Проблеми законодавчої регламентації та реалізації в Україні екологічної складової концепції сталого розвитку

Наше сьогодення характеризується складною екологічною ситуацією, надзвичайно низьким рівнем екологічної освіти і свідомості більшості населення, надмірною експлуатацією природних ресурсів, забрудненням та накопиченням шкідливих відходів. Сучасна екологічна криза, яку Україна повинна здолати (або яка здолає Україну — третього не дано), ставить під загрозу розвиток держави. Зважаючи на це, Україні доцільно, на нашу думку, врахувати і використати позитивний досвід, накопичений міжнародним співтовариством та окремими зарубіжними державами у сфері регулювання екологічних відносин та забезпечення екологічної безпеки. Постає питання: які з зазначених напрацювань, насамперед, мають бути використані Україною і якою повинна бути екологічна політика нашої держави, закріплена на законодавчому рівні з метою досягнення поставлених завдань?

Як відомо, протягом тривалого часу головним завданням, яке ставили перед собою держави, було зміцнення та розвиток економіки будь-якими, у тому числі екологічно небезпечними, методами. Процеси стрімкого розвитку індустріалізації, глобалізації тривали доти, поки у другій половині XX ст. держави не зіткнулися з проблемою обмеженості природних ресурсів, вичерпуваності багатьох із них та, як наслідок, — неможливості збереження в довготерміновій перспективі темпів економічного зростання. Загострення екологічної ситуації поступово набуло масштабів планетарної кризи, що охоплює різноманітні аспекти людського життя. Ця криза зумовлена, зокрема, такими чинниками: швидке вичерпання природних ресурсів, екологічна криза, несприятлива демографічна ситуація, постійні конфлікти у суспільстві, війни з використанням зброї масового знищення, небезпека міжнародного тероризму тощо.

На перехресті цих глобальних проблем, у результаті їх осмислення та глибокого вивчення виникла концепція сталого розвитку суспільства як такого, що надійно забезпечує збереження довкілля і задоволення потреб не лише сучасності, а й наступних поколінь людства. Ця ідея має найширший резонанс у світі завдяки участі в її розробці, популяризації та практичному втіленні в життя як науковців [1], так і громадсько-політичних сил, Організації Об’єднаних Націй та її інститутів, засобів масової інформації. ООН на сьогодні є най- значнішою організацією, яка займається сталим розвитком. Саме ООН, починаючи з 1992 р., раз на 5 років скликає у різних місцях планети з’їзди голів держав з метою вирішення поточних проблем, пов’язаних із просуванням до сталого розвитку.

Сталий розвиток визначається як розвиток суспільства, що задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольнити їх життєві потреби. Визначення, як бачимо, базується на двох ключових поняттях: понятті потреб та понятті обмежень.

Потужний імпульс для утвердження ідеї сталого розвитку дала представницька конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), яку ще називають «самітом Землі», або «самітом у Ріо». Найбільшим досягненням цієї конференції був сам процес визнання того факту, що проблеми навколишнього природного середовища і проблеми розвитку більше не можуть розглядатися окремо одна від одної. На конференції були продемонстровані усі аспекти глобальної та регіональної екології, незалежно від рівня економічного розвитку (глобального потепління клімату, посилення тиску зростаючої чисельності населення на природу, проблеми бідності тощо). Керівники 179 країн — членів ООН (Україну на цьому саміті представляв на той час голова Верховної Ради України І. Плющ) закликали уряди усіх країн світу й усіх жителів планети до запровадження принципів екологічно безпечного розвитку у сфері економічної, екологічної та соціальної політики. На конференції були прийняті такі важливі документи:

  1. Декларація про навколишнє середовище і розвиток.
  2. Порядок денний на XXI ст.
  3. Заява про принципи управління, збереження і сталий розвиток лісів.
  4. Рамкова конвенція про проблеми зміни клімату.
  5. Конвенція про біологічне різноманіття.

Але головне — вперше було сформульовано концепцію сталого розвитку, яка містить основні положення: в центрі уваги — людина, яка повинна мати право на здорове життя у гармонії з природою; охорона навколишнього природного середовища повинна стати невід’ємною частиною процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього; задоволення потреби розвитку та збереження навколишнього природного середовища має поширюватися не лише на нинішнє, а й на майбутні покоління; зменшення розриву у рівні життя між державами, викорінення бідності належить до найважливіших завдань світового співтовариства; щоб досягти сталого розвитку, держави повинні виключити або зменшити використання тих моделей виробництва, які йому не сприяють.

З переліку прийнятих документів необхідно особливо виокремити «Порядок денний на XXI століття», який став програмою дій для переходу людства на засади сталого розвитку. Вперше на такому безпрецедентному рівні було заявлено про неприпустимість розглядати навколишнє середовище та соціально-економічний розвиток у відриві одне від одного — досягнення здорового довкілля та здорової економіки для всіх народів світу повинні розглядатись у єдності. В основу програми «Порядок денний на XXI століття» покладено більше 40 принципів та рекомендацій, що витікають із концепції сталого розвитку. Основні з них:

В економічній сфері:

  • просвіта і включення концепцій розвитку та охорони довкілля у всі навчальні плани з аналізом причин, що породжують основні проблеми;
  • зростання економіки не повинно виходити за межі екологічних можливостей планети;
  • економічний розвиток має бути безпечним для довкілля;
  • економічний розвиток сьогодні не повинен підривати можливості для розвитку майбутніх поколінь;
  • забезпечення економічного зростання при одночасному зменшенні витрат енергії, сировини та виробництва відходів;
  • передання розвиненими країнами передових технологій країнам, що розвиваються;
  • розробка нових показників розвитку, оскільки ВВП, ВНП не дають достатньої інформації про сталість екосистем;
  • визначення збалансованих структур споживання для усього світу, які Земля може витримувати впродовж довгого часу.

У сфері охорони довкілля:

  • обов’язковість проведення екологічної експертизи як умови реалізації проекту;
  • надання фінансової допомоги на вирішення екологічних проблем та забезпечення бідних;
  • нанесення екологічної інформації на товарні етикетки та інформування населення про вплив продуктів на здоров’я людини та на довкілля;
  • стимулювання виробництва екологічно безпечних продуктів;
  • визнання землі та природних ресурсів як валового національного багатства;
  • прийняття заходів зі збереження біологічного різноманіття;
  • протидія глобальному потеплінню;
  • експертиза усіх хімічних речовин з точки зору їх загрози здоров’ю людини;
  • заміна пестицидів біологічними засобами захисту рослин;
  • забезпечення прав людини на інформацію про стан довкілля;
  • скорочення рівня відходів, зокрема радіоактивних;
  • стимулювання діяльності чистих виробництв.

У соціальній сфері:

  • чисельність населення, споживання та здатність Землі підтримувати життя повинні бути врівноваженими;
  • залучення до практичної роботи та надання значних ресурсів громадським та неурядовим організаціям, місцевим навчальним центрам;
  • залучення широких верств населення до вироблення стратегії розвитку;
  • збільшення кількості вчених у країнах, що розвиваються, та сприяння поверненню їх на батьківщину.

У правовій сфері:

  • уніфікація законів та правил для всіх країн світу;
  • перегляд існуючого міжнародного законодавства з метою підвищення його ефективності;
  • розробка національних планів дій у всіх країнах із широким залученням громадськості.

Незважаючи на особливу гостроту проблем, які постали перед людством наприкінці ХХ ст., узгоджена в Ріо концепція «сталого розвитку» досі не набула в Україні достатнього поширення, а ухвалена на найвищому рівні програма «Порядок денний на ХХІ століття» досі не знайшла належного відображення в національних програмах, державній політиці та економічній практиці.

На сьогодні стан довкілля в Україні створює реальну загрозу життєдіяльності населення і зводить нанівець будь-які успіхи у сфері поліпшення соціального й економічного розвитку. Недостатня увага до проблем екологічного розвитку може призвести до того, що в Україні не залишиться чистих та малозабруднених територій, а перелік регіонів екологічного лиха значно розшириться. Екологічна проблема стала в державі не так природоохоронною, як соціально-економічною, адже йдеться про нормальні умови життя та здоров’я людини.

Надексплуатація природних ресурсів та їх нераціональне використання є однією з першопричин низької конкурентоспроможності національної економіки, економічної та екологічної кризи і зниження рівня соціальних гарантій. Економічна модель, що склалася в Україні за останні 20 років, призводить до виснаження природного довкілля, утворення величезних обсягів викидів, скидів та відходів, зростання загроз здоров’ю та добробуту людей, накопиченню значних екологічних наслідків довготривалого характеру.

Наразі в Україні окреслився комплекс проблем, пов’язаних з охороною довкілля та безпекою людини: 1) висока динаміка забруднення атмосферного повітря; 2) забруднення водного басейну держави, погіршення якості води; 3) забруднення земель; 4) проблема відходів; 5) екокатастрофи, техногенні аварії тощо.

На нашу думку, щоб уникнути не- зворотних процесів, необхідно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління — загальнодержавному, регіональному та місцевому. Тобто необхідна якнайшвидша реалізація ідеї сталого розвитку суспільства, яка ґрунтується на використанні ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, на дбайливому ставленні до людини та навколишнього середовища [2].

Видається, що до найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:

  • ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано вирішувати соціальні та ресурсоекологічні проблеми розвитку суспільства;
  • раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища — як найголовніших передумов забезпечення ресурсоекологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної рівноваги — а отже, чистого і здорового довкілля;
  • стабілізація демографічної ситуацій та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім’ї;
  • розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного вирішення ресурсоекологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найновіших світових досягнень науково-технологічного і соціально-екологічного прогресу.

Україні вкрай потрібні широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої й відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсоеко- логічних вимог, чинників, критеріїв, стандартів та обмежень. Усе це має здійснюватися на основі застосування екологобезпечних технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів, які дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та звести до мінімуму викиди забруднюючих речовин у довкілля або й повністю утилізувати їх.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково- технічного прогресу повинні стати пріоритетними в усіх галузях і сферах економіки. їх розвитку слід підпорядковувати інвестиційну та інноваційну політику держави. Водночас вважаємо, що має бути проведена фундаментальна перебудова природокористування та механізмів реалізації природоохоронних заходів на регульованих ринкових засадах. Усе це слід, на нашу думку, розглядати як першочергові завдання на шляху переходу до моделі сталого розвитку і подолання ресурсоекологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища.

Можливості держави щодо їх успішної реалізації як на національному, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома групами чинників:

  • перша група пов’язана з рівнями розвитку економічного і науково- технічного потенціалів. Сьогодні більшість підприємств (та й регіонів), навіть якщо вони бажають вирішити екологічні проблеми, здебільшого відчувають гостру нестачу фінансових ресурсів не лише для впровадження принципово нових екологобезпечних засобів виробництва, а й для будівництва та реконструкції очисних споруд, застосування прогресивних способів і методів очищення відходів виробництва;
  • друга група містить показники виробництва та якості вітчизняного екологічного обладнання, еколого- безпечних технічних засобів і технологій. Саме тому деякі підприємства і галузі не можуть використати навіть ті незначні кошти, що виділяються на охорону природи і вдосконалення природокористування, на поліпшення відтворення природних ресурсів, запровадження екологобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій;
  • третя група характеризує обсяги затрат на екологію, оздоровлення природи і переведення економіки на модель сталого розвитку — це застосування принципово нового макроекономічного механізму регулювання соціально-економічних процесів у державі для вирішення ресурсоеко- логічних проблем, а також нових підходів і методів оцінки економічної ефективності витрат на ці заходи. Жодні економічні вигоди не можна визнати доцільними, якщо зростають показники захворюваності, інвалідності та смертності населення, погіршується його фізичне і психічне здоров’я.

Нарешті, ще одна надзвичайно важлива проблема — розробка принципово нової ресурсоекологічної стратегії соціально-економічного розвитку держави загалом, конкретного регіону та області, визначення національних, регіональних і місцевих пріоритетів під час переведення економіки на модель сталого функціонування. Вважаємо, що розробка стратегії довготривалих програм соціально-економічного розвитку в умовах переходу України до сталого розвитку для забезпечення високої якості життя нинішнього й майбутніх поколінь має базуватися на таких принципах:

1) незалежно від форми власності природні ресурси мають використовуватися з урахуванням інтересів нинішнього і майбутніх поколінь; подальше екстенсивне використання природних ресурсів і погіршення стану довкілля неприпустимі;

2) розвиток ринкових відносин має відбуватися з урахуванням раціонального природокористування; будь- яка господарська діяльність повинна оцінюватися з точки зору завданої шкоди природному середовищу і природним ресурсам; природні ресурси України належать всьому українському народу;

3) розвиток наукоємних приро- дозберігаючих високотехнологічних виробництв;

4) створення правових умов, що дало б змогу громадянам брати участь у прийнятті та реалізації екологічно значущих рішень, у тому числі шляхом проведення опитувань, громадських слухань та експертиз і референдумів; реабілітація територій і акваторій, що раніше зазнали значного техногенного навантаження;

5) удосконалення освіти з питань безпеки діяльності людини на виробництві, у транспорті та побуті; обов’язкове залучення до експертиз проектів на об’єктах підвищеної небезпеки.

Як бачимо, головним завданням реформ в Україні є заміна існуючої моделі економічного зростання «за будь-яку ціну» соціально орієнтованою економічною моделлю сталого розвитку, в якій пріоритетними є добробут, тобто якість життя людини та благополуччя природи.

Головними напрямами переходу до сталої економіки, на нашу думку, повинні стати:

1) зміна структури національної економіки відповідно до природно-ресурсного потенціалу й особливостей його регіонального розподілу;

2) дотримання науково обґрунтованих граничних параметрів розвитку соціально-економічної сфери, перевищення яких може призвести до незворотних змін в умовах нестабільного навколишнього середовища;

3) запровадження наукомістких і високих ресурсозберігаючих технологій.

Зважаючи на викладене, реалізація принципів сталого розвитку має здійснюватися на основі таких етапів:

  • вирішення гострих екологічних та соціально-економічних проблем на основі призупинення деградаційних процесів і тенденцій у сучасному суспільстві та природі, системного оздоровлення природного середовища та природних ресурсів, подолання бідності, забезпечення умов для внутрішнього ринку;
  • здійснення системних перетворень в економіці, екологізація суспільно-економічних відносин, технологічне оновлення виробництва з якістю життя людей на рівні розвинених європейських країн.

Реформа екологізації економіки має відбутися шляхом упровадження принципу «забруднювач платить повну ціну» так, щоб забруднення чи хижацьке ставлення до природних ресурсів стало невигідним. Для реалізації такої потужної реформи, яка зачіпає інтереси багатьох сторін, Україні життєво необхідно перейти до стадії реалізації екологічної політики, коли екологічні проблеми стануть спільними для усього суспільства. Наголос має бути перенесено з ліквідації наслідків шкідливого впливу на запобігання цьому впливу.

Офіційне приєднання України до Рамкової конвенції ООН, підписання низки міжнародних угод зобов’язують проводити політику сталого розвитку. До того ж для України важливо не допустити принципових помилок, адже не можна надати перевагу успішному економічному розвитку без урахування в єдиній цілісній моделі екологічної та соціальної сфер. Україна має шанс використати краще зі світових надбань. А це досвід гармонізованого сталого розвитку суспільства, в якому добробут людей, навколишнє середовище, природні ресурси, людський капітал, втілений у досягненнях науки, освіти, передових технологіях, високих моральних цінностях є категоріями нероздільними, що взаємно доповнюють і збагачують одна одну.

Однак, незважаючи на те, що ще в 1997 р. було створено Національну комісію зі сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України під головуванням першого віце-прем’єр міністра, цей орган так і не став центром із вироблення державної політики реалізації ідей сталого розвитку. Постановою Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Національної комісії сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України» від 4 вересня 2003 р. № 1414 її діяльність було припинено. У травні 2003 р. було створено Національну раду зі сталого розвитку України як консультативно- дорадчий орган при Президентові України. Крім того, в апараті Ради національної безпеки і оборони України функціонує Управління стратегічних розробок (Указ Президента України «Питання апарату РНБО України» від 14 жовтня 2005 р.). Проте ці органи не наділені реальними повноваженнями у сфері розробки і реалізації стратегії сталого розвитку, а тому на сьогодні, на нашу думку, існує необхідність у створенні спеціального органу, уповноваженого провадити спеціальну державну політику в цій сфері. Разом з тим слід зазначити, що починаючи з 1992 р. (від Ріо) питання сталого розвитку певною мірою є предметом осмислення, наукового дослідження та обговорення науковців, політиків та громадськості. Але уся ця робота, як видається, має невпорядкований характер. Причин такого стану речей багато. До найважливіших, вважаємо, належать:

  • нерозуміння державною владою сучасних тенденцій світового розвитку;
  • недостатній рівень поінформованості всіх суспільних верств про характер існуючих проблем, відірваність від існуючого світового досвіду;
  • нерозуміння суті самої концепції сталого розвитку та ототожнення його із захистом довкілля як таким;
  • незнання документів, прийнятих у цій сфері;
  • відсутність або неефективність національних інституцій, що займалися б проблемою комплексного впровадження засад сталого розвитку та ін.

То ж не дивно, що національна стратегія сталого розвитку України досі не прийнята, хоча завершення її розроблення та прийняття Закону України «Про стратегію сталого розвитку», а також вжиття заходів щодо забезпечення його імплементації й виконання було передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження заходів щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна — ЄС» від 22 квітня 2005 р. № 117-р. ще на травень 2005 р. Обов’язок розробити проект закону було покладено на Мінприроди, Мінекономіки і Національну академію наук України. У 2006 р. Кабінет Міністрів України знову прийняв розпорядження «Про затвердження заходів щодо виконання у 2006 році Плану дій Україна — ЄС», у якому перед Мінприроди і Мінекономіки знову було поставлено завдання вже без участі Національної академії наук України розробити відповідний закон [3].

Як відомо, з метою виконання домовленостей у межах підсумкових документів, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002 р.), Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку на 2003-2015 роки» від 26 квітня 2003 р. Основними завданнями Програми є ліквідація бідності, впровадження моделей сталого виробництва та споживання, спрямованих на забезпечення життєдіяльності людства, охорону та раціональне використання природних ресурсів, оптимізацію ресурсної бази економічного та соціального розвитку. Цією постановою Кабінет Міністрів України визначив, що виконання завдань Програми буде важливою складовою стратегічного планування переходу України до сталого розвитку та інтегрування її в європейське і світове співтовариство. Реалізація рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 рр., є одним із пріоритетних напрямів діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади. Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерству фінансів України було доручено під час формування показників проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України і Державного бюджету України протягом 2004-2015 рр. передбачати, зважаючи на можливості бюджету, кошти на здійснення заходів, визначених Програмою. Відповідальні виконавці Програми повинні подавати щороку до 15 лютого Мінприроди інформацію про стан справ, а Мінприроди разом з Національною академією наук України щороку до 1 березня доповідати Кабінетові Міністрів України про хід виконання Програми. Але така комплексна програма імплементації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі, затверджена Кабінетом Міністрів України у 2003 р., також стала лише черговою декларацією, яка не знайшла своєї реалізації.

Наприкінці серпня 2010 р. у листі до Верховної Ради України Прем’єр- міністр М. Азаров зазначив, що «відповідно до статті 93 Конституції України Кабінет Міністрів подає в порядку законодавчої ініціативи... проект закону України «Про Стратегію національної екологічної політики України на період до 2020 року». Насправді проект стратегії розроблено на виконання розпорядження Кабміну ще від 17 жовтня 2007 р. Окрім цього, одним із пунктів «Плану дій Україна — ЄС», схваленого розпорядженням Кабміну у серпні 2008 р., зазначалась необхідність вжиття заходів щодо завершення формування національної екологічної політики шляхом розроблення її стратегії. Ця стратегія надалі має стати законодавчою основою для розроблення та реалізації комплексу природоохоронних заходів, які мають увійти до Національного плану дій з охорони навколишнього середовища. До того ж реалізація ефективної екологічної політики є обов’язковою умовою низки міжнародних глобальних та регіональних конвенцій.

Однак підготовлений проект Стратегії національної політики має низку істотних недоліків, зокрема не враховує основні положення Концепції національної політики, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів у жовтні 2007 р. У ній не передбачено залучення до планування і реалізації екологічної політики міністерства і відомства, які мають опікуватися охороною навколишнього природного середовища, приватного сектору, промислових та сільськогосподарських виробників, науковців, громадських організацій, органів місцевого самоврядування.

Визнано, що проект стратегії має чимало інших недоліків, у ньому є суперечності з положеннями чинних законодавчих та правових актів України, міжнародних договорів. На сьогодні є можливість прийняти проект Закону «Про Стратегію національної екологічної політики на період до 2020 року» за основу, а потім, з урахуванням висловлених пропозицій і зауважень, суттєво доопрацювати його. При цьому передбачити, зокрема:

  • створення до 2015 р. мережі регіональних екологічно-просвітницьких центрів на базі загальноосвітніх шкіл, природоохоронних установ, державних підприємств лісового господарства, неурядових природоохоронних організацій тощо;
  • перехід до басейнового управління водними ресурсами, розробку екологічних паспортів річок;
  • розробку та впровадження до 2020 р. системи управління агроландшафтами лісомеліоративними методами на засадах сталого розвитку;
  • зменшення обсягу винесення радіонуклідів за межі зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення шляхом створення і функціонування науково обґрунтованої системи, що поєднує природні відновлювальні процеси з меліоративними, лісоохоронними та технічними заходами, які підвищують бар’єрні функції природно-техногенного комплексу зони;
  • забезпечення укріплення берегів водних об’єктів у межах населених пунктів із метою захисту від надзвичайних ситуацій;
  • розвиток інфраструктури для забезпечення до 2020 р. не менш як 35 % обсягу заготівлі, утилізації та використання відходів як вторинної сировини;
  • розроблення до 2015 р. нормативно-законодавчої бази щодо створення та функціонування міжнародних біосферних резерватів; повернення до практики створення природних заповідників як природоохоронних установ загальнодержавного значення, спрямованих на збереження у природному стані типових або унікальних для відповідної ландшафтної зони природних комплексів;
  • створення до 2015 р. екологічно та економічно обґрунтованої системи платежів за спеціальне використання природних ресурсів та збору за забруднення навколишнього середовища з урахуванням механізму стимулювання суб’єктів господарювання до раціонального природокористування, збільшення плати за скидання чи розміщення одиниці маси забруднюючих речовин до європейського рівня з урахуванням токсичності.

На жаль, досвід багатьох інших держав, що прийняли відповідні стратегії, у тому числі держав Центральної та Східної Європи — нових членів ЄС, говорить про те, що більшість таких стратегій існують лише на папері й стикаються з серйозними проблемами їх довгострокової практичної реалізації. Україні важко адаптувати традиційний для Євросоюзу шлях — від пріоритетів охорони довкілля до забезпечення сталого розвитку, оскільки пріоритети стрімкого економічного зростання тиснуть на Україну сильніше, ніж свого часу на країни Євросоюзу. Однак розумної, раціональної альтернативи цьому шляху, на нашу думку, немає. Тому Україна повинна невідкладно прийняти таку Стратегію, безумовно, з урахуванням своїх націо нальних особливостей і пріоритетів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Екологічне право України : академ. курс : підруч. — 2-ге вид. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2008. — С. 5-7.
  2. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К., 1989. — С. 75-76.
  3. Юридична енциклопедія : у 6 т. — К., 1999. — Т. 2. — С. 474.
загрузка...
Top