Проблемні питання апеляційного та касаційного оскарження судових рішень

Право звернення до судів вищих інстанцій з апеляційними та/або касаційними скаргами є важли­вою складовою судочинства в Україні. Згідно зі ст. 129 Конституції України (далі — Конституція), однією з основ­них засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Як зазначає А. Осетинський [1, 27], саме євро­пейський вектор зумовив запрова­дження у Конституції України нових порядків перегляду судових рішень — апеляційного та касаційного. У цьому кроці отримав втілення процес гармо­нізації та адаптації національного законодавства до законодавства євро­пейського співтовариства. Отже, про­блеми апеляційного та касаційного ос­карження судових рішень є актуаль­ними.

Зокрема, проблема апеляційного оскарження судового рішення в ци­вільному процесі нещодавно розгля­далася Конституційним Судом Украї­ни (далі — КСУ), що підкреслює акту­альність цієї проблеми. У Рішенні від 27 січня 2010 р. № 3-рп/2010 КСУ дійшов висновку, що право на апеляційне оскарження судових рішень у контексті положень частин 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. З ст. 129 Конституції є складо­вою права кожного на звернення до суду. Розглядаючи положення п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, КСУ дійшов вис­новку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх ви­падках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (виділе­но мною. — М. Б.). Зазначений підхід ставить проблему докорінного пере­гляду всіх процесуальних кодексів України в частині прав на оскарження судових рішень.

Згідно зі ст. 8 Конституції звернен­ня до суду для захисту конститу­ційних прав і свобод людини та грома­дянина безпосередньо на підставі Кон­ституції гарантується. Отже, якщо, як встановив КСУ, право на апеляційне оскарження судових рішень... є скла­довою права кожного на звернення до суду, конституційний принцип права оскарження «...крім випадків, встанов­лених законом» надає конституційне право звернутися до відповідного суду з апеляційною та/або касаційною скаргою завжди (крім випадків, вста­новлених законом), а не тоді, коли це дозволено законом. Цей принцип відповідає відомому правилу, що застосовується до осіб приватного права: «Дозволено все, що не заборо­няється законом» [Рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес)]. Разом із тим у Законі України «Про судоустрій України» цей принцип вирішений по-іншому. Згідно зі ст. 12 цього Закону учасники судового про­цесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та каса­ційне оскарження судового рішення. Тобто у цьому випадку право на апеля­ційне та касаційне оскарження ста­виться в залежність від законодавчого дозволу. Саме за таким принципом побудовані й процесуальні кодекси. Так, згідно зі статтями 106, 11113 ГПК України (далі — ГПК) ухвали місцево­го або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в апе­ляційному (відповідно — касаційно­му) порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том». Автор [2] погоджується, що та­кий підхід суперечить п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, але віддає пріоритет нор­мам Закону України «Про судоустрій України» та ГПК. Зазначена супереч­ність значно ускладнює використання прав на апеляційне та/або касаційне оскарження, на що вказувалося у праці [3]. Таким чином, метою цього дослідження є аналіз можливості апе­ляційного та касаційного оскарження рішення суду у випадках, коле це пря­мо не передбачене процесуальним за­коном, але суттєво впливає на права та обов´язки учасника судового процесу.

На принцип верховенства Консти­туції в контексті умов апеляційного та/або касаційного оскарження КСУ звертав увагу неодноразово. Так, в Рішенні КСУ від 11 грудня 2007 р. № 11-рп/2007 щодо офіційного тлу­мачення положень п. 8 ч. З ст. 129 Кон­ституції, ч. 2 ст. 383 КПК України (далі — КПК) КСУ зазначив [4], що положення п. 8 ч. З ст. 129 Консти­туції, що закріплює одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, необхідно розуміти як таке, що надає право пере­віряти в касаційному порядку рішен­ня місцевих та апеляційних судів що­до постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком ви­падків, визначених законом. Аналіз статей Кодексу свідчить про те, що за­конодавець прямо не передбачив у них норм, які встановлюють випадки, коли заборонено перевірку в касаційному порядку постанов місцевих судів, яки­ми залишено без задоволення скарги на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, та аналогічних за суттю ухвал апеляційного суду, ви­несених щодо цих постанов. У Кодексі також не визначено переліку постанов (ухвал), які перешкоджають подаль­шому провадженню у справі. Таким чином, і в Рішенні від 11 грудня 2007 р. № И-рп/2007 КСУ фактично дійшов висновку, що коли відсутня пряма заборона на оскарження, відпо­відні судові рішення можуть підлягати оскарженню.

Необхідно також звернути увагу, що відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосуван­ня практики Європейського суду з прав людини» (від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ), Конвенція про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р. (далі — Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) вважаються складовою частиною вітчизняного за­конодавства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону суди України застосо­вують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Тому позиція ЄСПЛ щодо можливості апеляційного та/або касаційного ос­карження судових рішень є важливою.

У рішеннях по відомих справах ЄСПЛ вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судо­вих рішень важливою складовою за­безпечення прав, гарантованих стаття­ми 6 та 13 Конвенції. Згідно зі ст. 6 Конвенції кожен при вирішенні питан­ня щодо його цивільних прав та обов´язків або при встановленні об­ґрунтованості будь-якого криміналь­ного обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумно­го строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, по­рушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо та­ке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. Отже, відмова у доступу до оскарження озна­чає відмову в доступі до правосуддя.

До таких висновків ЄСПЛ доходив у справах «Совтрансавто-Холдинг проти України» [3], «Вермелен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium), «Лобо Мачадо проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal), «Кремзов проти Австрії» (Kremzov v. Austria), «Фокін проти Росії», «Літвінова проти Росії». Так, у рішеннях, ухвалених 20 лютого 1996 р. у справі «Вермелен проти Бельгії» та у справі «Лобо Мачадо проти Португалії», Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки слухання в Ка­саційному суді порушили права Заяв­ника щодо слухань протилежної сто­рони [5]. У справах «Кремзов проти Австрії» (1993), «Фокін проти Росії» (2008), «Літвінова проти Росії» (2008) Суд встановив порушення ст. 6 Кон­венції у зв´язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь відповідно в апеляційному та касаційному провадженні.

Слід зазначити, що в українській судовій практиці пріоритет п. 8 ч. З ст. 129 Конституції як норми прямої дії у контексті можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судо­вих рішень визнається, щоправда не­послідовно, і тоді, коли така мож­ливість прямо не передбачена процесу­альним законом. Особливо це сто­сується справ про банкрутство. Дійсно, Закон України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» прямо передбачає можливість оскарження досить вузь­кого кола важливих судових рішень, які виносяться у справах про банкрут­ство. Зокрема, якщо можливість оскар­ження ухвали про проведення санації та призначення керуючого санацією може бути оскаржена у встановленому порядку (ч. З ст. 17 Закону), то оскар­ження ухвал про затвердження реєстру кредиторів (ст. 15 Закону) та постанов про визнання боржника бан­крутом і відкриття ліквідаційної про­цедури (ст. 22 Закону) прямо не перед­бачене. З цього приводу в п. 2.6 Реко­мендацій Президії Вищого господар­ського суду України (далі — ВГСУ) «Про деякі питання практики застосу­вання Закону України "Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"» від 4 черв­ня 2004 р. № 04-5/1193 зазначається, що при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що вино­сяться при розгляді справ про бан­крутство, апеляційним господарським судам слід враховувати, що відповідно до ст. 129 Конституції однією з основ­них засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Під час прова­дження у справі про банкрутство гос­подарським судом виносяться не тільки ухвали, які спрямовані на забез­печення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребу­вання необхідних документів від сторін та учасників провадження то­що), а й ухвали, які визначають май­нові права та обов´язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про визнання чи відхилення кредиторських вимог, за­твердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідато­ра, відсторонення керівника тощо). Са­ма лише відсутність у Законі та ГПК прямих вказівок на можливість оскар­ження ухвал, які суттєво впливають на права та обов´язки учасників прова­дження та введення тих чи інших про­цедур банкрутства, не може бути під­ставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до ви­мог господарського процесуального за­конодавства, у разі відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Тобто у цьому випадку ВГСУ застосу­вав ст. 129 Конституції як норму прямої дії.

У пункті 8.11 згаданих Рекомен­дацій ВГСУ зазначив, що ухвалу, винесену господарським судом за наслідками розгляду кредиторських вимог, може бути оскаржено в апеля­ційному і касаційному порядку, керу­ючись таким. Правовим наслідком винесення ухвали про відмову у визнанні вимог кредитора є позбав­лення кредитора права брати участь у справі про банкрутство і отримати за­доволення своїх вимог, що за своїм змістом рівнозначно відмові у задово­ленні позовних вимог у позовному провадженні. Внаслідок винесення ухвали про визнання вимог кредитор набуває права брати участь у прова­дженні у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, що за своїм змістом дорівнює судовому рішенню про задоволення позову. За таких об­ставин відсутність вказівки у Законі про можливість оскарження таких ухвал не може бути перешкодою для оскарження цих судових актів.

Аналогічна ситуація має місце і при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. З цього приводу будь-яке регулюван­ня ГПК відсутнє. Згідно зі ст. 56 Зако­ну України «Про третейські суди» сто­рони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконав­чого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. А чи можли­ве оскарження ухвали у випадку пози­тивного рішення місцевого суду? Адже воно також може порушувати права сторін. Зокрема, згідно з п. 7 ст. 56 Закону України «Про третейські суди» компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу вико­навчого документа, зокрема, якщо рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені зако­нами України. Але ж така ознака не пе­редбачена ст. 51 Закону України «Про третейські суди» як підстава для ос­карження рішення третейських судів. Таким чином, невизначеність можли­вості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду обмежує можливості судового контро­лю за діяльністю третейських судів. Очевидно, керуючись цим, ВГСУ роз­глядає касаційні скарги на такі ухвали. Так, постановою ВГСУ від 4 грудня 2007  р. у справі № 5/61-07-1347ТС скасована ухвала господарського суду Одеської області від 20 лютого 2007 р. у цій справі про видачу виконавчого документа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду [6].

Разом із тим загальні суди підхо­дять до цієї проблеми по-іншому. Так, ЗАТ оскаржив до Апеляційного суду Кіровоградської області ухвалу Олек­сандрійського міськрайонного суду цієї ж області про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейсь­кого суду. Але ухвалою від 24 вересня 2008  р. Апеляційний суд у прийнятті апеляційної скарги відмовив. При цьому Апеляційний суд послався на те, що положеннями ч. 1 ст. 293 ЦПК України (далі — ЦПК) передбачений вичерпний перелік випадків, в яких ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Можливість оскарження ухвали про видачу виконавчого документа у вказаній нормі права не зазначено. Не погоджуючись з цією ухвалою, Заявник звернувся до Верховного Суду України (далі — В СУ) з касаційною скаргою. Але ухвалою ВСУ від 28 жовтня 2008 р. Заявникові відмовлено у відкритті касаційного провадження. Порівнявши цю ухвалу та зазначену вище постанову ВГСУ від 4 грудня 2007 р. у справі № 5/61-07-1347ТС, ЗАТ, у порядку ст. 354 ЦПК, подало скаргу у зв´язку з винятковими обставинами. Але ВСУ від вирішення цього спірного питання ухилився, відмовивши у відкритті провадження за винятковими обставинами. На жаль, про­блема оскарження ухвал про видачу виконавчого документа на виконання рішення третейського суду не виріше­на і новим Законом України «Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності тре­тейських судів та виконання рішень третейських судів» від 5 березня 2009 р. № 1076-VI.

Разом із тим в іншому випадку Су­дова палата у господарських справах ВСУ застосувала п. 8 ч. З ст. 129 Кон­ституції як норму прямої дії. Так, Кон­церн звернувся з касаційною скаргою на ухвалу господарського суду [3]. Але господарський суд відмовився направ­ляти до ВГСУ вказану касаційну скар­гу. Тоді Концерн звернувся до ВГСУ безпосередньо. Але ВГСУ в прийнятті касаційної скарги відмовив на підставі п. 2 ч. 1 ст. Ill3 ГПК, посилаючись на те, що касаційна скарга подана безпо­середньо до ВГСУ, а не через госпо­дарський суд, який прийняв оскаржу­вану ухвалу. За таких умов у постанові ВСУ від 18 вересня 2007 р. (справа № 3-2509ук07/27/19) зазначається, що первісна касаційна скарга була подана Концерном 2 лютого 2007 р. через господарський суд, як це перед­бачено нормами процесуального пра­ва. Але ця касаційна скарга повернута без розгляду листом заступника голо­ви господарського суду від 6 лютого 2007 p., чим порушено вимоги ч. 1 ст. 4 ГПК, за якою господарські суди здійс­нюють правосуддя шляхом прийнят­тя обов´язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, по­станов. ВГСУ на це уваги не звернув, хоча на вказані обставини Концерн посилався у касаційній скарзі, пода­ній повторно безпосередньо до ВГСУ. Враховуючи викладене, ВГСУ неза­конно відмовив Концерну у прийнятті касаційної скарги, чим обмежив суб´єк­та оскарження у здійсненні прав, пе­редбачених п. 8 ч. З ст. 129 Конституції та фактично ухилився від здійснення визначених законом повноважень. За таких обставин оскаржену ухвалу ВГСУ слід скасувати як незаконну, а справу передати на розгляд до цього суду

Але найбільш небезпечною є ситу­ація, коли суди приймають судові рі­шення, які взагалі не передбачені відповідним процесуальним кодексом, тобто коли суд навмисно виходить за межі процесуальних норм. Якщо керу­ватися принципом, що оскаржити можна тільки те судове рішення, яке передбачене процесуальним кодексом, то явно незаконне рішення оскаржити буде неможливо, оскільки воно просто не згадується у процесуальному кодек­сі як таке, що не передбачено кодексом.

Так, суддя Слов´янського міськрайонного суду Донецької області І. Мінаєв прийняв судову постанову щодо дозволу працівникам міліції здійсни­ти огляд виробничого приміщення ЗАТ, вилучення всієї бухгалтерської документації, яка має відношення до діяльності ЗАТ, а також вилучення у випадку виявлення системних блоків персональних електронно-обчислю­вальних машин із неліцензійним про­грамним забезпеченням. При цьому суддя послався на статті 177,190 КПК. Але відповідно до статей 177,190 КПК суд може прийняти постанову про ог­ляд та/або обшук тільки за звернен­ням слідчого та за погодженням з про­курором. У цьому випадку місцевий суд прийняв відповідну постанову за зверненням начальника міліції, що є порушенням КПК. Крім того, рішення про огляд та/або обшук може прийма­тися лише за умови наявності кримі­нальної справи. У разі її відсутності таке рішення може прийматися у виключних випадках, але тоді кримі­нальна справа повинна порушуватися негайно після таких дій. У цьому ви­падку кримінальна справа не поруше­на більше двох років. Це підтверджує те, що підстав для її порушення, а зна­чить і підстав для всіх описаних дій, не було.

З наявністю порушень фактично погодився Апеляційний суд Доне­цької області, який за скаргою ЗАТ розглядав цю справу. У постанові Апеляційного суду зазначається таке: «Не можна не погодитися з доводами апелянта, що на виконання ст. ЗО Кон­ституції України огляд житла чи іншо­го володіння особи проводиться за постановою судді, що виноситься в по­рядку, передбаченому ч. 5 ст. 177 КПК, згідно з яким суддя розглядає подання слідчого за погодженням з прокуро­ром у суді за місцем провадження слідства, з вивченням матеріалів спра­ви і за наявністю підстав. Рішення про проведення виїмки приймається у ви­падках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення са­ме у зазначеній справі, знаходяться у певної особи чи у певному місці, в по­станові судді повинно бути зазначено: які предмети і документи підлягають вилученню, які дані є стосовно їх місцезнаходження та яке вони мають значення для справи». Тобто фактич­но Апеляційний суд погодився з на­явністю порушень, але скасувати неза­конну постанову місцевого суду від­мовився, оскільки оскарження таких постанов не передбачено КПК. Цю ж позицію підтримав і В СУ. Внаслідок цього незаконна постанова місцевого суду продовжує діяти. У результаті су­довий контроль за дотриманням прав людини перетворився у свою проти­лежність: «завдяки» незаконній поста­нові працівники міліції змогли отри­мати те, що без такого судового рішен­ня вони б не отримали.

Таким чином, викладене свідчить про те, що:

• побудова процесуальних ко­дексів за принципом «оскаржити мож­на тільки у випадках, встановлених за­коном» суперечить конституційному принципу «...крім випадків, встанов­лених законом», що суттєво порушує права осіб на апеляційне та/або каса­ційне оскарження і не відповідає пози­ції КСУ та конвенційним зобов´язан­ням України;

• у більшості випадків суди уни­кають застосування норми п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції як норми прямої дії, що суперечить ст. 8 Конституції (право на звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції). Отже, побудова процесуальних кодексів у частині пра­ва на оскарження має бути змінена.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.     Осетинський А. Й. Організація та функціональні засади діяльності суду касаційної інстанції гос­подарської юрисдикції: моногр. — К., 2006. — 192 с.

2.     Шуляк Я. А. Щодо проблеми зловживання учасниками судового процесу правом апеляційного (касаційного) оскарження судових актів, які не підлягають оскарженню // Вісник госпо­дарського судочинства. — 2010. — № 1. — С. 22—24.

3.     Бєлкін М. Л., Бєлкіна Ю. Л. Актуальні питання апеляційного та касаційного оскарження в гос­подарському судочинстві // Актуальні питання цивільного та господарського права. — 2008. -№4(11).-С. 34-40.

4.     Офіційний сайт КСУ // http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9932

5.     Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993—2002 pp.). Праці Львівської лабора­торії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія II. Коментарі прав і законо­давства. Вип. 3. / редкол.: П. М. Рабінович та ін. — X., 2003. — 464 с.

6.     Офіційний сайт Вищого господарського суду України // www.arbitr.gov.ua

загрузка...
Top