Проблеми соціалізації права та соціологізації правової науки

Стратегічні настанови Конституції України 1996 р. передбачають нагальну необхідність подолання теорією права традиційних уявлень про право, його соціальне призначення, зумовлених цим стереотипів нормотворчої та правозастовної діяльності. Основним у цьому складному та суперечливому процесі має стати переосмислення сутності права у напрямі його розуміння як універсального способу впорядкування суспільних відносин, невід’ємної складової життєдіяльності сучасного суспільства і держави, соціалізації особистості.

Переоцінка правової дійсності сьогодні стимулюється ухваленням цілої низки нових засадничих для усієї правової системи кодексів, передусім — цивільного, кримінального, сімейного, значна частина новацій яких вже не можуть вписатися в досить жорсткі традиційні загальнотеоретичні канони. Так, загальними засадами цивільного законодавства відповідно до ст. 3 Цивільного кодексу України є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність [1].

Все більш впливовим чинником національної правової системи, орієнтації правового регулювання на соціальні критерії ефективності стає судочинство, зміни в судовій практиці, спрямовані на забезпечення реалізації норм Конституції України, утвердження та захист прав і свобод людини і громадянина. Завданням суду відповідно до ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» [2]. Частина 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що у справах по оскарженню рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку» [3].

Істотної значимості для формування «обличчя» правової системи України набувають рішення Європейського суду з прав людини. Зокрема, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України [4].

Проте правове поле в цілому продовжує сприйматися суспільною свідомістю та відтворюватися правовою теорією у контексті механізмів реалізації державної влади, право — лише як засіб здійснення певних управлінських завдань, практично — як веління держави. З цих позицій державний примус вважається «первинною властивістю права», а саме право — виступає своєрідною «матеріалізацією» психологічного примусу. Гранично чітко вихідна ідея такої моделі правового регулювання була сформульована ще на початку минулого століття одним із засновників формально-догматичної концепції права відомим російським юристом Г. Шершеневичем: «Будь-яка норма права є наказ... ми надаємо найменування правових тільки тим нормам, додержання яких приписується під загрозою, що виходить від держави» [5, 281; 283]. Більше того, з точки зору цієї логіки навіть норми, виражені у дозвільній формі «в дійсності містять наказ», оскільки іншій стороні відповідно наказується виконувати або не виконувати певні дії [5, 282].

Як результат функції права зводяться до якомога повнішої регламентації суспільних відносин, що не залишає простору для ініціативної діяльності громадян задля реалізації власних інтересів, функціонування інститутів громадянського суспільства та органів місцевого самоврядування. З іншого боку, ухвалення закону («наказу, що підлягає примусовому виконанню») виглядає підсумком впорядкування суспільних відносин, а зростання кількості законів не відображається на реальному стані ефективності правового регулювання: недоліки «поганих» законів «вирішуються» за рахунок прийняття нових, «кращих» законів, а потім — «ще кращих»...* Звідси — проблематика здійснення приписів законодавства знаходиться поза змістом права, у всякому разі — розглядається у контексті її законодавчих механізмів, тому по суті має для правознавства лише похідний, вторинний характер. Не виглядають несумісними в межах такої парадигми й пропозиції приймати «закони про виконання законів», тобто практично замкнути коло юридичних понять, фактично ізолюючи їх від соціальних проблем.

У цьому сенсі право, позбавлене якісних соціальних та гуманітарних ознак, стає ніби однаковим, певним інструментом, придатним для «усіх часів та народів», зокрема, як для правової демократичної держави, так і авторитарних та тоталітарних режимів. Не входять до такого звуженого предмета правової науки й питання змін права, передусім запитання, чому та для чого такі зміни потрібні, адже норми, які регулюють законотворчий процес, стосуються лише технології використання правил юридичної техніки. Як результат порушується сприйняття цінності права, процесу правонаступництва, історичного розвитку права як соціального явища, змістовних та якісних особливостей правової системи тієї чи іншої країни.

Відтак правознавство як наука про місце та роль права у життєдіяльності суспільства практично зводиться до законознавства [6, 147]. У цьому сенсі видатний російський філософ та юрист І. Ільїн цілком справедливо вказував ще у свій час на несамостійний статус такого законознавства, оскільки «воно саме не досліджує предмет, натомість підводить короткі підсумки іншим самостійним наукам про право» [7, 64]. Чи не цей «несамостійний статус» провокує сьогодні сумніви цілої низки фахівців у розумінні сутності правознавства як саме наукового, тобто обґрунтованого та достовірного способу пізнання життєдіяльності суспільства та держави?

Через те невипадковою є оцінка поняття права у такому сенсі недостатнім для побудови сучасної теорії права, що зумовлює пошук інших, більш адекватних інтегративній функції загальнотеоретичної юридичної науки, правових категорій, серед яких пропонуються — «дія права», «правова система», «правове життя», «правотворчість» тощо. Основний аргумент на користь останніх зводиться до потреби подолання надлишкової абстрактності вітчизняної юриспруденції, її фактичної відстороненості від реальних проблем суспільства та функціонування конкретних соціальних відносин, що часто-густо призводить до небезпечної тенденції своєрідної «химеризації» юридичної науки, передусім теорії права, що постає реальною перешкодою на сучасному етапі її розвитку [8, 5].

Понятійна конструкція «дія права» розглядається як така, що покликана змістити акцент правової тематики в бік практичного здійснення правових норм. Проте при цьому основоположне для правової теорії поняття права залишається недоторканним і продовжує тлумачитись в контексті традиційного праворозуміння, яке є непридатним для виконання системотворчої функції у повному сенсі для усіх галузей правової науки та юридичної практики. Як результат — проблеми реальної динаміки та соціальної ефективності права знову ж таки знаходяться за його лаштунками, за межами змісту права власне правової проблематики.

Значно розширює діапазон правових досліджень, спираючись на арсенал пізнавальних можливостей системного підходу, поняття правової системи як складної конструкції, кожен з елементів якої (правова свідомість, правові норми, правові відносини) виконують специфічні функції і лише узяті разом у тісній взаємодії співвідносяться з соціумом як багатоаспектним феноменом. Інколи та небезпідставно з огляду на цілісність до складу правової системи включають й інші важливі елементи, передусім суб’єктів права як першоджерело правової активності та результати дії права — акти реалізації норм права [9, 562].

Поняття правової системи стає все більш усталеним для вітчизняної юриспруденції [10], стимулюючи рух до більш повного та змістовного розуміння права як соціального явища, яке у такому разі вже не може обмежуватися виключно сферою належного (ідеології). Проте не слід забувати, що призначенням системного підходу є певна схематизація, а тому й «спрощення реальності». Тому правова система як така не в змозі вичерпати усієї правової реальності, а основною її проблемою як і будь-якої іншої соціальної системи залишаються відносини з навколишнім середовищем: чим ціліснішою та внутрішньо несуперечливою є система, тим вона стає більш самодостатньою та закритою [11].

Цікавою спробою подолання однобічності підходу до праворозуміння стало поняття «правового життя», запропоноване російським вченим А. Мальком [12, 14-21]. Здобутком цієї концепції є заклик до звернення уваги до реальних аспектів поведінки суб’єктів права, так би мовити — «енергії права», спроба охопити цим поняттям як необхідні, так і випадкові фактори, як позитивні, так і негативні правові складові (наприклад правопорушення). У цілому ця категорія покликана уможливити погляд на правову реальність без «рожевих окуляр» задля того, щоб сприймати її зі всіма досягненнями і недоліками, сильними та слабкими сторонами [12, 17]. Водночас вказаний автор, не виходячи за межі непорушних методологічних канонів, доходить висновку, що правове життя покликано «певним чином оформляти (!) особисте, державне та суспільне життя», зводить його до правових актів, «своєрідної піраміди правових актів», систематизації актів- документів [12, 14; 17; 19], що знову повертає його, наперекір заявленим новаціям, у русло усталеної правової проблематики.

Окремої уваги заслуговує пропозиція щодо необхідності врахування елементів творчої активності у праві, суб’єктом якої може бути лише людина, шляхом постановки в центр правової теорії поняття «правотворчість» [13, 17-22]. Таким чином акцентується на соціоантропологічній природі правової реальності. Проте цей фактор пропонується враховувати в обмеженому варіанті — лише у процесі розробки законодавства, виключаючи можливість пов’язати творчий підхід з реалізацією, зокрема — застосуванням норм права, які розглядаються виключно крізь призму формальних механізмів. Останнє є неможливим з огляду на сучасний підхід до розуміння сутності судової влади, яка з точки зору концепції поділу влади є самостійною гілкою влади, а тому не може розглядатися лише як механізм реалізації рішень іншої влади, а тому повинна мати специфічні додаткові підстави та доводи для вирішення правових спорів та конфліктів, передусім — усталену судову практику [14].

Прикметним для становлення більш адекватного сучасним реаліям праворозуміння є підхід П. Рабіновича, який задекларував рух до «європейського праворозуміння» на основі тлумачення практики Європейського суду з прав людини, що передбачає поглиблене дослідження власного змісту права, констатації певних незвичних для вітчизняної науки «онтичних» його властивостей, а саме: можливості задовольняти певні інтереси, урахування біосоціальних характеристик індивідів та їх психологічного стану, здійсненності можливості задоволення інтересів, унікальності соціальної ситуації та соціальної ситуативності в цілому, неможливості лише формалізованого підходу, потреби виходу за межі юридичного тексту, справедливої збалансованості [15, 12-14]. Проте намагання вкласти запропоновані критерії праворозуміння, вироблені на основі розуміння, приводять автора до неочікуваного контексту «загальносоціального» (тобто не державно-владного, неюридичного права) [15, 15].

Більш обґрунтованим, хоча й складнішим, є науковий підхід, який дозволив би реалізувати синтез юридичної форми та соціального змісту в інтерпретації як права в цілому, так і окремих правових явищ [16]. Передусім, з цієї позиції як однорідні явища повинні розглядатися право та права людини, які мають соціально-юридичну природу, і тому, на думку М. Козюбри, прав людини поза межами права не може існувати, так само, як і права за межами прав людини [17, 92]. Без опори на права людини право позбавляється не лише найважливішого свого чинника, а й власного соціального змісту, який й уможливлює його використання в реальному житті, адже у будь-якому випадку правові норми виконуються, дотримуються чи застосовуються за посередництвом свідомої та вольової поведінки суб’єктів, які мають соціально значимі інтереси.

Завдання переосмислення правової дійсності загострюється новими викликами на межі ХХІ ст., що зумовлює необхідність розвідки складових правової картини сучасного суспільства («постіндустріального», «інформаційного»), яка зазнала істотних змін із часів домінування класичної філософії та похідної від її постулатів методології науки. Тому уточнення предмета правознавства має спиратись передусім на оновлення методологічного арсеналу наукових досліджень в галузі держави і права [18, 11-174]. Адже кожний період розвитку суспільства та науки характеризується усталеними стереотипами сприйняття навколишнього середовища, зокрема й пев- ною науковою картиною світу. Звідси — найбільш продуктивна оцінка процесу формування методології як поступу пізнавальних можливостей людини та суспільства, що знаходяться у постійному русі, збагачуються інноваційними ідеями, супроводжуються як науковими реформами, так і революціями. Не виглядає на цьому тлі випадковою прискіплива увага правознавців до питань методології науки, про що свідчить ціла низка наукових конференцій, проведених останнім часом науковими установами Національної академії правових наук України та Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Отже, першочерговим для цієї проблематики постає наукознавчий аспект, згідно з яким переосмисленню підлягають самі підходи до розуміння особливостей пізнавальної діяльності у сфері соціальної та передусім — правової реальності [19]. Дискусія про те, що є рушійним для розвитку правової науки, виходячи з нинішнього її стану, має розглядатися з позиції пріоритетності уваги до методу та методології, оскільки предмет як проблемне поле науки значною мірою залежить від застосування певного, актуального за відповідних умов, кута зору на досліджувану реальність. Такий висновок стосується правознавства й з огляду на його характеристику як соціальної науки, яка не може бути «об’єктивною» на кшталт природничих наук, істинність висновків якої має конвенціональну основу, спирається на визнання їх соціальної значимості і не може бути безпосередньо верифікованою.

Одним із істотних напрямів такого оновлення є дослідження права під феноменологічним кутом зору* [20, 170-171] як соціального явища, що виникає за умов специфічного способу соціальної регуляції, передбачає розширення соціально-культурного простору правового регулювання, а тому й необхідність застосування до юридичної сфери наукового інструментарію суміжних дисциплін — філософії, антропології, психології, соціології, тощо [21, 144; 22, 8-50; 23, 7]. Таким чином відкривається шлях до інтегративної концепції права, яка, зокрема, дає змогу рухатись в напрямку подолання однобічності традиційних підходів та «непримиренних» наукових шкіл — природного і позитивного права, історичної, соціологічної та психологічної. Феноменологічний підхід акцентує на взаємозалежному існуванні людей, що зумовлює необхідність обміну діяльністю [24; 6, 162-178], спричиняє функціонування суспільних відносин і саме таким чином закладає фундамент існування та відтворення такої складної соціальної системи, як суспільство. Відповідно й суспільство розуміється як сукупність взаємодіючих індивідів, що мають однотипні й суперечливі інтереси, які не можуть бути самодостатніми, і тому єдиним способом їх реалізації виступає соціальне спілкування (конфлікт та співпраця) за посередництвом стосунків одного з іншим та всіма іншими.

Такий підхід дає підстави дійти висновку про інтерсуб’єктивну (Ю. Хабермас) і в цьому сенсі — «об’єктивну» природу права, на відміну як від висновків суб’єктивізму, де право розчиняється у свідомості окремих людей, так і «чистого» об’єктивізму, схильного до втечі від реальності шляхом «примноження сутностей». Адже взаємодія людини із соціальним середовищем не може складатися інакше, ніж за допомогою певних її уявлень про цей світ, надання його елементам певного сенсу та оцінки їх значимості. А з другого боку — вона є неможливою без слідування апробованим практикою соціального спілкування правилам поведінки, які за посередництвом інституціоналізації та артикуляції (мовного виразу) набувають додаткових гарантій. Проте вихідним дослідницьким принципом тут є внутрішній досвід учасників правової взаємодії, що уможливлює розгляд права без відчуження від особи, яке постає за цих умов не лише як спосіб її буття [25, 17], а й повсякденного існування. Залишаючись інститутом сучасних національних держав, право сьогодні суттєво трансформується в процесах глобалізації, персоналізації, символізації, деформалізації, які характеризують сучасне правове життя [26, 5].

Подібний конфлікт в історії політичної та правової думки мав різні інтерпретації — «війна всіх проти всіх» з акцентом на індивідуальному антагонізмі, «класова боротьба» з наголосом на протиріччях групових економічних інтересів, «повстання людини проти держави» з позицій анархізму. Звідси робились відповідні висновки — про необхідність абсолютизації державної влади, «відмирання держави», нарешті щодо доцільності розподілу сфер впливу держави та приватних інтересів. Вітчизняна юридична наука теж намагалась освоїти конфлікт інтересів, проте або в обмеженому контексті — юридичних механізмів вирішення спору чи конфлікту, або з позицій так званої «правової доктрини виключення конфлікту інтересів» [27], що є неприйнятним, оскільки спілкування у формі конфлікту і співробітництва по своїй суті й виступає соціальним підґрунтям існування, функціонування та розвитку правової реальності.

Підхід, пояснюючи право як норму, правило, мірило того, як, за влучним виразом А. Зайця, необхідно діяти у відносинах з іншими людьми [28, 240], дає змогу здійснити вагомий крок до вирішення вкрай гострої проблеми щодо практичної спрямованості правових досліджень. Звичайно будь-яке наукове пізнання може бути охарактеризованим як завершене у певному сенсі, але не слід забувати, що свою повноцінність соціальна теорія набуває лише тоді, коли вона застосовується до актуальних питань практичного життя. Покликанням права завжди було і залишається вирішення конкретних питань, що постають перед суспільством та учасниками суспільних відносин у різних сферах їх соціальної активності. Тому право не зможе стати значимим чинником впорядкування суспільних відносин, поки юридична наука, усі її галузі та напрями, не стануть чутливими до реальних суспільних проблем, передусім — потреб та інтересів пересічних громадян.

Таким чином, усталена для юриспруденції категорія «правова форма», запозичена з арсеналу класичної філософії, має отримати більш конкретний та наближений до соціальної життєдіяльності зміст. Адже правова реальність є як об’єктивною за способом існування, так і суб’єктивною за своїм джерелом, оскільки суспільні взаємини вимагають постійного підживлення та відтворення за посередництвом активних дій. Проте дієвість правової форми виявляється лише тоді, коли вона набуває соціальної значимості, стає обов’язковою належністю соціальних відносин, поза чим вони не можуть сформуватися та існувати, опиняючись за межами права зі всіма відповідними наслідками. Тому, на думку С. Максимова, правова реальність не може претендувати на презентацію якоїсь субстанційної частини дійсності, а є лише способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини, але настільки істотним, що за його відсутності розпадається сам соціальний світ [29, 148-150].

Взаємини між людьми є й тією цариною, у якій здійснюються правові норми за посередництвом пізнання та оцінки їх змісту, вольових актів поведінки, спрямованих на дотримання юридичних заборон, виконання юридичних обов’язків та використання суб’єктивних прав. Для досягнення соціально значимого результату важливими стають не лише норми як певні взірці, стандарти поведінки, а й процедури, процес здійснення приписів правових норм, які водночас не повинні відриватися від їх соціальних характеристик. Зміст правової норми повинен містити власний потенціал реалізації, відображати не лише належне («так повинно бути»), а таке належне, яке є здатним за певних зрозумілих та доступних умов до переходу в дійсність («так може бути»). Саме з урахуванням досягнень сучасного розвитку науки відомий російський правознавець С. Алексєєв пропонує доповнити звичний процес пізнання правових форм «вивченням її дійсної ефективності», наскільки ефективно вони «працюють» в реальних життєвих ситуаціях [30, 16-17].

Таким чином, одним із актуальних напрямів адаптації вітчизняного правознавства до викликів сьогодення має стати соціалізація права та юридичних знань, що передусім передбачає розгляд правової проблематики у більш широкому контексті — суспільства в цілому, а не лише його державної організації, опосередкованої відносинами виключно з приводу формування та реалізації державної влади. Адже людина як носій невід’ємних прав і свобод, які покликані визначати зміст і спрямованість діяльності держави, не може сьогодні розглядатися за межами правової науки, а соціум теж є здатним до певної самоорганізації та саморегулювання шляхом інституціоналізації сфери громадянського суспільства.

Держава з цієї точки зору виступає як інститут публічної влади в масштабах усього суспільства [31, 468-477], призначення якого полягає в забезпеченні його стабільності та стійкого розвитку за допомогою централізації та використання владно-примусового потенціалу. Натомість лише за умов усвідомлення соціальних (не державно-владних) основ, право, виконуючи властиві йому регулятивні функції, може стати засобом обмеження державної влади, а тому й розглядатися у контексті забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина, функціонування правової державності та правової культури суспільства. На необхідність наповнення державного примусу правовим змістом, який дає змогу уникнути свавілля, обґрунтовано вказують в сучасних правових дослідженнях, вбачаючи його критерії у підпорядкованості загальним принципам певної правової системи, загальності, нормативній регламентації, дії через механізм прав і обов’язків, розвинутій процесуальній формі [30, 92].

На цій основі формується соціологічний підхід до права як саме теоретичний концепт, що досліджує право як явище, що має соціальну природу, на відміну від звичного застосування у правознавстві методики конкретно- соціологічних досліджень для підтвердження тих чи інших теоретичних висновків [26, 5]. Його основою є нормативність, що формується шляхом повторювальності соціальних відносин [32, 10-11], заснованих на еквівалентності обміну діяльністю, яка відображається на взаємних правах та обов’язках учасників соціального спілкування. Втім, обов’язковою ознакою цієї нормативності є й те, що вона зачіпає й усіх інших, формується і здійснюється у публічній площині, а тому — підлягає гарантуванню з боку інститутів державної влади.

У широкому контексті норми права відображають природжені риси тієї чи іншої ментальності — стереотипи світосприйняття, звичаї, традиції, систему цінностей та способів інтелектуальної діяльності, що здатне породжувати неоднозначні тлумачення однакових правових текстів, а то й — конфлікт інтерпретацій. Адже право не може бути ідентичним навіть єдності та усій сукупності писаних законів, які внаслідок цього є принципово відкритими для оцінювання та тлумачення [33, 35]. Тому еквівалентність обміну як запорука відповідності змісту того чи іншого правила поведінки соціальній реальності для набуття повноцінного статусу правової норми опосередковується культурними цінностями — обґрунтуванням доцільністю (правова політика), виправданням з позиції справедливості (етика права), загальним виразом за посередництвом тексту (логіка права), офіційним визнанням та судовою гарантією за допомогою авторитету державної влади (позитивація права). Важливо лише, щоб компонент належності у праворозумінні, який завжди включає певний «метафізичний елемент», не перешкоджав прикладній значимості та соціальній ефективності правового регулювання.

Кожен із цих аспектів сутності та існування права є предметом окремого наукового дослідження, складає певний їх напрям, що, проте, не повинно призводити до руйнування цілісності (інтегративності) сприйняття права як системного явища науковцями і практиками. Питання в іншому — актуальності того чи іншого напряму дослідження правової реальності, яка зумовлена конкретною соціально-історичною та пізнавальною ситуацією. Саме сьогодні за висновком багатьох фахівців для юриспруденції настав період, коли вона значною мірою вже використала ресурс розвитку «в ширину», повинна бути готовою «глянути на себе» нібито зі сторони [13, 17], перевірити весь свій методологічний інструментарій, істотно оновити його з урахуванням результатів фундаментальних досліджень передусім у царині філософії та соціології права для переходу на якісно нову ступінь сприйняття правової дійсності.

Водночас соціологічний підхід не повинен призводити до нехтування логічними способами конструювання моделей правової реальності, які знаходять свій вираз насамперед у юридичних текстах, що передбачає чіткі вимоги щодо ясності та послідовності юридичного мислення. У цьому сенсі юриспруденцію можна визнати як найточнішу з усіх неточних (соціальних) наук. Адже без використання формально-логічного методу теоретичне освоєння правової дійсності у будь-якому випадку не буде результативним, зокрема це стосується й тих правових досліджень, що мають переважно філософську чи соціологічну орієнтацію [30, 21]. Йдеться лише про подолання класичної установки «панлогізму», коли законам, за якими здійснюється розумовий процес, практично надавався статус універсальних законів всесвіту, відповідно до чого природа та соціальна практика розглядалася як своєрідна прикладна логіка [20, 13].

У підсумку можна прослідити певну послідовність трансформації уявлень про право залежно від ступеня ускладнення та диференціації системи соціальних інтересів та відносин: від засобу управління (команда-виконання) до соціального регулятора (моделювання правил поведінки), і далі — до найбільш універсального способу впорядкування суспільних відносин (вирішення конфліктів). Правова проблематика в останньому контексті має розглядатись у безпосередньому зв’язку з соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян в правоутворенні — виявленні потреби в правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проектів законів та інших нормативно-правових актів, а також — у реалізації та оцінці ефективності законодавства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.
  2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-42, № 43, № 44-45. — Ст. 529.
  3. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 35-36, № 37. — Ст. 446.
  4. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 30. — Ст. 260.
  5. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. — М., 1912. — 805 с.
  6. Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — 552 с.
  7. Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. В. А. Томсинова. — М., 2003. — 400 с.
  8. Хохлов Е. Б. Юридические химеры как проблема современной российской науки // Правоведение. — 2004. — № 1. — С. 4-14.
  9. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Х., 2009. — 584 с.
  10. Вступ до теорії правових систем / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — 432 с.
  11. Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — Харьков, 2004. — 352 с.
  12. Малько А. В. Правовая жизнь и правовая политика // Государство и право на рубеже веков. Проблемы теории и истории. — М., 2001. — С. 14-21.
  13. Брызгалов А. И. О некоторых теоретико-методологических проблемах юридической науки на современном этапе // Государство и право. — 2004. — № 4. — С. 17-22.
  14. Шевчук С. Судова правотворчість : світовий досвід і перспективи в Україні. — К., 2007. — 640 с.
  15. Рабінович П. М. Верховенство права з позицій європейсько-міжнародного та українсько- конституційного судочинства // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 3 (53). — С. 11-22.
  16. Мухаев Р. Т. Теория государства и права : учеб. для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2005. — 544 с.
  17. Козюбра М.Правовий закон : проблема критеріїв // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33)-3 (34). — С. 83-96.
  18. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. / за заг. ред. Цвіка, О. В. Петришина. — Х., 2008. — Т. 1 : Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. — 728 с.
  19. Честнов И. Л. Правопонимание в эпоху постмодерна. — СПб, 2002. — 272 с.
  20. Зотов А. Ф. Современная западная философия : учеб. — 2-е изд., испр. — М., 2005. — 781 с.
  21. Четвернин В. А. Введение в курс общей теории права и государства : учеб. пособие. — М., 2003. — 204 с.
  22. Право и общество : от конфликта к консенсусу / под общ. ред. В. П. Сальникова, Р. А. Ромашова. — СПб., 2004. — 480 с.
  23. Мартышин О. В. Общетеоретические юридические науки и их соотношение // Государство и право. — 2004. — № 7. — С. 5-11.
  24. Поляков А. В. Общая теория : проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода : курс лекций. — СПб., 2004. — 864 с.
  25. Селіванов А. О., Стрижак А. А. Питання теорії конституційного правосуддя в Україні : актуальні питання сучасного розвитку конституційного правосуддя. — К., 2010. — 276 с.
  26. Сердюк О. В. Соціологічний підхід у сучасному правознавстві : пізнання соціальності права : моногр. — Х., 2007. — 320 с.
  27. Дедов Д. И. Конфликт интересов. — М., 2004. — 174 с.
  28. Максимов С. И. Правовая реальность как предмет философско-правового исследования. — Харьков, 2002. — 328 с.
  29. Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., — 688 с.
  30. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть : предпосылки, особенности, структура. — М., 2002. — 765 с.
  31. Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2008. — 576 с.
  32. Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 4. — С. 3-13.
  33. Грасхоф К. Принцип верховенства права у конституційному судочинстві // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 4. — С. 33-38.

загрузка...
Top