємства і 4 % — через університети. За кордоном ці пропорції протилежні: 60-70 % усіх НДДКР проводиться через підприємства, які зацікавлені не тільки у проведенні досліджень (у тому числі через НДІ, лабораторії університетів), а й у їх практичному використанні. Там народжуються інновації як конкретний результат прямої зацікавленої співдружності науки та бізнесу через ринок інтелектуальної власності. Тільки так і можливий у російських умовах заявлений перехід до інноваційної економіки: якщо нам потрібен кінцевий результат — інноваційний продукт, а не просто чергове освоєння виділених бюджетних коштів. Очевидно, що зміна структури проведення досліджень в інтересах реальної економіки потребуватиме певного коригування розподілу бюджетних коштів серед остаточних одержувачів. Інашке багатосторінкові звіти про науково-дослідні роботи приходитимуть у відповідні відомства до держзамовників, де залишатимуться або без розгляду (як раніше це нерідко траплялося, наприклад, у Рос- науки, а зараз у Міносвіти), чи потребуватимуть створення численних посередницьких структур для розумінняі впровадження через конкретні виробництва.

У частині четвертій ЦК РФ уніфіковані правила щодо розподілу прав на службові результати інтелектуальної діяльності, де за загальним правилом виключне право належить роботодавцю (Виконавцю), якщо договором між ним і працівником не передбачено інше:

  • службовий твір — твір науки, літератури чи мистецтва, створений у межах, встановлених для працівника (автора) трудових обов’язків (п. 2 ст. 1255, статті 1269, 1295);
  • службові винаходи, корисні моделі та промислові зразки (ст. 1370);
  • службове селекційне досягнення — селекційне досягнення, створене, виведене або виявлене працівником у порядку виконання своїх трудових обов’язків або конкретного завдання роботодавця (ст. 1430);
  • службова топологія інтегральних мікросхем — топологія, створена працівником у зв’язку з виконанням своїх трудових обов’язків або конкретного завдання роботодавця (ст. 1461);
  • службовий секрет виробництва (ноу-хау) (ст. 1470).

Тобто відсутність у договорі норми про розподіл і закріплення прав на службові РІД, за замовчуванням, на підставі закону передбачає закріплення прав за Виконавцем — роботодавцем для автора — працівника.

Автори. Автором результату інтелектуальної діяльності визнається громадянин, творчою працею якого створений такий результат (ст. 1228 ЦК РФ). Не визнаються авторами результату інтелектуальної діяльності громадяни, які не внесли особистого творчого внеску у створення такого результату, у тому числі й ті, які надали його автору тільки технічну, консультаційну, організаційну чи матеріальну допомогу або тільки сприяли оформленню прав на такий результат чи його використання, а також громадяни, які здійснювали контроль за виконанням відповідних робіт.

Якщо РІД отримані при виконанні НДДКР працівником — автором і при цьому не є службовими, то права на ці об’єкти належать автору, який за договором може поступитися їх роботодавцю або іншій особі за договором відчуження, або надати право використання за ліцензійним договором.

Працівникові також належить право на одержання патенту і виключне право на винахід, корисну модель або промисловий зразок, створені ним із використанням грошових, технічних чи інших матеріальних засобів роботодавця, але не у зв’язку з виконанням своїх трудових обов’язків або конкретного завдання роботодавця.

Працівникові — автору службового РІД належить право на отримання патенту на службові винаходи, корисну модель або промисловий зразок, якщо роботодавець протягом чотирьох місяців з дня повідомлення його працівником:

  • не подасть заявку на отримання патенту на відповідний службовий винахід, службову корисну модель чи службовий промисловий зразок у федеральний орган виконавчої влади з інтелектуальної власності;
  • не передасть право на отримання патенту на службовий винахід, службову корисну модель чи службовий промисловий зразок іншій особі;
  • не повідомить працівникові про збереження інформації про відповідний результат інтелектуальної діяльності в таємниці.

Окремого розгляду потребує ситуація з правами на ноу-хау. Нормами глави 75 ЦК РФ особисті немайнові права і насамперед право авторства не були поширені на секрети виробництва (ноу-хау). Разом із тим, керуючись загальними положеннями глави 69 ЦК РФ, яка застосовується по- вною мірою до секретів виробництва, і зокрема статей 1227-1229, володарем секрету виробництва може бути як фізична, так і юридична особа.

Покупці. Покупцем інтелектуальної власності може виступати будь- яка особа (фізична та юридична), а також публічне утворення (держава, суб’єкт РФ чи муніципальне утворення в особі уповноважених органів влади), як національне, так і іноземне, що має інтерес до придбання інтелектуальної власності та її використання у своїй діяльності.

Інтерес цієї особи може визначатися такими факторами:

  • правовий обов’язок — па підставі вимог правових норм (джерелами яких є міжнародні договори, національне законодавство, цивільно-правові договори та звичаї ділового обороту), які зумовлюють необхідність купувати легальне право при практичному використанні охоронюваних результатів інтелектуальної діяльності та прирівняних до них коштів індивідуалізації у своїй діяльності. Невиконання цих обов’язків може призвести до санкцій проти такої особи, аж до ліквідації юридичної особи — порушника;
  • економічна вигода — через бажання отримати прибуток або інші конкурентні переваги через легальний доступ до секретів виробництва (ноу- хау), використання інтелектуальної власності як інвестиційного ресурсу, засоби забезпечення цінних паперів, кредитів, позик, гарантій, або як засоби формування нематеріальних активів підприємства/організації;
  • тіньова капіталізація — через розуміння можливості використання інтелектуальної власності як інструменту легалізації доходів, отриманих незаконним шляхом, або як механізму «прикриття» придбання/переділу власності в сірому і чорному секторах економіки.

Ідеальним варіантом є ситуація, коли інтерес покупця зумовлено як правовим обов’язком, так і економічним правом.

На практиці ж вітчизняний бізнес, не беручи участі у формуванні держзамовлення на НДДКР і не маючи пільг (оподаткування, ставки кредитування) для співфінансування таких досліджень, не зацікавлений у придбанні одержуваної науково-технічної продукції та прав на неї і звертається до імпортних технологій. При цьому за кордоном російським підприємцям надаються більш пільгові умови кредитування, але пов’язані умовами поставки імпортних технологій і обладнання, які навіть можуть бути унікальними, інноваційними, та їх наступного закордонного технічного обслуговування.

Подальше збереження такого порядку призводить до посилення негативних наслідків для нашої економіки, мінімум за трьома параметрами:

  • посилення імпортозалежності, у тому числі у традиційно сильних галузях національної промисловості (до 90 % і більше);
  • зниження конкурентоспроможності наукомісткої продукції вітчизняних підприємств і підвищення собівартості її виробництва, що призводить до її реалізації переважно на внутрішньому ринку і недопущення на зовнішні ринки;
  • підрив можливостей розвитку та використання досягнень вітчизняної науки (фундаментальної та прикладної) за відсутності відповідного попиту з боку вітчизняного бізнесу.

Необхідне створення інноваційного інтересу самих підприємств (насамперед при розподілі бюджетних коштів на НДДКР в інтересах модернізації конкретних галузей реального сектору російської економіки, виключних інтелектуальних прав на створену інтелектуальну власність), а також через введення відповідних податкових преференцій і пільг для приватних інвесторів при співфінансуванні й високоризиковому вкладенні капіталу в такі проекти.

За останнє п’ятиріччя у Росії склалася відносно стійка структура складу покупців інтелектуальної власності (за зареєстрованими в Роспатенті договорами).

На відміну від іноземних компаній, які в Росії купують приблизно стільки ж, скільки і продають (11-12 % від загального обсягу числа продажів), російські державні підприємства, КБ, НДІ та ВНЗ купують удвічі менше, ніж продають, хоча і продають мало (4,7 % і 9 % відповідно). Недержавні організації купують на 1/3 частіше, ніж продають (90 % і 60 % відповідно), а фізичні особи, навпаки, в 4 рази частіше продають, ніж виступають покупцями інтелектуальної власності [3, 308].

При високій частці участі російської держави, як у фінансуванніНДДКР (понад 350 млрд рублів), так і в придбанні іноземних технологій і прав на їх використання, принциповим є забезпечення ефективного обліку і контролю у цій сфері з метою грамотного планування, вироблення та реалізації державної політики модернізації вітчизняної промисловості. Водночас такий облік і контроль нерідко відсутні. Так, у державному підприємстві «Зовнішньоекономічне об’єднання АВТОПРОМІМПОРТ» (з 1966 р. спеціалізований зовнішньоторговельний підрозділ, заснований Урядом країни, по закупівлі за кордоном передових технологій у галузі машинобудування й енерговиробництва) за півстоліття створена величезна за формою і дуже цінна за змістом унікальна база даних контрактів і ліцензійних договорів, за якими передавалися права ліцензіата на використання зарубіжного обладнань та технологій, що постачаються, на території нашої країни у цій сфері.

На сьогодні на цьому підприємстві склалася тривожна ситуація, що загрожує втратою цього інформаційного ресурсу, тоді як його збереження і використання дає змогу вирішувати цілий ряд державних завдань, зокрема:

  • здійснювати ефективний держконтроль, включаючи аудит ефективності, за використанням на російських підприємствах поставленого імпортного обладнання і технологій та визначати реальні потреби в нових технологіях для проведення модернізації;
  • використовувати в договірній роботі з закордонними постачальниками щодо нових поставок устаткування і технологій з урахуванням потенціалу раніше укладених договорів.

Втрата цієї бази даних з урахуванням новел російського законодавства (ст. 1252 ЦК РФ) може призвести до визнання контрафактним використання імпортних технологій і в подальшому — до перерозподілу власності на російських підприємствах за російськими законами і через російські ж суди. Для попередження подібних наслідків необхідне термінове втручання Уряду і Рахункової палати РФ.

Загалом для підготовки та прийняття грамотних управлінських рішень у цій сфері необхідне створення чотирьох баз даних (БД) у кожній галузі й кожному регіоні:

  • БД результатів інтелектуальної діяльності установ, освіти і науки, підприємств, скарбниці галузі/регіону з урахуванням проведених експертиз за критеріями комерціалізації РІД — для подальшого формування нематеріальних активів і об’єкта галузевого/регіонального ринку інтелектуальної власності;
  • БД запитів на інноваційні технології підприємств галузі/регіону — для уточнення тематики НДДКР з урахуванням інтересів модернізації бізнесу;
  • БД технологічних майданчиків для створення малих інноваційних підприємств — для мінімізації витрат при проведенні дослідницько-конструкторських робіт;
  • БД фахівців інноваційного циклу — для формування галузевого/регіонального замовлення на підготовку кадрів.

Необхідна розробка і реалізація у кожній галузі й кожному регіоні програми зі створення галузевого та регіонального ринків інтелектуальної власності як умова інноваційного розвитку галузі та регіону, що передбачає введення єдиного правового режиму щодо формування інтелектуальної власності як об’єкта ринку з подальшою стандартизацією цих правил, механізмів інноваційної мотивації від автора до інвестора через комерціалізацію інтелектуальної власності, спеціалізованих підрозділів в інноваційній інфраструктурі та спеціально підготовлених відповідальних посадових осіб в інноваційних відомствах. Саме такі рекомендації головам суб’єктів РФ були включені в протокольне рішення Ради при Повноважному Представнику Президента Російської Федерації в Приволзькому федеральному окрузі Г. Рапоті 22 вересня 2010 р. з питання «Про розширення практики впровадження інновацій як одного з напрямів модернізації промисловості регіонів округу». Однак на практиці ці установки сьогодні реалізуються поки що тільки в Республіці Татарстан.

Правовий статус покупця, за загальним правилом, передбачає сукупність його прав, обов’язків і відповідальності та встановлений у національному законодавстві.

У російському законодавстві особливості правового статусу покупця при комерційному обороті інтелектуальної власності можна умовно розподілити на три групи, керуючись загальними правилами купівлі-продажу, спеціальними правилами реалізації інтелектуальної власності як самостійного об’єкта продажу, а також у складі майнового комплексу підприємств. Розглянемо докладніше ці особливості.

По-перше, згідно з нормою п. 4 ст. 454 ЦК РФ загальні положення про купівлю-продаж (§ 1 глави 30 ЦК РФ) застосовуються також до продажу майнових прав (окремим випадком яких виступають виключні права на об’єкти інтелектуальної власності), якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав:

  • покупець зобов’язаний прийняти переданий йому товар і сплатити за нього певну грошову суму (ціну) (статті 454, 484, 485);
  • при втраті інтересу покупця до договору купівлі-продажу у разі порушення терміну його виконання договір визнається неукладеним (ст. 457);
  • ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження товару переходить на покупця з моменту, коли відповідно до закону або договору продавець вважається таким, що виконав свій обов’язок з передачі товару покупцеві (ст. 459);
  • покупець вправі вимагати зменшення ціни товару або розірвання договору купівлі-продажу, якщо продавець не виконав обов’язку передати товар вільним від будь-яких прав третіх осіб (за умови, що не буде доведено, що покупець знав або мав знати про права третіх осіб на цей товар) (ст. 460);
  • при пред’явленні позову про вилучення товару зі сторони третьої особи, покупець зобов’язаний притягти продавця до участі у справі, а продавець зобов’язаний вступити в цю справу на стороні покупця. Продавець, притягнений покупцем до участі у справі, але який не взяв у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем (ст. 462);
  • покупець вправі вимагати пере- дання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати зі сплатою відсотків з цієї суми за товар, не переданий продавцем у встановлений строк (ст. 487);
  • товар, проданий у кредит, визнається таким, який знаходиться у заставі у продавця з моменту передачі товару покупцеві й до його оплати (якщо інше не передбачено договором купівлі-продажу) (договір застави — статті 488-489);
  • якщо сторона, яка зобов’язана страхувати товар, не здійснює страхування відповідно до умов договору, друга сторона має право застрахувати товар і вимагати від зобов’язаної сторони відшкодування витрат на страхування або відмовитися від виконання договору (договір страхування — ст. 490);
  • покупець не вправі до переходу до нього права власності відчужувати товар або розпоряджатися ним інакше, якщо договором купівлі-продажу передбачено, що право власності на цей товар зберігається за продавцем до його оплати або настання інших обставин (ст. 491). У цьому випадку покупець може бути наймачем (орендарем) переданого йому товару (договір найму-продажу — ст. 501).

Крім того, інтелектуальна власність може бути об’єктом обміну, коли кожна зі сторін визнається продавцем товару, який вона зобов’язується передати, і покупцем товару, який вона зобов’язується прийняти в обмін (договір міни — ст. 567), або об’єктом дарування, коли одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (обдаровуваному) майнове право (договір дарування — ст. 572).

Таким чином, майже всі види договорів (за невеликим винятком) можуть застосовуватися у відносинах цивільно-правового обороту інтелектуальної власності.

На відміну від норм національного законодавства, норми міжнародного права поділяють порядок торгівлі товарами як речами й інтелектуальною власністю як виключними правами. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів* [4] тільки в одному випадку зазначає про інтелектуальну власність (ст. 42), коли встановлює обов’язок продавця поставити товар вільним від будь-яких прав чи домагань третіх осіб, що ґрунтуються на промисловій власності або інтелектуальній власності, про які на момент укладення договору продавець знав чи не міг не знати.

Це зобов’язання продавця не поширюється на випадки, коли: а) у момент укладення договору покупець знав чи не міг не знати про такі права й домагання; б) такі права чи домагання є наслідком додержання продавцем технічних креслень, проектів, формул чи інших вихідних даних, наданих покупцем.

Звід міжнародних правил тлумачення торговельних термінів «Інко- термс» (уперше опублікований Міжнародною торговою палатою в 1936 р. із поправками і доповненнями в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 рр. — публікація № 620), який визначає у тому числі статус покупця, також обмежує сферу застосування Інкотермс тільки питаннями, що стосуються прав та обов’язків сторін договору купівлі-продажу щодо проданих товарів як «матеріальних речей».

З урахуванням майбутнього вступу Росії до СОТ, де поряд із торгівлею товарами, роботами і послугами, «четверту корзину» становить торгівля інтелектуальною власністю, для покупця в недалекому майбутньому треба буде враховувати правила і стандарти СОТ у цій сфері.

По-друге, базовою умовою, що визначає особливий правовий статус учасника комерційного обороту інтелектуальної власності, у тому числі покупця, є те, що інтелектуальні права не залежать від права власності на матеріальний носій (річ), в якому виражені відповідні результат інтелектуальної діяльності чи засіб індивідуалізації, а перехід права власності на річ не тягне перехід або надання інтелектуальних прав на результат інтелектуальної діяльності чи на засіб індивідуалізації, виражені в цій речі (ст. 1227 ЦК РФ).

За загальним правилом, виключне право на результат інтелектуальної діяльності може бути передано автором другій особі за договором, а також може перейти до других осіб з інших підстав, встановлених законом (наприклад у спадок, у порядку правона- ступництва при реорганізації або при зверненні стягнення на майно право- власника за судовим рішенням).

Найбільш поширеними видами договорів, що регулюють такі відносини, є договір відчуження (статті 1233,1234, 1285, 1307, 1365, 1426, 1468 ЦК РФ), ліцензійний договір (статті 1233,1235, 1286, 1287, 1308, 1367, 1428, 1459, 1469, 1489 ЦК РФ) і договір комерційної концесії (глава 54 ЦК РФ).

У 2009 р. у Роспатенті щодо запатентованих винаходів, промислових зразків і корисних моделей зареєстровано 2 365 договорів про відчуження виключного права і ліцензійних договорів про надання права використання на 4 503 об’єкта, що нижче аналогічних показників 2008 р. Якщо ж порівнювати із загальним обсягом діючих російських патентів, то це буде менше 2 %, що дуже мало порівняно з зарубіжними країнами [3, 306-312].

У 2009 р. було зареєстровано 3 000 договорів про відчуження виключного права на товарні знаки, в результаті яких виключне право було передано у відношенні 6 121 товарного знака, з яких 4 888 або 79,9 % були товарними знаками російських правовласників і, відповідно, 1 233 або 20,1 % — товарними знаками іноземних правовласників.

Ліцензійні договори (4 916) були зареєстровані в 2009 р. щодо 9 157 товарних знаків, при цьому кількість товарних знаків російських правовлас- ників становить 5 902 або 64,5 %, у той час як кількість товарних знаків іноземних правовласників - 3 255 або 35,5 % відповідно.

За договором про відчуження виключного права правоволоділець передає або зобов’язується передати належне йому виключне право на результат інтелектуальної діяльності в повному обсязі набувачеві.

За ліцензійним договором власник виключного права на результат інтелектуальної діяльності (ліцензіар) надає або зобов’язується надати другій стороні (ліцензіату) право використання такого результату у передбачених договором межах, що не тягне за собою переходу виключного права до ліцензіата.

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без зазначення строку право використовувати в підприємницькій діяльності користувача комплекс належних правоволодільцеві виключних прав, що включає право на товарний знак, знак обслуговування, а також права на інші передбачені договором об’єкти виключних прав, зокрема на комерційне позначення, секрет виробництва (ноу-хау). Цей договір має бути укладений у письмовій формі і підлягає (при підписанні, при зміні та при достроковому розірванні) державній реєстрації у федеральному органі виконавчої влади з інтелектуальної власності, інакше він вважається недійсним.

З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач (покупець) зобов’язаний:

  • використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності засоби індивідуалізації зазначеним у договорі чином та інформувати замовників найбільш очевидним для них способом про те, що він використовує засоби індивідуалізації на підставі договору комерційної концесії;

  • забезпечувати відповідність якості вироблених ним на основі договору товарів, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт чи послуг, вироблених, виконуваних або наданих безпосередньо пра- воволодільцем;
  • дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, що спрямовані на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу виключних прав тому, як він використовується правово- лодільцем, у тому числі вказівки, що стосуються зовнішнього і внутрішнього оформлення комерційних приміщень, які використовуються користувачем при здійсненні наданих йому за договором прав;
  • надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послугу) безпосередньо у правоволодільця;
  • не розголошувати секрети виробництва (ноу-хау) правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну інформацію;
  • надати обумовлену кількість суб- концесій, якщо такий обов’язок передбачений договором.

При цьому таким договором можуть бути встановлені такі обмеження:

  • обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем з використанням належних правоволодільцеві виключних прав;
  • відмова користувача від одержання за договорами комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних конкурентів) правоволо- дільця;
  • обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування комерційних приміщень, що використовуються при здійсненні наданих за договором виключних прав, а також їх зовнішнє і внутрішнє оформлення.

Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними на вимогу антимонопольного органу або іншої зацікавленої особи, якщо ці умови з урахуванням стану відповідного ринку та економічного стану сторін суперечать антимонопольному законодавству. Зокрема, є нікчемними такі умови, що обмежують права сторін за договором комерційної концесії, з огляду на які користувач має право продавати товари, виконувати роботи або надавати послуги виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місце знаходження (місце проживання) на визначеній у договорі території.

По-третє, інтелектуальна власність може бути продана у складі майна. Найбільш поширеним прикладом цього є продаж підприємства (договір продажу підприємства — ст. 559).

Згідно з нормою ст. 132 ЦК РФ до складу підприємства як майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи і послуги (комерційне позначення, товарні знаки, знаки обслуговування), та інші виключні права, якщо інше не передбачено законом або договором.

При цьому Урядом РФ можуть бути встановлені види виключних прав,що не підлягають приватизації у складі майнового комплексу унітарного підприємства і переданих покупцю у користування за ліцензійним або іншим договором.

Підприємство в цілому або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, пов’язаних зі встановленням, зміною та припиненням речових прав. При цьому виключні права на засоби індивідуалізації підприємства, продукції, робіт або послуг продавця (комерційне позначення, товарний знак, знак обслуговування), а також належні йому на підставі ліцензійних договорів права використання таких засобів індивідуалізації переходять до покупця, якщо інше не передбачено договором.

Покупець набуває право власності на підприємство з моменту державної реєстрації цього права (ст. 564). При цьому на відміну від звичайного договору купівлі-продажу (статті 491, 501) у випадках, коли договором передбачено збереження за продавцем права власності на підприємство, передане покупцеві, до сплати підприємства чи до настання інших обставин, покупець вправі до переходу до нього права власності розпоряджатися майном і правами, що входять до складу переданого підприємства, тією мірою, якою це необхідно для цілей, для яких підприємство було придбане.

Крім того, орендар за плату може отримати у тимчасове володіння і користування майнові права орендодавця, пов’язані з підприємством, права на позначення, що індивідуалізують діяльність підприємства, та інші виключні права (договір оренди підприємства — ст. 656).

По-четверте, інтелектуальна власність може бути продана у складі складного об’єкта, окремим випадком якого є продаж єдиної технології.

Особливості правового регулювання тут визначені у главі 77 ЦК РФ і в Федеральному законі «Про передання прав на єдині технології» від 25 грудня2008 р. № 284-ФЗ.

Посередники. Відповідь на запитання, чи потрібен посередник між продавцем і покупцем, очевидна і випливає з успішного досвіду світової торгівлі інтелектуальної власності, яка, як відомо, поряд із продажем товарів, робіт і послуг становить «четверту корзину» світового ринку в рамках СОТ. Вчений, навіть дуже успішний, не завжди може, та й не зобов’язаний, бути успішним продавцем. Тут, які в будь-які іншій справі, потрібні професіонали.

Показовим прикладом цього може бути ситуація в американській корпорації IBM, успішний досвід якої у сфері інтелектуальної власності був наведений на засіданні Комісії з модернізації під головуванням Президента Росії Д. Медведєва (31 січня 2011 р.). Там результати творчості трьох тисяч вчених корпорації обробляють понад 330 професіоналів дивізіону інтелектуальної власності (зокрема 250 юристів і понад 80 економістів та менеджерів), які надають отриманим результатам науково- технічної творчості через інститути інтелектуальної власності товарний вигляд, розподіляють, закріплюють і оцінюють права та допомагають їх продати. Економічний ефект: щорічний прибуток Корпорації з цього сектору продажів становить до 1,5 млрд доларів США. У Росії, Україні та й інших країнах на пострадянському просторі, що займають лідерські позиції у світі за кількістю вчених, поки що майже відсутні професіонали-посередники, яких треба готувати, у тому числі на умовах держзамовлення, якщо ми хочемо в умовах нового шостого технологічного укладу на світовому ринку бути не покупцями імпортних технологій, а продавцями своїх інновацій, щоб розумний став багатим.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Собрание законодательства РФ. — 2008. — № 52 (ч. 1). — Ст. 6239.
  2. Собрание законодательства РФ. — 2005. — № 47. — Ст. 4939.
  3. О состоянии правовой охраны и защиты интеллектуальной собственности в РФ в 2009 году : аналит. докл. / под ред. д-ра юрид. наук В. Н. Лопатина. — М., 2010.
  4. Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. — 1994. — № 1.
загрузка...
Top