Проблемні питання об’єднання та роз’єднання позовних вимог: теорія і практика

Питання об’єднання та роз’єднання позовів (ст. 126 ЦПК) не може бути розкрито лише на теоретичному рівні без урахування тих проблем, які мають місце нині у судовій практиці. Для повного та глибокого розуміння цих інститутів, правильної їх регламентації у законі слід проаналізувати ті випадки, з якими стикаються фізичні, юридичні особи при зверненні до суду за захистом своїх прав.

Нині позитивними можна вважати зусилля законодавчої влади, які спрямовані на оптимізацію цивільного процесу, зокрема, введення попереднього судового засідання, наказного провадження, заочного розгляду справи тощо. Але запровадження у цивільне судочинство спрощених судових процедур повинно бути виваженим, правильно регламентоване законом та таким, яке б не порушувало прав та інтересів осіб, які звертаються до суду за захистом своїх порушених прав.

Нині у цивільному судочинстві спрощення порядку розгляду цивільних справ досить часто буває штучним і не зовсім обґрунтованим. Можна зрозуміти суддів, які роз’єднують позовні вимоги щодо розірвання шлюбу та розподілу спільного майна подружжя, а також виділяють в окреме провадження вимоги про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на її утримання чи стягнення аліментів на утримання іншого із подружжя тощо. Дійсно, такий позов є складним та спільний розгляд зазначених вище вимог у одному провадженні може негативно впливати на строки розгляду справи.

Нині досить часто у судовій практиці мають місце випадки роз’єднання позовних вимог щодо рухомого і нерухомого майна в окремі справи у позовах про розподіл спільно набутого подружжям майна. Зрозуміло, що таке роз’єднання позитивно позначається на кількості розглянутих суддею справ, але негативно впливає на можливість укладення сторонами мирової угоди, взаємного зарахування вимог для врівноваження їх прав та інтересів тощо.

Тому питання щодо спрощення цивільного судочинства не можна однозначно вважати позитивно вирішеним. Насамперед слід звернути увагу на термінологію, яка застосовується у ЦПК, тобто ототожнюються не однакові за своєю суттю правові категорії.

З цією метою звернемося до аналізу ст. 118 ЦПК. Так, у частинах 1, 2 ст. 118 ЦПК йдеться про пред’явлення позову шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, а позовна заява може містити кілька вимог, які пов’язані між собою. Така вишукана формула позову свідчить про те, що позов — це висловлені у позовній заяві матеріально-правові вимоги. Водночас назва ст. 116 ЦПК свідчить про об’єднання і роз’єднання позовів, тобто висловлених у позовних заявах вимог, хоча у змісті цієї норми йдеться про об’єднання і роз’єднання позовних вимог, а не тільки позовів. При цьому варто звернути увагу на те, що позов — це сукупність вимог, тому назва статті обмежує можливість об’єднувати і роз’єднувати позовні вимоги, які є меншими категоріями, ніж позови. Отже, з буквального аналізу назви статті можна зробити висновок про неможливість роз’єднання позовних вимог у різні провадження.

При цьому законодавець оперує терміном «провадження», а саме: об’єднання позовних вимог в одне провадження або роз’єднання позовних вимог у самостійні провадження, хоча термін «провадження» у ЦПК має дещо інше змістове навантаження, ним, зокрема, позначаються види проваджень цивільного судочинства, зокрема, позовне, наказне, окреме провадження, тому у цій ситуації має застосовуватися термін «справа».

Наведений аналіз термінології чинного ЦПК свідчить про буквальне її запозичення з ЦПК 1963 р. Але питання термінології має досить важливе значення для розуміння самих інститутів, які слід відповідно іменувати: об’єднання окремих самостійних однорідних позовів в один; роз’єднання позову, який складається із декількох однорідних позовних вимог у окремі самостійні позови.

Проте у судовій практиці автор (який був представником відповідача у справі про розподіл спільно набутого майна подружжя — квартири, яка була придбана на гроші батьків відповідача на підставі нотаріально посвідченого договору позики) стикався з випадком, коли позов третьої особи з самостійними вимогами (батьків про повернення грошей за договором позики) до обох сторін роз’єднувався із первісним позовом сторін (подружжя) про розподіл спільно набутого майна суддею, до якого справа надійшла у порядку задоволення відводу первісному судді. Це парадокс або штучно створена ситуація, оскільки суддя мав одночасно розглядати у цій справі первісний позов між сторонами та позовні вимоги третьої особи, які пред’явлені були до обох сторін. Така процесуальна конструкція випливає з аналізу ст. 125 ЦПК, де має місце положення про те, що статті 123-124 ЦПК (зустрічний позов) застосовуються до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження. Тобто первісний позов сторін та позов третьої особи із самостійними вимогами має одночасно розглядатися в одному уже відкритому провадженні, оскільки ці позови взаємопов’язані, спільний їх розгляд є доцільним, вимоги щодо них можуть зараховуватися або задоволення позову третьої особи із самостійними вимогами може виключити повністю або частково задоволення первісного позову між сторонами.

До яких наслідків призвело роз’єднання основного позову сторін та позову третьої особи з самостійними вимогами? Насамперед — до неможливості оскарження третьою особою з самостійними вимогами ухвали про роз’єднання таких позовів у апеляційному порядку, оскільки згідно з ч. 2 ст. 293 ЦПК така ухвала не підлягає оскарженню окремо від рішення суду та включається лише до апеляційної скарги на рішення суду. Подання скарги на таку ухвалу третьою особою з самостійними вимогами з посиланням на конституційне право на судовий захист та порушення її прав залишилося судом без уваги, оскільки суд повернув скаргу заявнику, постановивши про це ухвалу, яка згідно з ч. 2 ст. 293 ЦПК також не підлягає оскарженню. Що ми маємо? Замкнуте коло. У той час суддя зовсім забув про позов третьої особи із самостійними вимогами та тривалий час не призначав цю справу до розгляду, а спочатку намагався розглянути первісний (основний) позов сторін та розподілити між ними майно. Але йому потрібно було також врахувати ту обставину, що квартира, яка була предметом поділу, придбана на позичені у батьків гроші. Виникає запитання: а хто із подружжя буде відповідати по боргах? В остаточному підсумку рішення суду про повернення боргу позивачкою (колишня дружина сина-відповідача) за первісним позовом так і не виконано, оскільки квартира продана, а грошей вже немає.

Про необхідність чіткої регламентації у законі питань, пов’язаних із роз’єднанням та об’єднанням позовів, зокрема й зустрічного та позову третьої особи із самостійними вимогами, свідчить інша реальна правова ситуація, яка мала місце в практиці одного із судів м. Києва і стосувалася трудових відносин.

Одним із найперших повноважень суду з метою правильного та своєчасного розгляду справи, на думку автора, є, під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або під час її розгляду, якщо для цього є підстави, постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача (ч. 1 ст. 126 ЦПК). Але у ч. 2 ст. 126 ЦПК не міститься аналогічних повноважень суду і навіть не встановлена стадія, на якій суд може роз’єднувати позовні вимоги. Тому це питання вважається відкритим для дискусії.

Звичайна логіка підказує, що роз’єднання позовних вимог у різні справи для пересічних громадян є вкрай невигідним, оскільки кількість судових засідань збільшується пропорційно кількості справ, в які будуть роз’єднані позовні вимоги. Більше того, це положення негативно позначатиметься й на додаткових витратах, які сторона нестиме у зв’язку з отриманням правової допомоги, оскільки значна частина адвокатів враховуватиме цей аспект. Як свідчить практика, судді можуть призначати судові засідання за роз’єднаними позовними вимогами як на один день, так і на різні дні, що однозначно призводитиме до збільшення витрат на адвокатські послуги. Зрозуміло, що роз’єднання позову на декілька справ вигідне адвокатам і суддям, оскільки кількість розглянутих справ в останніх збільшуватиметься. Досить часто ускладнення у захисті прав позивача сприймається позитивно відповідачем, який іноді готовий додатково оплачувати допомогу не тільки адвоката, а й суддів, для того щоб не виконувати власних зобов’язань.

Але у цьому конкретному випадку можна стверджувати, що об’єднання і роз’єднання позовних вимог впливає на права осіб, які беруть участь у справі, отже, їх позицію необхідно враховувати при вирішенні цього питання.

Незважаючи на це, у ч. 1 ст. 126 ЦПК передбачається можливість вирішення питання об’єднання позовів на стадії відкриття провадження у справі. Але таке положення закону є сумнівним, оскільки питання про відкриття провадження у справі фактично вирішується лише суддею без участі сторін. Тобто на цій стадії суд не з’ясовує позицій сторін, а останні не можуть висловити власних доводів та заперечень щодо доцільності об’єднання позовів (позовних вимог). Тому деякі судді постановлюють ухвали про об’єднання чи роз’єднання позовних вимог без урахування позиції сторін, а з огляду лише на власні міркування. Таке положення, на нашу думку, суперечить елементарній логіці. Роз’єднання позовних вимог на стадії відкриття провадження у справі заперечує можливість укладання сторонами мирової угоди з усіх пред’явлених вимог, хоча така можливість передбачена у ч. 3 ст. 130 ЦПК. Тому, по-перше, роз’єднувати позовні вимоги без урахування позицій сторін нераціонально, а, по-друге, таким чином порушуються права осіб, встановлені у статтях 10, 27 ЦПК.

Якщо буквально аналізувати зміст підстав, які свідчать про право суду на роз’єднання вимог, то вийде, що суд має враховувати обставини справи.

Але як це положення можна застосовувати на практиці, коли йдеться лише про стадію відкриття провадження у справі, коли не усі обставини суду відомі? У судовій практиці мала місце така ситуація, коли суддя кваліфікував позовні вимоги 12-ти співпозивачів до одного відповідача — роботодавця про виплату компенсації за невикористану відпустку як індивідуальні трудові спори, і на цій підставі роз’єднав позовні вимоги. Слід зазначити, що ухвала суду була постановлена на стадії відкриття провадження у справі. Таку ухвалу можна вважати формальною та такою, що не відповідала обставинам справи, оскільки всі 12 працівників мали особисті претензії з компенсації невикористаної щорічної відпустки, але й вимагали виплати матеріальної допомоги при звільненні, а ця вимога ґрунтувалася на колективному договорі. Під час розгляду окремих позовів судді роз’єднували в окремі провадження позовні вимоги щодо компенсації невикористаної щорічної відпустки та вимоги щодо стягнення матеріальної допомоги при звільненні. Отже, одна справа поступово перетворилася на 24 справи.

Спільний розгляд кількох позовних вимог ускладнює вирішення справи — це об’єктивна реальність. Значно простіше розглядати одну позовну вимогу, ніж декілька, але такі вимоги можуть бути настільки взаємопов’язані, що їх окремий розгляд призводить до порушення прав як позивача, так і відповідача. Так, у зазначеному вище трудовому спорі позивач заявив вимоги щодо компенсації невикористаної щорічної відпустки та стягнення матеріальної допомоги при звільненні, а також додатково вимагав стягнути середньомісячну заробітну плату за затримку розрахунку. Такий клубок вимог є нерозривним не тільки тому, що вони взаємопов’язані за суб’єктами, а й тому, що за ст. 116 Кодексу законів про працю працівник вправі отримати розрахунок одночасно, та згідно зі ст. 529 ЦК кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку частинами. Буквально аналізуючи правове становище працівника та роботодавця після звільнення працівника, коли розрахунок був здійснений лише щодо виплати зарплати, можна стверджувати, що працівник стає кредитором, а роботодавець боржником, оскільки трудові відносини припинилися після звільнення. Тому до цих відносин можуть застосовуватися як положення законодавства про працю, так і положення ЦК.

Отже, редакція ч. 2 ст. 126 ЦПК щодо підстав роз’єднання позовних вимог є некоректною, оскільки не передбачає винятків із загального правила, що обумовлені нормами матеріального права. Зокрема, право кредитора, встановлене, у ст. 529 ЦК, повинно гарантуватися і відображатися у нормах ЦПК, тому кредитор повинен бути наділений процесуальним правом висловити свої доводи і міркування проти роз’єднання його вимог.

Отже, вважаємо, суд не може вирішувати питання роз’єднання позовів із власної ініціативи на стадії відкриття провадження у справі без урахування позицій сторін, що має бути відображено у ч. 2 ст. 126 ЦПК.

Оскільки в результаті роз’єднання позовних вимог може мати місце порушення прав осіб, то відповідною ухвалою суду має бути доповнений перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення справи (ст. 293 ЦПК).

Якщо до наведеного додати суб’єктивні фактори, то роз’єднання абсолютно подібних позовних вимог має негативний прояв, який важко оцінити, якщо не взяти участь у таких справах. Спробуйте уявити собі, що вам 12 разів доведеться повторювати одну і ту саму аргументацію перед різними суддями, коли у вас один і той самий опонент. Таку роботу можна доручити папузі, який після трьох засідань буде здатен виконувати роль адвоката. Така «робота» призводить до втрати уваги, виникнення власних помилок та помилок процесуального супротивника. Після чотирьох-п’яти засідань з адекватним супротивником у вас починають складатися дружні стосунки тощо.

Але хочу зазначити, що незважаючи на те, що такі справи розглядаються різними суддями, усі вони практично діють подібним способом, оскільки такі справи розглядаються в одному суді й судді спілкуються між собою, а іноді намагаються здивувати осіб, які беруть участь у справі, та допускають помилки. Це положення стосується як роз’єднання позовних вимог, так і суті судового рішення.

Зокрема, не визнаючи вимоги щодо стягнення матеріальної допомоги при звільненні, відповідач звертається до прокуратури та господарського суду з вжиття заходів щодо визнання колективного договору недійсним через те, що учасники товариства з обмеженою відповідальністю не брали участі у загальних зборах, хоча йдеться про збори трудового колективу підприємства. На підставі звернення до господарського суду суд загальної юрисдикції роз’єднує позовні вимоги і в справі за позовом про стягнення матеріальної допомоги, керуючись ст. 201 ЦПК, зупиняє провадження. Але частина суддів, не роз’єднуючи позовних вимог, зупиняє провадження у справі за двома позовними вимогами.

Виникає запитання: а хто ж винен у такій правовій ситуації? Вважаємо, що помилка була допущена ще на стадії роз’єднання позовів за принципом індивідуальних трудових спорів, хоча трудовий спір, який базується на колективному договорі, визнати індивідуальним можна лише тоді, коли про нього заявляє лише один суб’єкт трудових правовідносин.

Слід звернути увагу й на те, що господарський суд не цікавив характер вимоги — правовідносини, пов’язані з колективним договором, а це зумовлює трудовий спір, що належить до компетенції судів загальної юрисдикції. Не враховується й положення, що судом загальної юрисдикції вже розглядається спір, в основі якого лежить колективний договір тощо.

У цьому конкретному випадку можна стверджувати, що між судами відсутній офіційний правовий зв’язок і це є негативним явищем.

Розглянемо це питання й суто процесуально.

Подаючи позовну заяву, позивач одразу може об’єднати у ній декілька позовних вимог, але при цьому повинні бути дотримані вимоги, які пред’являються до змісту та форми позовної заяви статтями 16, 119, 120 ЦПК, а також вимоги, передбачені ст. 126 ЦПК. Такі вимоги мають бути однорідними, пов’язаними між собою. Але на стадії прийняття позовної заяви суд не може вирішувати питання про об’єднання чи роз’єднання позовних вимог.

Відкриття провадження у справі регламентовано ст. 122 ЦПК, яка передує ст. 126 ЦПК, але ж роз’єднання й об’єднання позовних вимог допустиме на стадії відкриття провадження у справі. Тому ст. 126 ЦПК має бути розташованою у ЦПК раніше норми (ст. 122 ЦПК), яка регламентує процедуру відкриття провадження у справі, — це по-перше. По-друге, у ст. 122 ЦПК справедливо нічого не зазначено про те, як роз’єднуються й об’єднуються позовні вимоги на стадії відкриття провадження у справі. Ця проблема пов’язана з тим, що у ЦПК йдеться про розгляд однієї справи, тому нехтують- ся ті аспекти, які пов’язані з можливістю паралельного існування двох і більше справ, які взаємопов’язані між собою. Тому таке положення штучно спрощує реальні складні правовідносини з множиною суб’єктів, позовних вимог, значною кількістю судових засідань, різною компетенцією як представників, так і суддів, які можуть ухвалювати протилежні рішення тощо.

Але ж для ухвалення рішення про об’єднання позовних вимог суддя на стадії відкриття провадження у справі має володіти інформацією про наявність підстав для об’єднання. Таку інформацію суддя може отримати від позивача, наприклад, коли позов пред’являється третьою особою із самостійними вимогами щодо предмета спору, а також у разі пред’явлення зустрічного позову. Але на практиці «синхронне» подання позовів декількома особами щодо одного і того самого предмета — рідкісне явище. Крім того, важко собі уявити, що автоматизована система документообігу суду визначить одного і того суддю у декількох справах, оскільки таке завдання перед відповідним програмним забезпеченням не ставиться. Виходить, що на стадії відкриття провадження у справі суд фактично не здатен об’єднувати декілька позовів (вимог) в одну цивільну справу.

Щодо роз’єднання позовних вимог, то у ст. 122 ЦПК так само не йдеться про процедуру роз’єднання позовних вимог. Тому на практиці судді досить часто виявляють необхідність або доцільність роз’єднання позовних вимог на стадії відкриття провадження у справі й «розгортають» це питання у площині недоліків позовної заяви з вказівкою строку для його усунення на підставі ст. 121 ЦПК. Така практика більш раціональна для суддів, оскільки звільняє від необхідності копіювати позовну заяву та додані до неї матеріали у двох або більше примірниках, що має відповідати кількості справ, на які роз’єднується позов. Але така практика незаконна, оскільки не можна вимагати від пересічних громадян грамотно вирішувати питання про об’єднання чи роз’єднання позовних вимог, тому це не можна розцінювати як недолік позовної заяви, який регламентований у ст. 121 ЦПК.

Як не дивно, але питання про об’єднання та роз’єднання позовних вимог не розглядається й під час проведення попереднього судового засідання. Зокрема, у ст. 130 ЦПК не йдеться про можливість і необхідність з’ясування і вирішення цього питання, і це незважаючи на те, що під час попереднього судового засідання може бути поданий зустрічний позов, позов третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами. Положення п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК щодо уточнення судом позовних вимог або заперечень проти позову розкриваються знову таки щодо окремо взятої конкретної справи, а не щодо об’єднання декількох позовів, які формально можуть бути зареєстровані як самостійні цивільні справи.

Тому вважаємо, що за п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК має слідувати п. 2, який повинен регламентувати процедуру вирішення питання про об’єднання або роз’єднання заявлених позовів (позовних вимог). Це пояснюється тим, що вирішення питання про роз’єднання або об’єднання позовів (позовних вимог) на інших стадіях розгляду справ (справи) є гіршим, ніж під час попереднього судового засідання.

До цього спонукає й ч. 1 ст. 130 ЦПК, в якій поставлена мета — з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. У цьому положенні закону, на нашу думку, допущена помилка, оскільки пропонується з’ясовувати або можливість укладення мирової угоди або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи, хоча суд має з’ясовувати послідовно і перше і друге питання. Роз’єднання ж позовних вимог під час розгляду справи неодмінно загальмує вирішення справи.

Незважаючи на те, що роз’єднання і об’єднання позовних вимог в окремі самостійні справи та в одну справу повинні мати відповідну процедуру, наслідки роз’єднання позовних вимог та їх об’єднання не визначені. Аналогія закону свідчить про те, що згідно з ч. 2 ст. 34 ЦПК третя особа з самостійними вимогами щодо предмета позову має право вирішувати питання про продовження розгляду справи або про її розгляд із самого початку. У зв’язку з цим можна стверджувати, що аналогічними повноваженнями при об’єднанні позовів в одну справу мають бути наділені позивачі, хоча доцільно це питання регламентувати у ЦПК і надати можливість усім особам висловлювати свої доводи і міркування щодо доцільності розгляду справи з самого початку або щодо продовження розгляду справи.

Однак залишається відкритим питання щодо повноважень сторін визначати стадію розгляду справи при роз’єднанні позовів. У цьому випадку більш раціональним вважаємо починати слухання справи з самого початку, і ця гіпотеза може бути обґрунтованою тим, що ускладнення вирішення справи можуть бути пов’язані з вели- ким обсягом інформації, що негативно позначається на її сприйнятті судом та особами, які беруть участь у справі. У зв’язку з цим можна припустити, що обсяг оприлюдненої в судовому засіданні інформації був не повною мірою та/або неадекватно сприйнятий судом та/або особами, які беруть участь у справі.

Якщо ми візьмемо до уваги той аспект, що 12 і більше абсолютно подібних справ будуть переглядатися апеляційними судами, то це питання ускладнюватиметься суб’єктивними факторами. Зокрема, кількість суддів в апеляційному суді фіксована, тому виникатиме складна процесуальна ситуація, коли один і той самий склад суду буде переглядати дві подібні справи, але ж у наявності протиборство двох сторін, одна з яких не погоджуватиметься з рішенням суду апеляційної інстанції. Але ж суд, який ухвалив рішення в одній справі, має аналогічно вирішувати подібну справу, інакше він заперечуватиме законність власного рішення. З цієї концепції випливає, що суд не здатен об’єктивно і неупере- джено вирішувати наступну справу, а це положення згідно зі ст. 20 ЦПК є підставою для відводу судді. У зв’язку з цим можна констатувати, що суд має заявити про самовідвід або задовольнити вимогу про відвід, якщо така вимога буде заявлена.

Зрозуміло, що один і той самий суд не обмежений у праві вирішувати подібні справи різним способом, тому він здатен взяти до уваги існуючі доводи та міркування сторін, а також вирішити справу по-іншому. Але непослідовність дій і рішень суду свідчитиме про наявність помилки в діях суду чи в одній, чи в іншій справі.

Наведене свідчить про те, що в ЦПК береться до уваги можливість виникнення різних рішень судів у подібних справах лише на стадії касаційного оскарження, але така ситуація може мати місце і на стадії апеляції, якщо штучно розривати одну позовну заяву від кількох позивачів до одного і того відповідача за принципом індивідуальних трудових спорів. Проблемність сприйняття трудових спорів може зумовлюватися різними суб’єктивними обставинами, оскільки кожний працівник має свій фах, індивідуальні відносини з роботодавцем, різну заробітну плату тощо. Але слід брати до уваги, що відповідач один і той самий, тому досить часто він діє у трудових відносинах подібно — намагається не виплачувати заробітну плату або її затримати, звільняє працівників незаконно і не виплачує матеріальну допомогу при звільненні тощо.

Тому позови кількох працівників, які постраждали від дій роботодавця, не завжди індивідуальні, а можуть бути абсолютно подібними і у сукупності свідчать про належність або незаконність виконання обов’язків роботодавцем. У зв’язку з цим такі справи доцільно об’єднувати в одне провадження, оскільки так заощаджуватимуться не тільки час, сили та процесуальні засоби суду, а й кошти як відповідача, так і держави, яка звільняє позивача від сплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Розглядаючи питання про об’єднання позовів в одну справу, слід визнати, що суд не зобов’язаний об’єднувати зустрічний позов із первісним позовом в одну справу, а також позови третіх осіб із самостійними вимогами щодо предмета спору. Зустрічний чи інший позов, зокрема третьої особи з самостійними вимогами, має об’єднуватися в одне провадження з первісним позовом, якщо позови взаємопов’язані і їх спільний розгляд є доцільним.

Критеріями доцільності об’єднання таких позовів, які передбачені законом, є позови, що виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. На нашу думку, спір щодо одного предмета має спонукати об’єднання вимог різних суб’єктів в одну справу. Наприклад, коли йдеться про розподіл спільної сумісної власності, до якої належить об’єкт (квартира, будинок), придбаний у кредит, то вимоги кредитної установи мають бути об’єднані в одне провадження з первісним позовом. У цій конкретній ситуації неможливо встановлювати права осіб на об’єкт без встановлення обов’язків нового власника перед кредиторами. Тут йдеться про те, що заміна боржника на іншу особу, за загальним правило, не допускається без згоди кредитора. Якщо ж це відбувається у судовому порядку шляхом встановлення на об’єкт прав інших осіб, то кредитор вправі заявити власні вимоги щодо умов переходу прав на заставлений об’єкт тощо.

Автор як представник брав безпосередню участь у трудовій справі, про яку йшлося вище, вона розпочалась поданням однієї позовної заяви, а потім перетворилася на 12 справ за кількістю позивачів. А пізніше ці 12 справ були «роздроблені» на 24, тому неважко уявити, скільки судових засідань відбулось, скільки часу і нервів було витрачено представниками, особливо у тих випадках, коли судді ухвалювали протилежні рішення, які не завжди відповідали вимогам законодавства та матеріалам справи. Якщо до цього додати, що представники у цих справах були одні й ті самі і лише декілька справ розглядали одні й ті самі судді, то виникає парадоксальне запитання — навіщо штучно перетворювати судочинство на формальність, у якій представники змушені повторювати одні й ті самі аргументи перед різними суддями. Кому вигідне і потрібне таке судочинство, якщо його суть зводиться до вчинення одних і тих самих дій одними і тими самими представниками.

Тому доцільно ввести нову підставу для об’єднання позовів в одну справу — представництво прав та інтересів декількох позивачів однією особою, коли такий позов пред’явлений до одного позивача. У цьому конкретному випадку доцільно враховувати, що абсолютно подібні позовні вимоги, які ґрунтуються на однакових обставинах і матеріальних правовідносинах, не має сенсу роз’єднувати в самостійні справи.

Дійсно, в судочинстві можуть мати місце випадки, коли кількість суб’єктів спірних відносин сягатиме сотень осіб, що не дозволятиме реально розглядати таку справу в суді, де зали судових засідань не розраховані на таку кількість осіб, які братимуть участь у справі. Така ситуація мала місце в господарському суді при розгляді справи про визнання права власності на землю в Бориспільському районі. Зокрема, коли всі особи з’явилися до суду, то вони не здатні були потрапити до зали судового засідання, тому зайняли всі коридори та навіть сходи, що унеможливило діяльність суду.

Але така ситуація є винятком і свідчить про те, що наші суди повинні бути обладнані хоча б одним великим залом, який здатен вмістити всіх заінтересованих осіб, представників засобів масової інформації та всіх бажаючих бути присутніми або такі зали мають орендуватися для таких випадків.

загрузка...
Top