Проблемні питання набуття та припинення права власності за цивільним законодавством України

У системі правового регулювання відносин власності важливе значення має визначення підстав виникнення та припинення права власності. Загальні засади та підстави набуття права власності визначає глава 24 ЦК України (статті 328-345). Відповідно до неї підставами (способами) набуття права власності можуть бути будь-які обставини, не заборонені законом (ч. 1 ст. 328 ЦК України), оскільки розмаїття їх дуже велике: події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо, виникає проблема визначення їхнього співвідношення та взаємозв’язку, ієрархії, колізії тощо.

Разом із тим ця проблематика майже не досліджувалася, і на тлі низки дисертаційних досліджень окремих підстав виникнення права власності впадає в око відсутність наукових розвідок більш загального плану. Власне, цими обставинами і зумовлена доцільність розгляду проблемних питань виникнення та припинення права власності за цивільним законодавством України.

Для її вирішення й необхідне встановлення методологічних засад оцінки тих чи інших юридичних фактів у загальному контексті набуття та припинення права власності.

Передусім слід зазначити, що у цивілістиці зберігає значення поділ підстав набуття права власності на первинні та похідні, відомий ще з часів римського права.

Як підставу для такого поділу одні правознавці пропонують використовувати «критерій волі», інші — «критерій правонаступництва». Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники «критерію правонаступництва» до первинних відносять способи, де правонаступництва немає, а до похідних — способи, що ґрунтуються на правонаступництві [1].

Існує також точка зору, відповідно до якої при поділі підстав виникнення права власності на первинні та похідні можуть бути використані обидва критерії. Так, зазначається, що до похідних способів набуття права власності належать такі, при яких набуття права власності у суб’єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які були у попереднього власника [2].

Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за допомогою врахування «обґрунтованості (базису) прав» [3]. Суть такого підходу полягає в тому, що «первинними» пропонується вважати такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб (вони «виникають вперше»), а «похідними» — такі, що припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Такий підхід до поділу способів набуття права власності на первинні та похідні виглядає цілком логічним, оскільки від способу (підстави) набуття права власності залежить характер претензій, які можуть бути заявлені до власника. Як зазначали давньоримські правники, «Nemo plus juris» («ніхто не може передати прав більше, ніж має сам»). Це означає, що оскільки при похідних засобах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорене може бути не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних засобах набуття права власності оспорювання цього права можливе тільки щодо самого власника.

Однак зустрічається в літературі й думка про те, що поділ способів набуття права власності за різними критеріями не має практичного значення, оскільки законодавство України з поділом на первинні та похідні способи виникнення права власності не пов’язує будь-яких правових наслідків [4].

До первинних підстав набуття права власності відносять, зокрема, такі способи, передбачені ЦК України:

1) виготовлення нової речі (ст. 331);

2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) безхазяйна річ (статті 335, 344); 5) знахідка (статті 337-339); 6) бездоглядна домашня тварина (статті 340-342); 7) скарб (ст. 343); 8) набувальна давність (ст. 344); 9) приватизація (ст. 345) тощо.

Похідними підставами набуття права власності є: 1) договір; 2) спадкування.

Віддаючи належне традиційній класифікації, разом із тим слід погодитися з думкою, що практичне значення має також поділ підстав набуття права власності на універсальні (загальні) та спеціальні [5].

На відміну від поділу підстав набуття права власності на первинні та похідні, котрий достатньо детально аналізується практично у кожному підручнику та посібнику з цивільного права, співвідношення універсальних та спеціальних підстав виникнення права власності у вітчизняній цивілістичній літературі залишається майже недослідженим.

Проблеми у дослідженні підстав виникнення права власності під таким кутом зору, як видається, значною мірою пов’язані з відсутністю чітких засад віднесення зазначених підстав до універсальних чи спеціальних.

На нашу думку, для визначення підстав класифікації у цьому випадку доцільно використати класичну дихотомію «публічне право — приватне право», котра, як зазначалося, може використовуватися не лише стосовно права взагалі, а й для визначення питомої ваги «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права [6].

З урахуванням цього критерію право власності, як інститут цивільного права України, має бути поділений на два визначальних види: 1) право приватної власності; 2) право публічної власності.

Право приватної власності може бути визначене як право приватної особи володіти, користуватися, розпоряджатися тощо належним їй майном у власному інтересі.

Право публічної власності — це регламентована нормами права можливість суб’єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АР Крим; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об’єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб’єкта публічного права. Специфічним є й об’єкт цих відносин: майно, що входить до складу публічної власності. Як правило, значну частину цього майна становлять речі, вилучені з обігу (майно, що призначене для загального користування і через свої фізичні якості не може належати приватній особі; майно, що забезпечує обороноздатність країни, стратегічні та інші публічні інтереси держави), речі, що обмежені в обігу. Можливе перебування у публічній власності і майна, яке може належати також будь-якій фізичній особі. Але такого майна у складі публічної власності набагато менше і в ідеалі не повинно бути. Разом із тим їх відрізняє той самий обсяг повноважень і як суб’єкта публічного права, і як суб’єкта права власності.

Отже, повернемося до розгляду питання про поділ підстав виникнення права власності на універсальні та спеціальні, керуючись тим, що універсальними підставами виникнення права власності є такі обставини, які можуть слугувати підґрунтям виникнення будь-якого виду права власності, передбаченого законодавством (приватної власності Українського народу, державної, комунальної власності, власності АР Крим), а спеціальними підставами — ті обставини, які можуть бути основою виникнення лише якогось певного виду права власності.

Орієнтиром у пошуках відповіді на запитання, які підстави виникнення права власності є універсальними, а які спеціальними, має слугувати зміст норм глави 24 ЦК України, котрий має тлумачитися у сукупності зі ст. 2 ЦК України, де міститься характеристика учасників цивільних відносин.

Стаття 2 ЦК України передбачає, що учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Таким чином, у Цивільному кодексі розрізняються два види суб’єктів цивільних відносин: особи приватного права й особи публічного права. У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК України не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов’язане з тим, що вони є суб’єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб’єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути:

1) фізичні особи — фізичні особи, що є громадянами України, а також іноземці та особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб’єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та ін. При цьому «особами» є суб’єкти приватного права, тоді як суб’єкти публічного права особами не іменуються.

Системне тлумачення ст. 2 ЦК України і положень норм глави 24 ЦК України дає змогу дійти висновку, що у тих випадках, коли у відповідній нормі йдеться про «особи», можна вести мову лише про виникнення права приватної власності у фізичних або юридичних осіб. Якщо ж такої вказівки немає, то підстава виникнення права власності є або універсальною, або такою, що стосується якогось з видів права публічної власності.

Оцінюючи підстави виникнення права власності з таких позицій, зазначимо, що воно виникає «у фізичної або юридичної особи» у випадках:

1) виготовлення нової речі (ст. 331 ЦК України);

2) переробки речі (ст. 332 ЦК України);

3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України);

4) набувальної давності (ст. 344 ЦК України);

5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 343 ЦК України);

6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України);

7) знахідки (ч. 1 ст. 338 ЦК України);

8) знахідки бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341 ЦК України);

9) приватизації (ст. 345 ЦК України).

Крім того, право приватної власності виникає у фізичної особи у випадках: 1) спадкування за законом (глава 86 ЦК України); 2) самочинного будівництва, якщо це передбачено законом (ч. 3 ст. 376 ЦК України).

Аналіз норм глави 24 ЦК України свідчить, що підставами набуття права державної власності можуть бути:

1) виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України); 2) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом державної влади (статті 350-351 ЦК України); 3) викуп пам’ятки історії та культури (ст. 352 ЦК України).

Підставами набуття права комунальної власності можуть бути: 1) безхазяйна річ (статті 335, 344 України);

2) знахідка, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 338 ЦК України); 3) бездоглядна домашня тварина, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 341 ЦК України);

4) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом місцевого самоврядування (статті 350-351 ЦК України).

Підставами набуття права власності АР Крим може бути викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом влади АР Крим (статті 350-351 ЦК України).

Крім того, будь-який різновид права публічної власності може виникнути на підставі: 1) договору (глава 52 ЦК України); 2) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Отже, універсальними підставами виникнення права власності слід визнати: 1) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК України);2) договір; 3) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Решта підстав виникнення права власності, передбачених у главі 24 ЦК України, є спеціальними підставами, які стосуються лише того або іншого виду права власності.

Проте для встановлення кола спеціальних підстав виникнення права власності звернення лише до норм глави 24 ЦК України є недостатнім. Для того щоб аналіз таких підстав був більш повним, необхідно звернутися також до норм глави 25 ЦК України, яка визначає підстави припинення права власності. Методологічною основою такого звернення є те припущення, що право власності лише у виключних випадках може бути припинене як таке (наприклад у випадку знищення речі), оскільки це суперечить самій сутності абсолютного права, а також такій властивості права власності як «еластичність» та «самовідновлювання».

Враховуючи викладені вище міркування, звернемося до змісту глави 25 ЦК України.

Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10)конфіскації;

11)припинення юридичної особи чи смерті власника.

Стосовно наведеного переліку слід зробити два зауваження.

По-перше, він не є вичерпним, адже згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388 ЦК України), смерть власника (ст. 1216 ЦК України).

По-друге, найменування ст. 348 ЦК України є неточним, оскільки, як зазначалося вище, у багатьох випадках одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи й підставами виникнення права власності в іншого суб’єкта. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Отже, у зазначеній нормі Цивільного кодексу йдеться, як правило, не про припинення права власності взагалі, а про припинення його у конкретного учасника цивільних відносин. З врахуванням цієї обставини підстави припинення права власності можуть бути умовно поділені на: 1) такі, що знищують право (у цьому випадку право власності знищується взагалі і перестає існувати стосовно певних речей); 2) такі, що передають право (у цьому разі право власності припиняється в одного і виникає в іншого учасника цивільних відносин).

До першого виду підстав припинення права власності належить:

1) знищення майна; 2) вилучення речей з цивільного обігу, внаслідок чого воно переходить у розряд «публічних речей» і перестає бути об’єктом цивільних прав. Власне, лише вони і є «підставами припинення права власності» у вузькому значенні слова.

До «підстав припинення» права власності, котрі одночасно слугують підставами припинення такого права в однієї особи і виникнення його в іншої, належать усі інші юридичні факти, зазначені у главі 25 ЦК України. Тому їх точніше було б іменувати «підстави переходу права власності», оскільки інакше може виникнути хибне враження, що припинення права власності у конкретного суб’єкта тягне припинення такого права взагалі.

При цьому має враховуватися і той вид права власності, якого він набуває у кінцевому результаті.

Так, підставою трансформації будь-якого одного виду права власності у будь-який інший вид права власності може бути: 1) відчуження власником свого майна; 2) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Підставами трансформації права приватної власності в якийсь із різновидів права публічної власності може бути: 1) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

2) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Підставами трансформації якогось із видів права власності у право державної власності є: 1) викуп пам’яток історії та культури; 2) реквізиція;

3) конфіскація.

Підсумовуючи викладене вище, можна дійти висновку, що методологічними засадами визначення підстав набуття права власності та їхньої сутності є такі принципові положення.

По-перше, має бути врахована та обставина, що право власності виникає не взагалі, а у певній правовій формі: як право приватної власності або як право публічної власності. Відтак, підстави набуття права власності мають визначатися і характеризуватися на підґрунті поділу права власності на право приватної власності та право публічної власності.

По-друге, врахування поділу права власності на право приватної власності та право публічної власності логічно зумовлює поділ підстав набуття права власності на універсальні (ті, що можуть бути підставою виникнення будь-якого виду права власності) і спеціальні (стосуються лише певних видів права власності). Врахування цієї обставини необхідне як з міркувань визначення того, який вид права власності може виникнути з цієї підстави, так і для встановлення кола вимог, без яких ця обставина не може бути підставою виникнення права власності.

По-третє, перелік універсальних та спеціальних підстав набуття права власності має визначатися з врахуванням не лише норм глави 24 ЦК України «Набуття права власності», а й норм глави 25 ЦК України «Припинення права власності» (котру було б точніше іменувати «Припинення та трансформації права власності», а також інших норм ЦК України, де йдеться про підстави виникнення або трансформації права власності.

На цій основі можуть бути названі такі універсальні підстави набуття права власності: 1) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК України); 2) договір; 3) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Спеціальними підставами набуття права приватної власності є:

1) виготовлення нової речі (ст. 331 ЦК України);

2) переробка речі (ст. 332 ЦК України);

3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України);

4) набувальна давність (ст. 344 ЦК України);

5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 343 ЦК України);

6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України);

7) знахідка речі (ч. 1 ст. 338 ЦК України) або бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341 ЦК України);

8) приватизація (ст. 345 ЦК України);

9) спадкування за законом (глава 86 ЦК України);

10)самочинне будівництво, якщо це передбачено законом (ч. 3 ст. 376 ЦК України).

Спеціальними підставами набуття права публічної власності у різних його формах є:

1) виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України);

2) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (статті 350-351 ЦК України);

3) викуп пам’ятки історії та культури (ст. 352 ЦК України);

4) безхазяйна річ (статті 335, 344 України);

5) знахідка, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 338 ЦК України; ч. 2 ст. 341 ЦК України);

6) реквізиція (ст. 353 ЦК України);

7) конфіскація (ст. 354 ЦК України);

8) договір (глава 52 ЦК України);

9) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Крім цього, спеціальними підставами набуття права публічної власності є перерозподіл публічного майна у зв’язку з розмежуванням повноважень, надходження грошових коштів до бюджету як податків, зборів, пені, штрафів, відумерла спадщина.

Стосовно права публічної власності можливі також особливі підстави її припинення, до яких належить той самий перерозподіл публічного майна у зв’язку з розмежуванням повноважень, приватизація, безоплатне надання державного майна у власність приватних осіб у встановлених законом випадках [7].

Спеціальні підстави припинення існують також щодо права приватної власності. До них належать: відмова від права власності, смерть власника, більшість випадків примусового вилучення майна.

Підбиваючи підсумки викладеним пропозиціям стосовно оновлення підходів бачення системи підстав (способів) виникнення та припинення права власності, можна дійти загального висновку, що традиційне розрізнення первісних та вторинних підстав (способів) виникнення права власності сьогодні є недостатнім. Визнаючи його важливість, разом із тим не можна не враховувати практичне значення диференціації підстав (способів) із врахуванням їхньої придатності для застосування стосовно того чи іншого виду (різновиду) права власності. Як видається, перспективи вдосконалення цивільного законодавства у цій галузі мають визначатися із врахуванням як традиційного, так і інноваційного підходів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Цивільний кодекс України : наук.-практ. комент. / Є. О. Харитонов, В. В. Завальнюк, І. М. Кучеренко та ін. ; за ред. Є. О. Харитонова, Н. Ю. Голубєвої. — 6-те вид., переробл. та допов. — Х., 2010. — С. 339.
  2. Цивільне право України : академ. курс : підруч. : у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. — К., 2003. — Т. 1. Загальна частина. — С. 278.
  3. Цивільне та сімейне право України / під ред. проф. Є. О. Харитонова. — Х., 2004. — С. 200.
  4. Цивільне право України. Загальна частина : підруч. / за ред. І. А. Бірюкова, Ю. О. Заіки. — К., 2006 — С. 308.
  5. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 2002. — Кн. 1. — С. 332; Цивільне право України : підруч. : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова та ін. ; за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроць- кого. — К., 2004. — Т. 1. — С. 321.
  6. Цивільне право України : підруч. : у 3 кн. / Є. О. Харитонов, Р. О. Стефанчук, А. І. Дрішлюк та ін. ; за ред. Є. О. Харитонова, А. І. Дрішлюка. — О., 2005. — Кн. 1. — С. 9—10, 39—41.
  7. Винницкий А. В. Государственная собственность в административном праве. — М., 2010. — С. 12.
загрузка...
Top